Повість полум'яних літ - Олександр Довженко (сторінка 8)

Від цього обоє вони заплакали, а тут ще двов поранених пройшло, обнявшись, в пом'ятих землистихшинелях, — теж, певно, зійшовши з машини, прямували дорогою життя і смерті. І так ці забинтовані солдати пройшли десь до своїх попелищ і так співали “Забіліли сніги”, що не те що живі, а й мертві не витримали б, такою великою була влада пісні там, де вона повсякчас народжується.

Он і заболіло тіло, козацькеє біле, ще й голівонька.,.

Сотні розпитувань, сотні дотиків. Запитання стикались одне з одним на близькій відстані, впритул, громадились, розсипались, збочували, і все здавалось не тим, не головнішим. Але любов розумна й прозорлива. То посміхаючись, то придивляючись одне до одного з глибокою увагою, вони майже відразу відчули, що вони перемогли, що ніяке ні зло, ні помилка, ні нещастя не стало між ними, й відкрилась їм радість життя.

— Скільки раз мені здавалось, що я виносила з бою тебе. Сотні раз здавалось мені, що це ти, що я тебе несу, тебе, Іваночку! — казала Уляна, обмацуючи груди й руки Орлюкові й не спускаючи з нього очей, як зачарована. На якусь мить в її очах спалахували ще в промінні радості старі страхи, так багато знала вона про смерть і каліцтво.

— Як же ти живий зостався?

— Не знаю. А ти?

— Не знаю.

— Де ти була?

Вона була там само, де й він. Вона дісталася туди майже чудом. І коли, збиваючись і хвилюючись, вона відкрила йому лише соту частину перейдених шляхів, назв місцевостей, подій, відходів, маршів, і перемог, і знайомих імен, Орлюк зрозумів, що та легендарна сестра Уляна, про яку згадували поранені у багатьох похідних госпіталях на всьому щонайважчому шляху війни, яку з захопленням і вдячністю описували не раз Орлюкові, яка частенько була поряд нього в сусідніх частинах, що це й була вона.

Оселились Орлюк і Уляна в Орлюкової тітки Антоніни. Від неї й довідались про загибель своїх батьків, і матерів, і багатьох сусідів.

Іншим часом, за інших обставин, довго, певно, оплакували б вони цю страшну втрату свого роду, але війна — теж життя. Посіявши довкола таку безліч смертей, життя владно продиктувало їм свої закони. Іван і Уляна вирішили стати подружжям.

На превелику радість Орлюкові, в селі стояв ще штаб його підрозділу, а в сусідньому — штаб армії. Вони з'явились до генерала Глазунова вже як місцеві жителі просити, щоб він їх звінчав.

— Що?! Цього ще тільки й бракувало командуючому! — обурився вартовий офіцер, коли Орлюк виклав йому своє прохання. — Там опрацьовується план наступу, а йому тут загс влаштовуй! Хто його пустив сюди? Прізвище?

Орлюк відрапортував.

— А-а!.. Орлюк? — раптом з'явився на дверях командуючий і привітно посміхнувся сержантові. — Ну як, живий-здоровий?

— На батьківщині, товаришу командуючий. — Орлюк доповів генералові про свою наречену, про смерть рідних і про мету, з якою прийшли.

— Я прошу вас, товаришу генерал, зробити нам таку честь, та так, щоб усе життя згадувати нам цей день, як свято.

— Розумію, розумію, ось тільки не знаю, як це робиться. Не доводилось, — сказав генерал. — А що ви, приміром, хотіли б?

— Я не знаю, товаришу генерал, але що-небудь не таке, як було до війни.

— Ми хочемо, щоб гарно й трохи врочисто, — додала Уляна.

— Цілком вірно, щоб трохи врочисто, відповідно до умов місцевості, — сказав Орлюк.

— Добре, постараюсь. Тільки дайте мені подумати трохи, — сказав серйозно генерал Глазунов і, глянувши суворо мимо генералів і полковників, що стояли близько нього, наказав ад'ютантові приготувати цивільну чорну пару. А коли ад'ютант ледве-ледве, самими тільки очима посміхнувся, — він тут-таки суворо вичитав йому й мало не вперше за всю війну розсердився.

Уляна стояла сама в скромній хатині тітки Антоніни й скидала з себе звичайний свій солдатський одяг — скинула шапку-вушанку, сіру шинель, гім-настьорку, спідницю, поскидала важкі грубі чоботи, до яких насилу була звикла. Потім, помившись холодною водою, вона почала вбиратись перед дзеркалом в давно забуте, здавалось, дівоче вбрання.

Тут невеличке дзеркальце відразу почало показувати Уляні такі зворушливі зміни й перетворення, що вона аж розхвилювалась, ледве стримуючи сльози.

“Чи й справді це я? Невже я? Як хороше! Як же це добре, що я така! Яке щастя, що не гнию в ямі, не нидію в рабстві. Що я жива й отака от! Ой!” — дивувалась Уляна, торкаючи легенько свої брови, обличчя, груди.

Вона побачила, що в неї гарна ніжна шия й плечі, що в її великих темних очах спалахують іскорки не-розтраченої ніжності й юного натхнення, що вся вона легка й струнка.

Вона дивувалася своїй вроді.

Перед дзеркалом у напівзруйнованій недогорілій хаті з важкої сірої солдатської шинелі воїна Великої Вітчизняної війни виникла, як таїнство, дівчина-наречена.

Материне шлюбне вбрання — біла сорочка, вишита великими червоними квітами, вишнева шовкова спідниця, теж у квітку, і веселе намисто з коралів, і розмаїті стрічки, — все так хороше пахло домом і давниною безтурботного дитинства, що Уляна, зачарована, забула на хвилинку про все на світі. Потім, вже зовсім вдягнена, вона глянула зненацька на свою сіреньку шинельку й заплакала. Кинулась Уляна до шинелі, пригорнулась, притисла до серця.

Рипнули двері, увійшла Антоніна.

— Місто якесь забрали, та не дочула.

— Яке?

— В базарі була.

— Яке місто? Хто казав?

— Та розсаду ж попродала.

— Місто яке? Що забрали?

— Атож. Та купила оце чорнобривців та маку.

— Коломию? Чернівці?

— Та барвінку трохи, та мальви.

Та чи ви глухі, тітонько? Оглухли?

— Авжеж. Хай, думаю, цвіте собі. Так ото люблю, коли в горідчику квітки. Пам'ятаю, казала моя мати:

“Цей світ, як маків цвіт. Зранку цвіте, до вечора опаде!” Отак і все... Антоніна порозкладала на вікні насіння й почала поратись біля печі, великої, затишної, не перестаючи оповідати Уляні:

— Ото як стала Німеччина, то вони що? В партизани, та давай вже їх стріляти, оті твої Орлюченки. А вони тоді зайшли та півсела й спалили. Та дівчат до себе погнали, а нас по самий яр захопили та чисто всіх і постріляли в яру.

— От звірі!

— Еге ж. А я ж їх човном возила битись.

— Фашистів?

— Та ні. Партизанів отих! Везу якось їх, а вони, ідоли, як почали стріляти, ті вже фашисти, щоб їм добра не було. То я тоді кричу вже до партизанів:

“Не хитайте човна, потонете. Стріляйте тихцем. Що вже буде, те й буде!” Так і не судилося їм цього разу дістатися берега. Прострочили кулеметами всіх до одного. Сама ото я й зосталася в живих. Та зразу й не бачу, що вони мертві, і кажу це їм, нещасним: “Тихо, синочки, не хитайте човна...” — Антоніна схлипнула й підійшла до Уляни.

Так і постали партизани перед очима в Уляни, як розповіла Антоніна. Одні лежали, звернувши до неба бліді свої обличчя, й зорі погасли в їх мертвих очах. Інші похилили голови за борт і бачили зірки далеко внизу під собою, і здавалося їм в останню смертну мить, що пливуть вони в надзоряну сяючу далину.

— Ой не хитайте човника, синочки, не хитайте!.. Антоніна гребла, вибиваючись з сили, а води в човні прибувало. Потонули партизани на очах, як лежали, а її схопили поліцаї-хижаки й поставили перед есесівськими офіцерами на допит, мокру, биту.

— Не питайте мене. Нічого не казатиму, такі ви мені гидкі й бридкі. Убивайте. Все одно дітей моїх повбивали, щоб вас било од дорогу, щоб вас сира земля не прийняла...

Тоді гестапівець ударив її у вухо. Вона впала, її вкинули в яму, повну трупів. Потім в неї вистрілили й яму закидали землею. А вночі почала ворушитись земля, — Антоніна вилізла з могили, як праведна душа на старій картині страшного суду. І вилізли ще поранені Демид Сорока й Роман Клунний, які опритомніли вже в могилі. — Отак-то, голубонько, щоб ти знала, — сказала Антоніна Уляні по довгій паузі. — Відтоді й оглухла я. Таж дурні дурнями, що там не кажи, нічогісінько по-нашому не тямлять, ну, як та деревина чи скотина, одне знають горілку дудлять та по-своєму — гала, гала. А гнали ж у Німеччину корів, свиней, коней, всякого добра. А людей вибрали — тисячі тисяч. Дівчат, хлопчаків, таж так було жалісно! Ой господи!.. Ну ж і забалакались. Піду город копати. Давай шинелю винесу. — Антоніна взялась за рукав шинелі.

— Не дам!

— Та навіщо вона тобі? Ти глянь-но на себе, — бо-женьку мій, молода та гарна, як квіточка, їй-бо, правда. Давай.

— Ця шинель найдорожча мені над усе в світі, — сказала Уляна, не випускаючи з рук шинелі. — Я її, тітонько, в скриню замкну, щоб діти мої й онуки дивились...

— Та негарне ж воно, що вони там побачать? Хіба що дірки.

О, багато побачать!

— А, вигадуй! Стара шинеля, побита кулями, теж мені хвастощі, та брудна, — хто там на неї дивитиметься? Торочиш таке, а ще вчителька!

— Тому й кажу.

— А!.. Забувати треба, щоб не труїло душі. Геройство! Не геройство, а напасть, горе наше. Викинь з голови та думай про гарне та хороше. Онде вже їдуть!.. А, рятуйте мою душу...

Справді, кілька машин під'їхало до хати. На порозі став Орлюк з бойовими товаришами. Побачивши Уляну у весільному вбранні, Орлюк спинився в захваті й навіть ступив крок назад.

— Уляно?! Товариші, ви гляньте! Ні, ви подивіть-ся-но. Картина відродження!

— Поїхали!

— Вже? Дайте ж поблагословити сиріт, — захвилювалась Антоніна. — Ні батька в них, ні матінки. Самі-одні, як билиноньки...

— Ні, не самі, тітонько, — заговорили бійці-танкісти. — Такого товариства хоч кому побажати!

Тут танкісти й дівчата оточили молодих. Які саме слова казала їм Антоніна, толком не чути було. Вона схлипнула раптом і заплакала. Але перед тим, як благословити молодих, вона одібрала-таки в нареченої шинель із словами:

— Давай, кажу тобі, не сором мене!

Машини стали біля під'їзду сільськогосподарського інституту, єдиної великої будівлі, якої фашисти, геть пограбувавши, не встигли висадити в повітря.

В навстіж відчинених дверях молодих зустрів генерал-лейтенант Григорій Григорович Глазунов. Він був у цивільному, що робило його схожим на вченого. Тільки колодка бойових орденів, що блищали на грудях, і особливий владний погляд видавали полководця.

Нащо він так зробив, ніхто ніколи не питав. Але всі, хто був при несподіваній появі генерала в цивільному, — військові, невійськові, молоді й старі, — всі зразу збагнули особливу значущість хвилини й ставлення генерала до війни й миру, до життя, й усіх перейняло особливе тепле почуття до нього — вдячності й любові.

Взявши Івана й Уляну за руки, генерал Глазунов повів їх до залу. В пограбованому залі не було ні картин, ні статуй, ні коштовних старовинних люстр. Але та жива картина, що несподівано відкрилась молодим, вразила їх своєю величчю.

Триста товаришів стояли тут у залі пліч-о-пліч, триста танкістів, артилеристів, десантників, офіцерів і політпрацівників, а більше — простого сержантського й рядового люду зустріли Івана й Уляну.

В світлі електричних похідних ламп і свічок груди їх сяяли орденами. Окремо стояли дівчата-воїни й звичайні дівчата й підлітки, з квітами, в звичайному одязі. А одна група, чоловік з тридцять, була, як один, у білих пов'язках. Це поранені з госпіталю прийшли привітати перемогу життя.

Пусть ярость благородная Вскипает, как волна.

Идет война народная, Священная война!

Всі співали, весь зал. Могутня пісня Вітчизняної війни гримнула, як тільки з'явились молоді, з такою силою, що Іван і Уляна на мить зупинились.

Не співала тільки невелика група літніх жінок. Це були матері забраних у фашистську неволю дочок і розкиданих долею по всіх фронтах синів, що від них ні вістоньки, ні чутки ось уже третє літечко. Тривожні сни висушили душі матерів, і битви віри й розпачу день у день, ніч у ніч не загасали в їх скорботних очах.

Вони дивились на торжество, жально всміхаючись, і тихо плакали від співрадості й примислення до щастя молодих і себе, й любих дітей своїх, і від споглядання краси і врочистості, яку так полюбляє народ в неповторні години.

Орлюк і Уляна зупинились перед невеликим столом. На столі, на гаптованому золотом червоному прапорі, лежав великий вінок з колосся, а в вінку — книга, Конституція СРСР. Хор замовк.

— Прошу повторювати за мною, — тихо сказав генерал молодим і, повернувшись до столу, на якусь мить застиг.

— Перед лицем закону, — пролунав у тиші генералів голос, — Союзу Радянських Соціалістичних Республік ми, Іван Демидович Орлюк і Уляна Василівна Рясна, виявляємо свою волю на спільне життя.

— Волю на спільне життя... — повторили молоді.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx142 Кб2604
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2302 Кб2562

Пошук на сайті: