Олександр Довженко - Повість полум'яних літ (сторінка 16)

Ні, не свої. Ішли полтавські, донські, воронезькі.

— А чи не доводилось, не стрічали наших?

— Ні, не доводилось, не стрічали!

І знову рипали двері. І знову гукала в пітьму надія.

— Ой хто там, хто? А чи не бачили? А чи не чули?

— Не бачили, не чули... Пустіть переночувати! Другого дня суду Грибовський відповідав на всі запитання прокурора з особливою жадібною поспішливістю. Відповідав відверто, точно. В кожному запитанні він вбачав продовження життя. Він жадав запитань.

Іноді запитання шматували його, вивертали, розтинали, четвертували, і тоді він відповідав у знемозі короткими: так, було, так. Поступово з нього видобули всю його біографію, всі тиняння, зради, всю аморальність.

— Що ви думали? Як ви могли? Невже вас не жахав розмах смертей і розору? Скільки мільйонів нещасних загнано в рабство? Скажіть, скажіть, скажіть!

— Скажу, все скажу!

Орлюк. Де перебуває ваш напарник?

Грибовський. Сайгак? Розстріляний.

Орлюк. Ким?

Грибовський. Шредером.

Орлюк. Підсудний Шредер, ви розстріляли агента Сайгака?

Шредер. Так.

Орлюк. За що?

Шредер. За нерозуміння відведеного йому місця в Третій імперії.

Орлюк. Тобто?

Шредер. Він уявив, що фюрер створить для нього на Україні протекторат.

Голос з публіки. Казали ж, що він і його розстріляв, Грибовського?

Орлюк. Підсудний Грибовський, ви були розстріляні?

Грибовський. Так.

Орлюк. Підсудний Шредер, де й коли ви розстріляли Грибовського?

Шредер. В Іваньківцях у сорок другому році.

Орлюк. За що?

Шредер. За те саме.

Грибовський. Вибачте, це не зовсім так. У мене з Сайгаком були розходження в деталях.

Орлюк. Мовчати, виродку! Перед ким ти вибачаєшся?

Величко. Товаришу прокурор, закликаю до спокою!

Орлюк. Прошу вибачити. Мені здалося раптом, що в мене відкрились рани. Підсудний Грибовський, як ви залишилися в живих?

Грибовський. Я був тяжко поранений. Я вночі виліз о ями.

Орлюк. Хто вас виходив? Грибовський. Одна стара жінка.

Орлюк. Ви признались їй, хто ви?

Грибовський. Ні.

Орлюк. В яких іноземних розвідках ви перебуваєте на службі?

Величко. Підсудний, подайте назву розвідок на записці.

Орлюк. Як ви знову зустрілися з Шредером?

Грибовський. Я не зустрічався з ним. Я працював в організованому гітлерівцями нібито партизанському загоні, який боровся з вашими партизанами.

Орлюк. Потім?

Грибовський. Потім нас розбили, і я втік. На шляху втечі я зустрівся з Шредером, і зразу ж ми потрапили до вас у полон.

Орлюк. Яке було ваше останнє завдання?

Грибовський. Організувати в тилу диверсійну групу.

Орлюк. Від кого ви дістали завдання?

Грибовський. Від Шредера.

Орлюк. Підсудний Шредер, ви підтверджуєте?

Шредер. Ні... Проте так.

Орлюк. Чому — проте?

Шредер. Бачачи цього суб'єкта, мені хотілося б заперечити абсолютно все.

Антоніна. Іване, скажи йому, щоб був він проклятий! (До Шредера). Убивця ти, жорстокий кат, як носить тебе нещасна земля...

Орлюк. Ця жінка прок. инає вас. Вона вважає вас безсердечним катом.

Антоніна. Кат ти, гірше звіра кусючого.

Орлюк. Ви принизили звання людини.

Шредер. Я персонально не принижував.

Орлюк. Ви брешете. Ви поводились на нашій землі не як офіцер окупаційних військ, а як аморальний убивця.

Шредер. Це питання політики. А політика вільна від моралі. Це війна, й усі ми діємо в її орбіті, а Гегель сказав: “Війна вічна й моральна”.

Орлюк. Ні, вона не вічна й не моральна. Вона зникне разом з вашою темною силою. Ви насмілюєтесь тут заперечувати свої злочини?

Шредер. Ні, я тільки хотів сказати, що я діяв не тільки в силу присяги, але й на підставі вчення великих умів: Гегеля, Ніцше, Фіхте. Фіхте каже: “У взаєминах між державами нема іншого права, крім права сильного”. Це вчення Гітлер модернізував. Але коли ми зрозуміли минулого року, що війну ми програли й що ми загинули, ви зрозумієте, як зросла природно наша жорстокість.

Орлюк. Підсудний Грибовський! На підставі якого вчення ви діяли? В ім'я чого ви брехали, провокували на зраду, на продаж України, нашої нації в рабство на загибель?

Грибовський. Почекайте, я зараз все поясню... Коли я прийшов на Україну з ними, я зрозумів, що я тут чужий. Я діяв в ім'я страху смерті, люті, помсти. Я зараз все скажу. Все! — Грибовський трагічно змахнув руками й повернувся до народу. Він щось хотів сказати. Але в цей час понад самою школою прогув літак і закидав листівками всі хати, городи, вигін.

— Листівки кидають! — гукнув у вікно Тарас Бовкун.

Які?

Про дядька Романа. Шість танків розбив!

— Хто?

— Дядько Роман танки побив! — крикнули у вікно двоє ясноголових хлоп'яків і бігом подалися вулицею. Народ витовпився з школи.

— Послухайте! — жахнувся Грибовський, але ніхто вже його не слухав.

— Обридло слухати всяке падло, досить. Робота стоїть! — 3 цими словами пішли з залу суду останні свідки Сильвестр Волощук і Платон Злотаренко.

— Народ не цікавлять ваші зізнання. Народ зайнятий, — сказав підсудному голова суду.

Тим часом босоногі гінці прибігли з листівками додому. Старий Семен Клунний порався в садку.

— Діду ! — батько танки побив!—загорлали вони, задихавшись, і поквапом почали читати старому листівку.

— “Шановний Семене Власовичу!..”

— Пішли геть, нечистий вас носить! Не дражніться! — розсердився дід.

— Діду, таж справді! “Радісну вістку подаємо вам! Син ваш Роман Семенович удостоєний найвищої... Героя Радянського Союзу! — читали хлопчаки привітання Військової ради. — Ви з повним правом можете пишатись...”

В цей час з хати вийшла мати.

— Мамо! — кинулись діти до матері. — Мамо, наш

тато Герой!

З цієї причини не довелось виступити з обвинувальною промовою прокуророві Орлюку.

Більше того — коли через півгодини Грибовського й Курбацького повели за село в провалля, ніхто в їх бік навіть не глянув. Народ купчився вже біля Романової хати.

Перед Семеном Клунним зібралося півсела.

Старий коваль не був письменним, тож листівку про сина йому читав уголос немолодий уже колгоспний рахівник Макар Падалка.

— “Шість ворожих танків знищив ваш син у нерівному бою на кордоні...”

— Шість танків!

— Тихо!

— “Тільки кращі сини нашого народу, для яких нема в світі нічого вище за захист Вітчизни, тільки такі люди здатні творити чудеса доблесті...” Читайте хтось, бо в мене чогось букви стрибають...

З цими словами розчулений Макар подав листівку Подорожньому.

Але не встиг Подорожній роздивитись, звідки починати, як не менше десяти голосів підхопили текст:

— “Недалекий той час, коли ворог буде розгромлений!”

Потім разом всі замовкли. Лунав лиш голос молодої вчительки:

— “І тоді син ваш повернеться додому до вас, до дружини, до дітей, повернеться з перемогою, й слава про нього, як про богатиря землі української, буде жити й гриміти в віках! Спасибі вам, батьку Героя. Військова рада фронту”.

Запанувала врочиста пауза. Всі з повагою дивились на старого, чекали від нього слова.

— От вам і Роман! — почувся чийсь голос. — Що ви скажете, Семене Власовичу?

Але Семен і тепер, в урочисту хвилину життя, не зрадив себе, — суворість оберігала його горду душу від марнолюбства й сусти.

— Не знаю, — сказав він, спокійно вдивляючись кудись вдалину і дослухаючись до людського слова — чи нема часом у кого сумніву, невіри або й заздрості, — щоб не видатись смішним чи недостойним суворого свого часу, додав байдуже:

— Як на мене, то це або агітація якась, або ж брехня. Як же це, справді, щоб отак от шість танків? Що це вам, крижаки на болоті? Та на який ляд тоді кувати їх, залізо переводити, коли отак!

— Це вже не нашого розуму розпорядження, — зауважив Хома Чепурний. — Виходить, так от!

— Ну, коли так, то й так. Нехай-но вже. Я радий, — здався старий коваль.

І тут з-за повороту з'явився раптом на вілісі — хто б подумав? — Роман!

Спершу ніхто його не впізнав. Він був без бороди і весь у пилу. Тільки ясні, як колосся ячменю, вуса свідчили, що це Роман. Легка гімнастьорка, погони, пілотка й перебування в походах омолодили його років на двадцять. За плечима — гвинтівка. На грудях — Золота Зірка. За вілісом гуркотіла пара трофейних тягачів. Це генерал Глазунов прислав на посівну обіцяну допомогу.

Оточений народом, віліс зупинився просто самої хати.

— Романе Семеновичу!

Посипались запитання, вигуки, сміх і знову розпитування.

— А як той? А той? А чи живий такий-то? А чи далеко звідси? А як воює Павло Горобець?

— Нічого воює! Погнали Гітлера вже к чортовій матері аж у Румунію.

— А як Лобода? Як Бухало?

— І Лобода, і Бухало, і Гаркавенки, батько й сини, — доповідав Роман.

— А мого Опанаса не бачив?—спитала одна мати.

— Опанаса вашого, вибачайте, тітонько, нема вже, — тихо сказав Роман і зняв пілотку. — Нема Опанаса, й Левка Чепурного нема.

— Ну, а чи правда, що ти там побив щось, — обережно запитав Семен, коли Опанасова й Левкова матері побігли голосити на самоті.

— Шість танків! — підтвердили Романові товариші, що сиділи в вілісі.

— Чим?

— Пляшками, — сказав Роман. — Дай, думаю, спробую, що воно за пляшки. Кинув — горить!

— Що?

— Танк. Прорвались же до окопів. Так я тоді другу! Горить! Я бігцем до окопу, біжу, біжу, — третій вже через окіп. Я — рраз! Горить, аж гуде! То я тоді бігом до товаришів, а вони — ну мене цілувати. Стійте, кажу, дурні, не цілуйте, давайте, кажу, пляшки! Та за пляшки, та туди, вогонь його бери!

Не брешеш?

— Чого ж брехати?! На очах у людей все ж було!

— А може, вам там з переляку засліпило трохи?

— Пожди. Не перебивай! Ну?

— Так от. Гульк! — а вони вже на окопах! Один, ну прямо на голову суне. Ой! Повірите, аж наче жаром сипонуло по спині. Нахиляюсь — пройшов! Дак я тоді розгинаюсь та в гуз четвертому!!! А тоді п'ятому! Шостому!.. От пляшки!..

— Оце виробив! Це ж, чув я, по п'ятсот за танк платять?

— Невже?

— А ти думав!

Ну, а як же ти їх там кидав?

— Як командир учив. Прямо на зад, на гузку.

— Слабенький зад, чи що?

— А сатана його знає. Гази якісь там... Ага! От чого мені шкода, кат би його взяв, — піджака загубив.

— Піджака?!

— Атож.

— Де?

— Та там-таки. Довелось скинути, щоб замашні-

ше було. То хіба ж не занесло десь вогнем чи гусеницями. Аж досадно.

— Казав я тобі, — не бери піджака, не бери піджака, — з докорою сказав Семен. — Отепер попокрутишся без піджака, вояко!

— Ну, батьку, на те війна. Народне діло. Тут уже кому яке щастя.

— Лиха година! Такого піджака загубити, — сказав Семен. — Ну, треба вже радіти, бог з ним. Ходіть, прошу, обідати!

Є місцевості веселі, радісні, є похмурі, тривожні й недобрі місця. Є благодатні долини й овіяні смутком гори. І назви е веселі, як от Ворскла й Десна, і тихі, мрійні, як Сейм або Дон. І є зловісні, трагічні звучання назв, як Горинь-ріка на Волині. Кожна місцевість має свою душу.

Старі Павлівці мали душу врочисту, древню. Вони розташувались на горі й попід горою в мальовничих долинах. Привітні хати біліли серед садків та городів. Від широкого шляху, що пролягав селом, бігли врозтіч мальовничі вулички й стежки до розкиданих у зелені подвір'їв та хат. По городах та за селом височіли стародавні безплодні горби, що скидались, особливо ввечері, чи то на рештки якихось давно зруйнованих, вкритих прахом споруд, чи на могили безвісних велетнів.

В селі жили вродливі задумливі люди, й була тут у жіноцтва своя давня мода вишивати рукава сорочок пишними червоними квітами, то й одяг людський схожий був на садки та городи.

І хто було не переходив, хто не проїздив Старі Павлівці, влітку чи навесні, вдень чи ввечері, той ніколи вже не забував їх, і особливо поле, що починалося зразу, як вийти на гору, за просторим колгоспним двором.

Тут вже хто б не йшов шляхом, в якому б не був настрої, а мусив зупинитись.

“Стій, людино! Ось твій світ, вічний і прекрасний, і ти в ньому живеш коротку свою мить”, — звучало в урочистому спокої. “Радій, добрій. Перепочинь від повсякденного, буденного, дрібного. Дивись”.

Перед людиною, скільки око сягало, простяглись чернігівські й полтавські землі — зелені сіножаті, озера, села на пагорбах, поля й дрімучі бори. А між борами і тут, і там ясніли плями древніх пісків.

Попід зеленими горами через луги простяглися старий Дніпро в сріблястих берегах. По горах, понад кручами йшов повз Вишгород шлях на Київ.

На вишгородському пагорку цвіли вишні, й старезний самотній прадуб, що шумів віттям не один вік, похилився над Дніпром вже майже без гілля.

Щось епічне й святкове почувалось у полі, одвічний перебіг часу й величний спокій... Колись тут попасались коні Святослава. Сіроокий князь ночував у лузі над Дніпром і, задивившись на зорі, мріяв про Дунай. І так само пахло чебрецем і полином. Тільки Дніпро був широкий, трави буйніші й Дунай далі.

На небі й у Дніпрі гримотіли велетенські битви між весняними хмарами, а над задніпрянським низом одна багатюща хмара заполонила мало не півсвіту й десь ген-ген, аж за Остром та Козельцем, майже над самим Черніговом, спадала на землю синіми пасмами дощу.

Вийшли в поле сіяти. Незвичайною була сівба над Дніпром у сорок четверту весну. Не гули моторні машини в полі, не красувались свіжою фарбою широкі сіялки. Війна пожерла багату колгоспну техніку, винищила й покалічила коней, засмітила зерно.

Орали тракторами, але орали й коровами, й скопували лопатами. Сіяли прадавнім способом з щедрих хліборобських рук.

Старі колгоспники ішли цепом, як воїни, поволі, з непокритими головами.

Далі йшли сіячки — жінки й удови солдатів на чолі з Василиною Бовкуновою. Сіяв лікар Вірський, а за ними народний суддя Іван Орлюк з Уляною й чимало хто ще, а малеча бігла босоніж за боронами або гуляла у війну круг мертвих “тигрів”.

У декого на грудях виблискували бойові ордени.

Весняний вітер надимав порожні рукава у Платона Вернигори і Юрка Мирси. Сіячі проходили з повними ііригорщами давців по полю недавніх битв і, поглядаючи на широкі задніпрянські простори, згадували хоробрих товаришів своїх і командирів.

І тому що кров загиблих ще не цілком всочилась у землю, й рани на живих ще нили на негоду, й уночі боліла порожнеча на місці відірваних рук, спогади, як хвилі, перекочувались старим полем, і картини бою над Дніпром виринали з пам'яті людської з нестримною силою.

Тоді повітря розтинали брязк й гуркіт. Поле двигтіло під вагою танків, гармат і різного іншого рухомого кричущого заліза.

Ревли літаки. Стрімголов! бомби освистували людське життя катастрофічним свистом.

На вншгородських пагорбах, на старому кладовищі, горіли танки. Чорні стовпи диму над Дніпром провіщали загибель Гітлеру.

Горіло село. Тисячі гармат било по ворогові без-перестань, і безупинно грім гримів, і люди метались у куряві, в диму, в блисках своїх гармат, як привиди епохи.

Земна куля оберталася в порожнечі. (Мультиплікат). Величезна смуга пожеж над Росією, Білорусією, Україною вгорнула її в дим.

Літаки вершили свою нищівну справу, — здавалось, чути було, як стогне земля. (Знайти вираз у музиці).

“Вони винайшли крила й поменшили мене, знищили мої віддалі й таємниці, і я вже затісна для них. їх генії вже розтлівають ідеальну мою сферу, проникаючи в мій атом і розщеплюючи його всесвітню узгодженість. Що буде? Зникну я, вибухнувши одного разу в світовому просторі? Згорю? Розвію в космосі свою неспокійну людську плісняву й перестану бути?..”

Але ось поступово з радіосвисту, й вищання, й стукоту радіошифрів та злобного гарчання ефіру вихопився людський голос:

— Ні! Не припиниться буття, краща з планет, наша Батьківщино, Мати-Земле! Зникнемо ми, зміняючись на твоєму лоні, покоління за поколінням, як хвилі в океані, в кривавих обіймах страждання з радістю. Але, зникаючи, завжди казатимемо: “Слава тобі! Слава твоєму хлібові, винограду й вину, слава приходу й відходу, весні й осені, дням і ночам, росі вечірній і вранішній росі, любові, й праці, й дорогоцінній крові, пролитій в ім'я волі й братерства народів, в ім'я збагнення найголовнішої таємниці життя на тобі — таємниці нашої людської спільності. Ми твої діти, і ми твоя міра: ти прекрасна!”

Тихо в полі. Принишкли гармати. Загасли жертовники на пагорку, іржаві танки зяяли чорно-рудими пробоїнами. Ні на що вже не потрібні, пошматовані гусениці поблискували сталевою лускою, наче побиті велетенські змії. Ями, патрони, гільзи, дрантя й мотлох, і без ліку вбитих.

Іван і Уляна зупинились на пагорку. Перед ними простяглось Задніпров'я.

— Яка краса!

— Про що ти думаєш? Скажи... Ти хотів би жити тут не тепер? За княгині Ольги, при Ярославі, при Хмельницькому? Або через сто років?

— Тепер.

— І я.

— Бо ж ми, справді, відстояли псі минулі сторіччя, — сказав Орлюк, дивлячись на вічне свято Задніпров'я. — Всю нашу історію, миііулу й майбутню.

— Ти щасливий?

— Так! Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненависті й страху, що збагнув своє місце на землі. В цій жмені колгоспного зерна, — Орлток розтулив перед Уляною широку долоню з насінням пшениці, — в цьому-от виявилось справді більше змісту, ніж у всій фашистській історії. Ти помітила, як сіють?

— Помітила.

Орлюк глянув на сіячів. — Ось він іде “над війною, наш народ”. Це безсмертні слова твого батька. Яка битва може зрівнятися з цією картиною!

Старі сіячі, жінки, підлітки й фронтова бригада Романа йшла цепом і, засіваючи поле бою зерном, гомоніли про своє:

— Ну, рука вже, кат з нею, мені не шкода, — казав Платон Бернигора, сіючи правою.

— А що жаліть? — спитав Сорока.

— Еге ж. А от за чим жалкую, що не став героєм.

Не вийшов!

— Боявся, чи що? — спитав Роман.

— Раз, що боявся, а друге, й головним чином, якось не щастило. Було підвернеться, ну, явно геройський результат, вже й почнеш було таке, що потім і здумати страшно. Коли — беркиць! Прокинувся — госпіталь! З очей далі — з серця геть: ріжуть!

— Точно.

— Потім повернешся в частину, ніхто заслуги визнавати не бажає: нові всі! Нема справедливості!

— Точно.

За сіячами йшли з боронами інваліди й школярі-підлітки. За ними поспішали ледве видні з борозни босі ясноголові герої майбутніх безкровних битв за перебудову природи, а вже за цими героями, кінець трудового походу, метушились галич та гайвороння.

Раптом відчайдушний зойк примусив усіх озирнутись.

— А, боже ж ти мій! Кинь, кинь, щоб ти луснуло! Ой рятуйте!.. — Антоніна бігла за своїм п'ятирічним онуком Василиком. Спостигнутий цим скриком, Васи-лик відразу ж подався навтіки від баби. Велика батьківська шапка насунулась йому аж на ніс і заважала бачити. Але Василик не падав і біг прудко, притримуючи лівою рукою штаненята. В правій руці була в нього велика граната, яку він знайшов у борозні.

— Кинь, кидай, кажу, щоб тебе об землю кидало!

— Не кидай!

— Кидай!

— Не кидай! Уб'єшся! — гукнув Орлюк і побіг навздогін за хлоп'ям.

— Переймайте його!

— Ах, сучий сині Уб'єшся к чортам! Антоніно! Тікай, не підходь до нього! — гукали сіячі, поспішаючи навперейми й навздогін бомбометателю.

Василик перелякався.

Така сила грізних вигуків остаточно збила його з пантелику. Він біг щодуху, але гранати не кидав. Вискочивши з борозни, він подався полем до “тигрів”, де грали діти.

— Стійі Не пускайте його до дітей!

Уляна не зразу зрозуміла, що трапилось з хлопцем. Потім вона помітила в його руці гранату й, жахнувшись, з криком кинулась наздоганяти Орлюка.

— Іване, Іване, вернись! Не підходь!.. Іване!

Василик біг якраз навстріч Орлюкові. Але, почувши крик учительки, він крутнув назад і потрапив у полон до бабусі.

Антоніна зразу ж кинула далеко геть гранату. Коли граната вибухнула, звеселивши все поле, Антоніна почала старано вибивати дурощі з Василика. Скривджений Василик заплакав великими дитячими сльозами.

Плакала й Уляна. Їй хотілось припасти до Іванових грудей, але вона соромилась, бо ж кругом були люди.

— Улю, що з тобою? — здивувався Орлюк. — Ти ж у бої ходила!

— Іваночку, то зовсім інше, — посміхнулась Уляна крізь сльози. — То війна, а це життя.

Незабаром Орлюк попрощався з селом і молодою дружиною. Ще цілий рік життя і смерть розкривались перед ним у битвах, перед якими мерхли всі битви, на які будь-коли спроможна була людина. І людина перемогла.

Він стояв біля Бранденбурзької брами. Перед ним проходили незчислимі ряди його товаришів, і він бачив над їх головами сяйво матерніх благословень Батьківщини.

1944—1945 рр.

 

 

Сторінка 16 з 16 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx142 Кб2594
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2302 Кб2550

Пошук на сайті: