— Я хочу до мого покою.
— Тут нема, дитинко, твого покою, пожди до завтра…
— А я хочу! Занеси мене зараз до мами.
— І мами тут нема, а тепер і ніч, і далеко їхати.
— Зараз до мами мене занеси, — сердився хлопець, — а то я поскаржуся батькові, й він звелить тебе побити.
Хлопцеві здавалося, що то хтось з слуг коло його порається.
Карпо передав мокру одежу Максимові, щоб той просушив її при огні.
За той час приніс старий Охрім кухоль теплого козячого молока.
Хлопець узяв кухоль в руки й став жадно пити молоко.
— Добре молоко? — питає старий.
— Не добре, воно смерділо. Завтра мені такого не давай.
— У мене, дитино, іншого нема…
— То завези мене зараз до мами…
— Тепер не можна — ніч, у лісі вовки бувають. Можуть тебе з'їсти.
Хлопець почав плакати. Його вдягли в просушену одежину й поклали спати. Він довго ще хлипав, поки заснув утомлений.
Старий узяв каганець і ввійшов до першої печери. Він поставив на столі борщу з рибою, паляницю, меду…
По вечері вийшли на двір. Ніч була прегарна. На блакитному небі світив великий місяць. Усюди було тихо, лиш соловейко в садку аж заходився, так виспівував. В воздусі пахло від розквітлої садовини, що, мов снігом, вкрилася білим цвітом. Дерева кидали дивовижні тіни на мураву.
Чарівна українська ніч!
Старий виніс кілька кожухів і розіслав на землі під роскішною черешнею.
— Ну й козаки з нас! — крикнув Карпо. — А де ж наші коні?
— Не журись про коней, їм добре й безпечно. Он там пасуться поприпинані.
— А не бував тут часом вовка?
— Буває й вовк, та в мене добрі собаки. Здалека його почують та розірвуть на шматки. Сідайте ось тут, коли не голодні, та розкажіть мені, звідкіля ви й куди їдете?
Карпо став розказувати старому про все, що ми вже знаємо…
Дід Охрім вислухав усе, покурюючи люльку, та к каже:
— На пана Овруцького треба б нашого Кривоноса. Той ніколи з порожніми руками не відходив. Ех! набрали ми тих замків панських, набрали, а що панів та жидів налущили, то й не перелічиш.
— Хіба ти, діду. Кривоноса знав?
— Чи я знав? я з ним у всіх походах був, та й його славну смерть бачив ось тими очима, що на тебе дивлюся!
— А хіба ти такий старий?
— А як ти гадаєш?
— Шістьдесять, либонь…
— Додай ще двадцять, то як раз буде мій вік…
— Вісімдесять літ? — скрикнув здивовано Максим…
— Так, так, синку. Як покійний Хмель утік на Запорожжя, то я вже козаком на Січі був. От так наче тепер його бачу, як стоїть на січовім майдані перед усім товариством і плаче, жалується:
— Я, каже, старий козак поможіть, мені браття…
Пішло козацтво з ним, пішов і я. Запорожців наче б огнем підпалив. Було завзяття. Жовті Води, Корсунь… гей гей, Боже святий! Гомоніла слава козацька. Ляшків-панів, жидів орендарів та єзуітів гнали, мов череду… Потому пішли загони по всій Україні. Я ходив з Кривоносом. То був козак! Як світ світом, такого не було й не буде. Лицарь був. Нічого не було, чого б він злякався. А вже на Ляхів страх завзятий був. А жидів мотлошив, що аж рука умлівала. Козацтво йшло за ним, як нетлі за світлом. Часи, часи славні, де ви поділись? За Хмельом став цілий народ. У кого лише здорові руки та ноги, кидав усе та біг до батька Хмельницького. То була сила. Ми могли й без татарської підмоги розмести цілу Польщу. Не раз говорив славний полковник Богун, щоб позбутися татарів та самим кінчати. Хмель не зважився на те, хоч знав, що татарва його вже кілька разів зрадила. Не послухали Богуна. От і прийшло Берестечко.
— Ти, діду, був і під Берестечком?
— І там був. Я врятувався чудом божим. Три дні болотом ішов, комишами. Не гадав я вийти живим.
— Так славно почалося, а що з того? — зітхнув Карпо.
— Така воля божа. Попуст за наші гріхи… так, так. Хмельницький славний козак був, розумний ватажок, та він не доріс до того, щоб Україну поставити самостійною… Як би вам це сказати? Вилетів на гору орлом, а зліз униз жабою, бо голова йому закрутилась від такої висоти. А лізучи вниз, поскидав тих, що йому помогли в гору вилети…
— Як се?
— Ось як: увесь український народ став за ним одною душею, бо всім було зле від панів, а найгірше мужикам. Ті мужики-невольники стали відразу лицарями, та ще й якими. А Хмельницький, заманюючи мужиків до себе, обіцяв усе, а в зборівських пунктах забув за чернь, за мужиків, а про самих козаків дбав. А чого не можна було під Зборовом доконати? Я на те все дивився. Ми так зімняли всю Польщу в одній жмені, що тільки потисни раз рукою, й сліду по них не лишиться! А тут Хмельницький гукає: згода, згода! та ще булавою завзятців одганяє, короля собою заступав. Пишуть пункта, та так, наче б мужиків і на світі не було, а саме козацтво…
— Говорять, що се сталося по волі кримського хана. Він грозив, що коли козаки не вгамуються, то він Польщі помагатиме.
— Начхать було на хана й на цілу орду. У нас таке було завзяття, що з татарів ні одна лаба не вийшла б жива. Кажу вам: ляшня вже конала під нашими шаблями. Ще півгодини, й був би їм усім капут. Кажуть, що Богун аж плакав перед гетьманом, просив, щоб не переставати.
— Чого ж Богун не доконав сього сам? Його ж були б козаки послухали?
— Він лицар був. Не хотів заводить у війську роз'єднання. Він хоч не згоджувався з тим, що робив Хмельницький, а зоставався йому вірним аж до смерті. То щира була душа… Хмельницький відцурався черні, простого народа. Народ перестав йому вірити, а від того все пішло шкереберть… Хмельницький тяжкий гріх узяв на душу, по волі чи по неволі… Слухайте, хлопці, мого старого розуму, пам'ятайте, що без народа або проти народа нічогісінько не доконається. А з народом однодушно можна гори перевалювати. Пам'ятайте як гарно йшло Хмельницькому, коли народ йшов за ним, а як пішло йому з Петрового дня, коли народ від його відскочив… Аж до того прийшло, що народ проклинав його: „бодай тебе, пане Хмельницький, перша куля не минула…"
— Давно ти, діду, від козаків пішов та в сій глушині засів?
— Тридцять літ буде, як тут живу самітно.
— Від тебе не одно б почув, не одного навчився…
— Може. Тепер спіть здорові. Ще й завтра день буде, то розкажу дещо. Мене теж сон морочить.
Не треба було сього козакам двічи казати. Вони були змучені й насилу відганяли сон. Місяць сховався за ліс. В балці стемніло. Соловейко затих. Десь високо в скелі озвалась сова. Чути було, як коні хрупали траву.
____________________
Розділ 6
Вже сонце вийшло високо на небі, а козаки ще спали.
Дід Охрім давно вже зварив для гостей снідання, обійшов своє господарство, був у пасіці, коней напоїв, до хлопця навідувався, а вони спали, мов убиті.
Їм спалося дуже добре. Під черешнею сонце їх не пекло.
В повітрі було тихо, без вітру, повітря тремтіло на сонці. Бжоли бреніли на деревах, збираючи мед. У такому то й вік проспати можна. Старий воркотів незадоволений: нінащо козацтво звелося, сплюхи та й годі, — а далі не втерпів, та й гукнув їм над головою:
— Ану, панове товариство, вставайте, пани йдуть!
Карпо з Максимом схопились відразу на ноги.
— Які пани? Де! Що? — питають заспані.
— Егеж! от налякав!.. то я так жартував лиш, щоб скоріше прокинулись. Панів чорт мав, звідкіля їм тут взятися, — а поки що вмийтеся та снідати ходіть.
Охрім повів їх недалеко своєї оселі. Тут плило з скелі чисте, як кришталь джерело й спливало до великого кам'яного басейну, звідки відпливало малим потічком в долину. Над потічком стояла якась невеличка будівля.
Козаки залюбки вмилися холодною водою.
— Гарна в тебе вода, діду…
— Без цього я б тут і години не всидів. Та воно, ніде правди діти, такої балки на всій Україні другої немає…
— А се ж що за будівля така?
— Млиночок поставив.
— І млиночок? — здивувався Карпо…
— Хіба ж на базар за борошном піду?
— А зерна звідкіля береш?
— Землю орю, та й збираю, що Бог уродить…
Звідси пішли до домівки. По дорозі стрінули в загороді