— За нами певно буде погоня.
— Може. Я їм сказав, скачучи в воду, що ні мене, ні його живим не возьмуть.
Тепер погнали чвалом. Максим їхав попереду, Карпо за ним. Він часто поглядав на дитину.
Хлопець кілька разів розплющував очі й уп'ять їх закривав.
Від того трясіння на коні він закашлявсь, а тоді жбухнула з нього вода. Хлопець знов розплющив очі й заплакав, та знов упав у безпам'ятство.
Козаки гнали, мов вихор. На хвилинку лиш приставали, щоб коні відпочили. Вже пішло з полудня, а лісу й кінця не було, — хоч ліс з високими столітніми дубами рідкий був, і можна було безпечно проїхати.
— Де ми тепер будемо? — питав Карпо, коли зупинились.
— Та ось їдемо все до схід сонца. Тут десь буде глибока балка, густо заросла деревом і кущами. Там сидить старий Запорожець-характерник — звуть його Охрімом Неситим і бояться його всі страх. Він, кажуть, з нечистою силою знається й великий характерник.
— Ліпше знатися з чортякою, ніж в паном Овруцьким, наприклад. Мені зовсім не страшно, та коли б мерщій до його зимовника добратися.
— Ми, либонь, заїдемо туди до вечера.
— Чи ти коли в тих сторонах бував?
— Ніколи. Та я довідався від лісника, полісовщика, що недалеко села живе.
— Ти заходив до нього?
Тоді, як ти пішов замок розглядати, я пішов розпитати про дорогу. Щасливо я його знайшов, недовго блукаючи.
— Може се той самий, що мене переховав?
— Куди! того давно поховали, а сей молодий ще. Зразу мене злякався, схопився за пістоль. Та я заговорив до нього: чи ти наш чоловік, чи ти панський пес, що в доброго козака стріляти хочеш?
І він угамувався та й говорив зо мною по-людськи.
— Тікай, — каже, — добрий чоловіче, бо як тебе панські посіпаки зловлять, то голову відрубають.
— Я втічу, — кажу, — тільки ти дорогу покажи так, щоб було де захиститися під лиху годину.
— Тут, — каже, — ліс рідкий бува, ніде сховатися, та коли так добре один день на схід сонця просто їхати будеш, то надибаєш безпечну балку, там хоч цілий рік сиди. Хоч воно й не дуже там безпечно.
— Чому? — питаю.
— Там живе старий характерник, січовик Охрім Неситий, — каже, — небезпечно з ним стрінутись, бо з нечистою силою накладає. Тобі десь так з краю часок пересидіти, щоб кінь відпочив, а тоді далі.
— А чи ти його бачив? — питаю.
— Бачив раз, — каже, — бодай не довелось у друге! Високий, сивий, вус в аршин, чуб теж… брови, мов ті мітли — страшний.
— А ваш пан знає про нього?
— Ні. Люди об тім мовчать. Пан звелів би його привести, а хто ж би то посмів його зачепити? Він, кажуть, кого хоче, то в камінь оберне, або в скотину яку-небудь. Страшна в його сила. Кажуть, що вовки до нього приходять та руку йому лижуть, мов пси… Не ражу тобі в ним сходитися, на очі йому лізти.
— Ну спасибі тобі за добру раду, чоловіче, здоров будь! Мені самому з таким чортом стрінутися ніяково. Либонь, не відважуся в сей бік до схід сонця. Ти, будь ласка, покажи іншу ліпшу дорогу.
Тоді сердега став мені розповідати, що є по тім боці ліса, а що по тім, та по всіх селах пана Овруцького снуются шпиги, дуже ласі на прохожих, бо пан за кожного пійманого козака по золотому дає.
— На що ж ти йому таке говорив?
— А так. Коли б дізналися, що я був у його, взяли б сердегу на допит, куди й що — а він міг би проговоритися, що я поїхав до балки. А так скаже, що я поїхав на південь або на північ, то туди й погоня буде… А коли б Господь допоміг до того характерника добратися, тоді ми й безпечні.
— Воно справді хитро ти обдумав.
— Полісовщик лісник попрощався зо мною та ще й паляницю дав на дорогу. Ось тобі, Карпе, половина…
Козаки буди голодні, тому паляницю з'їли в мить.
За весь той час не злазили з коней. Коні поскубали трави й рушили далі.
Уже вечеріло, коли побачили перед собою велику гущу дерев і кущів. Не було ніякої доріжки, лишень незамітна стежка. їхали один за другим. В'їздили в глибоке провалля. По боках, щораз вище, піднімалися стіни, порослі кущами й високим деревом. А далі провалля розширювалося, й козаки могли вже їхати побіч себе.
— Знаєш що, Карпе, нам би говорити тепер голосно хрещеною мовою, а то, чого доброго, старий хрін сидить де за кущем та ще кулю пошле на привітання…
— Може б ліпше гукнути козацьким звичаєм?
— Або заспівати… вже так давно не співали…
І вони обоє заспівали:
Гей, хто в лісі озовися!
Та викрешем огню,
Та закурим люльку,
Не журися.
Їх сильні голоси відбивалися луною по берегах балки й їм самим веселіше стало. Хлопець прокинувся й став розглядатися по боках, мов у сні.
Максим широко разкрив ноздрі й став у воздусі нюхати.
— В повітрі дим чути… Десь недалеко чортів син сидить…
— Яке тобі діло до чортового сина? Коли тобі не подобається, так геть до самого біса, а його синові дай спокій! — гукнув на них збоку з-поза скелі якийсь сильний голос.
Козаки поглянули туди. З-поза скелі виходив старезний, сивий дід з рушницею в руці… Він був в одній сорочці, в постолах, оперезаний мотузком. Сорочка на грудях розіп'ята, без шапки. За поясом стирчав довгий ніж.
— Здоров був, діду! — гукнув Карпо, — не гнівайся, будь ласка, не хотіли тебе образити… От так вихопилося негарне слово, а ти вибач.
— Хто ви в біса будете?
— А вже ж що запорожці. Знати птицю по піррю…
— Чого ви сюди забилися?
— Овва! ти бо справді сердишся та й у гості не приймаєш. Та, бач, нам скрутна година. Хоч не хоч, а не підемо звідси, хоч палицею бий…
— По тобі й по звичаю бачу, що ви добрі люди. Я вже давно знаю, що ви в балку мою заїхали. Та коли б ви були не заспівали козацької пісні, то вже б і не жили. Я дуже стережусь непроханих гостей… Ну, тепер, здорові будьте, панове товариство, просимо гостей у хату.
Старий зійшов униз, наблизився й руку їм подав.
Козаки позлазили з коней.
— Добичу везете? — питає Охрім, показуючи на хлопця.
— Вовченя піймали та треба його уговкати. Де ж твій зімовник, діду?
— Ходіть, то й покажу.
Охрім пішов попереду. Тут дно балки ширшало. Стояли тут грядки з яриною, овочеві дерева, пасіка. З-за гори місяць показався. Стало ясно, й усе було видно. Старий завернув у бік, відчинив малі плетені ворота й впустив туди козаків. Зараз же вискочили два великі, мов вовки, пси. Стали біля діда лащитися, а тоді обнюхали козаків і теж помахали хвостами.
— Бачу, що ви добрі, свої люди, коли мої пси на вас не гавкають… То мудра тварина, зараз занюшить козацьку душу. Коли б так сюди попав пан, або жид, або татарин, так на шматки розірвали б.
Наблизилися до хати. Та то не була хата, а велика камінна печера, до якої старий Охрім приставив двері й у середині причепурив. Козаки ввійшли за старим у середину й він засвітив каганець.
Карпо роздивлявся. Була се простора висока печера з рівним глиняним помостом. З одного боку в стіні видовбана піч, на якій догорав огонь. Від того блимало світло по стінах, малюючи невиразні чудовижні взори, які то повставали, то зникали, пересувались з місця на місце.
Дим з тої печери виходив якоюсь щілиною на двір. Навпроти входових дверей стояла якась щілина, заткана дошками. Були се двері до льоху. Карпо не міг при світлі гаразд роздивитись відразу. Він держав на руках хлопця й не знав, де його діти.
— Будь ласка, діду, чи нема в тебе чого з'їсти, бо ми страх голодні, й для дитини б дечого.
— Зараз зварю козячого молока, а для вас зараз вечеря буде.
Старий пішов з каганцем поза піч до якихсь дверей. Там була невеличка печера з лежанкою, вкритою кожухами. Він покликав туди Карпа.
— Ось тут поклади дитину та зроби біля його, що треба. Карпо поклав хлопця на лежанку й розгорнув з кожуха. Хлопець був мокрий. Він уже прокинувся та дививсь на все з острахом, не розуміючи, що з ним робиться.
Карпо став обережно роздягати його до гола з мокрої одежи.
— Я тобі зараз, Остапику, одежу просушу при огні. Поки що ти полеж так, а коли б тобі холодно було, то накрийсь кожухом.