— А от чого. Я зілля знаю та людям помагаю. Вони часом, як біда прикрутить, заходять таки до мене за порадою. До того в мене кіт чорний є, а се вже, кажуть, непремінно чорт. Кота я мушу держати, бо мишва всю мізерію б мені рознесла. А чорний кіт кращий, ніж білий, бо вночі його миш не добача.
— Так ти, діду, залишиш у себе мого хлопця?
— А вже ж, коли казав, то й лишу. Та ти казав мені вчора, що хлопця захопив, щоб помститися за батька. Чи така твоя вся помста буде?
— Ти ще не догадуєшся? Хочу з його виховати завзятого козака, а тоді пущу його на панів. Подумай: освоєне вовченя на вовків пустити…
— І се мені годиться знати. Значить, має вийти козак завзятець. Значить, треба йому змалку одкрити очі на ті кривди, яких український нарід від них зазнає.
— І виробити йому вдачу, щоб ніколи від козацтва не відскочив за жадні скарби світа, хоч би й дізнався, з якого гнізда він птиця…
— Тебе я добре зрозумів, так і робитиму…
— Ми завтра поїдемо.
— Чого вам так спішно? — посидьте трохи, відпочиньте, підживіться трохи, а то висохли, мов хорти.
— Таки, діду, поїдемо. Колись, може, й вернемось. А коли б нам прийшла скрутна година й не було б де сховатися, тоді приїдемо, хоч палицею гони А тепер ми тобі лише заважаємо та робити не даємо.
— Коли ви про роботу згадали, так добре. Щоб даремно хліба не їли, скосіть мені леваду…
— Коли так, то лишаємося та відробимо тобі, діду… Правда, Максиме?
— А вже жі! Хіба ж ми косити не знаємо?
— Ну, добре, гості мої, тепер я вам на бандурі заграю… Старий пішов до своєї печери, виніс бандуру й став грати. Потім заспівав сильним ще голосом козацьку думу про Богдана Хмельницького.
Козаки слухали уважно. Серед тої літньої вкраїнської ночі, при яснім світлі місяця, вони були наче б зачаровані. Все те, про що в пісні говорилося, вони наче б бачили тепер на власні очі…
Старий ударив ще кілька акордів і перестав.
— Знаєш, діду, як ти співав, мені здавалося, що я всіх тих лицарів ось тут в твоїй балці бачу.
— Говори здоров. Я такими привидами живу. Вийду сюди в ночі, сяду під отсею черешнею, молитву читаю, а далі задумаюсь і бачу всіх моїх товаришів, бачу й незабутнього полковника Кривоноса, розмовляю з ним, радію, молодію. Не раз триває так, поки півень не заспіває, а тоді я з сну прокидаюся та й засипаю вже навспражки. З тими привидами я дуже щасливий, мені від того літ убуває…
Козаки додержали слова, скосили леваду, згребли сіно й у копиці склали. Нарубали дров, помогали біля оселі та старалися як найбільше зробити…
— А тепер відпочиньте кілька днів по праці…
— Ні, діду, вибачай, таки завтра поїдемо, от тільки дорогу покажи, бо на Красноставці, значить тою самою дорогою, вертати нам не хочеться…
— Не бійтеся, покажу вам іншу дорогу.
За той час балакали кожного вечера під черешнею й слухали оповідання старого Охріма про козацьку давнину.
Слідуючого дня рано осідлали коней і були готові до дороги.
Охрім надавав їм харчі з цілий мішок. Паляниць, ковбас, вяленого м'яса, риби сушеної, сушених слив та яблук, до того ще баклагу меду. ..
Остап ще спав. Карпо нахилився над ним, поцілував у голівку й перехрестив. Охрім звелів одному собаці, лишитися при дитині, а другого взяв з собою. Дід ішов попереду, а козаки йшли за ним, ведучи коней за поводи. Йшли малою стежкою понад струмочком, шо вився поміж кущами високої ліщини. Натрапили на невеликий ставок. Вода було чиста така, що можна було пісок на дні порахувати.
В ставку гралися до сонця риби: карасі, пструги, плотиці.
— Та в тебе, діду, й ставок є?
— А хіба ж я рибу з моря привожу? А не можна б так скупатися?
— Купайтесь на здоровля.
Козаки пустили коней, пороздягались митю й шубовстнули в воду. Вода була свіжа. Козаки не могли нею налюбуватися, й вилазити їм не хотілося, поки добре не змерзли.
— Сей ставок я сам зладив. Загатив греблею воду, й готовий ставок.
Одяглись і пішли далі. В другому місці між кущами стрінули невелику ковбаню води…
— Знову джерело…
— А ну, напийся.
Карпо зачерпнув води пригоршнею й доніс до губи. Вода була солона.
— Тут, діду, справді рай, усього маєш доволі…
— Богу дякувати.
— Кому ти все те покинеш? — питає Карпо.
— Кому ж би? Людям. Коли геть постаріюсь, то приймака візьму. Може одного з тих, що їх виховав, а може кого-небудь…
Зайшли під високу гору. З неї виступали велетенські камні, між якими росли густо кущі калини, дикої рожі та тернини. Долом росла висока ліщина.
Старий розхилив кущі понад струмочком. Козаки пішли з кіньми за ним і зайшли в печеру, куди тік струмок. В печері було темно, хоч око виколи. Йшли навмання по воді потока, що журчав по камінчиках. Довго так ішли, не кажучи ні слова, а все вниз.
— Чи не ведеш ти нас, діду, в пекло?
Старий не відповів нічого, аж ось побачили здалека світло дня, яке щораз більшало. Коли прийшли на край, сонце вже зійшло високо. Вони мимохіть позатуляли очі долонями. З сього боку сходило сонце й осліплювало своїм яскравим промінням.
— Чи втрапили б сюди до мене?…
— Господь з тобою! Хто б сього сподівався хто б туди відважився зайти!
— Се річка Інгул, а решту порадьте собі самі, бо мені пора вертатись. Щасливої дороги!
Охрім вернувся назад в печеру, а за ним почалапав у воді його вірний пес.
— Ото чудасія! — каже Максим до Карпа…
____________________
Розділ 7
Коли старий вернувся до своєї оселі, то вже було близько полудня. Сонце стояло вже високо й дуже пекло. Охрім почув здалека плач хлопця, який в одчаю бігав і кликав діда.
— Остапику, не плач, дитино, я зараз прийду.
Хлопець кинувся бігти на йоґо голос. Біля нього біг пес, а ззаду бігло біле козятко, мекаючи.
Хлопець, побачивши діда, дуже зрадів, прибіг до нього, припав до його руки.
— Куди ти, діду, ходив? Я прокинувся, а тебе не було. Шукав скрізь, і в садку, й у пасіці, й на леваді, й у стайні. Я налякався й плакав.
— Недобре, дитино моя, лякатись і плакати. Усюди б Бог, котрий нас оберігає… Чи ти вмієш молитися?
Вмію, мене ксьондз учив, замковий капелян…
— Ну, гаразд, я такої молитви не вмію, але я тебе навчу своєї, козацької…
— А коли поїдемо до мами? — спитав хлопець.
— Поїдемо, але перше виберемо мед та завеземо мамі, вберемо яблук, груш, — треба мамі гостинця привезти…
— То вибираймо мед сьогодня, а завтра поїдемо…
— Бжоли ще не наробили меду, бо ще їм не пора…
Від цього часу настало для Охріма нове життя. Мав з ким говорити. Хлопець ходив усюди з ним. Мами вже не згадував. Про козаків раз лиш спитав, де вони ділися. Охрім пояснив, що вони поїхали на Січ, і став його дитячому розумові пояснювати, що таке Січ, хто такі козаки, й чого вони на світі хочуть.
Від того поволі крапля за краплею, змінювався в хлопця світогляд. Він переконався, що козаки, то не такі люди, що їх усіх треба б вішати та на кіл садовити…
Охрім розказував йому, звідки козаки взялись, говорив про татар та турків, як вони на Вкраїну набігали, людей в ясир брали, мучили, як козаки відбивали невольників, билися з татарвою, з турками… Хлопець прислухувався до тих оповідань, жалів над недолею невольників.
А далі Охрім став йому розказувати про панів, що також людей мучили, гнобили…
Хлопець пригадував собі те, що в своїм дитинстві бачив на замку в свого батька. Він бачив, як людей гнобили, мучили на кіл сажали. Тоді він не розумів защо. Йому казали, що се мужики, хзми, що їм так І треба. Та нагадав собі й те, як мама не раз просила за тих хамів батька, як батько гримав на маму й реготався, як він сього реготу лякався дуже, а мама плакала, й він її жалів. Все те нагадував він собі тепер і став переконуватися, що тим людям робили кривду, що так не повинно бути.
Ціле літо спав хлопець на свіжому повітрі, купався в ставку, бігав, живився простими, невибагливими стравами. Від того зовсім перемінився. З колишнього блідого, мов полотно, хлопчини виростав здоровий, румяний хлопець з загорілим лицем.