Володимир Дрозд - Ирій (Повний виклад твору) (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_iryi.docx)Volodymyr_drozd_iryi.docx226 Кб7651
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_iryi.fb2)Volodymyr_drozd_iryi.fb2467 Кб5923
— «Село Пакуль Чорторийской сотни, при болоте Свин, в шестнадцати верстах близ города Ирия... В оном селе жительствуют козаки, владеет селом магистрат Ирийский... Двор старый, в нем хата одна, комора одна, сарай один, в этом дворе живет козак Василь Решето, урожденной оного села, лет шестидесяти, жена его Матрона Григорьевна, урождена оного села, лет пятидесяти, у них дети: сын Семен лет тридцати, здоров, жена Федора Климова, урождена села Халявина, лет тридцати, здорова, дочь Февросія, лет шестнадцати, здорова, дочь Феодосія, лет пятнадцати, здорова; у него пахотной земли и других угодий нету, имеет корову одну, овец четыре, промыслу не имеет, а бавится ремеслом возным; он, Василь Решето, с предков козак...»

Голос писарка у мундирі з блищиками віддалявся, розсотувався пустинністю полів, які стали зненацька знайомими і рідними; я упізнав долину, що в ній кожної весни стояла вода і з прозорого мілководдя виштиркувалися чернонуваті пагінці щавлю; упізнав Діброву, куди ми влітку ходили чималим хлопчачим гуртом, бо то був природний кордон між землями Пакуля та Чорторийки і чорторийські хлопчаки задиралися до пакульських одинаків, а гурту боялися; упізнав на обрії круту баню пакульської церкви, иго підпирала й тримала на своїх плечах край неба з ясно-білими гронами хмар. 1 в цей мент, коли до мого Пакуля лишалося не більше версти і серце мені невідомо чому завмирало, мене пробудив нетерпеливий, стривожений згук Кузьми Перебенді — великий лицедій виходив з Діброви, посвічуючи собі долонею, наче електричним ліхтариком.

— Доки можна блукати в паперових кущах, друже? Ти вже забрів і в рукописи? Ну, метка молодь. А надворі — ранок. Я з ніг збився, розшукуючи тебе...

Він підняв правицю, смикнув за край неба з оболоками хмар і, сухо шелестячи, відсунулася синя завіса неба: за широким, на півстіни, вікном ранковів залюднений Ирійський майдан з рожевими, в риштуваннях, стінами новозведеного театру і сизими, в паморозі, вітами тисячолітніх ирійських соборів...

 

Вийшовши під солом’янською вербою з автобуса, я захитався на безвітрі; так упав на силі, поки блукав по книжкових світах.

— Ви — крайні?

Зверталися до мене. Роззирнувшись, я помітив, що й справді вивершую хвіст черги, яка пливе в річище Солом’яної вулиці.

— А що дають? — запитав я.

— По потилиці! — одгиркнувся дрібненький чоловічок.

Він стояв поперед мене і перебирав шістьома в’юнкими руками яблука у високих кошелях.

— Хлопчина не відає, а ти кусаєшся, мов скажений... — озвалася з черги сердешна бабуся. — Се до Солом’яника, Дениса, усі стоять, дитинко. Об’явилося йому од самого Господа вино робить. Тільки не з води, а з яблук, і з гнилих, і з різних. Тож оце і стоять люди, бо літо було на яблука врожайне. А коли і ти з Солом’янки і маєш сад, зачекай, поки за тобою займуть, і біжи по яблука, з сулією вина додому повернешся...

Я меланхолійно побрів вздовж черги, що пахла антонівками, путинками, пепінками, шафраном, райками, і так дістався нашого двору. У городі на весь Ирій татакав конторський дизель, вистрелюючи в мальоване низькохмар’ям небо кільця сизуватого диму, пронизливо гули за парканом центрифуги. В паркані темніли ляди, куди солом’янці висипали з мішків, відер, корзин, кошелів яблука. За кілька кроків від ляд з того ж паркану виштрикувалася металева труба, з якої безупинно дзюрило в бачки, сулії, відра, банки, каністри, карафки й фляги золотисте яблучне вино. Черга рухалася бадьоро й життєрадісно — далеко не відходячи, солом’янці куштувати Денисове вино і попід парканами аж до лісу сиділи, звісивши між колін голови, ті, хто вже донесхочу напробувався.

Дядько Денис, теж напідпитку, величався на ґанкові, стріляючи з пальця по горобцях. Після кожного пострілу у вишняку глухо гупало, але горобці не тікали: були сміливі, бо хмільні, як і дерева, паркани, що перехнябилися та ледве трималися землі. Винний дух витав над обійстям, густий і хмільний: у залізних бочках та цистернах під яблунями вишумовувало і пінилося. З курника визирала новенька кібернетична машина, що керувала виробничим процесом, приймала яблука і відпускала молоде вино. Кібернетичну машину добув для дядька Дениса за літру спирту кум Цекало у знайомого завідувача складом науково-дослідного інституту.

— А знаєте, дядьку, я вичитав, що ми, Решети, — з козаків! — я радісно заусміхався, прищикнувши хвірткою гомін черги.

— Хіба за те гроші платять чи — пенсія персональна? — глянув на мене каламутними очима дядько Денис.

— Не платять, але... Так і написано: «Оний Решето — з предків козак».

— А може, він — решето для круп, а ти — решето для дерті...

— Там тільки про одного Решета. Якийсь писарьок переписував для начальства. Цікаво: прізвища ті ж, що й тепер у Пакулі. А двісті років минуло. Се ж люди ніби завжди були. А я думав, що Пакуль — це лише тепер і скороминуший. А Пакуль...

— Що ти мені тут запакулив над вухом! — раптом збеленів, здавалося, безпричинно, дядько Денис і схопився на ноги. — Може, я — від самого Наполеона. Може, бабка моя — Марія Стюарт, англійська королева, про яку видатний німецький поет і драматург Шіллер написав книжку! А може, я плював на твій Пакуль, колишній і теперішній, з високої Собакаревої гори! І не один раз плював, а тричі, тричі! Що, не віриш? Ходімо — плюну. Зараз, зараз ходімо, і дивись у всі свої баньки. І на них, — дядько кивнув у бік черги, — можу плюнути. Тільки на себе не плюну, бо я єсть я!

З тим дядько Денис, підсмикнувши галіфе, твердим, рішучим ступом рушив по протореній кабаном дорозі у бік Стрижня. Я, хоч і був вкрай стомлений, подрібцював слідом. Лихі передчуття гнітили мене.

Минав короткий осінній день, збиралося на вечір.

 

Коли ми зійшли на Собакареву гору, споночіло, і небо висіло над нами, наче побита міллю хустка, якою, замість абажура, завішено лампу. По небу швидко, наче в кіно, пливли біті снігові оболоки. За нашими спинами, розцяцькований вогнями, блимав Ирій, а десь там, у темних, втаємничиних безмежжям полях принишк Пакуль. Під горою, в глинищах шелестів шугою Стрижень — ночі були морозні, пахло першим снігом.

— Витріщай баньки, — зараз плюну! — невідомо на кого гніваючись, гукнув пядько Денис.

Мене нудило, і я починав знову, як колись на бочці, ненавидіти дядька Дениса. А він стояв на лисій вершині гори, розкарячивши ноги, мов телефонний стовп з підпоркою, і не плював.

— Дивишся? Зараз плюну!

Я пригнічено вслухався в холодний шерхіт шуги, а дядько стояв і все не плював.

— Дивишся? Плюю!..

Я подумав, що, коли він зараз плюне, щось зміниться в моїм житті, воно рушить по якихось нових річищах, наче загачений Стрижень, тільки я ще не знав, по яких.

— У горлі пересохло... — раптом прогучав дядько Денис з вершини Собакаревої гори. — Випити б...

Я мовчав.

! тут ми вчули знайомий скрип коліс — попід сосняком низкою сірих тіней вервечилась на колгоспні поля асенізаторська валка.

— Спущуся — горло біля хлопців промочу, — заспішив дядько Денис. — А ти — жди. Прийду й плюну...

Дядько, шелестячи капшуками галіфе, поковзав по крутизні гори і невдовзі зник за соснами.

Це був дивний, пам’ятний на все життя вечір. Зорі зійшли з неба і в ясно-білих полотняних сорочках повсідалися на лисогір’ї, довкола мене, обхопивши довгими променистими руками коліна. Білі снігові хмари лоскотали і холодили мені чоло. Місяць купався в Стрижні, під горою, хлюпотів та пирхав, байдужісінький до крижаної шуги.

І злетілися до мене душі пакульців і було їх — мов зір. Пилипи, Андрії, Векли, Радивони, Вавили, Гапи, Клими, Йосипи, Ганни, Мотрі, Михії, Олешки, Параски, Романи, Халимони, Тараси... — без ліку, без часових меж. 1 Пакуль видовжився, як видовжується у полі вітер, та ліг на тисячоліття людського буття — так лягає на карту світу, на моря, материки, океани й острови в океанах сітка меридіанів і паралелей. А я був щось незрівняно крихітне біля нього, глухого, забагнюченого, загубленого в лісах і болотах Пакуля, порошинка в потокові віддзеркаленого від нього світла, і водночас — щось більше од нього, бо він уже був у мені, як зернина в землі, мною відчутий і осмислений. Тоді я подумав, як далеко в минуле і далеко в майбутнє розпросторився я і Пакуль у мені, Пакуль і я в нім. І Василь Решето, «з предків козак», щасливим випадком вихоплений писарком з присмерків історії, і дід Семирозум, який на початку століття змайстрував дерев’яного літака, маючи задумку полетіти на Місяць, і дядько Остап, червоний кіннотник, що наклав головою під Жмеринкою, і дядько Кузьма, який лежить у братській партизанській могилі неподалік пакульського клубу, і мій батько, що на нього в сорок четвертім прийшла похоронка з фронту, і я, Михайло Решето, майбутній великий актор, будівничий, космонавт, поет, радіоконструктор, геолог, ботанік — лише вузлики на неосяжнім корені неосяжного, гінкого й крислатого дерева, ім’я якому (хрестоматійно заглянцьоване, але того вечора, на Собакаревій горі, вперше вилущене мною з лушпиння приручених слів) — н а р о д...

 

Я повернувся з Собакаревої гори, коли в гучномовці на П’ятикутках било дванадцять: дядька Дениса вдома не було.

Вранці мене розбудив скрип немазаних коліс під вікном будинку. За штахетами з людських постатей — чергу до дядькової винниці солом’янці займали вдосвіта, — на густо посоленій першим крупчатим сніжком вулиці стояла продовгувата, сіра од вапна бочка асенізаторської валки. Передок її — для візниці — було застелено шматом рудуватої доріжки, що мала колись оксамитовий ворс, а тепер світила нитяними ребрами, як і коростява кобила, запряжена в бочку. Кухня гула від важкої дядькової ходи. Він був, як і звечора, в галіфе та парусинових черевиках і навдивовижу веселий: наспівував на мотив маршу пакульське апатури-тури-тури...

— Ти бачив сороку на груші? Піди глянь. І запитай, що вона принесла на хвості. А вона тобі прострекоче: я принесла на хвості, що твого дядька призначено директором водоконтори. Замість Омелька Омельковича. Апа-тури-ту... І шановному директорові уже подано під двір особистий екіпаж. Апа-тури!.. Ласкаво просимо сісти й котити до контори, поки пакульського Омелька прасують в автобусі. Апа-тури-тури-ра! — Дядько поспіхом вбирався в свою парадну одіж: лаковані черевики, бостонову пару, сталистих тонів макінтош і сірий фетровий капелюх. Узявши портфеля з двома лискучими замками, промарширував перед дзеркалом, випинаючи щосили груди і черево. — Директор — што надо, га? Прошу вас конфеденційно передать Дорі Василівні, що після роботи мій особистий екіпаж підкотить до її пивниці і ми поїдемо вечеряти до заміського ресторану... З тим — досвіданьїца! Апа-тури-ра!

Дядько був білий з обличчя, як сніг на солом’янських дахах, і пашів вогнем, аж від його дихання вочевидь жовкло та згоргувалося листя кімнатної пальми. І я нарешті втямив, що в дядька — біла огневиця. Відступивши про всяк випадок до вікна, я мовив лагідно, хоч і з тремтінням у голосі:

— Ви б спочили, товаришу директор. А я збігаю, тітку Дору порадую.

— Ти скептик, песиміст, інтелектуал! — закричав дядько, аж від його голосу випали шибки кухонного вікна. Дядьків вказівний палець вперся в мої груди. — Ти кличеш мене до спочинку в цю історично напружену хвилину, коли ирійська водоконтора стоїть на порозі нових глобальних реорганізацій! Ти хочеш приспати мою пильність і дати можливість солом’янським анонімщикам, яким пектиме моє високе призначення, донести у вищі інстанції, що новий директор водоконтори організував на своїм обійсті винний завод. Ти, негіднику, хочеш, щоб я спочивав, коли час вимагає від мене рішучих і безкомпромісних вчинків! Вирок одностайний — розстрілять!..

І дядько надув губи, готуючися стрелити з пальця мені в серце. Я не став чекати безглуздої смерті, згадав Перебендину науку, перевтілився в горобця і випурхнув через вікно на вулицю. Дядько Денис, поважний і строгий, вийшов у двір і, розчинивши ворота, таке мовив до черги:

— Товариші, громадяни! Офіційно і конфіденційно повідомляю, що моя винарня самоліквідовується, і взагалі — алкоголь шкодить здоров’ю. Пийте пиво-води і їжте морозиво, смачний, поживний продукт. З тим — і до свіданьїца. А вас, кібернетична машино, ласкаво прошу зупинити виробництво і спокійно, без ексцесів, повернутися на склад науково-дослідного інституту, де на вас чекає плідна робота в сфері науки, техніки і народного господарства...

Тої ж хвилини дизель на городі вмовк, центрифуги завмерли, вино перестало литися з труб, а двері курника розчинилися і машина, поблискуючи алюмінієво-нікелевими боками, гордо прокрокувала крізь натовп і зникла за рогом Піщаної вулиці. Солом’янці, хто встиг висипати яблука і хто не встиг, відштовхуючи одне одного від бочок, черпали картузами й пригорщами молоде вино. Дядько Денис ковзнув по городу невидющими, зосередженими на чимось більшім, аніж матеріальні інтереси, очима і поліз на асенізаторську бочку. Поклавши на коліна портфеля, він узявся до віжок і строго, владно кинув кобилі:

— Вперед!

Кобилка слухняно рушила, колеса зарипіли, заскиглили, запискотіли. Дядько сидів поважно, трохи відхилившись назад, буцім на подушках обжитої персональної «Побєди», і білі пальці його правиці замислено блукали по коричневім дерматині портфеля. Солом’янські хлопчаки бігли слідом і щосили горлали:

— Апа-тури-тури-тури-тури!..

Дядько Денис ніби й не чув того глумливого лементу, і тільки коли якийсь із розбишак мелькотів попереду кобили, він тулив зігнуту долоню до губ і сигналив:

— Ту-ту-ту! Ту-ту-ту!..

Я щодуху помчав у пивницю тітки Дори.

Пошук на сайті: