Козацька помста – Андрій Чайковський

ціле стадо курей.

— Та ти, діду, справді хазяїн не аби-який.

— Побачиш ще дещо.

Старий виніс їм снідання під черешню. Варене молоко, мед у мисці, паляницю, печене мясо.

— Мені б на паненя подивитися.

— Я дививсь, він ще спить.

— Чи не багато того спання?

— Нічого, хай виспиться гаразд. Тепер ходіть, покажу вам моє хазяйство.

І повів своїх гостей по леваді. Зараз з лівої сторони від печери була друга, ще просторніша. Тут була стайня на кози, два волики й корову. Тепер не було тут нічого. Товар пасся в окремій загороді. Вхід до тої печери заложений був кущами так, що не видно було нічого. Трохи ниже стояв гарний садок. В садку стоять рядком вулики. На деревах бренять бжоли. З другого боку йде огорожа на товар. Він пересувається з місця на місце, поки не випасе трави. На самій середині балки грядки з усякою городиною. Капуста, буряки, морква, кавуни, огірки. А ще далі загони пшениці, ячменю, гречки та проса…

Козаки не можуть отямитися з дива…

— Ти тут сам діду?

— Тепер не сам, гостей маю.

За ними ступали крок за кроком два великі пси. —

— І ти, діду, не боїшся сам?

— Хіба ж я сам? Ось, бачиш, мої товариші, мої вірні слуги, — каже, показуючи на псів. Ану, нехай би мене хто зачепив…

За той час хлопець прокинувсь і вийшов аж на двір. Він стояв перед печерею й протирав заспані очі. Сонце його разило.

— Остапику, гей! — гукнув Карпо, — ходи сюди, сину…

— Я хочу до замку.

— Хіба ж тобі погано тут? — питає дід. — Ходи зо мною, щось тобі покажу.

Він узяв хлопця за руку й повів до товару.

Тут було маленьке, біле, мов сніг, козлятко.

— Що се таке? — питає хлопець цікаво.

— Козлятко. Я тобі його подарую, візьми собі

Хлопець дуже зрадів. Узяв козлятко на руки й поніс.

Воно забекало. Прийшла стара коза, понюхала й стала вп'ять скубти траву.

— Тобі, певно, їсти хочеться?

— Хочеться.

— Ну, ходи й козлятко з собою візьми, воно вже твоє.

Хлопець тягав козлятко, аж засапався. Стярий виніс йому молока й шматок паляниці. Хлопець так був занятий козлятком, що й на їду не дуже то зважав. А далі наставив кухоль козляткові. Воно встромило свою мордочку до кухля й стало пити молоко.

Се дуже хлопцеві сподобалося. Він став тішитися, сміятися.

Козаки дивилися на се й собі усміхалися.

— Дай кухоль, я тобі ще принесу, а то голодний будеш.

Старий приніс ще молока. Хлопець випив трохи, а решту дав козляті. Тепер воно бігло за ним, мов песик, а хлопець радів. Потім дід повів його до млинка й пустив на млин воду. І се хлопцеві дуже подобалося.

— Гарне се? — питав дід.

— Дуже гарне, я такого ще не бачив…

— Коли будеш чемний, то будемо обоє молоти борошно.

— Яке борошно?

— А таке, що з його паляниці печуть, бублики. Тепер хлопець не відставав від діда…

— Як тебе, діду, звати? — питає.

— Зови мене, синку, дідом Охрімом…

— А ти мене зви паном Станіславом Овруцьким.

— Фе! так погано. Я тебе звати буду Остапом, це краще. Ти, бачиш, ще не пан, бо пани великі, а ти малий. Підростеш, тоді друге діло… Тепер ходи до пасіки.

Усе те було для такого панятка невидальщина. Хлопець був дуже цікавий. Тут бачив усе нове, все його цікавило.

А старий Охрім, мов дбайлива нянька, говорив з ним, пояснював. До полудня геть заприязнилися з собою. І мами не згадував.

Тимчасом козаки пішпи до печери. Вона була простора й на прочуд ясна. Через вікно, видовбане в передній стіні, влітали сюди цілі снопи соняшних промінів. На лівій стіні висіла багата турецька й польська зброя, довгі рушниці, вибивані золотом, дорогі пістолі, шаблі, ятагани. Усе те зложене в порядку, завішене на жердках, прибитих до стіни. Уся стіна вкрита турецькими килимами. В одній великій щілині в сій стіні висіла багата одежа. Оксамитові кунтуші, шовкові жупани, пояси, чоботи сап'янці. А над зброєю стояла довга полиця, заставлена золотою та срібною посудою. Срібні михайлики, тарілки, збанки на мед…

Наші козаки оглядали все цікаво та дивувались таким багацтвам в тій печері.

Заглянули й до спальні старого. Не було тут нічого незвичайного. Проста лежанка з дощок, вкрита кожухами; над тим висіла рушниця, проста з витертим ложем, порохівниця, мішок з кулями, довгий гострий ніж та два пістолі й ікона Богородиці в золочених рямах.

Козаки перехрестилися, а далі глянули один на одного й відразу подумали собі: "Говорять, що старий з чортом руку держить, а в нього ікона христіянська".

Старий покинув хлопця з козою на дворі й заходився варити обід.

Козаки теж вийшли на двір і наблизилися до хлопця. Він держав козлятко за шию й щось до його говорив.

— Що ж, Остапе, добре тобі тут? — питає Карпо.

— Добре. Воно так молоко п'є з кухлика, мов цуциня.

— Воно краще цуциняти, бо не кусає… А може б ти мені його подарував? — дрочився Карпо.

— Не дам. Попроси діда Охріма, він тобі дасть інше. Там ще скілько є.

— А ти любиш діда Охріма?

— Люблю. Він обіцяв навчити мене стріляти медведя.

— А мене любиш?

— Тебе ні. Нащо ти мене забрав від мами? Я хочу до мами, — і хлопець став плакати…

Почув се дід Охрім:

— Остапе, ану ходи до мене, щось тобі покажу. Хлопець побіг миттю до печери… Дід Охрім став його забавляти та заговорювати.

— Треба буде його тут залишити, — каже Карпо до Максима. —Здається, кращого місця не буде. Візьму його звідсіля, як підросте та зовсім забуде про колишнє.

— Я теж так гадаю. Тут і безпечно буде. Я справді не знаю безпечнішого місця. Воно неприступне, а ще народ уважає старого за характерника й чортового кума.

— Я справді не вгадаю, в котрий бік іти, щоб звідсіля вийти. Якийсь справді зачарований кут. Сьогодня поговорю з дідом. В мене трохи червінців в сідлі є, то лишу йому на початок.

— Цікаво знати, хто він? Розумна людина, нічого сказати. Як він тут гарно загосподарився. Усе має, чого душа забажа. Таких зімовників на цілій Україні либонь нема.

— Про все розпитаємо потроху, може й довідаємося щось. — Козаки полягали під черешнею на кожухах.

Вийшов до них старий, ведучи за руку Остапа. Він щось говорив і сміявся з утіхи.

— Я тобі, синку, постолі зроблю, такі маленькі. В тих чобітках тісно тобі ходити, а босому небезпечно. Тут гадюки трапляються; а вони кусають так, що вмерти можна.

— А які ті гадюки?

— Пожди, колись покажу. Вони такі, мов мотузки, повзуть по землі так скоро, що тільки оком мигнеш. Та я тут маю такого, що їх ловить.

Старий став якось дивно свистати крізь зуби. Згодом вийшов з кущів борсук. Він саме держав у зубах гадюку, що вилася коло його спини й завзято кусала його грубу шерсть.

— Ось бачиш. Се борсук, звірь дикий, та я його освоїв, і він тепер мені в пригоді став, бо гадюки ловить.

— А гадюки його не кусають?

— Кусають, та йому се не шкодить, так йому Бог дав. Тимчасом борсук перекусив гадюку надвоє. Розкушені шматки стали скакати, витися. Голова підскакувала високо. Борсук брав одну часть за другою й згриз смачно. Тоді присів на землі й дивився Охрімові в очі.

— Пожди, голубе, молока дам. Ти заслужив се. Старий виніс в мисці молоко й подав борсукові.

— А можна його погладити? — питав хлопець.

— Тобі не можна. Він тебе ще не знає, то може вкусити.

— Той дід справді якийсь знахорь, — говорив Максим Карпові. — Гляди, які чудасії виправляє.

— Ми ще побачимо, як він чортяку за роги поведе напувати, — сміявся Карпо…

— А ходіть-но обідати! — гукав Охрім.

Прийшли в печеру. На столі понаставляв Охрім такої всячини, що на десяток людей вистарчило б. З миски парував смачний борщ з свинячим мясом, була смажена риба, печена дичина, медівник, хліб і великий збанок доброго меду.

Посідали за стіл, старий проказав молитву й перехрестив тричі страви.

— Тепер їжте на здоров'я й беріть, що завгодно — я припрошувати не буду.

Малого взяв на коліна й дав йому срібну ложку. Хлопцеві дуже смакували ті страви. Не треба було й козаків дуже припрошувати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: