Boa Constrictor – Іван Франко

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел та десять повістей і романів. Вершиною прози Франка є повість «Boa constrictor» (1878 р.) і соціальний роман «Борислав сміється» (1882 р.). У них уперше відображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості.

Iван Якович Франко

Boa Constrictor

Герман Гольдкремер встав нинi дуже злий. Вiн все такий, кiлько разiв йому лучається ночувати в Бориславi. А лучається то щотижня раз, в п'ятницю, коли приїздить сюди з Дрогобича оглянути роботу i виплатити рiпникам. Герман Гольдкремер, хоть маєток його доходить до мiльйона, нiколи не звiрюе чужим очам надзору анi чужим рукам виплати. У нього в Дрогобичi своя камениця, порядна, нова, ясна, – сказати не жаль. А тут приходиться йому ночувати в дерев'янiм домику, серед магазинiв, завалених бочками кип'ячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений його коштом, все-таки найпоряднiший i найкраще положений на весь Борислав, – але знов дарма рiч рiвняти його до дрогобицьких будинкiв. Хоть стiни бiлi i вiкна яснi, та вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, бруднi магазини та ще бруднiшi помешкання людськi. Нi зеленi свiжої, нi виду всмiхненого не побачиш. Воздух удушливий, загуслий вiд нафтового сопуху; у Германа вiд нього за кождий раз голова крутиться, немов вiддурицi. Та ще й люди, що снуються навкруги його помешкання, помежи бруднi шопи, помежи глинистi гори, що, мов мурашки, невпинно нишпорять коло законiв, – тьфу, чи то люди? Чи такi на свiтi люди? Зачорненi скрiзь нафтою та глиною, мов ворони, – на них пошарпанi шмати – не то шкiра, не то якесь невидане полотно, – вiд них на сто крокiв вiє незносний дух нечистоти, сопуху, шинкiв, зопсуття! I голоси у них – нi, се не людськi голоси, а якийсь крик глухий, хриплий, немов дренькiт розбитого баняка. А який позiр у тих людей – дикий, зловiщий! Кiлька їх, що помимо ранньої пори пiдхмеленi йшли до ям (тверезому годi видержати в глибинi!), поглянули в вiкно i побачили Германа. Вiд їх поглядiв йому якось стало моторошно. "Такi люде, – подумав собi, – якби видiли мене в багнi, то не то, щоби мя не витягли, аiще би мя глибше пхнули". I ось в якiм товариствi приходиться йому, аристократовi, проводити цiлого пiвтора дня. (Вiн сплюнув крiзь створене вiкно i вiдвернувся. Його очi живо оббiгли комнату – чистеньку веселу свiтличку. Гладка лакирована пiдлога, мальованi стiни, круглий столик з орiхового дерева, комода i "писемне" бюрко – ось що передусiм насувалося оку. Все блищало, яснiло до сходячого сонця, що саме кидало перше промiння.крiзь вiкна до комнати i золотисто-кровавими переливами грало.на гладких, блискучих предметах. Але очi Германа.вiдвернулися i вiд них, – вiн не мiг знести сильного свiтла. На боковiй стi-нi, супроти дверей, у пiвтiнi висiв великий образiв золочених рамах, – на нiм спочили очi Германа. Була се досить жороша i вiрно списана.картина тропiчної, iндiйської околицi. Вдалi, повитi синявою мрякою, мрiють величезнi трое ники – цiлi лiси бамбуковi Бенгалю. Здається, чуєш, як втiй гущавинi з легким шумом вiтру мiшається плачливе скомлення тигра-кровопiйцi. Ближче к передньому плановi iкартини троснику не стає, тiльки поодинокими купинами бовдуриться вгору буйна, ясна, ясно-зелена папороть, а над всiм зносяться живописними групами стрiмкi широколистi пальми, царi ростин. На самiм передi, трохи збоку, – iменно така група, розкiшна, стрiйна. Пiд неї кiлька газель прийшло, певне, за пашею. Але необачнi звiрята не дiздрiли, що серед величезного зеленого листя сидiв страшенний змiй-удав (Boa constrictor), сидiв на чатах, ждучи на добичу. Вони смiло, безпечно пiдiйшли к пальмам. Нараз вуж блискавкою метнувся вдолину – хвилька мертвого переполоху – один блей ухваченої газелi; один i послiднiй, – а все стадо в дикiм розгонi пирскає на всi сторони, тiльки одна, найбiльша – видко, мати тамтих – зiсталася в звоях вужа. Маляр пiдхопив саме тогу хвилю, коли розпирслися газелi, а вуж, високо пiднявши голову, з всею силою стискає своїми велетними скрутелями добичу, щоби подрухотати їй костi. Вiн обкрутив її шию i хребет, а з-посеред закрутiв його сорокатого блискучого тiла видко голову бiдної жертви. Великi очi, вигнанi наверх передсмертною мукою, блищать, немов у сльозах. Жили на шиї напруженi, – голова, немов доочне бачиш, кидається ще в посяiднiх судорогах. Зате очi змiї блискають таким злорадним, демонiчним огнем, такою певнiстю своєї сили, що мимоволi мороз пробiгає по тiлi, коли добре йому придивитися. Дивна рiч! Герман Гольдкремер мав якусь дивну, невиясниму вподобу в тiм образi, а особливо любив цiлими годинами вдивлюватися в страшнi, сатанським огнем розiскреиi очi змiя. Вiн вiдразу так йому подобався, що сейчас закупив його два примiрники i повiсив один у себе в покої в Дрогобичi, а другий в Бориславi. Не раз показував його гостям, жартуючи при тiм з дурної газелi, котра сама пiдсунулася пiд нiс вужевi. Однако ж на самотi вiн якось не мiг жартувати з вужа. Вiн чув якийсь темний, забобонний страх перед тими очима, – йому здавалося, що сей вуж колись ожие i принесе йому щось незвичайного – велике щастя або велике горе.

Поволi розвiялася густа холодна паморока, що досвiта залягла була над Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засiв до бюрка i добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце лляло до свiтлицi таку повiнь свiтла, – пораннiй холод i глухий вiддалений гамiр робучого люду – все то лоскотало його змисли а заразом обезсилювало, усипляло їх. Органiзм, розстроєний учорашньою їздою i домашнiми клопотами, почув якусь хвилеву вiдразу до тої в полотно оправленої книжки i до цифер, що в нiй п'ялися величезними стовпами, i до пера з вирiзуваною кiстяною ручкою, – йому стало так якось солодко, нi одна мисль не шевелилася, тiльки вiддих правильно пiдiймав груди. Вiн спер голову на долоню, i хоть не був зовсiм iз людей задумчивих, багато розважаючих (таких людей загалом межи жидами дуже мало), то прецiнь тепер, перший раз пiсля довгих-довгих лiт, нестямився i пустив волю всiм враженням свого життя – вiджити в пам'ятi, перейти живо, наглядно поперед свої очi…

Перед його очима промайнули тяжкою хмарою першi лiта його молодостi. Страшна бiднiсть та недоля, що стрiтила його при першiм виступi на свiт, i досi проймає його холодом, дрожжю. Хоть i як не раз йому прикрим стане теперiшнє життя, – однако ж вiн нiколи не бажав i не буде бажати, щоб вернулися йому молодi лiта. Нi! Тотi молодi лiта висiли прецiнь якимось важким прокляттям над його головою – прокляттям нужди, прокляттям заглушення в першiм зародi хороших i добрих способностей душi. Не раз чув вiн того прокляття в хвилях своїх найбiльших спекуляцiйних удач, – не раз мара давньої нужди затруювала йому найбiльшу радiсть, досипала горечi-полину в солодкi напої багатства i збитку. I досi вiн живо нагадує тоту напiврозвалену, пiдгнилу, вогку, нехарну i занедбану хатку на Лану в Дрогобичi, в котрiй побачив свiт. Стояла вона над самим потоком, напротив старої i ще вiдразливiшої гарбарнi, вiдки щотижня два трудоватi каправоокi робiтники виносили ношiями спотребований i переквашений луб, котрий на всю пересторону (перiю) ширив кислий, удушливий, убиваючий сопух. Побiч хати його матерi стояло багато других, подiбних. Всi були скопиченi так густо, дах у кождої був такий нерiвний, перегнилий та пошарпаний, що цiла тота пересторона подобала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу смiття, плюгавства, гнилого дилиння та шмаття, як на людське житло. I воздух тут раз в раз такий затхлий, що сонце сумрачно якось свiтило крiзь шпари в стiнах i дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася i вiдти розходилася на десять миль довкола. В кождiй iз тих хаток жило по кiлька родин, т. є. по кiлька сварливих, лiнивих i до крайностi нехлюйних жидiвок, а кругом кождої роїлося, пищало та верещало бодай по п'ятеро дробини-жиденят. Мужчини, рудi, пейсатi жиди, рiдко коли сюди зазирали, – найбiльше раз в тиждень, у п'ятницю вечором, щоби перешабасувати. Були то по бiльшiй частi капцани-мiхонохи, мiняйли, шматярi, кiстярi та бог знає якi ще зарiбники. Деякi пробували в мiстi раз на раз, другi бували тут тiльки дуже рiдко. Першi волiли не раз переспати де-будь в шинку на лавцi, в корчах пiд голим небом, на холодi, щоби не дихати густим, нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки i оглушуючого гамору баб та бахурiв.

I Германова мати була не лiпша, коли й не гiрша других. Хоть ще молода жiнка – всього могло їй бути 20, а най 22 – то прецiнь вона вже, так сказати, вросла, встрягла в той тип жидiвок, так звичайний по наших мiстах, на вироблення котрого складається i погане, нездорове помешкання, i занедбане виховання, i цiлковита недостача людського образования, i передчасне замужжя, i лiнивство, i сотки других причин. Герман не пригадує собi, щоб бачив її коли оживленою, свiжою, веселою, пристроєною, хоть на її лицi виднi були слiди якої-такої краси. Лице, колись кругле i рум'яне, пожовкло, згризене брудом i нуждою, обвисло вдолину, мов порожнiй мiшок; губи, давнiше повнi, рум'янi i рiзко викроєнi, посинiли, вiддулися, очi помутнiли i скаправiли. Чотирнадцять лiт вiд роду вона вийшла замуж, по трьох лiтах розвелася з чоловiком, котрий не хотiв її довше при собi держати i кормити. Старцюго єнна вiн взяв iз собою бог знає куди (вiн був мiняйло i їздив однокiнкою по селах, промiнюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подрiб за платники); молодший, Герман, лишився при матерi. Йому було тодi пiвтора року, коли його родичi розiйшлися, – вiн не затямив нi вiтця, нi старшого брата, а пiзнiше припадком довiдався, що оба серед чистого поля померли на холеру, де їх найшли аж десь за тиждень коло трупа коня. Взагалi, ростучи в такiй пагубнiй i нездоровiй атмосферi, вiн розвивався дуже поволi i тупо, хорував часто, i найдавнiше враження, яке застрягло йому в пам'ятi, то його грубий животик, в котрий часто штуркали його другi жидики, мов у бубен. Дитинячi забави серед череди голих, заваляних, круглих дiтей пригадуються йому неясно, мов крiзь сон. Дiти бiгають довкола тiсного подвiр'я помiж двома хатами, побравшися за руки, i верещать щосили, – бiгають, доки їм свiт не закрутиться, а тодi покотом падуть на землю. А нi, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, в гнилiй, гарбарським лубом начорно зафарбованiй водi потоку, полохаючи величезних довгохвостих щурiв, що бiгають їм попiд ноги до своїх ям. Виразно нагадує Герман, як не раз качався з другими жиденятами долi берегом в потiк i як старшi жиди, стоячи на мостi, реготалися до розпуку з його грубого, буро-синього животика, до котрого, мов два патички, причепленi були худi довгi ноженята. Ще глибше вбилися йому в пам'ять нiчлiги в тiснiм, поганiм закамарку, разом з десятком таких, як вiн, дитенят, – тотi ночi, проведенi на вогкiй, сирiй пiдлозi, на соломi, що напiв перегнила та кипiла черв'яками i бог знає яким гидом; тотi страшнi ночi, заглушуванi смiхом i плачем дiтей, штурканням, бiйкою та криком жидiвок; тотi безконечнi ночi, котрi вiн проводив скулений в клубок вiд холоду, пiсля котрих вставав рано горючий i червоний по всiм тiлi. Ох, тотi страшеннi ночi дитинячих лiт, що другим свiтять до пiзньої старостi ангельськими усмiхами та поцiлуями матерi, тишею та утiхою, першим i послiднiм щастям життя, – йому вони були першим i найтяжчим пеклом! Його вони до старостi пекли i морозили; сама гадка о них запирала йому дух в грудi, наповнювала його вiдразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бiдне, обдерте, нужденне, повалене в грязь, придавлене нещастям. Вiн сам не знав, яка тому причина, не знав, ще така молодiсть мусить в кождiм притупити нерви, заглушити голови до тої степенi, що нещастя i плач другого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить в нiм тiльки обридження, але немилосердя. Впрочiм, Герман Голйдкремер нiколи й не думав о тiм, не старайся розбирати причиня свого поступовання, а коли не раз бiднi, покривдженi рiпницi з нужденними лицями, в лахах, просяклих кип'ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повної плати, вiн сплював, вiдвертався i казав слузi викидати їх за дверi.

Свою матiр вiн нагадує, як, бувало, цiлими днями сидить пiд хатою з панчохою та клубком в руках та репетує хриплим голосом всяку погань, щоби перекри-чати котрунебудь iз своїх сусiдок, котрiй нинi прийшла охота з нею зчепитися. Панчоха в її руцi дуже поволi поступала наперед, хоть на перший погляд могло показатися, шо вона плете ненастанно. Не раз цiлими мiсяцями вона носила тогу панчоху i тот сам клубок, поки панчоха, ще недокiнчена, i клубок, ще недоплетений, не набирали такої барви, як все довкола – брудно-сiрої. Не раз вона довго гналася за деяким жидиком, що допiк їй яким острим словом, – чалапкала по баюрi розхристана, задихана, охрипла, посинiла з лютостi, – а допавши бiдного бахура, хапала за волосся i бухала без милосердя межи плечi, доки дитинище не впало на землю. Не раз i Германовi дiставалося вiддгеї, i то дуже прикро. Вона була, як всi лiнивi а бiднi, дуже уразлива i люта, а в опалостi не перебирала, кого б'є, чим i куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патинком так сильно, що повалився на землю, обiллятий кров'ю. Чим жила його мати, з чого удержувала себе i його, того Герман не знав. Знав тiльки, що хата, в котрiй вони сидiли, не їх, а наймлена, – та й ще пригадує собi високого, грубого, сивобородого жида, що не раз приходив, кричав на його матiр, що така розхристана, i брав її з собою. Часто вечорами i сама мати виходила кудись i не вертала аж над раном.

Таке було життя будущего мiльйонера Германа Гольдкремера аж до десятого року. Правда, ростом i подобою вiн походив на семилiтка, та й то плохо розвиненого. Сили i живостi дитинної у нього не було. В ту пору вiн зачав набирати смаку до лiнивстза i часто сидiв-туманiв цiлими днями на лавцi в хатi., хоть мати гнала [його] на мiсто продавати сiрники хлопам або займатися яким другим зарiбком, як другi жидики.

Було се лiтом 1831 року. Страшна нечувана досi пошесть навiдала наш край. Довго бiгали глухi чутки межи народом, що наближається "кара божа", довго тривожився мир хрещений, ждучи от-от видимої, наглої смертi. Аж ось вона i надiйшла, сто раз страшнiша, як ся надiяли. Цiлi села пустiли-вимирали, цiлi родини щезали зо свiту, як вiск на огнi. Один не знав про смерть другого, i собi ж смертi вижидаючи. Брат вiдвертався вiд брата, отець вiд сина, щоб не побачити на нiм страшного клейма смертi. А хто ще лишився живий, iшов до коршми, пив i горлав пiсень в безумнiй непам'ятi. Нiкому було потiшати безнадiйних та сумуючих, нiкому було рятувати хорих, що не раз пищали водицi, конаючи в страшенних судорогах. Помiж простими людьми лiтали страховиннi повiстi про опирiв, що "потинають" людей, а по декотрих селах п'янi, вiдчайдушнi товпи почали навiть палити на огнi таких, котрих уважали нiби опирями.

I Дрогобича неминула холера. Особливо Лан утерпiв вiд неї бiльше, як другi передмiстя, чи то тому, що тут затхлий та нечистий воздух помагав ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стiсненi густо в одних хатах, легко однi вiд других заражувалися. Жиди, жидiвки, а найбiльше малi дiти падали, мов трава пiд косою, умирали серед глушi, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Кiлько їх там перемерло, то лиш бог один знає. Котрi були маєтнiшi, повиїздили при наближеннi зарази в гори, на здоровiший воздух, – але зараза i там їх дi гнала, може, лиш де сотий успiв вернути назад. Але у Германової матерi грошей не було, зарiбку не стало i хлiба, нiчого. Вона серед загальної тривоги валандалася попiд хату, без пам'ятi вiд переляку i голоду, раз в раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю, заражена. Герман тямить добре, як прибiг до неї i з дитинячою цiкавiстю зблизився к тому тiлу, посинiлому, покорченому, близькому лютої смертi. Йому ще i нинi живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безграничноболiсний, перекривлений та змiнений, що аж йому, малому, мороз перейшов по тiлi. Вiн тямить кождий її рух, кожде її слово в тотi страшнi хвилi вiчної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав близько, – материнська любов, хоть пiд грубою оболiчкою, не загибла в нiй, а проявилася в хвилю найтяжчої муки. Її рука, простягнена, безвладно упала на землю, а Герман бачив, як всi жили, всi сустави стягались, то випручувалисудорожно, як вона дрижала з холоду, а попiд шкiру щораз виднiше набiгала синя, ба зеленкувата муравиця.

– Герш, – прохрипiла вона, – не пiдходи… до… мене!..

Хлопець стояв мов отуманiлий. В тiй хвилi вiн дуже мало i дуже невиразно розумiв, що воно таке дiється. Шарпане судорогами тiло матерi почало перекачуватися на всi боки.

– Герш!.. чесно жий! – простогнала нещаслива, ледве дишучи. В тiй хвилi упала лицем на землю.

Герман стояв, боячися приступити до неї, а не менше боячися утiкати.

– Води! води! – прохрипiла конаюча, але Герман не мiг рушитися з мiсця, його пам'ять щезла на тот час. Як довго вiн так стояв, два кроки вiддалений вiд матерi, того й сам не знає. Навiть не може собi нагадати, хто i як пробудив його з того остовпiння, коли i куди спрятали трупа: все то пожерло вiчне забуття, вiчна непам'ять.

Вiн очутився вночi серед улицi. Голод рвав його нутро, спрага горло палила, тривога немов клiщами стискала груди. А довкола тиша глибока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-пiд землi, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де є ще живi люди, блимає свiтло, меркотячи в вiддалi i, мов острi ножi, прорiзуючи пiтьму. Малому Германовi ще страшнiше робиться, коли глядить на тотi свiтла, – вiн аж тепер почуває цiлу пропасть своєї самоти, свого сирiтства, – його зуби мимовiльно цокочуть, колiна пiдшпотуються i дилькотять, свiт починає крутитися перед ним. Але ось подунув холодний вiтер вiд сходу, вiдсвiжив його. Вiн ходить улицями, щохвилi озираючись. Але голод не перестає йому докучати, прогонює поволi все друге, прогонює i страх i пiдсуває йому нову, смiлу гадку. Германовi нiколи довго розважувати, – вiн тихими кроками, мов кiт, крадеться до першої-лiпшої хати, у котрiй не видно свiтла, де, значить, всi вимерли. Перша, до котрої пiдiйшов, була замкнена, – добуватися дарма рiч, сили нема. Вiн поповз к другiй. Хата стояла розтвором, i Герман увiйшов досередини. Насамперед полiз до полиць, до мисника, – всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим занестися. Йому пощастилось найти здоровий кусень хлiба. Вхопивши його, вiн аж стрепенувся i в безумнiм переполосi пустився утiкати з хати.

Заспокоївши голод, хлопець засунувся пiд якийсь плiт у лопушшя i заснув мов убитий. Другого дня збудився значно покрiплений, – особливо утiшив його ясний, теплий, сонячний день, при котрiм щезали всякi страхи. Вiн побiг по улицях, небагато зважаючи на крики i плачi довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а а вчорашнього хлiба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, – голоду не боявся. Аж ось вiн попав на одну улищо, по котрiй возили мерцiв з трупарнi на кладовище – далеко за мiсто. Вiн зразу цiкаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися улицею довженним рядом, обладованi трумнами, наборзi позбиваними з неструганих дощок. Крик та завiд осирочених не вмовкав, – товпами перлися люди рiзних станiв улицею, багато навiть по дорозi падало заражених. Германа пробiг мороз, коли поглядiв на ту страшну безконечну процесiю, – вiн щодуху почав утiкати з тої улицi, сам не знаючи куди, щоб лиш у далекi, глухi закавулки. Але ще довго опiсля йому причувався гуркiт трумн, накиданих купами на драбиннi вози та тягнених по вибоїстiй каменистiй улицi, – прочувався йому той плач болiсний i лякав його не раз серед тихої ночi.

Куди блукав вiн до кiнця сього дня, як проводив слiдуючi, вiн докладно не тямить. Незвичайнi, а на його молодий органiзм надто сильнi враження приглушили його пам'ять. Вiн тямить тiльки те, що часто добувався до пустих хат, пертий голодом, i шарив напотемки по кутах, поки не надибав де яку страву або кусник хлiба. Чим далi, тим бiльше лишала його пам'ять, йому ставало якось гаряче в головi, у грудях, а перед очима часто крутилися червонi колеса, – вкiнцi все щезло, темно…

Вiн прокинувся в якiйсь обширнiй свiтлицi, в котрiй, не знати чому, було дуже холодно. Вiн лежав на лiжку, прикритий коцом, i дрижав. Сонце, бачиться, саме заходило i косим промiнням освiчувало блискучу, лакировану, чорну дощечку над його головою. Круг нього багато других лiжок – стогнання, охання… Якась баба в чорнiм тихо-тихо ходить довкола i заглядає до хорих. Вiн дуже її злякався i затулив очi. Знов забуття…

Мов крiзь сон, до йзго слуху пробивається пискливий, незносний голос, що довго-довго, одностайно приспiвує. Вiн вiдкись нiби знає, що се шпиталь, але як вiн сюди дiстався i чому – не знає.

Герман не знає i донинi, як довго лежав в шпиталi, на яку слабiсть, вiдки його взяли i за яку ласку. Враження з-тоге часу мелькають в його головi, мов вiдблиски далеких блискавиць.

Був сумний осiннiй день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши пiсля довгої недуги перший раз на свiжийвоздух, вiн почувся такий безсильний, покинений всiми, несвiдущий того, що тепер починати, – страх переняв його. серед тої широкої безлюдної улицi, так як колись вночi при видi огникiв, що тут i там блискали з вiкон. Вiн ледве мiг собi пригадати, що таке з ним дiялося перед недугою. Йому збиралося на плач, – але якось здужав перемочи себе i пiшов, куди очi видять, чалапкаючи своїми маленькими нiжками по болотi улицi.

– Герш, Герш! А ходи сюда! – крикнув хтось на нього збоку жидiвською мовою. Хлопчина обернувся i побачив невеличкого зизоокого жида з рiдким жовтавим поростом на бородi. На жидi була дрантава бекеша i чоботи, облиплi по самi кiстки густим болотом. Германовi зразу чудно стало, що хоче вiд нього той незнакомий жидок, – i вiн мимоволi пiдiйшов к ньому.

– Не пiзнаєш мене? – спитав жидок.

Герман кивнув головою i випулив на нього очi.

– Я Iцик Шуберт, знаєш? Моя бабка там жила з твоєю мамою, знаєш?

Герман ледвз-не-ледво пригадав собi Iцка, але на згадку о матерi, сам не знаючи чому i прощо, заревiв на весь голос.

– Ну, ну, не плач, – сказав жидок благим, добродушним голосом. – Видиш, i мої померли, – що робити? Всi померли, всi до одного, – додав вiн сумно, немов сам до себе, – i Тавба, i бухер, – всi! Ну, ну, ша, тихо, небоже, плач не поможе! А я гадав, що i ти капорес, а вно ти ще живий!

Герман нiчого не говорив, тiльки хлипав i обтирав очi рукавом.

– Знаєш що, Герш, – сказав Iцик, – ходи зо мною. Герман видивився на нього, мов не розумiв того слова.

– Куди?

– До Губич! Там у мене хата є, i кiнь є, i вiзок, – поїдемо з весною платянки мiняти. Хочеш? Ей,тофайнотак жити, – i твiй тато пiшов, та, бiдний, умер!

Герман не мав куди повернутися, не мав де ночi переночувати, а Iцик не хотiв його покинути i того-таки дня попровадив з собою до своєї хати. Холера вже притихла, вiдколи пiшли осiннi холоди та сльоти, але люди ще не вспiли отямитися пiсля страшного нещастя. Загалом по улицях рiдко видно було чоловiка, а де i показалося людське лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленiле, що, бачилося, тi люди повиходили йно що з в'язниць, де довгi лiта конали в вогкостi, холодi, пiтьмi та всiляких муках.

Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла iляста земля чiплялася нiг, важила, мов кайдани, так що нашим пiшоходам дух захвачувало з натуги. Але мимо силування вони йшли так поволi i незначно, мов слимаки. Iцик ще-як-ще, але схорований малий Герман! Тому мало що не до смертi приходилося, заким долiз до Iцкового помешкання. Його добродушний опiкун i нiс його на руках, i провадив, радше сказати, волiк за собою, i приговорював, додавав сили. Пiзно вночi вони дочапали до цiлi, i Герман, скоро допав лавки, повалився i заснув мов забитий.

Губичi – досить велике село, розложене здовж рiчки Тисьменицi, на половинi дороги межи Бориславом а Дрогобичем. На пiвнiч вiд села здвигається високо догори споховаста площа, а на полуднє ще вищi горбки переходять в другу високу площу, на котрiй пишно красується невеличкий, чотириугольний, самий дубовий лiс, Тептюж. Само село розсiлося на низькiй рiвнинi, широкiй, на яких-де тисячу крокiв, котра тягнеться вiд Бориславського узгiр'я геть-геть долi Тисьменицею аж до Колодруб, де лучиться а великою Днiстровою долиною. Околиця Губич вiдзначується тою, властивою пiдгiрським сторонам красотою, котрiй рiвної не подиблеш деiнде. Не побачиш тут анi острих шпилiв височенних Бескидiв, анi голих, пошарпаних скал Чорногори, анi стрiмких вимулистих урвищ гiр заднiстрянських. Тут круговид у дивнiй гармонiї показує вам чаруючу заманчивiсть i рiзновиднiсть гiрської околицi, i розгонисту ширину та одностайнiсть околиць подiльських. Мила, не грандiозна i страшна, а якась домашня, близька серцю розмаїтiсть барв, предметiв, комбiнацiй – риси все круглi, лагiднi, гармонiйнi, рiки невеличкi, прудкi, чистi, воздух здоровий, як в горах, але без тої гiрської рiзкостi, котра так швидко стає прикрою, – а при тiм всiм широкий видна далекi, легко хвилюючi рiвнини, на сотнi нив, перелiскiв та осель людських, розкинених то рядами, то живописними групами, то пестрою шахiвницею…

Життя Германа пiшло тепер дiйсно новим ладом. Iцик був чоловiчок добродушний, не зовсiм сильного характеру, навиклий змалу хилити голову перед всяким "зi своєї вiри". З "гоями" вiн обходився, як кождий другий, – сварив i антелив одних послiднiми словами, пiдлизувався другим, шахрував i ошукував кождого, де i як мiг, не роблячи собi з того зовсiм нiякої важностi. Взагалi тут Герман перший раз пiзнав, що то за народ тотi "гої", i його хлоп'ячий розум швидко покмiтив, що в кождого з "жидiвської вiри", так сказати, двоє лиць: одно, котре обертається до хлопа, у всiх однаке: гидке, насмiшливе, грiзне або хитре, – а друге, котре навертається до своєї вiри, i тото лице нiчим не рiзниться вiд лиць других людей, значить, буває у кождого вiдмiнне: добре або зле, хитре або щире, грiзне або ласкаве. У Iцка тото "своє" лице було дiйсно щире i ласкаве, тож малому Германовi, що на своїм вiку не зазнав нi ласки, нi вигоди, нi пестощiв, аж тепер вiдкрилася нова, яснiша сторона людського життя. Уже само життя на чистiм,-здоровiм воздусi було для нього великим щастям. Вiн, що довгi лiта, першi свої лiта, душився в затхлiм, нездоровiм воздусi перелюдненого, нехлюйного передмiстя, тепер повними грудьми, розкiшно надихувався чистого сiльського воздуху, аж йому кров живiше грала в тiлi i свiт крутився, мов п'яному. Iцик приладив йому вигiдне леговище, сухе, тепле, простiрне, – i Германовi той тапчаник з простим сiнником i старою бекешею замiсть ковдри видавався бог знає якою пишною постiллю, вiдай тому, що i у його опiкуна не було лiпшої. Страву варив Iцик сам, а малий Герман помагав йому як мiг, – та хоть не раз i не зовсiм смачно зладжена, вона смакувала їм якнайлiпше, бо була приправлена голодом. Загалом сказати, Iцик обходився з Германом, як з рiвним собi, бачив його зручнiсть i справнiсть i радився з ним, мов зi старшим, перед всяким дiлом. Сама його натура, блага i податлива, не приводила йому i на голову думки – взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати його до беззглядного послуху, як то люблять робити другi опiкуни, котрi, хотячи нiби наломити свого вихованка на добру дорогу, приб'ють i приголомшать бiдну дитину доразу, а коли воно, тумановате i позбавлене власної волi i живостi, улягає без супротивлення їх забагам та безглуздим розказам, хваляться, що "ось то ми! порядок у нас мусит бути!" – а нi, то на додаток кидають дитинi в лице своїм хлiбом: "На чиїм вiзку їдеш, того пiсню спiвай!"

Зимою Iцик почав учити Германа читати i писати, – розумiється, по-жидiвськи, бо iнакше сам не умiв. Наука йшла досить тупо. Герман вирiс в обставинах, так несприяющих розвитковi духової спосiбностi, що лиш вроджена завзятiсть могла помочи йому побороти початковi трудностi. Його ум, бистрий i попятлпвий в щоденнiм життi, в звичайних речах, при науцi показувався такий тупий, непам'ятущий i неповоротливий, що навiть терпеливий i добродушний Iцик не раз лютився, кидав книжку i на кiлька годин переривав лекцiю. Однако ж, мимо його терпеливостi i Германової пильностi, вони через зиму не дуже далеко эайшли при неприступнiм, механiчнiм способi науки.

Зате як прийшла весна, настало тепло, погода, – то тодi почалося життя для Германаї Iцик впрягав конину до вiзка, накупував в мiстi всiлякого подрiб'я, якого потребують селяни, i гайда з тим добром по селах! Яка втiха була для Германа сидiти ззаду на возi на скриньцi: спереду i ззаду копицi онуч i всiлякого "фурфантя", а понад тими сiрими купами ледве виглядає мала головка жидика в дрантавiй шапчинi, зi здоровими рум'янцями на лицях, рум'яна, весела. Кругом пишнi зеленi поля, шум'ячi дуброви, блискучi срiблистi рiчки, а над головою погiдне, голубе небо, – i тепло, сумирно, любо довкола, голоси пташенят зливаються з черкотом сверщкiв, шелестом зеленого листя, шваркотом потокiв в одну далеку, стрiйну гармонiю щастя, величi i спокою.

Ех, кiлько-то разiв нагадує Герман Гольдкремер, мiльйонер, ще i тепер тотi часи свого веселого, вiльного, правдиво циганського життя! Вiн нагадує їх не то щоби з якоюсь особливою радiстю, – вiн з погордою дивиться тепер на тодiшню бiднiсть, на забiги о пару крейцарiв, на утiху, коли їм удалося вимiняти багато онучок, – його навiть злить тота тиха радiсть, тото вдоволення, яке чув тодi; але всетаки якийсь тайний, незнаний голос шепче йому, що се була найщасливiша пора його життя, що тихе щастя, сумирнi, погiднi днi, котрi прожив в бiдностi, на Iцковiм вiзку, не вернуться для нього нiколи.

А то їдуть, бувало, дорогою посеред пiль: довкола нi живої душi, збiжжя ще не достигло, легенький вiтрець хвилями-хвилями клонить важке колосся половiючого жита. Вусатий ячмiнь де-не-де вирiзується ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитується на своїх стрiйних гладеньких стеблах. Куди оком кинь, не видно хати людської, – село в долинi. Далеко-далеко на сходi розiллялася зеленим, пахучим озером лука, i вiдтам доносить вiтер дренькiт кiс та декуди видно ряди немов великих бiлих комах, що порпаються в зеленi – то косарi. Iцкова конива немов i собi рада тiй величнiй тишi, тому теплу i запаховi, iде нога поза ногу м'якою "польською" дорогою, зриваючи час вiд часу головки конюшини на ходi. Iцик мурл". кав пiд нiс якусь жидiвську пiсеньку, мабуть, "Finsterer balyguteh", – батiг застромив за пояс та повiльно розхитує головою налiво, направо, немов роздає поклони тим пречудним благословенним нивам, тiй луцi далекiй i тому Дiловi синьому, що з заходу сонця вистрiлив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лiсистими верхами та мрiє в вiддалi величний, спокiйний, непрослiдимий, немов шмат неба, котрим природа для бiльшої вподоби замаїла нашi гори. А малий Герман за той час сидить посеред куп онучок, струже дещо та веде сам з собою всiлякi розмови, немов се вiн онучкар, а до нього приходять баби i торгуються з ним.

Але ось вони з'їхали з гори. За ними схопився туман пороху, перед ними зеленiють верби, вишнi; срiблиться рiчка межи хатами, iграють дiти на вигонi, бродить худоба по оборах: село. Герман схапується, щоби створити лiсу, i швидко запирає її, скоро вiзок проїхав, та бiжить за ним, бо вже чує гавкання довкола, – вже з присп посхапувалися пси i бiжать громадою привiтати гостя. Дивачний стрiй, ще дивачнiший вiзок побуджує їх до лютої запеклостi, а кiлько раз Iцик або й Герман протяглим, проникливим голосом закричать: "Мiняй онуцi, мiняй!" – то пси аж заливаються, аж землю рвуть пiд ногами з превеликої лютi. Вони гурмою бiжать довкола вiзка: деякi уїдають на конину, котра хитає головою на всi боки, немов розкланюється добрим знакомим, а як котрий пес надто вже до неї надскакує, форкне i пiдiйме голову догори та й далi. Другi взяли на око онучкаря, бiжать попри вiз, хапають зубами за колеса, але все дармо. Германовi робить превелику утiху тота безсильна лютiсть псiв, вiн дразнить їх прутом i голосом та регочеться до розпуку, коли який смiлiший зведеться на заднi лаби, щоби скочити на вiз, – вiз тим часом пiмкне дальше, а бiдний псисько аж перекарбулявться з розмаху в поросi.

Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамiр, крик, бiганина… Баби, хлопцi, дiти – все бiжить навпроцапи на улицю, доганяє мiняйла. Але мiняйло немов не бачить їх, немов не чує, як кричать: "Жиде, жиде, а зажди-но!" Вiн бачить, що їх ще мало, їде далi, де на мiстках та по оборах пiджидають другi, i ще раз затягає своє протяжне: "Мiняй онуцi, мiняй!" Аж тепер вiн зупиняє конину, кидає їй кулак сiна i обертається назад, щоби видобути скриньку з всiляким добром, за котре промiнюють селяни платники. от тут зачинається життя, рухливе, говiрке, веселе! Тут i для Германа робота. Охочих до мiнянки купа велика: однi вiдходять, другi надбiгають, – Iцковi годi всiх заспокоїти. Герман i воза пильнує, i сам дещо торгує, – на нього Iцик здав сiльських дiтей, котрих найтяжче обiгнатися, а найлегше одурити. Герман ще й тепер з усмiхом згадує, як то вiн шпарко увивався межи сiльськими хлоп'ятами, як швидко вiдправляв їх, як зручно умiв пiдсунути кождому то, чого той хотiв, i брав вiд нього шмат узатроє бiльше, як варт товар. I кiлько-то було сварiв, крикiв, проклять на тих сiльських вигонах. Особливо з жiноцтвом була тяжка рада. Упреться одна з другою i не вступиться: дай їй тото або тото за тiлько онуч. Але тут Iцик був уже зовсiм не той, що дома: упреться i собi, i насварить на бабу, i споганить їй всю родину, i таки поставить на своїм. Довго тягнуться торги та передирки. Iцик поволеньки пiдганяє конину горi селом, все в супроводi цiлої гурми сiльських хлоп'ят та дiвчат, у котрих нема платянок i котрим зависливо дивитися на ножики, перстенi та скиндячки, що другi понамiнювали.

Поволi їдучи горi селом, вiзок чим раз, то бiльше наповнюгться платянками, Iцик поглядає на їх наскиданi копицi i засукує руки, – знає, що швидко набереться в нього сотнар i буде мож везти до лiверанта в Дрогобичi. Аж ось вони серед села, против широкої мурованої коршми. Iцик звертає конину на брудне обширне подвiр'я. Орендар Мошко його знакомий. Тут вiн пообiдає, – розумiється за грошi, – печених бараболь i молодої цибульки i побалакає "зi своєю вiрою", тут i конину попасе, i онучки в коморi зложить на час, бо йому невигiдно з ними возитися. Його приймають радо, йому так любо посидiти в тiснiм ванькирi, заваленiм трохи не до повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидiвських бахурiв та уриваної бесiди двох селян, що широко розсiлися в коршмi на лавцi, випили по пiвкватирцi, люльки позапiкали та, пикаючи, час вiд часу перекидаються кiлькома словами. I Германовi добре та любо побiгати надворi з орендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м'якiй муравi. Сонце саме в полуднi. Жарко, аж душно. Комарi та овадня докучають Iцковому коневi, котрий дармо форкає та обмахується хвостом, гризучи пахучу, свiжу траву, що йому докинули орендаревi хлопцi. Дiтям жаль коня, вони беруться обганяти його вiд овадiв, а коли їм то навкучиться, поналамують зеленої широколистої вербини i обтичуть нею коня для якого-такого захисту.

Сонце хилиться з полудня. Iцик вiдпочив, покрiпився, напоїв коня, шмати позносив до орендарської комори i зложив до свого-таки мiшка, що там стоїть лишень про тоту потрiб. Пора в дорогу. Вiзок порожнiй легко котиться i туркоче дорогою. Iцик живо пiдганяє коня i знов затягає своє:

"Мiняй онуцi, мiняй!" Починаються давнiшi сцени, торги, крики, бiганина, – i знов мiняйлiв вiзок їде, немов у парадi, наповняючися поволi платянками. Вже сонце гетьгеть похилилося, заким Iцик змiг покiнчити з бабами, – ось i селу кiнець. Знов бiжить Герман вiдпирати лiсу, – тим разом вони виїздять тихо, пси утихомирились давно. Їм знов приходиться їхати пiд гору, посеред поля, далекоДалеко глинистою дорогою. Але дорога суха, вiзок теркотить по груддю, Iцик швидко поганяє, бо на вечiр їм треба стати в другiм селi, у знакомого орендаря на нiч. "Вйо-у, косю! Гайта! Вйо-у!" – покрикує раз по разу Iцик i знов зачинає мурликати пiд носом протяжну пiсеньку: "Finsterer batyguteh". I далi, далi, далi. З села до села, з гори в долину, через рiчку, горi горбками, посеред пiль, поперек лiсiв тягнеться повiльно їх теркотячий вiзок, розлягається самотньо проникливий Iцкiв голос. Змiна за змiною, а життя все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, – вiчна, ненаглядна, супокiйна краса пречудового Пiдгiр'я…

Споминки уколисували Германа. Вiн чув, як у нутрi його немов таяв якийсь давнiй, довголiтнiй холод. Цiлi роки вiн носив його в собi, цiлi роки, вiдколи оженився, вiн чув, що якась судорога зцiпила його грудь i притупила в цiм всяке людське чуття.

Вчора вечором, їдучи сюди, вiн проїздив через Губичi. Йому прийшлось минати давно знакому, похилену i напiврозвалену Iцкову хатину. Тепер вона вже в третiх руках пiсля Iцка. Перед нею двi верби головатi i стара поламана лiса. Стiни покривились i позападали в землю, вiконця позатиканi шматами. Кiлько сот разiв вiн переїздив коло неї, а нiколи не прийшло йому на думку заглянути за високий плiт, хто тут жне. Вчора, не знати як i вiдки, прийшла йому сота думка. Вiн велiв зупинити бричку i став па ноги, щоб заглянути через плiт. Троє жиденят бавилося на подвiр'ї коло невеличкої занедбаної шiпки, де колись стояв Iнкiв кiнь. Двоє дiтей були круглi, повновидi, чорноокi i дуже веселi. Третiй, трохи бiльшенький хлопчина, держався якось осторонь вiд них, забавлявся, видно, неохотно i робив все, що йому казали меншi. Його лице було зовсiм не подiбне до тамтих, – певно, се був якийсь знайда або вихованок. Дiвчинка, лiт коло 6, лютилася часто на нього, термосила його за руки, за уха, щипала в лице i збиткувалася над ним, але вiн не плакав, не кричав, навiть не кривився, тiльки жалiбно дивився на неї. Видно, боявся i її, i ще гiрше матерi, котра в тiй хвилi кричала на когось в хатi.

Герман не мiг довше дивитися на таку забаву межи дiтьми. Вiн сiв i казав нагнати конi. Його живо вразив той тривожний, болiсний погляд хлопчини, що не кричав i не плакав, коли другi над ним збиткувалися. Тепер йому пригадалися його давнi забави серед селянських дiтей. Як вони радо приймали його, як любо було бiгати з ними, плести вiнки з лоташу весною, ходити по лiсi за грибами та орiхами восени, як часом Iцик не їхав по селах. Чому вони чулися рiвнi, а тут вже мiж малими, одної вiри, така неприязнь? Але швидко пригадався йому його власний син, що змаленьку ще любив цвiгати батогом малих песикiв аж до кровi, що других дiтей без причини кидав в рови, що для забави не раз бризкав на кухарку окропом. Пригадалася йому його жiнка i вся домашня погань, – i чоло його насупилось, а з-помiж стиснених уст вирвалося якесь жидiвське прокляття.

Але дальшi споминки з давнiших лiт успокоїли його. Тепер уже не тиха, безнадiйна бiднiсть виднiлася в тих картинах, що пересувалися поперед його очi. Нi, тут вже почалася боротьба о багатство, боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман мiг слiдити вiд самого початку, вiд малесеньких зародiв, як росли, розвивались i множилися його тисячi, доки не дiйшли до мiльйонiв, як поборювали i пожирали без лiку противникiв, як опутували i висисали без лiку народ, як ширили довкола без лiку нужди, бiдностi, знищення, i йому самому, попри всiх достатках i розкошах, таки не принесли того, що називається щастям, вдоволенням. Давнiше упоювали його першi удачi, в його грудi часом щось металося i скакало з радостi, але тепер не стало i того. Його капiтал рiс i множився, мов заклятий. Нинi перший раз вiн оглянув добре, вiдки набирав сокiв, – i злякся, злякся самого себе, злякгя свого богатства! Не тому, щсб так надто зрушила його доля тих тисяч, у котрих його капiтал вiдняв щоденний хлiб, так як велике дерево, ростучи, вiдiймає животнi соки з дрiбної трави кругом себе. Нi, доля тих бiдолахiв не дуже там займала Германа. Не того йому стало страшно, що тисячi не мають через нього чим занестися. Вiн був забобонний, i йому в тiй хвилi причувалися тiльки тисячi проклять, котрi найшли на його голову. Його багатство якось страшно в тiй хвилi затяжiло на нiм. Йому, не знати вiдки, прийшла думка, що багатство, – то потвора о сто головах, котра пожирає-пожирає других, але, хто знає, може вiдтак пожерти i його. Вiн мимоволi глипнув на образ, залитий тепер ярким сонячним свiтлом. Газелi десь немов пощезали, зблiдли серед яркого свiтла, тiльки звої вужа блищали, мов золотi живi перстенi, готовi туй-туй обхватити свою добичу, – а очi, тотi зачарованi, огнистi очi, так i впивалися в Германа, так i проколювали його. Йому стало моторошно. Вiн зажмурив очi, щоби обiгнатися свiтла i страшного привиду.

Яким же способом доробився Герман Гольдкремер такого огромного маєтку? Три лiта пробував вiн у Iцка Шуберта, Здоровий воздух, супокiй, частi проїздки зовсiм вiдживили його. Його лице почало наливатися здоровою краскою, рухи були живiшi, бо навiть пам'ять i повороткiсть значно збiльшилася. Герман рiс, дужав i поправлявся на диво, хоть слiдiв молодших лiт ще лишилося немало в цiлiй його вдачi. Вiн не раз лютився за марницю, не раз нападала на нього давня лiнь, i вiн сидiв, зложивши руки, цiлими днями на лавцi, не кажучи й слова до Iцка. Але все то не псувало мiж ними доброї згоди. I, певно, Герман був би вiд тих хиб вилiчився, якби був довше пожив в Губичах. Та не так воно склалося.

Герман донинi ще тямить тоту зимову нiч, в котру постигло Iцка нещастя. Вiн цiлий день сидiв сам в хатi та нетерпеливо вичiкував свого опiкуна з Дрогобича. Iцик поїхав на торг. Вдень мороз попустив, сонiчко свiтило ясно, а зо стрiхи капало, аж любо. Але надвечiр натягли сiрi хмари, i почало лiпити широкими пластами снiгу. Швидко й свiту не стало видно. Смерклося доразу, а снiг все лiпить та лiпить. Тихо довкола, вiтру нема. Герман затопив в печi, сiв на припiчку i жде, але Iцка як нема, так нема. Дорога в село iде попри хату. Ось Герман чує, гейкають якiсь торговi, вертаючи домiв. Вiн вибiг, щоб розпитати про Iцка.

"А певно, вже десь їде, ми єго ще лишили в мiстi", – вiдповiв селянин. Знов Герман чекає. Огонь сичить i трiскотить в печi, – вiн добув гороху i почав пражити його в гранi, а для Iцка зварив кiлькоро яєць. Ось пiд нiч потис мороз, позамальовував шиби ледовимн, дивними квiтами. Далi зiрвався i вiтер, почав бити снiгом о шиби, свистiти серед крутих берегiв, термосити i виривати китицi в стрiсi. Огонь погасав, – Германовi ставало лячно, вiн докладав полiн i раз в раз притулював лице до вiкна, чи не почує теленькання Iцкового коня. Не чути нiчого. Крiзь шпари в стiнах потягає знадвору холодом. Германовi здається нараз, що десь дзвонять, волосся зводиться вгору на головi, думка про пожар пролiтає в нього. Вiн прислухується, – нi, не чути нiчого. Ось засвистiв, заревiв, завив вiтер дужче, нiж вперед, – немов стадо скажених вовкiв летить до села, виючи з голоду та копотячи серед снiговiйницi. Вiд селянських дiтей Герман наслухався повiстей про злодiїв, що в бурливi ночi добуваються до хат, i ось йому причулося, що хтось скрипнув сiнешнiми дверми i легенько ступає-чалапкає по сiнях, мацає руками по стiнах – виразно чути шолопання – чим раз, то ближче хатнiх дверей… Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило його в горлi: вiн, сам не знаючи, що робить, втиснувся в темний тiсний кут за пiччю, – холодний пiт виступив йому на чолi, все тiло дрижить, вiн щохвилi жде, що ось-ось дверi створяться, а в них покажеться страшне, обросле лице злодiя з огромною булавою та з широким блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, – не чути нiчого, окрiм проразливого завивання бурi. В Германа поволi дух вступає, але вiн уже не смiє встати зi свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам'ять повiстi про "страчукiв", що робляться з нехрещених дiтей, закопаних де-небудь пiд плотом, пiд вербою. Йому здається, що щось чупкає по поду, – вiн тривожно пiднiс очi вгору, де було в пiдвалi старим звичаєм вирiзане маленьке вiконце. Мороз пробiг по його тiлi! Йому бачиться, що вiконце ворухнулося, що пiднiмається поволi-поволi вгору, а за ним виднiється чорний, глибокий отвiр. Вiн замер зо страху, не можучи вiдвернути очей вiд вiконця. Йому задзвенiло в ухах, – бачилося, що в нiм самiм, всерединi, ворушаться якiсь дикi, тривожнi голоси, пiднiмається крик, замiшання без його волi. Нещасний хлопець безумiв зо страху i ожиданки. Але голоси не унiмаюгься, стають щораз рiзчi, голоснiшi, – якесь уриване теленькання пробивається крiзь змiшаний гамiр. Герман хвилю ще сидiв мов мертвий, не знаючи, чи дiйсно сесь гамiр пiднявся в його нутрi, чи, може, доноситься знадвору. Але одної хвилi застанови було досить. Вiн зiрвався, немов в якiйсь розпуцi, i дним скоком був коло вiкна. Гамiр роздавався вже на їх оборi,-видно якiсь все чорнiшi тiнi, чутно теленькання кiнської упряжi, – ах, Iцик, Iцик приїхав!..

Гамiр пiд хатою… Загримали до дверей. Герман побiг вiдчиняти i ще швидше влетiв до хати, – так лячно, темно, холодно було в сiнях. Чи се знов йому причулося, чи то направду вiн чув глибоке, тяжке стогнання десь пiд землею? Вiн, дрижачи судорожно, докинув дров до огню i, обернувшися лицем до дверей, ждав, хто вийде. Дверi створилися, i повiльно, важким поступом увiйшло чотирьох селян, несучи кровавого, ледве живого Iцка, з котрого грудi видобувався часом глибокий, роздираючий стон болю. Герман застив на мiсцi з переляку, побачивши той кровавий, страшенний привид. Вiн притисся до печi i не смiв кроку зробити.

– Поводи, Максиме, поволи! – приговорював один селянин другому. – Бережно держи за руку, не видиш, що кров аж крiзь бекешу виступає?..

– Тож-то бiдний Iцко мусит десь болечку терпiти, – вiдiзвався Максим.

Iцик знов застогнав, але так страшно, що Германовi волосся згору пiдвелося на головi. Селяни, положивши його опiкуна на постелi, взялися перев'язувати його рани, як самi умiли (цирулик, за котрим пiслали до Дрогобича, нешвидко надiйде в таку негоду!), а Максим, грiючи замороженi, кров'ю обтеклi руки надогнем, почав шептом розповiдати Германовi, що за нещастя постигло Дцка.

– Ну, видиш, небоже, – почав Максим, хитаючи головою, – як то нещастє не раз чоловiка здибле на гладкiй дорозi! Та й то ще от яке! Най бог кождого боронит та й заступит вiд такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бсрсжище, – ти знаєш, де оно: он там, за селом, над рiкою той берег крутий та високий, – їдемо собi, вiз за возом, – а ту вiтер у споду реве так, що господи!.. Снiг так i жбухає межи очi, конi ледве лiзут, – страх! Аж ось кум Стефан, що передом їхав, кричит: "Гов!" Ми всi: "Що таке?" А Стефан повiдає: "Слухайте! Ту щось страшного, якесь нещастє! Слухаємо, – дiйсно, у споду, у берега, щось стогне, та так страшно, болiсно, що нам аж кров застила в тiлi. "E, – говорит Панько, – може, – дух святий при нас, – поганець який нас манит в западню?.." – "Що ви, куме, – вiдказує Стефан, – ту, видно, якийсь чоловiк iшов або їхав, не спостерiгся добре та й упав з кручi. Ходiт, панове, треба рятувати живу душу!" Панько каже: "Та бо я боюся! Мене ляк зносит!" А ту стогнанє раз в раз зi споду чути, нiби грiшна душа в пеклi пити просит. Ми всi зiйшлися вкуну, – що ту робити?.. "Ходiм, – каже Стефан, – а кума Панька лишiм коло коней". Пiшли ми. Ну, а знаєш, який кусень треба обходити, щоби дiйти на сам берег рiки. Заки ми туди дiбралися, заки що, то, може, з пiвгодини минуло. Вiтер аж землю рве з-пiд нiг, аж лiд на рiцi трiщит, а снiгом б'є в очi, нiби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гиньї Темно, погано… Ми побралися за руки i йдем напомацки туди, де стогнанє чути. Дивимось, – лежит щось чорне на леду i не рушаєся. Ми пiдiйшли – кiнь посеред роздрухотаних саней. Певно, хтось з дороги схибив та перевернувся долi бережищем. Оглянули коня, – неживий. Iдемо далi, а твiй бiдний Iцко лежит на леду i вже от-от, ледве стогне! Господи твоя воля! Таке нещастє на чоловiка!

Максим, оповiдаючи, грiв прозяблi руки над огнем i пикав люльку. Герман не плакав, тiльки дрижав i поглядав скоса на постiль. Йому страшно було перед тим покалiченим, кровавим, стогнучим тiлом, що колись було його опiкуном. Вiн просив Стефана i Максима лишитися з ним через нiч коло слабого, але газди всi обiцяли прийти, скоро повiдвозять худобу додому. Iцик лежав без пам'ятi, говорити не мiг i, бачилось, не пiзнавав нiкого. Герман раз лишень поглянув украдком на нього. Голова була позав'язувана хустками, крiзь котрi повиступали огромнi плями кровi. На бородi i волоссi скрiпла кров, бекеша i сорочка кровавi, уста посинiлi, очi бездушнi, вираз лиця страшний!

Аж десь над раном, коли буря трохи стихла, приїхав цирулик з Дрогобича i почав сварити та лютитися на селян, що бралися самi до перев'язки ран, а не знають тому ладу.

– Але ж, пане, – вiдповiв Стефан, – таж доси був би згиб чоловiк! Ми бодай що-то, а кров затамували.

– Мовчи, стара торбо! – гаркнув гнiвно цирулик. – Ти вiдки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?..

Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав, а цирулик почав розглядати рани i, запевно, мусив признати в душi, що перев'язка зовсiм.не була так плоха, як думав зразу. При помочi селян, котрi почали увиватися, пемоп тут iшло о рятунок їх наймилiшого свояка, перемито рани, i тодi аж можна було розглянути, що таке покалiчено у Iцка. Здається, падучи з високої кручi, вiн упав насамперед на лiвий бiк о острий вистаючий камiнь, бо лiва рука була зломлена понижче лiктя, а, крiм того, в самiм раменi була глибока рана. Вiдтак тiло переважилося направо, при чiм Iцик о другий камiнь покалiчився. Цирулик побачив, що бiда, i коли люди, а особливо жiнки, котрих зiйшлася повна хата, запитали його, чи вийде Iцик, вiн стає плечима i сказав, що велике би диво було, якби дожив до завтра..

Цирулик сказав правду. Iцик умер ще того самого дня, не прийшовши i хвилю до пам'ятi. Герман не плакав на його похоронах, його тiло все ще дрижало зо страху вiд тої ночi, страх витискав всяке друге чуття. Вiн ночував у орендаря губицького, котрий заразом взяв опiку над Iцковим маєтком, щоб нiби зберечи його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що дiється з тим маєтком. Аж коли громада упiмнулася о те дiло, – орендар показав якiсь рахунки, якiсь Iцковi квити, – хату i огород Iцкiв спродано, а по сплаченнi довгiв лишилося для Германа 92 гульдени, котрi орендар вiддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов з Губич, пiшов в свiт щастя шукати, – i тота сума була першою пiдвалиною його мiльйонiв.

Так закiнчилося для Германа супокiйне сiльське життя. Тепер, сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславi, вiн, практичний, дiловий чоловiк, небагато ваги прив'язував до наслiдкiв, якi лишило тото життя в його душi. Вiн навiть силувався глядiти на нього згiрдно, звисока, шукав в головi насмiшливих слiв для його охарактеризування, але мимо того його думка разе раз вертала до тих свiтлих хвиль, i, не знати чому, йому все ставало легше на серцi, коли згадував губицьке життя. Вiн не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернулося, але чув заразом, що теперiшнє життя серед достатку i розкошi зовсiм не лiпше вiд тамтого, коли навiть не поганше. Вiн сам не знав, чому кождий раз при думцi о Iцку i Губичах йому робиться якось так на душi, як тому, хто, блудячи в густiм, темнiм лiсi, крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, залиту ясним, сонячним свiтлом, заповнену теплом i иахощами цвiтiв. Вiн почав думати про дальше своє життя пiд вагою того враження, i йому бачилося, що ось вiн знов запускається в темний лiс, в котрiм йому призначено блудити без виходу, а доки, до якої цiлi – хто його знає! Йому становилось чимраз тяжче, тiснiше, якось душно i лячно. Помимо сонячного жару, йому пробiг мороз поза плечима.

Вiн пiшов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до котрого при тiм не мав нi вмiлостi, нi охоти. Кiлька день вiн жив яко-тако на одержанi грошi, але коли побачив, що грошi минаються, i подумав, що опiсля вiн зiстане зовсiм без нiчого, голий i голоден, перелякся дуже i завзявся – радше тут згибати, а не кивати бiльше тих грошей. Розумiється, з того завзяття також не було б нiчого вийшло, коли б не щасливий случай, котрий показав йому який-такий заробок. В шинку, в котрiм вiн ночував, зiйшлися одного вечора якiсь чорнi, страшнi люди. Герман зразу боявся їх, але, почувши, що бесiдують мiж собою по-жидiвськи, пiдiйшов ближче i став слухати. Се були самi молодi, 18 – 20-лiтнi парубки, котрi завтра вибиралися до Борислава "л и б а т й" кип'ячку. Герман довго слухав їх бесiди про те "либання", але не знав, що воно таке. Вiн запитався одного з них, котрий вiдповiв йому, випиваючи душком склянку пива:

– Ну, а що? Хiба ти не знаєш, що в Бориславi на всiх водах i багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смаруют. Ну, то береся кiнський хвiст, згонится ним поверх води, то тота ропа набираєся на волосiнь, а з неї рукою зсуваєся до коновки. Тото називаєся "либати".

– Ну, i де ж дiваєся тоту ропу? – спитав зацiкавлений Герман.

– Носится сюда, до Дрогобича, ту є такi, що куплят.

– А добре платят?

– Чому нi! За коновку п'ять шiсток. Ну, а як добре звиватися, то за день двi коновки назбирає. Тiльки ось носити бiда!..

Герман почав роздумувати над тою бесiдою. Що ж, воно-то не зле, такий заробок. Хоть робота негарна, то зато легка. А платиться добре. Чому ж i йому не взятися до неї? Вiн рiшився таки завтра iти з либаками до Борислава, i коли сказав їм о тiм, вони тiшилися, – тiльки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб "обiлляти" свiй новий стан.

Вiдтепер почалося для нього нове життя, зовсiм вiдмiнне вiд губицького. Воно дiлилося на два головнi мiсця:

Борислав i Дрогобич. Хоть дорога неблизька – либаки мусили кождої доби отiпатитамi вiдтам: вечором з повними коновками кип'ячки на коромислах до Дрогобича, а рано з порожнiми назад до Борислава. Перший день нової роботи особливо глибоко вдався Германовi в тямку. Вiн живо нагадує ще тепер той холодний iюранок майовий, коли враз iз п'ятьма другими либаками iшов стежкою поперек пiль до Борислава. Вони iшли через Тептюж, лишаючи Губиц збоку. Сонце сходило над Дрогобичем i облило кровавим свiтлом ратуш, костел i церков святої Тройцi. Сюди ближче вилася, блискотячи, мов золота змiя, Тисьмениця i шваркотiла в вiддалi по камiннi. Дуби в Тептюжi iно що зачинали розвиватися, зато сподом лiщина шевелiла вже своїм широким темно-зеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, – хто молитву, а хто i так собi дещо спiває. У кождого при боцi торба з хлiбом i цибулею, – се його цiлоденна пожива. Ось вони минули Тептюж, – передними поле зелене, свiже, далi лука, замаєна цвiтами, знов горбок, через котрий гадиною звивається стежка, – i ось бориславська кiтлина. Не доходячи самого села, вони розiйшлися по луках, по мочарах, кождий вишукав собi мiсце, i стали до роботи.

Бориславська кiтлина виглядала тодi ще зовсiм не так, як тепер. Бiдне пiдгiрське звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинкiв по пiднiжжi Дiлу понад потоком. На пригiрках вiд Банi i Тустанович були поля господарськi, а нижче – луки i мочари. Але при всiм тiм земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив з неї, особливо теплими вечорами. Весною, коли розтаяли снiги i зм'якла глина, чути було виразно якiсь рухи в землi, щось немов тихий вiддих, немов пульсування гарячої кровi в глибоких, невидимых жилах. Помiж народ ходили слухи, що на тiм мiсцi, де стоїть Борислав, були давнiми часами великi братобiйчi вiйни, що тут поховано багато люду, невинно побитого, i що трупи щороку силуються встати на свiт i силуватися будуть доти, доки не прийде їх час. А тодi вони проломлять землю, розвалять весь Борислав i пiдуть в свiт воювати. Не знали бiднi бориславцi, говорячи собi зимовими вечорами сесю казку, що вона аж надто швидко справдиться, що страшна пiдземна потвора небавцi вже прорве земну опону, розвалить їх бiдне, сумирне село i зруйнує дотла їх i їх дiтей! А тим менше знали i гадали вони, що тота потвора – то зовсiм не трупи давнiх рицарiв, а тота гидка, чорна, воняча ропа, котра тепер випалювала їм сiножатi, а швидко мала розiйтися по всiм свiтi прочищеною нафтою на зиск панам та жидам, а їм на горе та на втрату!

Герман все ще думав про перший день своєї нової роботи. I чим довше думав, чим виразнiше ставала йому перед очима кожда подрiбнiсть того дня, тим тяжче i сумнiше робилося йому. Се був такий самий хороший, теплий, погiдний день! Саме в такий день, перед 20 лiтами, перший раз обхватив його удушливий нафтовий сопух i швидко погасив перед ним i сонце, i денну яснiсть, прогнав з-перед нього запах цвiтiв, заглушив спiви пташкiв, перемiнив його в якусь тяжку глинисту масу, що котиться далi горою, давлячи i гнетучи все, – оживлену тiльки жадобою грошей, зиску, багатства! 20 лiт минуло вiд того першого дня, а удушливий нафтовий сопух все ще не розсiявся, все ще обвиває його немов густою паморокою, здавлює йому груди, глушить i убиває хорошi, людськi пориви серця!

– Ох, на волю, на волю з тої поганої тюрми! – прошептав вiн без свiдома, сам ще не знаючи, що се за тюрма i чи можна з неї видобутися на волю.

А споминки йдуть безпереривним рядом, насувають йому образи минулих лiт, не питаючи, чи радiсть по них остає в серцi, чи жаль i горе. Його заробок вiдразу пiшов добре. З невидимих джерел пiдходила кип'ячка ненастанно i спливала блискучими перстенями на поверхнiсть каламутної води. Герман, либаючи цiлими годинами, дивувався, що се за сила пре наверх той жовтавий острий плин i де є його джерело. Вiн думав собi, що якби добувся до самого джерела, то тодi аж мiг би розбагатiти. Але його товаришi балакали частенько, що се тiльки земля "потиться", що джерела нiякого Герман не добуде, бо його i зовсiм нема, а щодо збагачення, то може ще добрий час заждати. Герман не любив тих насмiшок i покинув говорити, а далi i думати про нафтовi джерела.

Тим часом, i не добуваючися до джерел, вiн умiв тягнути зиск з того, що було. Недовго двигав вiн кип'ячку на коромислi до Дрогобича i швидко побачив, що воно погана рiч. Але у нього були грошi, – пощо йому мучитися, коли мож i самому собi полегшити, i ще вiд других скористати. Ось вiн, змовившися з другими либаками, купив за свої грошi коня i вiзок, щоб возити кип'ячку до Дрогобича. Этого вийшла потрiйна користь для нього. Раз то, що не потребував щодня двигати коновок до Дрогобича на продаж, бо мiг возити їх, та и то що другий день, – тим самим i часу менше тратив, i мiг бiльше улибатн, – а ще i другi либаки давали йому для перевозу i продажi свою кип'ячку, а за кождих п'ять коновок їх кип'ячки додавали шосту для нього. Кiнь не потребував також багато, бо за коновку смаровила, котрого самим нiколи було налибатн, селяни давали Германов} сiна i ще не боронили йому поставити коня з вiзком через вiльний час пiд своєю шопою.

Так воно iшло кiлька лiт, а за той час Германiв каппал не тiльки не розтратився, а при його зручностi i хитростi майже взатроє вирiс. Вiн за той час жив дуже нужденно i ощадно: не пив нiчого, окрiм води, їв мало i плохо, i для того i сила його, при нездоровiм воздусi серед багна, почала упадати. Але Герман не дбав на те. Жадоба грошей чимраз сильнiше опановувала його, чимраз частiше вiн думав над тим, яким би тут способом розбагатiти. Зимою вiн сидiв в Дрогобичi, – звичайно у того-таки жида, що лiтом купував у нього надибану кип'ячку. Се був нестарий ще, сухий, поганий жид. Вiн торгував маззю, мотуззям, залiззям i всякою всячиною, яка потрiбна для селян. Герман, прибуваючи у нього зимою, помагав йому не раз торгувати, при чiм багато йому придалася давня його онучкарська-вправа. Жид звичайно зазначував цiну за всякий товар, здаючи Германовi до розпродажi, а що йому удалося взяти звиш тої цiни – се його. Розумiється, що Герман не був з тих людей, котрi для якоїсь там чесностi готовi самi собi шкоду робити. Вiн шахрував купуючих i дер з них що мiг, а коли не раз деякий селянин зачав сваритися або проклинати, вiн, смiючись, витручував його за дверi. Таким способом Герман дороблявся. Про його грошi не знав пiхто, i всi уважали його простим наемником. У свого господаря вiн повнив зимою всяку службу i немало не раз натерпiвся вiд його жiнки i вiд других жидiв всiлякої сварки, а то i биття. Однако вiн хилився перед ними i таїв у собi злiсть.

Само собою розумiється, що таке життя йому швидко збридло i що вiн ждав весни, як спасенiя душi. Навеснi отвирався для нього свобiднiший свiт, а життя в Бориславi, хоть нужденне i невигiдне, все-таки якось швидше i веселiше збiгало серед смiху i жартiв других либакiв. Але не того бажав Герман. Вiн пiзнав цiну грошей в нуждi, пiзнав, що без них жити плохо, що вони однi можуть вибавити його вiд тої нужди, поганi i унижения, якi так часто мусить тепер терпiти. Поволi в його душi розгорялася стрiнiша, гаряча, слiпа жадоба грошей, заглушувала всякi другi чуття, закривала перед його очима всi завади i манила його тiльки одною метою – багатством. Вiн з тривогою берiг свої грошi, заощадженi в днях недостатку з Iцкового промислу, рахував їх щотижня, ховав як найдорожчу надiю i не проговорився о них нi перед одним товаришем, боячися, щоб вони не всилували його як-небудь пропустити їх. Але вiн знав, що грiш, лежачи, не росте, д^я того обзирався пильно довкола, ловив всякi слухи, розпитував незначно про кориснi гешефти. Гешефт незадовго лучився. Ряд почав будувати в Дрогобичi депо вiйськове i шукав пiдрядчикiв на рiзнi будiвничi матерiали. Часи були бiднi, пiдрядчикiв зголошувалося не багато, а ряд, хотячи приспiшити дiло, поставив легкi i кориснi вимiнки. Того тiльки треба було Германовi. Вiн нанявся достарчувати дерева i вапна, але його власних грошей на те далеко недоставало. Вiн крутився, мучився, кидався сюди-туди, але надармо. Посторонньої помочi годi було надiятись, i Германовi недалеко було до того, [щоб] стратити все дочиста та iти знов дибати кип'ячку до Борислава. Несподiвана, хоть i не зовсiм для нього щаслива приключка вирятувала його тим разом.

Жид, у котрого пробував Герман кiлька лiт, дiзнавшись, що його слуга, простий либак, взявся рядовi достарчувати матерiалiв до будiвлi, зразу ухам своїм не повiрив, вiдтак розсмiявся, вкiнцi, видячи, що Герман не на жарт таки заходиться коло роботи (i кавцiї кiлькасот гульденiв зложив, i дерева та вапна довозить), розлютився дуже на нього, чому йому того не сказав вперед, чого не пiшов з ним на спiлку i т. д.; а коли вкiнець Гермап зачав просити у нього позички кiлькохсот гульденiв, гнiв його дiйшов до того, що не тiльки вiдмовив грошей, але ще, вилаявши молодого спекулянта, вигнав зi своєї хати.

– Марш, забирайся! – кричав розлючений жид. – Хто знає, вiдки ти грошi взяв! Може, то крадене, ще менi бiда буде! Рушай, най тя на очi не виджу!

Герман забрав свої манатки i пiшов. Його не так дiткнула образа i погане пiдозрiння, як завiд i вiдмова позички. Що дiяти? Тут наставники наганяють, щоб швидко достарчувати всього, а тут нi за що нi матерiалу бiльше закупити, нi навiть фiри заплатити. Правда, матерiал i перевiз були тодi в дрогобицьких околицях вп'ятеро дешевшi против теперiшнього, але у Германа не було майже нiяких грошей.

Вiн задумався важко. Як на термiн не поставить усього, пропаде кавцiя, а тут i надiї нема на яку-небудь помiч.

Вже вечорiло. Забиралося на сльотаву, погану нiч. Гермап iшов, не думаючи нi о чiм, крiм свого "гешефту", не обзнраючись нi на пору, нi на погоду. В руцi. нiс невеличкий пакунок. Думки його, мов потривоженi воробцi в самотрiску, шибались в рiзнi сторони, шукаючи виходу. Холодний пiт виступав на лице, коли наверталась йому думка, що "прийдеся на все махнути рукою та й…". Махнути рукою на те, на чiм вiн довгi лiта будував всю надiю своєї будучностi! Нi, сього не буде! Вiн мусить найти ще спосiб, мусить щось придумати! Поволi стемнiлося, холодний дощ почав кропити в лице Германа. Дрiбнi, гризькi, студенi краплi упали так несподiвано на його розгарячене лице, що вiн в однiй хвилi зупинився i оглянувся довкола, немов пробуджений зi сну, пригадуючи собi, де се вiн i що з ним робиться. Аж тепер вiн нагадав собi, що його вигнано з хати, що треба шукати де-небудь нiчлiгу.

"Треба iти до шинку спати", – подумав вiн собi i оглянувся довкола, на якiм то вiн передмiстi.

– Та се Лан! – проворкотiв вiн сам до себе. – А я ту коли зайшов аж iз Зварицького передмiстя? Тьфу!

I вiн обернувся як стiй, щоб вернути на Зварицьке i пiти там на нiч до знакомого шинку, в котрiм звичайно збиралися либаки. Обертаючись живо на краю улицi, вiн в сумерках зачепив лiктем якусь людину i мало не струтив її до глибокого рову край дороги.

– A ruach an daanen tat'n arani – крикнув на нього дзвiнкий дiвчачий голос, i при тiм двi м'якi руки обхватили його руку так нагло, що вiн задрижав цiлим тiлом i мало що сам не стратив рiвноваги.

– Nu, wus is? – запитав вiн, обертаючися в той бiк, де грозило небезпеченство. Помимо неласкавих слiв, якими привiтала його незнайома людина, в голосi його не було нi гнiву, нi прикрої жорстокостi. Дотик м'яких рук зробив на нього якесь дивне враження; вiн сам не знав, що воно таке, i почав крiзь сумерки приглядатися незнайомiй особi.

Се була жидiвська дiвчина, лiт, може, коло двадцяти, повнолиця, чорноока, хоть i не зовсiм хороша собою. Подiбних лиць бачив Герман день-денно цiлi десятки на улицях, але тодi, вечiрньою добою, пiд влiяiiпям м'якого дотику її рук бачилось йому, що те лице якесь принаднiше вiд других, очi живiшi, голос приємнiший; одним словом, вiн став немов причарований i з глупою мiною дивився на незнайому дiвчину. Ще i тепер, пригадавши собi тоту стрiчу i цiлу сцену на улицi, Герман сплюнув з досади.

– От, не мало мене де лихо здибати, та догонило на гладкiй дорозi! – проворкотiв вiн, морщачи чоло. – Дурень з мене був, та й годi!

Але тодi, при першiй стрiчi з Рифкою, Герман дуже а дуже далекий був вiд подiбних неделiкатних думок i викликiв. Впрочiм, на хвилю вiн не мiг прийти нi до яких загалом думок, доки йому над ухом не прозвучав дзвiнкий смiх дiвчини. Смiх той протверезив його.

– Ну, чого стоїш, очi випуливши! – проговорила вона. – Ади, дощ буде, махай!

Вона хотiла вiдiйти, – Герман мимоволi, машинально хопив її за рукав, осмiхаючись. Вона поглянула на нього якимось дивним, напiвгнiвним, напiввизиваючим поглядом. Герман осмiлився, почав розмовляти, iдучи поруч неї. Так зав'язалося їх перше знакомство.

Рифка, як i Герман, була сирота, її родичi померли також на холеру, вона лишилася маленькою дитиною в опiцi старої тiтки, у котрої жила i тепер. Тiтка тота, бездiтна вдова по орендарю з Залiсся, взяла її за свою, обiцяючи при виходi замуж дати їй п'ятсот гульденiв посагу i виправу. Рифка розповiла про все то Германовi зараз першого вечора, закнм зайшли до її хати. Герман, вiдпровадивши її аж до дверей, пiшов, задуманий, ночувати до шинку. "Щасливий случай, – гадав вiн собi, – коб лиш удалося! Возьму оженюся з Рифкою, а єї вiном мож буде порятуватися бодай що-то!" Тота думка засiла йому в голову, i вiн твердо рiшився виповiсти її. Притiм i часу годi було тратити, – дiло пильне, а Герман хотiв якнайшвидше доп'ята свого. Зараз на другий вечiр вiн пiдстерiг Рифку, як iшла до мiста, i розповiв їй свою думку. Вона зразу завстидалася i почестувала його звичайним своїм "a ruach an daanen tat'n aran!", але, коли Герман розповiв докладно про себе i свiй заробок, стала трохи ласкавiша, час вiд часу поглядала спiдлоба на нього i вкiнець велiла поговорити з тiткою. Дiло удалося, хоть не без звичайних торгiв i передирок, а за двi недiлi Рифка вже була жiнкою Германа, а Германiв "гешефт", попертий Рифчиними грiшми, пiшов живо вгору, приносячи Германовi значний зиск. Оженившися, Герман почув ще гарячiшу жадобу грошей, – вiн знав, що незадовго на його головi буде удержання численнiшої родини, прокормления кiлькох голодних а непрацьовитих ротiв. А йому так не хотiлося попасти знов в стару нужду, а ще до того з родиною. Дрож холодна проходила по його тiлi, коди подумав собi щось подiбного, – для того кинувся всею силою в "гешефт": уривав всiм i кождому, крутив, вився, кривдив кого мiг, ошукував ряд на якостi дерева, на вазi вапна, на всiм, пiдплачував злiсних i половину кльоцiв брав задармо з панських лiсiв, – одним словом, був всюди i дер лико, де тiльки дрiбку вiдставало. Така праця, дрiбна, томляча, гидка, серед вiчних сварiв, проклять, крикiв i унижень, прийшла якраз до смаку Германовi. Вона забирала всi його сили, всi його думки, не давала йому нi над чим застановитися, заглушувала всякий внутрiшнiй людський голос, окрiм невгомонної, неситої жадоби зиску. Рифка i її тiтка (Герман жив в їх домику) дивилися на його невсипучу запобiгливiсть i тiшились, подивляючи сприт i розум Германа, коли той вечором в шабас розповiдав їм про свої штуки та обороти. Всi троє вони жили по-давньому, – крайнє ощадно. Рифка i її тiтка занiмалися деякою роботою, котра їх прокормлювала, а i Германовi також небагато було треба. Таким способом грошi призбирувались докупи, i незадовго Герман мiг уже виняти з обороту жiнчин посаг – як чистий зиск. Коли до будiвлi не треба вже було нi дерева, нi вапна, Герман пiднявся доставки гонт, лат i других потрiбних знадобiв i на всiм виходив з зиском через свою спритнiсiь i часто безсовiсне туманення гоїв – фiрманiв та злiсних. Будування депо протяглося цiлих 4 роки, а за той час Германiв капiтал успiв нарости до значної цифри 10 тисяч. Iнший на мiсцi Германа затер би в долонi з-радостi, що удалось так гарно зискати, i, пам'ятаючи стару приповiдку:

"По зиску утрати надiйся", сховав би грошики в безпечне мiсце та й зачав сяк-так жити процентами. Але Герман був не з таких. Боротьба задля крейцара, задля гульдена, а то i сотнi гульденiв, боротьба завзята, тяжка i ненастанна, розгарячила його. Вiн шукав другого поля, на котрiм би мiг сейчас стати до бею з новими противниками. Таке поле ежє iснувало, а iснувало воно не де, а в Бориславi.

Доме, знаменитий прусський капiталiст, котрому наша Галичина майже в кождiй галузi промислу винна перший товчок, проїжджаючи раз через Дрогобич, звернув увагу надивну мазь, котру жиди в коновках розносили на продаж селянам по ринку. Переконавшись, що се нафта, занечищена земляними i другими мiнеральними примiтками, сiп забажав побачити те мiсце, де добувають ту мазь. Йому сейчас вказали бориславськi мочари. Селяни розповiли йому, як вона пiдходить наверх води, як випалює траву i всяку ростиннiсть, – а деякi заговорили навiть про пiдземних заклятих бойовникiв, котрих перегнила кров випливає наверх. Доме, практичний чоловiк, розумiється, небагато там зважав на такi казки, але швидко покмiтив, що нафтовi жили мусять бути неглибоко, коли нафта сама пiдходить догори, i що мусять вони бути неабиякi багатi. Вiн поїхав до Борислава, звидiв мiсцевiсть i рiшив сейчас зачати першу пробу. У кiлькох бiднiших вiн позакупляв за безцiнок частки поля i, нанявши бориславських-таки парубкiв, почав копати вузенькi "дучки". По трьох-чотирьох сажнях показалася нафта. Доме трiумфував. Вiн швидко кинувся будувати дестилярнi, почав радитися з ученими iнженерами та гутниками. А тим часом збоку натягла iнша хмара, котра швидко затемнила його надiї.

В околицi рознеслася вiсть помiж всiми маєтнiшими або i бажаючими швидко доробитися – про Домсову нахiдку i про "чистий iнтерес", який з того дасться зробити. Всi, а особливо жиди, лавою поперли в Борислав, хто з готовими грiшми, а хто i так, на щастя. Почалася боротьба, якої досi не бачила Галичина. Слизький, влiзливий елемент жидiвський, мов вода пiд час повенi, вдирався у всi закутини, всi шпарки, немов тисячi хробакiв, i показувався всюди, де його нiхто й не надiявся. Докладне знання простого люду, умiлiсть використувати його, ошукувати в дрiбницях на кождiм кроцi – надавали жидам велику перевагу над нiмецькими капiталiстами i всякими фаховими людьми. Доме не мiг видержати їх конкуренцiї i хоть не перестав держатися в Бориславi, однако дiло не приносило такої користi, якої надiявся. Тiльки жиди зi своїм "рабiвницьким господарюванням" могли удержатися. Вони не зважали на нi на що, щоби тiльки добути "кип'ячку". Закопи роблено вузькi, огороджувано хворостом, вентиляцiя зразу була дуже мiзерна, нiяких приписiв безпеченства на здоров'я не заховувано, – тисячi i тисячi робiтникiв гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячi i мiльйони. Вони i один другому не пропускали. Де один добув нафту, другий копав ту ж побiч нього, брав глибше, пiдкопувався пiд тамтого. Уряд не мiг собi з тим дати ради, бо довгий час не було в Бориславi майже нiякого урядового контролю, майже нiякого надзору над публiчним безпеченством. Всiлякого роду проступки, а то i страшнi справки були дуже звичайнi. Село Борислав поволi щезало в тiм непрослiдимiм хаосi, мов пiна на водi. Давнi, побитi боївники встали з могил, а встаючи, розвалили село, котре виросло було над ними!

Герман Гольдкремер був один з перших спекулянтiв, що злетiли на Борислав, мов хижi ворони на падло. Незадовго у нього були вже три ями з "матками", с. є. з головними нафтовими жилами. Герман став напруго багачем. Досi вiн тiльки боровся, – тепер став безпечно на ноги. Капiтал плив йому сам до рук. Але ще довгий час не покидала його тота гарячка, з якою колись взявся до першої спекуляцiї. Довго ще вiн цiлими днями лiтав по Бориславi, заглядав вiд ями до ями, сварився, кричав, штуркав робiтникiв, – одним словом, як говорили рiпники, "квапився, немов завтра вже мали его нести на окопище". Вiн зразу немов сам не вiрив свому щастю, боявся, що ось-ось воно розслизнеться, розвiється, мов дим. Не раз вечорами вiн заглядував в тiснi темнi горла ям, i дрож пробiгала по його тiлi. Вiн пригадував собi своє либацьке життя, пригадував собi селянськi оповiдання про людську кров в землi, про поганих "песьоглавцiв", що живi лежать в могилах i ждуть, поки хто їх не випустить на свiт. Йому ставало страшно. Його забобонна фантазiя рисувала йому почварнi образи, йому причувалися навiть в снi стогнання, котрi нiби добуваються з ям серед пiтьми i мертвої тишi. Але такi хвилi, не то рефлйксiї, не то мускулярного змучення i успокоения, були дуже рiдкi. Гарячкова дiяльнiсть затопляла Германа, вiн був немов слiпий, немов сновида, що пiд проводом невидимзї сили ступає понад пропасть i тим тiльки щасливо переходить над нею, що не бачить нiчого коло себе. Так само не бачив Герман в своїй гарячцi деяких важних речей, котрi вiдтак тим дужче дали йому почутися. Передовсiм вiн не бачив того, як розвивалося за тi лiта його родинне життя. У нього родився один син, Готлiб, але Германовi нiколи було уважати (впрочiм, нi умiння анi спосiбностi до того в нього не було), як розвивається, пiд якими влiяннями рзсте його син. Вiн знав тiльки то, що на четвертiм роцi вiку малий Готлiб почав учитися вiд звичайного, трохи поряднiше одiтого бсльфсра гсбрсйської мови i письма св[ятого], а на шостiм роцi пiшов до "нiмецької" школи в Дрогобичi. Знав також i то (учителi частенько йому о тiм говорили), що Готлiб дуже тупа голова i плохо учиться. Але розважити докладнiше над тим всiм вiн не мiг i не мав коли, тому-то i збував все грiшми, – платив добре учителям, що "пiдучували" його Го'глiба приватно, дома, платив вино та цукри оо. василiанам, пiд котрих зарядом була школа, – i Готлiб поволi, з тяжкою бiдою iшов з класу до класу.

Та недовго ж тяглося образования Готлiба. Скiнчивши четвертий нормальний, вiн навiдрiз об'явив вiтцю, щоделi "мучитися в тiй проклятiй школi" не думає. Отець спершу зачудувався, далi розлютився i почав грозити, а видячи, що все то не помагає, пристав на жадання сина i дав його до склепу на науку торгової практики. Там пробував Готлiб i досi. Сцена з сином по скiнченнi нормалок перший раз створила очi батьковi, розгарячкованому грошовими спекуляцiями. Вiн побачив, що його син, попри всiм лiнивствi, попри всiй оспалостi, близькiй до iдiотизму, вмiє бути таким упертим, таким завзятим, що йому аж страшно стало. Довгi часи стояла Германовi перед очима маленька, груба, буцмата фiгурка його сина з низьким чолом, щетинистим, вгору стирчачим волоссям, з грубими, посинiлими зi злостi губами, з маленькими сiрими очима, в котрих палала така тупа завзятiсть, така злоба i лютiсть, якої вiн досi нiколи не бачив у дитини. З затисненими кулаками i з страшним криком Готлiб кидався на нього, сам не знаючи чого. Напад лютостi небагато рiзнився у нього вiд нападу епiлепсiї.

Але спекуляцiйна гарячка Германа тодi ще зовсiм була не устала. Готлiб успокоївся, поставивши на своїм, хоть з лиця його, – ее Герман аж тепер побачив, – нiколи не сходила понура упертiсть iдiота, котра знов часом напруго переходила в безмисну, iдiотичну веселiсть. Друге, що Гермай вiдтепер мав час розважити на своїм сину, – се була жадоба грошей, – нi, жадоба розкидання їх. Вiн купував рiзнi забавки i тут-таки псував та товк їх, книжок, бувало, на курс у нього переводилося бiльше копи, одежа щезала на нiм, мов на огнi, – одним словом, Готлiб вiдмалу перемiнювався поволi в якогось кобольда, в якогось духа-мучителя, котрому все на завадi, все в дорозi i котрий все старається змести i знищити, до чого тiльки може руку приложити. Стiни в його покої повнi були дiр, виверчених в мурi ножиками, а тут-таки, в тих дiрах, виднiлися ще поламанi вiстря ножикiв. Слуги i служницi мали з ним iсте пекло: нiколи не дав їм спокiйно перейти попри себе, щобнешвякнути батогом, не вдарити каменем, не бризнути болотом. Герман, котрий дуже рiдко бував дома i котрого Готлiб впочатках трохи боявся, не знав або мало знав о тiм; аж сцена вищезгадана створила йому очi. Та й тодi вiн над тим так багато не застановлявся. "От дитина, – погадав собi, – звiсна рiч, живе, вразливе". Вiн успокоївся, вiддавши його до склепу свого знакомого, блаватного купця Менкеса. Та недовго тривав його спокiй. Син i тут не переставав бути тим, чим зробила його напiв природа, а напiв виховання матерi, i дуже часто Германовi приходилося слухати жалоб других суб'єктiв, ато i самого принципала, дуже часто приходилося йому сплачувати значнi суми за шкоди, яких понаробляв його син в рiзних мiсцях.

Але поволi-поволi, з ростом маєтку, потухала спекуляцiйна гарячка в Германовiй кровi. Вiн тепер уже став найпершим багачем помiж всiми бориславськими капiталiсiами. У нього було кiлькасот власних ям, кiльканадцять дестилярень, на нього працювало кiлька тисяч робiтникiв, працювало пiд надзором невмолимих неробiв-жидiв, котрим Герман за те тiльки i платив по 40 – 60 кр[ейцерiв] денно, щоби наганяли робiтникiв до роботи вiд рана до ночi. За 15 лiт вiд часу почину бориславської спекуляцiї Герман закупив бориславську домiнiю i ще кiлька шляхетських посiлостей в околицi i став уже дiдичем. Але разом з тою щасливою хвилею, коли се сталося, настав в життi Германа новий, зразу дуже мало видний, але все важний зворот. Його очi, досi заслiпленi тiльки одною жадобою, занятi тiльки шуканням одного – багатства, тепер, найшовши його, почали оглядатися навкруги,почали пильнiше роззирати всi обставини, серед котрих текло життя Германа. Той, так сказати, критичний зворот не надiйшов разом, не став нiколи дотепер надто сильний, але все-таки багато вражень, котрих Герман вперед недобачував, пiдпадали йому пiд очi, будили його увагу, мутили потрохи супокiй i, падучи поволi, незначно, час вiд часу, мов краплi холодної води на розiгрiте тiло, разили його глибоко, лютили i перероблювали цiлу його вдачу, весь свiтогляд.

Окрiм дивної натури сина,котра перша звернула на себе його увагу, вiн швидко покмiтив, що i його жiнка в своїм родi не менше цiкаве i сумне явище, i коли темперамент сина не мож було назвати iнакше, як хоробливим, – то i вона зовсiм не була нормально розвита. Ожепившися з нею, Герман вiдразу кинувся до своїх дiл, з головою потонув в них i не бачив, як жива, бєсiдлива i яко-тако привiтна дiвчина, з котрою вiн оженився, перероджувалась, перемiнялася поволi в зовсiм другу, не подiбну до першої. Вона зовсiм не була образована, а доки ще незабезпечене становище Германа наганяло їй страх о будущу долю i заставляло до якої-небудь роботи, доти i до людей була подiбна. Але швидко маєтковий стан Германа полiпшився, йому нiчого, було боятися о будущий хлiб, – сам не знаючи, як i коли, вiн став жити вигiднiше, в поряднiй, хорошо мебльованiй хатi, став держати слуг, конi, далi закупив в Дрогобичi кiлька камениць на власнiсть, – i тут життя його жiнки пiшло зовсiм другою дорогою. Всяке заняття" всяку роботу вона покинула, стала їсти смачно i багато, немов хотячи винадгородити собi давнiшi часи недостатку. Строї занiмали її якийсь час, i вона видавала на них немало грошей. Але чим дальше в лiта, тим бiльше вона товстiла i лiнивiла. Цiлими днями вона сидить, бувало, в м'якiм, вигiднiм фотелi пiд вiкном та смотрить на ринок. Її лиця стали повнi i вiддутi, очi, колись чорнi, блискучi i заманчивi, тепер стратили блиск i стали немов олов'янi, голос понизився, згрубiв, а рухи стали тяжкi i неповоротлив!. Людська жива подоба замiтно тонула в надмiрi м'яса i товстостi. Панi Гольдкремер на всякого, хто її бачив, робила прикре, аж гидке враження.

Безграничне лiнивство, фiзичне i духове, виродило у неї також упертiсть, властиву iдiотам, котрим годi подумати очiм-небудь, значить, годi i рiшитися на яку-небудь змiну, на який-небудь живiший крок. Вона так боялася всякого руху, всякої змiни довкола себе! Вона й синовi свому передала тото iдiотичне лiнивство i тоту тупiсть, тiльки що у Готлiба до неї примiшалася ще вiтцева гарячка, виступаюча рiдкими вибухами лютостi i вiчною жадобою нищення, псування та трачення всього без думки i без цiлi. Правда, школа, товариство, в котре вiдтак ввiйшов Готлiб, обтесали трохи його дику вдачу, але не змiнили її. Вона виявлялася тепер рiдше, нiж вперед, але все-таки виявлялася, скоро що-небудь збоку дало до сього досить сильний товчок.

Герман не швидко успi в докладно приглядiтися всьому тому. Зразу не клав на то великої ваги. Але вiчна нерухомiсть, бездiйнiсть i упертiсть жiнки лютила його, гарячкового, непосидючого спекулянта. Вiн часто починав з нею сварку, але все надармо. Вона не раз i вiдповiдати йому не хотiла або на його бесiду вiдповiдала напiвдобродушним, напiвглупим смiхом. Герман лютився i вибiгав з дому. Подiбнi сцени послiднiми часами ставали щораз частiшi. Германовi робилося дома чимраз прикрiше, вiн чувся немов в рiзницькiй ятцi, переповненiй запахом свiжого м'ясива. Щось мов перло його з дому, але сам вiн не знав куди дiтися. Та щастя його, що вiн не зовсiм ще ясно бачив, що се за люди, з котрими йому треба жити, що се за натури – його жiнка i син! Щастя його, що вiн не знав, чому вони такi дивнi, капризнi, упертi, що вiн уважав їх здоровими людьми! Коли б вiн був знав, яка велика мiрка помiшання розуму i психiчної недуги лежить в їх кровi, вiн, певно, не буз би мiг i днини ночувати з ними пiд одною стрiхою! Правда, життя i природа – се дуже консеквентнi дiячi, вони швидко показали йому i тот бiк дiла, але все-таки ближче застановлення могло б було злагодити переворот, а то i зовсiм звести його на супокiйну дорогу лiкарського та психiатричного рятунку.

I тепер, в хвилi найбiльшої переваги рефлексiї та споминок, яку досi тiльки переживав Герман, вiн не задержувався довго над картинами свого родинного життя, – так дуже те життя йому обридло. Саме вчора у нього була завзята передирка з жiнкою, в котру вмiшався i син, що на той час був дома. Герман тепер вже i не тямить, о що їм пiшло, але тiльки тямить, що жiнка i син насiли на нього так, що мусив утiкати з дому. Жiнка лаяла його, а син грозив, посинiвши зi злостi. Герман сплюнув перед себе з досади. "Прокляте боже на таке житє!" – шепнув вiн, беручися до роботи. Швидко перо заскрипiло по шорсткiм сивiм паперi. Але рефлексiя ще не втихла. Герман зупинився по хвилi, поглядаючи на великi стовпи цифер, що п'ялися перед його очима на паперi.

– Для кого то все? – прошептав вiн. – Хто з того схiснує? А на се прецiнь весь мiй вiк пiшов, всi мої сили!

Але дiловий, практичний чоловiк в однiй хвилi обiзвався, i всi непотрiбнi рефлексiї втихли, поховалися геть, мов малi дiти перед рiзкою. Герман встав, пройшовся по комнатi, випив склянку води i засiв до роботи.

Була одинадцята година. Сонце жарило, а вiтер крiзь вiкно заносив до кiмнати розпарений нафтовий сопух i безконечний гук, крик та гамiр робучого люду. Герман все щесид'вi писав, незважаючи на нi що. Вiн умисно хотiв набити собi голову цифрами та рахунками, щоби прогнати другi, поганi думки.

Нараз дверi до його покою з лускотом створилися, а в них показалося нагло, мов червона блискавка, широке, розгорiле лице його сина. Ще хвилька, а перед ним стояв Готлiб, задиханий, покритий курявою, з блискучими очима i стисненими кулаками.

– Га, – промовив вiн, важко дишучи i падучи безсильно на канапу.

Герман, перепуджений i здивований, випулив на нього очi.

– А ти чого сюда прибiг? – запитав вiн по хвилi. Готлiб не вiдповiдав. Видно, що вiн пiшки перейшов всю дорогу з Дрогобича, та й то перейшов швидко.*Що ж таке сталося? Чого йому треба?" – думав собi Герман, дивлячися на сина i ждучи його вiдповiдi. Вiдповiдi не було.

– Ну, що ж там такого? – промовив Герман ласкавiше. – Чого-сь прийшов?

Послiдпє запитання стрясло нараз Готлiбом, мов iскра електрична. Вiн в однiй хвилi зiрвався i прискочив до вiтця.

– Грошi давай, чуєш? Грошi! – скрикнув вiн, чiпаючи його за груди. – Грошi давай, – менi грошi треба, – багато, чуєш!..

Голос ледве продирався Гетлiбовi крiзь пересохле горло. Його руки дрижали. Герман поблiд зi страху. Вiн не знав що робити: чи кричати о помiч, чи уговорювати сина по-добру.

– Нащо ж тобi грошi? – спитав спокiйно Герман. Вiн силувався на спокiй, хоть чув, що йому щось пiд горло пiдступає, немов хоче його удушити.

– Треба! Треба! Не питай! – кричав Готлiб, шарпаючи його. – Давай швидко, у тебе їх i так много! Давай!..

Готлiбiв голос урвався. Герман поглянув на його лице, в його очi… Боже! Що за дикiсть, що за страшна жадоба! Йому стало страшно i мерзко, немов се не власна його дитина, а якийсь гад дотикається тiла. Зачудування перейшло в гнiв. Вiн одним замахом вiдопхнув сина вiд себе так, що той, хитаючись, покотився в кут к стiнi.

– Що, – крикнув тепер Герман, дрижачи з гнiву, – ти вiдки? Що ти за один? Чи так ся до тата з просьбою приходит? А, ти смiєш на мене руку пiднiмати? Не знаєш, що в письмi написано: "Усхне рука, котра пiднiмався на батька!" I ти за грiшми? Зараз кажи, нащо їх тобi?

Готлiб, як упав на канапу, так-таки i лежав, не кажучи i слова. Вiн раз тiльки поглянув на батька, але таким ненависним, злобним, затятим поглядом, що Герман замовк i, сплюнувши та пройшовшися два-три рази по комнатi, сiв назад до роботи, не звертаючи уваги на сина.

Настало полуднє. Служниця ввiйшла i звiстила, що обiд готовий.

– Їсти пiдем! – обернувся остро батько до сина. Готлiб, не кажучи слова, встав i пiшов до обiду. Вiн їв своїм звичаєм, багато i пажерливо, – але се не дивниця була Германовi. Дивниця була йому тiльки то, що Готлiб з такою жадобою випивав склянку за склянкою вина, котре стояло на столi. Герман бачив, як Готлiбовi очi розгорялися чимраз дужче, грубi, вишневої краски губи рушалися, але нi одно слово не виходило з уст. Бачилось, Готлiб бесiдував, радився сам з собою не чутним нiкому голосом. Батько зразу хотiв заборонити йому пити так багато, але далi подумав собi: "Нехай, – швидко засне, то i перейде все". I дiйсно, Германовi недовго прийшлося ждати. Ще за обiдом сон зло-мив Готлiба, вiн перевернувся на софку i захропiв, розкинувши руки i ноги i широко розтворивши уста. Вiн лежав так перед Германом недвижний, тiльки губи раз в раз шевелилися, немов таємнича нарада з самим собою не переставала i у снi.

III

Сонце похилялося з полудня. Його гаряче промiння сипалося iскристим градом на Бораславське узгiр'я, розсипаючись по сугорбах сiрої глини, видобутої з глибочезних ям, розпалюючи тонкi дротянi линви, навиненi на корбах, заламуючись i мигтячи всiми фарбами веселки на калюжках та потiчках, котрих стухла, болотниста вода покрита була зверху густою, пливкою нафтою. Ясне, погiдне небо горiло над гарячим Бориславом i виглядало так само сiро, як цiла зруйнована околиця. Вiтер нi разу не шевельнув воздухом, не повiнув холодом, не розсiяв важкого, густого сопуху, що, виходячи з ям, з глини, з потокiв, з брудних магазинiв, залягав хмарою над Бориславом, спирав дух в грудi. А ще гори, обрубанi з лiсу, покритi голими стирчачими пеньками або зовсiм вигорiлими шутроватими та к.чмеїiястiїмп галявами, доповнювали сражения того сумного краєвиду. Голоси, що рано розлягалися i зливалися в один безмiрний гамiр, заповняючий всi закамарки Борислава, – тепер змовкли. Якась сонна мертвота залягала довкола. Тiльки рiпники в своїх зароплених сорочках, самi заропленi по очi, лiниво поверталися коло ям, крутячи корбами, та теслi цюкали рiвностайно своїми топорами о дерево, мов великi жовни. Всякий рух, який видно було довкола, всякий голос, який мож було учути, – iсе нагадувало радше повiльний, сонливий рух та туркiт величезної машини, тiльки що колеса, зубцi, загачки та шруби тої машини були живi люди з тiлом i кров'ю. Думка, не находячи нiчого принадного нi поверх землi, анi над землею, мимоволi ниряла в тоту темну, страшну глибiнь, де тепер, в тiй самiй хвилi, мучаться, працюють, риють тисячi людей, де кипить робота, оживає або завмирає надiя, бореться життя зi смертю, бореться чоловiк з природою. Кiлько сумних зiтхань, тривожних думок, гарячих молитов, п'яних викрикiв розлягається в нутрi землi, але наверх не видобувається нiщо, крiм удушливого сопуху, все пожирає земля, глибiнь, пiтьма, мов той старосвiтський божок власнi дiти. А сонце горить на небi, мов розпечена залiзна куля, i, ба-читься, навмисне силується якнайшвидше висушити всю силу, всi живi соки в тих чорних, послаблих рiпниках i в тих голих, обнищених з лiсiв, тiльки беззубими чорними пеньками наїжених горах.

Герман Гольдкремер не мiг нинi по обiдi i на хвилю заснути, – так зрушили його рiзнi враження нинiшнього дня. Вiн вийшов зi свого помешкання i пiшов на Новий Свiт, де було найбiльше i найбагатших його ям. По дорозi минав вiн багато чужих законiв, але не обзирався на них, силувався навiть нiчого не видiти, нiчим не займатися, бо чув, як всяка, хоть i найзвичайнiша рiч дивним способом тривожить його роздразненi нерви. Вiн був немов в гарячцi, коли всякий, хоть i зовсiм легенький дотик на болюче тiло видається хорому важким ударом. Герман сам не знав, що з ним сталося сьогодня. "Чи я мало спав, чи перестудився, чи що такого?" – воркотав вiн сам до себе, чуючи в собi тоту дивну, нечувану змiну. Йому здавалось iменно, що на все вiн нинi дивиться якимись новими очима i що весь Борислав нинi для нього якийсь новий свiт. Що се мало значити? Чому, напримiр, худi, нужденнi, чорнi лиця рiпникiв, працюючих коло ям, нинi так глибоко щемiли в кого серцi, а звичайно навiть уваги його не звертали на себе? Чому їх порвана, перегнила, зароплена одежа нинi обходила його далеко бiльше, нiж груди воску, котрi вони раз за разом витягали з ям? Вiдки йому прийшла в голову думка, що тамтому в ямi мусить бути страх негарно сидiти в такiй глибiнi i в такiй задусi цiлих 6, а то не раз (в його ямах) i 12 годин? Що за невидима сила навернула йому на голову питання: як же то муситься жити дома тим людям, коли вони волять iти сюди за такий нужденний заробок та страшно бiдити? "Нужденний заробок!", "Страшно бiдити!"… Так, тотi iменно фрази, з котрих вiн не раз так їдко насмiхався, в котрих правду нiколи не хотiв повiрити, просунулися тепер через саму тайну глибiнь його душi, мов чорнi хмари, передвiсники бурi. Що сталося з Германом? Яким чудом приходить вiн до подiбних рефлексiй, вiн, твердий, практичний, вирахований Geschдftsmann, вiн, у котрого ставало на тiлько серця, щоб за найменше припiзнення, за найменшу недбалiсть, за найменше грубе слово навiть уривати своїм робiтникам з платнi? Вiдки вiн сам тепер приходить до подiбних думок? Хiба вiн не знає, що се все дурницi, dummes Zeug, як вiн сам звичайно говорив перед другими?

О, Герман знає все то дуже добре i тямить дуже добре свої власнi науки, але що ж, се була якась така погана хвиля, коли подiбнi думки шибнули йому в головi. Вiн старається насилу прогнати їх. Iдучи звiльна стежкою помiж ями, минаючи рiпникiв та жидiв, що з пошануванням кланяються "такому велике пан з нашi вiри", – вiн насилу хоче занятися рахунком, дiловою комбiнацiєю. Ось послiднiми тижнями ями принесли йому о 20 тисяч менше доходу, нiж звичайно, – в його касi починає показуватися недобiр, – робiтники коштують багато, бо косовиця настала, а тут контракт з рiзними фiрмами виходить. Правда, при належитiй натузi можна щедiгнати хибу, – треба лишень наняти бiльше робiтникiв i створити два закопи, котрi недавно мусив заперти задля недостачi рук. Але що ж, се також ризико. Ану ж в законах покажеться жила води, – а се рiч дуже легка, i так уже декуди сльозить вода в штольнях. Тодi пропала робота, i треба довгого часу, заким воду вичерпати. На нафту нiщо надiятися, бо i джерела вже майже вичерпанi, та й вона, впрочiм, не оплачується, не видержує конкуренцiї з заграничною. Лихо! От, якби так тепер порядну жилу воску надибати, то се би якраз помогло! Але тут Герман запинився. Його переслiдувала вже вiд тижня думка, що щастя починає вiдвертатися вiд нього, а тепер вiн знов щастя просить – о жилу воску! Пуста просьба! Жили не добуде, недобiр буде побiльшуватися, вода заллє закопи, контракт пропаде, все, що вiн через тiлькi лiта з такою мукою, грижею, працею i гарячкою назбирав i нагромадив докупи, – все пропаде, розслизнеться, розвiється, мов порох на вiтрi, бо щастя вiдвернулося вiд нього! Так, воно вiдвернулося, вiн отiм сильно переконаний. Вiн знає з досвiду, що поки чоловiковi щастя сприяє, поти тiло його сильне, мов залiзо, нерви твердi, мов сталь, думка ясна i певна себе, поти цiлий чоловiк подiбний до блискучої острої стрiли, випущеної з лука i з свистом летячої просто до цiлi. Герман був колись – недавно ще – такою стрiлою! Але нинi вiк не тойї Нинi вiн дразливий, зламаний, нинi грижа їсть його серце, травить його силу, мiшає його думку, – нинi щастя покинуло його, вiдвернулося вiд нього!

Такi невеселi думки шибали по головi Германа. Вiн i незчувся, коли став перед першим своїм законом. Кошара з дощок i рiзаних стовпкiв розсiлась над ямою, мов сiре циганське шатро, – всерединi було брудно i душно, хоть кошара не запиралася нiколи; всякого, хто знадвору входив до неї, сумерк хапав за очi; аж по довшiм часi можбуло до нього привикнути i розглянути добре все, що всерединi находилося. Герман увiйшов.

Рiпники iно що пополуднували i бралися до роботи, їх було чотири, самi молодi парубки. Один давно вже стояв при млинку i млинкував свiжий воздух до ями. Поки се не зробиться, не мож лiзти в глибiнь. Два другi приладжували третього, котрий мав спускатися вдолину. Вони оперезали його шлеєю попiд пахи i вiдтак причепили шлею до дротяної линви. Парубок, приладжений таким способом, стояв над ямою, не кажучи i слова.

– А що, чей уже мож спускати? – сказав один з тих, що його оперiзували. – Ану, Миколо, подай ему там оскарб i лiхтарню, – швидко, небоже.

– Ну, ну, нiщо квапитися, є час до вечора, – вiдповiв тамтой вiд млинка. На тi iменно слова Герман надiйшов до кошари.

– Так, так, є час! Поволеньки собi поводiтся! – крикнув вiн гнiвно. – Вже друга година, а ти ще наверха?

Рiпники не ужахнулися, не переривали своєї роботи при Германивiм приходi, нi один навiть не поглянув на нього. Микола рiвнодушно складав оскарб i мотику в бляшаний кибель, причеплений на кiнцi линви; Семен млинкував далi, хитаючися притiм на оба боки, мов п'яний, а Стефан причепив шнурок до пружини, на котрiй стримiв дзвiнок, вiдтак засвiтив лiхтарню i дав її Гриневi.

– Чому швидше не робите? – крикнув знов Герман, котрого найдужче лютила тога рiвнодушнiсть.той дерев'яний супокiй рiпникiв.

– Так робимо, як можемо! – вiдповiв Семен. – Таж годi его спускати в замороку! Самi знаєте, що вiсiмдесят сяжень – то не жарт!

– Ну, Гриню, бери лiхтарню та iди в божий час, – сказав Стефан.

Гринь взяв лiхтарню i ступив одною ногою в кибель, а рукою взявся за линву. Стефан i Микола стали до корби. Поволi замахувала вона своїм крилом, i линва, мов червона змiя, почала сховзуватися з валу, на котрiм була навинута. Гринь ще стояв на березi ями. На його лицi крiзь густу верству глини i кип'ячки мож було добачити якийсь неспокiй, якусь тривогу i щось мов боротьбу з самим собою. Через його голову перемигнула блискавкою думка про дiм, про стару матiр, котра завтра, в недiлю, жде його на обiд. А тут ось перед ним ся глибоченна, 80-сажнева пропасть, брудна, вонюча i тiсна, мов життя в нуждi. А там в глибинi кiлько-то рiзних, невидимих сил грозить йому! Хто знає, чи за годину, за двi його товаришi не витягнуть холодного трупа? Хто знає, хто знає!.. Дрож прешла по його тiлi, коли кибель почав тонути вдолину, коли на його лице повiнув важкий пiдземний холод. Йому стало так тяжко, як ще нiколи. Ось вiн, стоячи одною ногою в киблi, рукою держачися линви, перевис в воздусi i захитався над западнею. А корба невпинно махає своїми крилами, линва невпинно сховзується звалу, – вiн тоне, тоне повiльно, тихо… Йому дух захапує, – дрижачим голосом кричить своїм товаришам на прощання звичайний гiрницький оклик:

– Glьck auf!

– Glьck auf! – вiдповiдають серед глибокої тишi три голоси, – нi, не три! I четвертий, непевний, притишений голос Германа повторив також:

– Glьck auf!

– Iди з богом! – додав Микола i залощу. Гриць утонув в темнiй пропастi.

В кошарi тихо. Анi один голос не перериває тишi. Всi мовчки працюють. Колеса, намазанi кип'ячкою, обертаються нечутно,мов духи серед сумерку. Линва тихо сховзується i хитається. Всiм якось важко, немов при похоронi, коли спускають трумну до гробу. Дивна рiч! Щодень кождий з них бачить те саме: спускається чоловiк до ями, – i щодень те саме важке, гнетуче чуття здавлює душу, щодень вертає думка: "Ось спускаємо до гробу живого чоловiка!"

Герман стояв i дивився, дивився i мовчав, вiй сам не знав, що з ним робиться. Як пильно, як уважно слiдив вiн нинi за виразом лиця тих рiпникiв, а особливо того, що втонув в глибинi, того "живо похороненого!" I диво! Тi самi чуття, що шевелилися в них, що викликували в них дрож, i зiтхання, i тривогу, – тi самi чуття бушували i в його грудi, але як сильно, як страшно! Все то, що мельком перелетiло через думку Гриневi, коли стояв над ямою, все 'ю переходило i через думку Германа, але як ярко, як живо, як важко! В його уявi рисувався не один сбраз нужди, розпуки, недостатку, – не один, а тисячi, i всi вони зливалися в одно бушуюче море, в одну страшну заливу недолi, в котрiй гримiли i стугонiли якiсь змiшанi, глибокi голоси. Тих голосiв вiн не мiг поняти, хоть знав, що воно щось страшне. Вiн стояв в кутi кошари, нерухомий, холодний, i силувався позбутися страшних привидiв. Вiн широко отворив очi, щоби вид дiгаЮстi прогнав марева. Але i дiйснiсть не могла його потiшити анi успокоїти. Бо чи ж його марева не були тота сама дiйснiсть, тiльки бiльше оживлена, пiднесена фантазiєю на вищу ступiнь?

– Glьck auf! Glьck auf! – повторяв вiн безмисно. – Щасти бiг вам, бо ми не зазнали щастя! Щасти бiг вам, бо ми гибли з нужди, мучились весь вiк! Щасти бiг вам!..

– Кому? Ну, кому ж, як не нам, нам, Гольдкремерам, нам, котрi можемо спокiйно стояти, дивитися на обороти корби, сховзанє i хитане линви, котрi можемо спокiйно наганяти тих людей до пильностi, спокiйно слухати їх страшного, прошибаючого: Glьck auf!..

Герман вийшов з кошари, не сказавши i слова бiльше рiпникам. Сонячна яснiсть надворi успокоїла його трохи, притишила розбурханi думки. Вiн пiшов далi оглядати i старався по дорозi набрати як мож найбiльше супокою i твердостi. Вiн говорив сам собi, що "властиво, що ж се за велика рiч? "Лiзе хлоп до ями, ну, i бере за то заплату – цiлого гульдена! Якби не хотiв, то би не лiз, силувати его нiхто не силує. А як там що… того… ну, то за то прецiнь я не можу вiдповiдати. Я що можу, то роблю для їх безпеченства. Кiлько-то мене коштуют кошари, млинки, лампи нової конструкцiї! Що ж менi мож закинути? А що я за свої грошi хочу совiсної роботи, то се зовсiм природна рiч. Значит, я не маю нiчо на своїй совiстi, немаючого тим гризтися! навiть думати о тiм нема що!…"

Так мiркував Герман, уцитькуючи тоту невидиму силу, що нинi збудилася в нiм i валила-перевертала всi його рахунки, бентежила весь його супокiй. I справдi, вона, мов на Германiв розказ, затихла. Герман став спокiйний, навiть якийсь жвавий i радий, мов чоловiк по слабостi. Тiльки час вiд часу легенька дрож його мускулiв давала йому знати, iцо страшна, ворожа сила в його нутрi не замерла i що найменший сильнiший дотик, найменше потрясiння може наново її розбудити.

Вiн пiдiйшов к другiй ямi в веселiм настрої. Йому хотiлося забiчи рiпникiв несподiвано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Вiн знав, що тепер його вiрника нема коло сеї ями, i для того легко йому буде доконатися, чи вартi тотi люди i тих грошей, що беруть. Вiн пiдiйшов злегка к дощаним стiнам кошари, ступаючи без шелесту на м'якiй глинi, i заглянув через вибитий сук досередини. Такий спосiб надзирання був у нього не новина, i всi майже робiтники знали о тiм, бо звичайно при виплатi Герман уривав їм зо чверть зарiбку, говорячи: "А, то ти через тиждень дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по грошi приходиш!" А коли бiдолаха-рiпник починав суперечатися та божитися, Герман цiлий наливався кров'ю, як iндик, грозив рiпниковi жандармами i казав вiрниковi як стiй викидати його за дверi.

Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напротив нього був вхiд, через котрий входило досередини трохи свiтла, вiдбитого вiд сусiдньої кошари, – проте Германовi легко було розглянути все, що дiялося всерединi. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, – видко було, що iно що спустили одного вспiд i ждали дзвiнка, коли мають тягнути вгору кибель з воском. Тiльки третiй при млинку крутив раз у раз корбою, хитючися в боки, мов i сам став машиною. А коло входу сидiв малий заталапаний хлопчина – лип'яр, котрий звичайно вибирав з-помiж глини дрiбнi грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, вiн дрiмав, опертися плечима о стiну; його худi бруднi руки висiли безвладно долi боками, а долонi лежали в глинi.

Дзвiнка не чути, – робiтники балакають.

– Слухай, чого так нинi нашого пана хлопець летiв задиханий до вiтця? Так, мовби хто гнав за ним!..

– А що, – певно, грошей потребує! Ей, то тобi, брате, урвитель, най бог сохранит. Я видiв не раз в Дрогобичi, як ся тото над людьми збиткує, господи! А грiшми то так розмiтує, – де що видит, зараз бiжит, купує, поламає, попсує та й знов бiжит далi, знов купує!

– Добре ему дурiти, коли є за що. Розмiтує людською працею, розвергло би ему костi!

– А знаєте, – докинув той, що при млинку, – я як ся дивлю на него, то все си гадаю, що вiн не згине своєю смертею. Протренькає вiтцевi тисячi та й пiде людей розбивати.

– Ой, певно, що це що єго чекає, а шибениця! То лишень ему ся в тотi жаб'ячi очi подивити, то аж чоловiка морозом перейме!

– То бог старого Гершка покарав за людську кривду! Добре то якийсь казав: людська кривда i на третiм поколiню вiдомстится!

– Бийте плiшки, бийте плiшки! – крикнув спросоння здрiманий лип'яр i прокинувся. Германiв погляд упав якраз на його нужденне лице, перед часом зiв'яле i вихуджєне, – i йому перемигнуло в думцi повне, червоне лице сина. Вiн сам не знав, що таке вразило його при тiй згадцi, але холод здавив його груди, йому стало так тяжко, так тривожно, немов бачив уже правду того, що пророчили його синовi робiтники.

– Що такого, що Мирон не звонит? – спитав той вiд млинка. – Ану, закричiт там до него, що з ним?

Один з тих, що стояли при корбi, нахилився, прикляк над яму i крикнув щосили:

– Мироне, Мироне!

Вiдповiдi не було. Робiтники поглянули на себе в нiмiм ожиданнi, колесо млинка закрутилося з подвiйною живiстю, малий лип'яр непевним, хитким поступом пiдiйшов к ямi, випуливши очi i не зовсiм понiмаючи, що се таке робиться. Герман глядiв i слухав.

– Мироне, Мироне, чи живий ти? Обiзвись! Знов хвиля мовчанки, – з ями голосу не чути нiякого.

Холодний мороз пробiгає по жилах робiтникiв, їх лиця

блiднуть, вони в тривозi позирають по собi.

– Тягнiм догори, швидко, – може, не дай боже чого, – нещастє!..

– Тягнiм, тягнiм!..

Вони дрижачими руками хапають за корбу, збираються з силою…

Дзень-дзень-дзень! – роздається рiзко i остро голос дзвiнка. Всi вiдотхнули, ожили, мов гора звалилася з їх грудей.

– Слава тобi господи, що живий! Ох, а ми вже гадали…

– Або ту далеко до бiди!

Знов дзвiнок – знак, щоб тягли кибель догори. Корба закрутилась, балаканка урвалась, i довгу хвилю Герман не бачив нiчого, окрiм одностайних розмахiв корби. Вiн вiдступив вiд стiни i озирнувся, не знаючи, чи iти до кошари, чи нi. Але думка про лiнивство робiтникiв пропала з його голови. Вiн ще дрижав вiд того тривожного ожидания, заким роздався голос дзвiнка, – в його головi, правда, не було бурi, котра там перед хвилею лютувала, але всi враження мiнилися, перелiтали, затиралися, мов тiнi в хмарний день. Навiть тi слова, котрi рiпники говорили про його сина, щезли якось з його пам'ятi, – що бiльше, вони якось немов злегшили його душу, зняли з неї час-iину гнiву на "непотрiбного лямпарта", як звичайно звав дома Готлiба. "А все ж таки вiн мiй син, i, як прийде до маєтку, буде вмiв єго шанувати", – сказав вiн сам до себе твердо i рiшучо, немов силувався сам себе переконати. Тота твердiсть утiшила його, вiн з уподобанням повторював по кiлька разiв: "А таки вiн шй,син!" Мiж i им якось без свiдома пiшов далi, до третьої ями. Вона була трошки вiдсторонь вiд тамтих. Високий, до половини дерном покритий горбок круг неї вказував, що вона вже давно викопана. Кошари над нею не було, вона i будована була ще по-давньому. Се була перша яма, з котрої плило головне джерело Германового маєтку. Але вiд кiлькох лiт вона стояла пусто, вiдколи джерело кип'ячки в нiй вичерпалося. Аж тепер, коли замiсть кип'ячки поплачував найлiпше вiск, Герман казав її вiдновити i копати глибше, бо вона давнiше тримала тiльки тридцять сажень вглиб. Коли вiдбито дошки, котрими була прикрита, показалося, що усподу вода, i треба було наперед вичерпати воду. Вже три днi черпано, а власне нинi мав перший раз спускатися в неї старий рiпник Матiй, щоб оглянути, де що треба направити i де копати штольнi. Коли Герман пiдiйшов к ямi, побачив, що рiпники саме витягали кибель з ями, в котрiй сидiв уже вiд доброї години старий Матiй.

– А що? – спитав Герман, пiдiйшовши к робiтникам.

– Та нiчо, – вiдповiли вони. – От Матiй задзвонив чогось, та й тягнемо.

– Ну, що там такого може бути? – спитав зачудуваний Герман. – Тяжке?

– Нi, недуже. Щось старий мусив надибати. Герман, зацiкавлений, став над яму, опершись на стовпцi, i пильно дивився в темну глибiнь. Сонце косо пересiкало отвiр ями, але вглиб не було видно нiчого. Одно тiльки вдарило Германа – дивно-неприємний гнилий сопух, але цiкавiсть не давала йому вiдвернутися. Вiн пильно, немов помiшаний, дивився в темну глибiнь, мiж тим коли линва поволi навивалася залiзними перстенями на вал корби. Вiн глянув на тотi перстенi i пригадав собi страшнi скрутелi величезної гадюки на образi. Його забобонна, роздразнена думка зв'язала як стiй прочуття якогось лиха з тим привидом. Втiм, плохо насмарована корба скрипнула проразливо, – Герман глипнув в глибiнь i задеревiв на мiсцi. З темної пропастi виринала-виходила вгору на свiтло страшна, почорнiла труп'яча голова. Герман стояв мов мертвий i не мiг вiдорвати очей вiд того виду i в тривозi своїй бачив виразно нелюдський злобний усмiх на тих щербатих щоках, у тих огромних глиняних очах. Вiн стояв, дивився i дрижав, мов у лихорадцi, – дрижав з забобонного переляку i обридження.

I рiпники при корбi, побачивши такий дивний i страшний груз, скрикнули з один голос i трохи зовсiм не випустили корби з рук. Подiбнi случаї, хоть давнiшими часами зовсiм не рiдкi в бориславських ямах, тепер стали далеко рiдшi, а особливо їм, молодим ще рiпникам, не лучалося бачити нiчого подiбного. Але ось здолини шарпнено сильно за дзвiнок, i се продрухало їх з переполоху. Швидко вони пiдтягли кибель вгору i висипали костi на землю. Дивно застукали тi костi, голова покотилася долi горбком i опинилася аж коло самих нiг Германа.

– Чорт тебе! – крикнув Герман, вiдскакуючи набiк. – Як сиплеш?..

Але вiн не мiг бiльше нiчого сказати, – тривога здавлювала йому горло. Знов дзвiнок здолу. Рiпники шепчуть: "Господи, господи!" i забираються швидко опускати кибель вдолину. Герман, мов опарений, утiкає вiд ями. Вiн чує холод в тiлi, чує дрож, немiч, а в його головi крутиться, мов фуркотяче веретено, одна тiльки фраза: "Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir!". Вiн i сам не знає, як i про що склалася тота фраза в його головi, i повторює її без мислi, без застанови, бiжачи стежкою помiж ями. Йому бачиться, що цiла нога його мов в огнi, що щось пече його в неї, щось давить i що вiдтам якесь дивне чуття розходиться по всiм його тiлi. Аж ось вилiз з ями старий Матiй i показує всiм приржавiлий мiдяний перстень з червоним скляним камiнцем.

– Ти, Митре, не тямиш того перстеня? – кричить вiн. Митро придивлюється, хоть трохи здалека, а далi скрикує:

– Господи, таж то самий мiй перстiнь, що-м три роки тому дав був Пiвтораковi на заручини!

Всi ахнули, пiзнали, що небiжчик – не хто другий, лиш Iван Пiвторак, котрий два роки тому не знати де подiвся, лишивши молоду жiнку з дитиною.

– Адiт, де бiдний пропав, дай му, боже, душеньцi легко!

– Господи, як то не раз чоловiковi смерть зайде, нiхто i не знає, де та що!

– Гей, то-то була поцтива душа – небiжченько!

– Вже хто, а ми оба жили, як рiднi браття! – говорить Митро i замурзаним рукавом утирає сльози. Герман вiдсторонь чує тоту бесiду. Його обступило кiлька жидiв i говорять також живо – але вiн не слухає їх. Його збурена кров била, мов молот в грудi. Лиш поволi серед людського гамору вiн успокоюється, силується бути супокiйним, говорить навiть з жидами, але говорить без зв'язi, без застанови, сам не знаючи що. Але жидам та рiпникам нiколи довго пеняти. Наговорившись, назiтхавши за покiйником, вони розiйшлися, – костi зложено на купу i присипано землею: "пай не лежат на сонiчку божiм" – i давня робота зачинається знов одностайно, мовчки, важко, мов i перерви нiякої не бувало. Часом тiльки робiтники при корбi забалакають до себе о нинiшнiй новинi.

Герман тим часом побiг далi. Його переляк потрохи усиокоївся. Вiн став покрикати на рiпникiв, як котрi лiниво робили, кричачи, добирав чимраз бiльше смiлостi та сили, – заглушував в собi зрушення. Аж вкiнцi неспокiй немов зовсiм улягся, думка звернулася доразу на щоденнi, практичнi питання, Герман видобув нотатку i зачав записувати iмена робiтникiв, котрi нинi при виплатi могли надiятися не одержати повної зарiбнини. Однако все-таки щось немов тiснило його. Не оглянувши всiх ям, вiн побiг до магазинiв, вiдтам до дестилярнi, всюди крутився, заглядав, кричав, – одним словом, силувався бути тим, чим був донедавна – невгомонним, практичним Geschiftsmann-ом.

– Herr Principal, Herr Principall – почув нараз за собою голос вiрника, що занiмався набиранням робiтникiв, годженням їх на роботу i надзирав над ними через тиждень.

Герман обернувся. Вiрник, маленький, обшарпаний жидок, бiг за ним, задиханий, почервонiлий, махав руками i головою, немов цiлий був на пружинах.

– Nu, was ist geschehen? – спитав Герман, не можучи дочекатися вiд нього слова.

– Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! – кричав вiрник i не переставав розмахувати цiлим тiлом на всi сторони.

Герман поступив пару крокiв к ньому i силувався угадати, що так зрушило вiрника, звичайно чоловiка тихого i повiльного.

– Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! – кричав вiн. – Im Schacht Nro 27 hat man a Matki gefunden, a soi a Matki, – Gott gerechter!

При тiм вiрник брався долонею за голову, махав руками, немов показуючи тягар найденої матки, i робив рiзнi, на вид безумнi та дивогляднi рухи.

– А-ах! – вирвалося мимовiльно з уст Германа. Так ось чого бiг за ним вiрник, ось що так розрадувало його! Герман, хоть вiддавна привик слухати подiбних вiстей, став тим разом як вритий. Вiн думав, що щастя зовсiм уже вiдвертається вiд нього, а воно нi. Щастя все ще служить йому, вiн сильний по-давньому, вiн нiчого не боїться, нiчим не потребує журитись! Що йому тепер пусте балакання глупих рiпникiв, що псоти сина, що грижа з жiнкою! Щастя служить йому, а вони всi мiзернi хробаки супротив нього, – вони мали б мати таку силу, щоб затроїти йому життя? Нi, нiколи! Не то життя, – i одної хвилi вiн не дасть собi замутити всiми тими мiзерiями! Се нове, несподiване щастя жбухнуло, мов хвиля води, в душу Германа. Його гордiсть, тiлько разiв сьогодня понижувана рiзними споминками, так сильно пiдкопана невмолимою рефлексiєю, ожила, одужала наново, почала надуватися, пiдносити голову вгору. Йому почало здаватися, що воно прецiнь нiчо такого важного – се нове щастя. Щастя природа була винна йому, – хiба ж вона не знає, якi контракти вiн поробив, кiлько б вiн шкоди утерпiв, якби вона не ставилася на час зi своїм скарбом? Вона знає се – i стає на час. Вона покiрна його волi, служить йому так, як служить всякiй силi. I вiн сила, вiн не потребує навiть розказувати, потребує тiльки хотiти, його воля – закон природи, її сповнення конечне, як конечне сповнення всякого закону!

Гордим, смiлим поступом зблизився Герман к щасливiй ямi, коло котрої лежала величезна, свiжо видобута груда воску – перша з надибаної матки. Вiн радiсним оком оглянув той скарб, мiж тим коли невсипуща корба витягала догори вже другу подiбну груду. З якою величною повагою Герман казав занести вiск до магазину, з якою царською великодушнiстю обiцяв робiтникам, працюючим коло сеї ями, додати до їх тижневого зарiбку по гульденовi! З якою щедротою вiн в поривi радостi дав ущасливленому вiрниковi сейчас на мiсцi 5 з[олотих] р[инських] надзвичайного "трiнгельту". Вiн справдi в ту хвилю був в своїх очах паном, царем многовладним, котрого слухає, перед котрим кориться не тiльки весь сей народ, але i сама природа!

Сонце вже хилилося на захiд над Попелiвську гору. На небi не було i хмарки, в природi залягла тиша, переривана тiльки гамором робучого люду, котрий розповiдав собi про нинiшню новину, т. є. про видобутi з ями костi Iвана Пiвторака. Жiнка Пiвторакова, котра робила в Германовiй хатi в дестилярнi, не знала ще нiчо о тiм i журилася тiльки дитиною, котру лишила саму в хатi. Але нинi не був звичайний вечiр, – нинi день виплати! Потомленi, виблiдлi та посинiлi лиця рiпникiв нинi оживлювалися надiєю на той гiрко запрацьований грiш: люди, що не раз по цiлому дневi пс сказали й слова до других, нинi ставали говiркi, жартували та запрошували товаришiв на горiвку. Мертвий Борислав чим ближче ночi, тим бiльше оживав.

Побалакавши дещо з вiрником та послухавши, що говорили урадуванi рiпники, Герман пiшов додому, щоб прилагодитися до виплати. Його голова повна була груд воску, контрактiв, векселiв, в вухах пробрязкувало срiбло та золото, свiт цiлий бачився йому огромним ринком, на котрiм вiн єдиний праводавець, вiн сам бере весь зиск. Всi прикрi, важкi враження нинiшнього дня щезли, мов нiколи i не бували, бо тепер, – думав Герман, – коли його щастя вернуло, коли дiла iдуть добре, тепер вся тота невчасна грижа не має нiякої пiдстави, не має розумної причини. Вона можлива тiльки в нещастi i непевностi, – але не тепер. Так думав Герман i сильно в то вiрив i був би непомалу зачудувався, якби хто був посмiв йому сказати, що нема пана над совiсть, нема сили, котра б могла їй розказати. Вiн прецiнь сам був такий пан, – вiн розказав, i совiсть з усiма своїми рефлексiями замовкла, щезла, пропала!

Прийшовши домiв, вiн сейчас запитав, що робить Готлiб.

– Спит еще, – вiдповiла служниця.

– А не вставав за той час?

– Нi, не вставав.

– Ну, то добре, – проворкотав Герман i пiшов до свiтлицi, в котрiй находилася каса i де мала вiдбуватися виплата. Була то не обширна, попросту уладжена i майже зовсiм не пристроєна свiтлиця. Насерединi стояв сильний дубовий стiл, попри стiни лавки, коло стола пара крiсел, а в кутi залiзна, вертгеймiвська каса. Герман казав собi сюди знести свої рахунковi книжки i поволi перебирав в них, виписував якiсь цифри на чистий аркуш паперу, часом кинув перо, походив вдовж i повперек свiтлицi, вор котячи та рахуючи пiд носом, i знов брався до книжок та до пера.

Смерклося. Надiйшов вiрник, i за ним лавою привалили робiтники. Всi нинi говорили багато, шум i гамiр хвилею линув до тихої хати. Вiрник почав з Германом розмову про тижневу роботу. Вiн нинi також був розмовний i веселий. Се був чоловiк вiдмолоду вихований на чужiй ласцi, вiдмолоду прибиваний i давлений, котрий весь свiй вiк прожив чужою волею i в котрого не було нi своєї думки, нi навiть (бодай на вид) своєї втiхи та своєї жури. Щастя його пана тiшило його, як власне, хоть сеся утiха не випливала з якогось там прив'язання або з якоїсь любовi до Германа. Герман не був йому нi свояком, нi добродiєм, нi нiчим, вiн платив йому за надзорування так само скупо, як другим за роботу, а вiрник чув се дуже добре i при нагодi не мiг здержатися, щоб часом не потягнути до своєї нори деякого кусничка з багатої трапези свого пана. Але при всiм тiм вiн тiшився його нинiшнiм щастям, не роздумуючи, чому i за що. Се вже сталося йому другою натурою.

– Матiю, Матiю, – кликнув вiрник, вiдхиливши дверi, ведучi до сiней, – Матiю, ходи-но сюди, пан кличут, а швидко!

Матiй, старий рiпник, був нинi важна особа мiж рiпниками. Цiла їх товпа, стоячи в сiнях i ждучи, поки закличуть за чергою до виплати, обступила його i Митра, слухаючи їх оповiдання про небiжчика Пiвторака, котрого костi нинi видобуто.

– Говорiт собi що хочете, – кiнчив вiн свою бесiду i, сидячи на порозi, пикав файчину на короткiм цибусi, – говорiт що хочете, а я кажу все, що бiдному Iвановi хтось прислужився!.. Як мя ту видите!

– Як то може бути? – заганули довкола рiпники.

– Я вже знаю, що говорю, – вiдповiв Матiй, сплюнувши.

– Ба, але хто ж би то такий? – спитали рiпники. – Хiба небiжчик що завинив кому?

– Ей, де там завинив, – вiдiзвався Митро, що стояв побiч Матiя, опертий о одвiрок, – але хоть би чоловiк i святий був, а вороги найдутся. Чи то нинi за ворога тяжко?..

– Коби так за що друге, як за лихого чоловiка, – вiдi звалося кiлька голосiв.

– Матiю, ходiт сюди! – закликав вiрник, пiдхиливши дверi. Але Матiй сидiв недвижно, пикаючи люльку, i не чув клику. Вiн мовчав. Його чоло морщилось, брови стяглись, немов якiсь важкi споминки пересувалися по його головi, а вiн силувався зiбрати їх докупи i витиснути з них щось дуже важного, дуже страшного.

– Матiю, чи ти оглух, чи що такого? – пищав вiрник в дверях. – Кiлько разiв маю кликати?

Матiй за гамором i задумою i сей раз не дочув жидового крику, аж Митро трунув його в плече i сказав:

– А встаньте-но, от вас Мошко кличе до пана.

– А трiс би-с, жидiвська пуго! – проворкотiв Матiй, встаючи, дуже злий, що поклик перервав йому думання. Коли встав, то його висока, хоть згорблена стать виднiлася понад всiх других рiпникiв. Товпа проступилася, i Матiй супокiйним i важким поступом увiйшов до Германової свiтлицi.

– Мусит щось старий знати, – сказав Митро, коли вiрник запер за ним дверi. – Щось дуже брови морщит, видно, що то не абищо такого.

– Господь там знає! Може, i єсть що… А то чути, що вiн ту вiддавна вже, надивився на тутошнi порядки.

– Та що то з того всего вийде, – вiдiзвався якийсь немолодий вже рiпник з.кута, – цiї ту хто допiмнесь за бiдним робiтником? От, був, жив, мучився, а вiдтак пропав десь, як собака, та й бувай здоров!

– Вже ви так не говорiт, – вiдповiв Митро, – а от як Митерчуки впали були до ями, що ся була пiд ними линва урвала, то не з'їздила комiсiя? Гет випитували всiх, як то могло бути, чому ся линва могла урвати, ну, i не посадили жида до криминалу?

– Ба-а-а! – вiдповiв рiпник з кута. – То було що iнше, а се що iнше. Чень же Матiй сам на свої очi не видiв, хто небiжчика пхнув в яму. Бо якби був видiв, то чому не сказав давно? А тепер хоть би гадав-перегадав, то що з того вийде? На судi того доказати не здужає, i з цiлої хмари буде пшик замiсть дощу!

А Матi й тим часом стояв в свiтлицi близько порога i розглядався довкола, немов хотячи доконатися, чи все ще на своїм мiсцi. Вiрник не знав, пощо Герман казав насамперед закликати Матiя i о чiм хоче з ним бесiдувати.

– Ist schon gekommen, Herr Principal, ist schon gekommen der alte Matij!

– Gut, gut, – вiдворкнув Герман, кiнчачи рахунки, по чiм обернувся до Матiя.

– То ти був в ямi нинi, як тотi костi найдено? – спитав Герман, вiдразу приступаючи до речi.

– Я, – вiдповiв коротко Матiй, немов вiддавна вже надiявся такого питання.

– Я чув… що ти там… того… говорив другим, що нiби… нiби знаєш, хто то був такий?..

Голос Германа був якийсь непевний, вiн чув, що в його нутрi щось буриться.

– А знаю. То був робiтник Iван Пiвторак, що два роки тому десь подiвся, лишивши жiнку з дитиною.

Виговоривши твердим i рiзким голосом сi слова, Матiй озирнувся на вiрника. На вiрнику лиця не було, стояв блiдий як крейда, колiна замiтно дилькотали пiд ним, – здавалося, що туй-туй упаде.

– А ти почiм то знаєш? – питав далi Герман, поволi i досить супокiйне.

– Я пiзнав небiжчика по перстенi, що був у него на пальцi.

– То ти знаєш напевно, що то той Iван, можеш присягнути на то?

– Можу сто раз, не раз.

Герман задумався. Матiєва твердiсть почала його мiшати. "Прийдеся тягатися на судах, – подумав вiн собi. – Яким способом чоловiк в яму упав? Певно, неосторожнiсть! Лихо, треба кару платити, клопiт!" Роздумуючи ее, Герман дивився на Матiя i замiтив на лицi його щось таке, немов старий рiпник не досказав всього.

– Що? Може, маєш єще що сказати? – спитав Герман, зачудуваний таємничим виразом Матiєвого лиця.

– Та я… – почав непевним голосом Матiй, – я… би пану сказав ще пару слiв… нi, я хотiв би дещо розпитати, але…

– Питай, що там такого, чому не говориш…

Матiй не вiдповiдав, тiльки дивився на вiрника. Герман порозумiв, що Матiй хоче з ним говорити в чотири очi.

– Geh nur a bissei weg, – сказав вiн до Мошка, не дивлячись на нього. Мошко затрясся. Бачилося, що в нього нема й на тiлько сили – кроку зробити вiйненим голосом вiн промимрив:

– Warrrum kann er… auch so… nicht?

Герман напруго озирнувся, зачувши той здавлений, уриваний голос. Що сталося з Мошком? Що значить тота його смертельна блiдiсть, тота дрож, тото помiшання? Герман сидiв як вритий i чудувався.

– Ja, aber was ist dir? Bist du krank?

– О ja… ja… ja… hab mich erkдl… tet, – npoлепотiв вiрник, забуваючи о нинiшнiй спецi.

– Erkдltet? – замiтив спроволока Герман. – No, nо, geh und schlaf dich ausi

– Abe… be… ber bitte, ich ka… ka… kann noch… vielleicht… wozu bra… brauch ich gehen?..

– Ich sag' dir du sollst gehen! – скрикнув гнiвно Герман, котрому ставало чимраз прикрiше i моторошнiше слухати того гробового, тремтячого голосу. Вiрник, тривожно обзираючись, вийшов. Матiй пильно слухав цiлої розмови, пильно дивився на кождий рух, на кождий поступ вiрника. Лице його ставало чимраз сумнiше, чимраз бiльше понуре.

– Ну, що маєш питати? Говори! – сказав Герман по його вiдходi.

Матiй пiдiйшов ближче i сказав притишеним голосом:

– Коби-но пан подивилися до своєї книжки, як там записано, до якого часу робив Iван Пiвторак у пана?

– А нащо ж тобi тото? – спитав зачудуваний Герман.

– А так, я прошу.

Герман заглянув до головного журналу i до робiтницького каталога.

– До осенi, десь так… тиждень по покровi.

– Як, як? – спитав Матiй. – Тиждень, кажете, по покровi?

– А так, покрови було в суботу, – ось туй записано, – а вiн ще другу суботу виплату взяв за цiлий квартал, 75 ринських.

– Виплату взяв? – скрикнув Матiй, але сейчас успокоївся i тихiше сказав: – Гм, тиждень по покровi. А яєго на самої покрови послiдний раз видiв.

– Де?

– В трахтарнi, у Кирницького, як ся напивав з одним чоловiком.

– З ким?

– Я вже i забув… Але що то значит, – пропало! Мене тогди були троха потовкли п'янi рiпники, i я двi недiлi пролежав без пам'ятi, – вiдтак чую, вже Iвана нема, пiшов десь, кажут, свiтами.

– Ну, але що ж з того всего, до чого ти мене питав?

– Та так, але я гадав…

– Що, що?

– Та нiчо, нiчо. Щб я, дурний хлоп, можу гадати? Перепрашаю пана!

Матiй, сказавши се, скулився, згорбився i вiдiйшов к пороговi, а цiле його лице виражало один великий жаль, одне велике розчарування. Герман не допитував його далi, бо знав, що не доб'ється нiчого бiльше вiд старого, i, не тратячи часу, розпочав виплату…

– Щось-то з нашим паном немалого мусило статися, що забув менi урвати зо ш у с к у!

– Певно, ся зажурив, що тотi костi видобуто, бо то зараз комiсiя. Може, ще деякий клопiт, та й вже ему ся всего вiдхотiло.

Так балакали рiпники, розходячися на свої помешкання або по шинках. Такого щасливого вечора вони вiддавна не затямили, i для того пiшли мiж ними рiзнi догади про тоту незвичайну доброту пана. Навiть тотi рiпники, котрим Герман нинi обiцяв обривок i котрi за то вже немало його наклялися, вийшли зачудуванi i вдоволенi вiд нього – о обривку не було i згадки. Деякi рiпники, вийшовши вiд виплати, почали обзиратися за Матiєм, почали допитуватися за ним, але його не було, нiхто навiть серед загальної сутолочi не завважив, куди вiн подiвся. I про вiрника Мошка було немало бесiди: всi видiли, як вiн вийшов з Герма'нової "канцелярiї" блiдий, дрижачий, змiнений i як, обзираючись та поставкуючи щохвилi, поволiкся долi улицею. "Що ее все значит? Що сталося?" – допитували самi себе рiпники i ламали собi голову над тим дивом, але нiхто не мiг вияснити всього надокладь.

I дiйсно, на вид могло бачитися, що Герман подобрiв, хоть, кажу, тiльки на вид. Хто би був пильно придивився його рухам, виразовi лиця i цiлому захованню пiд час виплати, той би був замiтив багато дечого, але найменше доброти. Нi, се не була доброта! Тото отупiння i отуманення, тотi непевнi рухи, тотi частi переливи виразу лиця, тота задума i видима боротьба з собою, тота дрож його рук, тусклiсть очей, натуга цiлого тiла, з якою вiн держався просто, той прибитий, якби уриваний голос, – все то значило щось зовсiм iншого, нiж доброту. Якiсь темнi чуття будилися в Германовiй душi, клубилися i перли на свiт, пiдмулювали його силу i гордiсть, – а Герман з крайньою натугою давив їх, здержував, не давав їм запанувати над собою. Вiн сам не знав ще ясно, чого йому хочеться, але чув якусь непевну тривогу перед всiм i перед кождим. Особливо страшила його наступаюча нiч, якийсь голос шептав йому, що вона не мине для нього добре.

– Тьфу, лихо якесь! – прошептав сам до себе Герман, коли виплата скiнчилася i робiтники розiйшлися. – Я якийсь слабий, – то, певно, щось ми недобреї Треба завтра вертати до Дрогобича, бо ту, в тiй проклятiй ямi, годi видержати. Десь на кождiм кроцi тобi дiдьча мати пхає всяку погань перед очi! Але що все мене нинi так дразнит, так допiкає? Я, певно, дуже хори й! Треба буде зараз завтра пiти до доктора, – то єдина рада!

В тiй хвилi прийшла служниця i покликала його на вечерю. Герман звiдався, що робить Готлiб.

– Спит, ще вiд обiду нi на хвилю не будився.

– Може би, єго збудити до вечерi? – спитав Герман.

– Та нащо? Вiн i так утомився, нехай вiдпочине. А якби збудився вночi i захотiв їсти, то я ему лишу вечерю!

– Нехай i так буде! – сказав Герман i пiшов вечеряти, все ще роздумуючи над тим, що таке з ним сталося i що би йому робити.

IV

Нiч. Звiзди горять та мнгкотять над сонним Бориславом. Холодно. Воздух прочистився, прояснився, ген на далеких тустанiвських пастiвниках залягала мряка. Гори дрiмають в тiнi, крiзь величну тишу, не переривану гамором людської недолi, чути тiльки глухi, неяснi прориви якогось глибокого, таємного шуму, мов дихання сплячої природи.

Герман спав твердим сном, уколисаний не так супокоєм думок або утомою по дневнiй працi, як радше ситою вечерею, котру залляв порядною порцiєю рiзних упоюючих напиткiв. Герман не любив упиватися, але нинi прецiнь треба було покрiпити свою силу, треба запити щасливу нахiдку нової матки, треба, впрочiм, "заморити черв'яка", що без перерви вився в його нутрi, без перерви шпiв i прожирав його супокiй. Сiдаючи до вечерi, вiн почув якусь таку спрагу, що тяжко йому навiть було дiждатися, поки служниця не поприносила наладженi з Дрогобича бутельки з вином та рiзними лiкерами. Чим бiльше Герман пив, чим швидше грала в нiм кров, чим скорше шибали рiзнi думки, – тим бiльше чув потребу нового жару, забуття, розплинення в нiщо, щоб тiльки те розплинення було любе, лагiдне, легепьке… Його лице палилося кров'ю, очi блищали, руки мимоволi пiдмiтувалися на столi, язик починав лепотiти щось без зв'язi i мислi, – служниця ледве-ледве завела його до його кабiнету, де вперед ще приладила i постелила була лiжко. Затонувши в пухових подушках, Герман ще хвилю обертався, лепотiв, силувався навiть думати, але в його головi все помiшалося, все гнало i перло кудись, мов вода через лотоки, коли одним разом повiднiмати всi слюзи i всi затвори. По хвилi вiн утих i заснув мертвим сном.

Але нiхто се казав, що Герман спить, що Герман п'янийi Нi, вiн зовсiм не п'яний, вiн не спитьi Може бути, що колись… Вiн нагадує навiть, що був такий вечiр, вiн пив багато, напивався жару i отяжiв. Але тепер вiн легкий, такий легкий, що летiв би десь вдаль, в той синiй, усмiхнений безмiр, що над ним так любовно мрiє! Вiн тепер щасливий, зовсiм щасливий, яким ще нiколи не бував! Довкола нього зелень, цвiти, криштальнi води, вдалi фантастичними контурами рисуються рожево-червонi скали, – ох, се не Борислав, се не та западня проклята, що душила його затхлим воздухом i заморокою! Тут чисто, ясно, весело, – ох, як веселоI Герман вiддихає повними грудьми, легкими скоками, мов серна, проходжується по цвiтистих лугах, топче запашнi цвiти, котрi, настоптанi, ще краще пахнуть i звучать, так любо, солодко звучать, що його хватає за серце. Де вiн… де вiн чув тотi звуки? Не може нагадати…

– Щастє, се твої звуки, твiй запах, твiй погляд в тiй зеленi, в тiм чистiм лазурi, в тих чудних_ горах, потоках, дубровах! Щастє – ти моє! Ти вiддалося менi, як любка свому милому, ти вiдкрило менi своє лице, подало менi свою руку, я держу тебе сильно, сильно! Я пiзнаю тебе, чую вiддих твiй глибоко в серцi, чую, як тепло розгрiває мою кров, i она, звенячи, мов срiбло, бiжит ясними стругами по моїх жилах! Щастє, ходи в мої обняття, вiддайся менi зовсiм, навiки! Я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкошi, супокою, запаху, утiхи! Ходи до мене, я твiй навiки!

Який легкий, який свобiдний Герман! Яким солодким, чарiвним а сильним голосом прокликав вiн свою сю пiсню, се закляття! Гаї, дуброви, рiки, i гори, i небо синг, i цвiти пахучi – все, цiла природа звенить, гомонить вiдголосом його пiснiї Кiлько солодощiв ллється з кождого слова, з кождого тону! Як розкiшно дихається тутка, – нi, розкiш хвилями ллється в його грудь, розширює її до безмiру… Вiн простер руки широко-широко над околицею. Вiн улетiв над нею, мов огромний орел, а навстрiчу йому з всiєї природи гомонить:

– Щастє, я твiй, я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкошi, утiхи! Щастє, ходи в мої обняття! Щастє, вiддайся, вiддайся менi!

Безмiрну, велетну силу чує в собi Герман! Вiн обняв раменами цiлу околицю вiд краю до краю. Грудьми приляг дэ її розкiшної грудi i лиш дивується, як вiн вперед не знав сього. Вiн п'яний з розкошi, притискає любку до грудi, пестить її, наливається її теплом, її силою, любується нею, як забавкою, молиться до неї, як до бога! Вона для нього все, вiн нiчого не бажає, посiвши її, – бо тепер нiщо не може розiрвати його з нею. А вона з божеським усмiхом на лицi глядить йому в очi, тає в його огнистих обняттях, слабне, в'яне, тае… Се пароксизм любовної розкошi, се зенiт щастя навiть для щастя самого!..

– Любко, ти богиня!.. Ти вiчна, безсмертна, правда? Що за усмiх, що за голос, тихий, розкiшний:

– Так, я богиня, я вiчна, безсмертна, – я твоя. З яким жаром Герман притис до себе безсмертну любку! З якою силою, з якою жадобою п'є вiн її огнистi поцiлуї! Бiльше жару! Бiльше огню! Бiльше розкошi! Хвиля така – то вiчнiсть! Ще, ще!.. Вiн тратить пам'ять, жар перемагає його, котиться потоками лави по його жилах, не дає думати. Вiн весь тiльки одно чує – i очi зажмурив, щоб тiльки повнiше, безконечнiше вливати в себе розкiш всiми порами тiла.

А вона тає, слабне, в'яне в його обняттях… Пахущi цвiти зiв'яли, потоки повсихали, мов вiд спеки. Але вiн сього не бачить, не чує, а чує тiльки одно, як жар, сила, живiсть у нього чимраз бiльшає, росте, змагається, немов переходить вiд неї до нього. I чим сильнiшi стають його мускули, чим швидше котиться кров в його пульсах, тим i обняття та поцiлуї його стають сильнiшi, тим бiльше жар обнiмає всю його iстоту.

– Ти вiчна, безсмертна, ти моя! – шепче вiн. А вона тає, слабне, в'яне в його обняттях. Не має сили, щоб промовити слово, не має сили, щоб усмiхнутися. Вона тiльки слабо, солодко дише в його обняттях, чимраз слабше, чимраз повiльнiше. Рожевi гори почорнiли, мов уголь, небо ясне, лазурне померкло, поблiдло, почорнiло, країна щастя щезла, мов хмара, мов привид. Поволi, поволi сива мряка, удушлива, густа, почала залягати довкола. Повiнуло холодом, i послiднi слiди щастя забрав з собою той перший холодний повiв. Герман ще лежав в безпам'ятi, ще був велетом…

– Любко, любко, ти моя, правда? – шептав вiн. Але в тiй хвилi знов повiнуло холодом, острим, пекучим, i вiн стрепенувся, – замiсть вiчно молодої богинi побачив чорного, страшного трупа! Вiн чув, що жар страшний горить в його кровi, розсаджує його груди, але довкола все було холодно, гидко, мертво…

– Щастє, щастє, де ти? – кликав вiн в страшнiй тривозi та розпуцi. Нiхто не вiдповiдав.

– Га, ти покинуло мене, ти вiдвернулося вiд мене, – скрикнув вiн. – Та годi, ти менi не уйдеш! Я сильний, у мене в кровi цiлi вулкани огню, я здужаю дiгнати, зловити тебе! Ти не уйдеш менi, нi, нiяким способом!

I вiн пускається скаженим бiгом кудись в темну далечину, не бачачи, куди i за чим. Його сила росте, але вiн чує, що нема вже у нього такої легкостi, як вперед. Вiн не може свобiдно знестися вгору, мов орел, не може ясним поглядом переглянути всю землю, щоб добачити, де окрилося щастя. Його гарячий, важкий вiддих уноситься перед ним, мов хмара, i затемнює його погляд. Залiзнi, сильнi його мускули м'якнуть, стають звичайним людським тiлом, хоть утоми ще в них не чує. Вiн летить без упину. Околицi мигають перед ним, мов образки, рiки блискають, мов перловi шнури, що прикрашують землю, але не спиняють його в тiй скаженiй погонi.

– Щастє, де ти? Куди ти сховалося? Ти прецiнь вiддалося менi, ти моє!.. – але вiдповiдi нема.

Мряка – вiн кидається в мряку, мов блискавка. Холод – вiн розжарює своїм огнем усе довкола, мов розпечене залiзо. Дерева хиляться, куди вiн пройде, трави в'януть, цвiти перегоряють на уголь. Але вiн не питає, вiн летить далi, вiн знає, що мусить дiгнати щастя!

– Стiйте, пречуднi привиди! – кричить вiн, знемагаючи. Жар його почав остивати, в тiлi чутна утома, в кровi холод.

– Стiй, щастє, ти прецiнь моєї.

I воно стало. З густої памороки виринає країна – хороша, блискуча, зелена. Де вiн бачив таку країну? Се не тота, де вперед заблисло його щастя. Се не тота лагiдна, люба яснiсть, не тото синє небо, не тотi рожевi гори, не тотi цвiти пахучi. Тут небо цiле горюче, червоне, мов луна безмiрного пожару. Тут гiр нема, тiльки море зеленi, темної, твердої, острої, а береги того моря – то густа паморока, що хмарою зноситься над лiсом високого гiнкого бадилля. Тут дубров нема, лиш одинокi групи високих стрiмких пальм з вiнцями огромного листя, котре махається в воздусi власною силою, мов крила вiтряка. I потокiв срiблистих тут нема, тiльки далеко десь чути шум водопаду, i в гущавинi бадилля скомлять тигри та ричать носороги. Де вiн бачив, де вiн бачив сю околицю? Чому вона видається йому такою знайомою? Чому сум якийсь збирає його, коли ступає по тiй горючiй землi, по тих острих, тернистих листях? I запаху любого не чути, тiльки вогкi повiви гнилизни. Де вiн? Куди занесла його погоня за щастям?..

Тривожними, дрижачими ногами ступив кiлька крокiв наперед. Чує – шорох мiж високою травоюi Се переполошена його приходом газель зiрвалася зi сну i зручними скоками погнала далi i щезла. Але Герман уже не думає, де вiн. Якась дивна сила здавлює його мислi. Жар якийсь палить його, мов хто огнем обложив, а прецiнь на чолi виступає холодний пiт. Вiн спiшить наперед. Он група пальм запрошує його до себе своєю тiнню, своїм товстим зеленим листям, що без вiтру раз в раз шевелиться, мов огромнi вахлярi порушанi невидимою рукою. Вiн так спiшить до тiнi, такими любощами наповняє його думка про спочинок, так заманчиво манить його листя!..

Ось вiн пiд пальмою, в холодi, коло живого, журчачого джерела.

Але нараз – крiзь темну зелень мигнула рiзнобарвна блискавка, – Герман почув тiльки, що вона мигом повалила його на землю. Вiн обезумiв вiд страху i болю. Одну хвилю не знав, що з ним сталося. Але коли оглянувся, то побачив, що страшенний вуж, той сам Boa constrictor, що у нього був намальований i котрим вiн не раз так любувався, – обкручував його своїми дужими залiзними скрутелями. Ах, що се вiн зробнвi Пощо iшов в прокляту тiнь!.. Герман чув, що його смерть близька. Скорими рухами вуж обвивався круг нього i придавлював його заразом до пня пальми. Холод вiд тiла гадюки доходив йому до костi, морозив смiлiсть i силу, – вiн не мiг нi крикнути, нi утiкати, пi боропптпся. Його ноги вже були обпутанi i здавленi, мов клiщами. Скрутелi доходили вже до грудей, до шиї. Германовi спирає дух в грудi, – вiн чує, що вуж обмотав його доразу, вiн бачить його голову, його страшеннi, демонiчним блеском, злорадною утiхою граючi очi якраз протав свого лиця, погляди їх стрiтались, i Герман помертвiв. Мов ледовими ножами запоров його в груди той гадючий поглядi Ось паща змiї рознiмається широко-широко, мов кровава пропасть, i Герман бачить, як пiд блискучою лускою корчаться залiзнi мускули гадюки, щоб послiднiй раз здавити свою жертву, щоб подрухотати їй костi. Вiн чує страшенний тиск, лютий бiль… Його очi рвуться наверх, створенi уста харчать, тiло холоне i мертвiє…

"О розпуко! Чи так суджено менi гинути, марно гинути? Щастє моє, чи ти ж мене сюди завело?.." Ся думка промигнула йому через голову в тiй страшнiй, послiднiй хвилi. Червонi колеса закрутилися перед його очима, заливаючимися кров'ю… Ще хвиля, ще один стиск… Але нi! Герман зiбрав дослiднi остатки сили… нi, не зiбрав, бо свiдомiсть вiдбiгла вiд нього серед страшного стиску. Сам його органiзм пруднувся в послiднiй натузi так сильно, так нагло наперед, що скрутелi пустили, звiльнiли, обсунулись, i Герман, доразу пробуджений, зiрвався на рiвнi ноги, держачи, в судорожно затиснених руках… що? кого?..

– Прокляте на тебе, – не вдалось!.. – прохрипiв над ним лютий глухий голос.

Але Герман в своїм нелюдськiм зрушеннi, не можучи прийти до повної свiдомостi зi сну, страху i болю, зiбрав всю свою силу i з найбiльшим зогидженням кинув до пiдлоги тото холодне, звиваючеся, цiпке тiло,,котре держав в руцi. Грохнуло, мов огромний тягар, зойкнуло, мов конаючий. Сесi два рiвночаснi i рiвно страшнi голоси протверезили Германа. Вiн скочив в однiй хвилi з лiжка, черкнув сiрником по стiнi i засвiтив свiчку. Що эа вид показався йому! На пiдлозi лежав його Готлiб з окровавленою головою… Вiн вився i харчав в страшнiм болю, але з очей його ще не сходила тота затекла злоба, тота iдiотична ненависть, котра блискотiла в них ще в полуднє, скоро прийшов до батька. Герман став над ним, мов оглушений. Вiн мимоволi глянув в дзеркало i, побачивши себе, залякся. Його лице цiле посинiло вiд страшного здавлення, бiлки очей залитi були кров'ю.

– Ти що робиш, вироде? – спитав Герман по довгiй мовчанцi, пiд час котрої Готлiб все ще лежав на землi з затисненими зубами i часом тiльки кидався судорожно з болю. – Ти що робиш? – питав далi Герман глухим дрижачим голосом. – Чого хочеш?

– Прокляте на тебе, – прохрипiв iдiот. – Грошей хочу, давай сюди!

– Грошей хочеш? А за що? Нащо? Ти чим заробив на грошi? Ти, може, томився на них цiле житє так, як я? А тепер ще батька берешся мордувати, вироде!

– Давай грошi, то ти дарую житє, давай!

– Най прокляте Єгови спаде на твою руку, котра пiднялася на батька, i най она всхне, як суха тернина!

Готлiб страшно захарчав, хотiв зiрватися на ноги, але не мав сили i покотився аж до нiг Германа. Лице його було страшно блiде, вiн почав кричати з болю. Германа прошиб той крик до глибини, вiн кинувся до сина, щоб зав'язати йому рану, але Готлiб почав битися о пiдлогу, кидатися i кричати, щоб батько не дотулювався до нього.

– Пусти мене, не хочу твоєї помочi!

Надбiгла служниця, збуджена гамором, i остовпiла з ляку.

По довгiм шамотаннi Готлiбовi зв'язали хустками руки i ноги, вiдтак обмили i перев'язали рану i поклали, втомленого, охриплого, ледве живого, на лiжко. Вiн ще хвилю кричав, але, ослаблий до крайностi, заснув швидко, мов дерево.

Служниця пiшла, дрижачи зi страху i зачудування i не знаючи, що се все значить, що сталося з Германом i його сином. А Герман лишився сам в своїм кабiнетi.

Все, що сталося пiсля страшної хвилi його пробудження, тривало так коротко, минуло так нагло, було таке незвичайне, несподiване, неприродне, що Герман довгу хвилю стояв серед кабiнету, важко дишучи, без руху, без ясної думки. Вiн силувався пригадати i роз'яснити собi все, що сталося з ним через тих кiлька хвиль, але яснiсть i споминки приходили так поволi, що довгий час, видячи його стоячого, можна було думати, що се камiнна статуя, а не живий чоловiк.

Поволi-поволi Германовi прояснювалося все дiло i ставало перед ним в цiлiй страшнiй правдi. "Мiй син перший бажає моєї смертi. Ненавидит мене люто, завзято, як найгiршого ворога! За що? Чи на то ж я працював весь вiк, мучився, ссав, дер, щоб тепер не ^бути безпечним свого житя навiть перед власною дитиною? А моє щастє, котрим я так славився, – де оно? Коли в житю я зазнав єго? Хiба тогди, як ще малим хлопчиною їздив на онучкарськiм вiзку?.. Боже, боже! За що ти покарав мене багатством? За що, за якi грiхи затроїв мою кров горющою жадобою грошей?.."

I Герман в скаженiм болю грозив небу, зайнявся з всього, мов дитина, зайнявся перед послiднiм зерном людської натури, котре ще остало в нiм, неперепалене забiйчою золотою гарячкою. Але чим бiльше зайнявся, чим бiльше кляв, тим тяжче ставало йому. Вiн не мiг зразу переглянути всiєї незмiримої пропастi недолi, пониження i одичiння, в котрiй тепер нараз побачився. Аж тепер звиняючись з всього сам перед собою, вiн розрив всю погань, яка нагромадилася здавен-давна в його життi, аж тепер побачив ясно причину всього того, що мучило його i гризло. Якими огнистими палящими буквами виринали записанi глибоко в його серцi вiчнi закони братолюбства, чесноти та рiвностi з всiми людьми! Яким безмiрним докором гримiли тепер до нього всi суспiльнi рани, всi пута та тягарi життя людського, котрих вiн досi так мало чув, про котрi навiть не думав нiколи! "I ти причинився до збiльшеня тих ран i доложив свою часть до сего тягаря, що давит братiв твоїх!" Суспiльна борба, про котру однi балакають з нуди, другi для зиску, третi з ненавистi до всього, що людське, чесне, природне, – стала лицем к лицю перед Германом перший раз тепер, в страшнiй хвилi найбiльшого збурення духового, найбiльшої тривоги, найтяжчого сердечного болю. Тепер аж поняв вiн ясно все, що досi морочилося йому, мов соннi привиди. Тепер поняв, чому його серце щемiло не раз в часi найбiльших спекуляцiйних удач, чому грижа якась, якесь невдоволення лягало на його серцi за кождий раз, коли по обрахунку з робiтниками зрахував докупи тотi надвишки, котрi поуривав їм iз тої нужденної заплати, за яку вони ставали у нього на роботу. Тепер аж поняв Герман, який страшний вiн переступник, вiн, котрий довгi лiта добивався слави твердого, холодного Geschдftsmann-a, котрий гордився нею, мов найбiльшою чеснотою, гордився безсердечнiстю та нелюдськiстю! Але, пiзнавши i понявши се, яким же нужденним, слабим, нещасливим почувся Герман! Хiба ж вiн сам, з власної злої волi став недолюдком? Нi, вiн мусив ним стати, ступивши раз на прокляту стежку, мусив зайти до тої цiлi, до котрої зайшов! Мусив! Вiн прецiнь був зразу бiдним л и б а к о м, вiн бажав вибитися з нужди, бажав щастя, а щастя – весь свiт каже – в багатствi. I того щастя бажав вiн i бажає донинi, за тим щастям гнав найпростiшою дорогою. Ба, вiн не мiг спинитися, не мiг вернути назад, його перли наперед другi, цiла товпа подiбних до ньогої Що ж вiн тому винен, що дорога кiнець кiнцiв завела в пропасть?.. Але хто ж винен? Герман не мiг на се вiдповiсти, йому мiшалося в головi. "Хто винен моїй нуждi, моїй грижi?.. Хто немилостивою рукою пер мене чимраз далi, чимраз швидше, хто заслiпив мої очi, щоби-м не бачив нiчого, а поки не буду на днi безвихiдної пропастi? Хто се такий? Хто се такий?.."

Герман боровся з думками, напружався, але не мiг найти вiдповiдi. Його очi почали без цiлi i виразу блукати довкола по кабiнетi, перебiгати з предмета на предмет. Нараз зупинилися i впилися в одно мiсце – в образ на стiнi, в той сам образ, що нинi рано визвав цiлий ряд споминок в думцi Германа, а вночi оживився в такий страшний спосiб. Герман замер на мiсцi. Вся тривога, весь забобонний страх, що нинi потрясав його душею, вiджив тепер в однiй хвилi i витиснув смертельний пiт на Германовiм чолi. Яким лютим поглядом дивився на нього вуж! Се той сам погляд, котрий в снi заморозив всю кров в його серцi! Як блищала до свiтла рiзнобарвна луска на тiлi гадюки! Се тота сама луска, те саме тiло, що дотикалося його в снi, котрого страшний стиск передавлював його тiло до костi, запирав йому дух в грудi, висаджував очi з голови! О, так, се той сам вуж! Його сон триває далi! При меркотячiм блискотi свiчки Герман бачить виразно, як вуж росте, рушається, гiростується, пiдносить голову догори, закручує хвостом широчезнi колеса, все ближче, все ближче до нього!..

Га! Що за думка блисла нараз у Германовiй головi! Се не вуж, се безмiрно довга, зросла докупи i оживлена чарiвною силою зв'язка грошей, срiбла, золота блискучого! О, так, се певно так! Хiба ж весь блеск, що б'є в очi вiд вужевої луски, – хiба ж ее не блеск золота та срiбла? А сесi рiзнобарвнi латки на нiм, хiба се не рiзнi векслi, контракти, банкноти?.. О, се певно, се не вуж його обводив своїми велетними звоями, а його власне багатство! А як злобно, як люто глядить на нього зачарована потвораї Вона певна своєї добичi, вона знає, що її металевим перстеням, її горючому блесковi нiхто не уйдеї Вона знає, що найпевнiше не уйде їй Герман, бо вiн на днi пропастi, вiн жертва розпуки, – й вона, вона завела його сюдиi

Герман все то порозумiв в однiй хвилинi безмiрної тривоги. Вiн заревiв, мов ранений звiр, аж вiкна задзвенiли вiд його реву. Вiн чув, що сеся одна думка валить в порох, в нiщо його цiлого враз з його життям, надiями та планами, – його прошибло таке саме чуття, якого мусив дiзнавати чоловiк, котрого заживо четвертують. Зажмуривши очi, вiн в скаженiй безпам'ятi кинувся наперед, горi стiною, вхопив проклятий образ i гримнув ним до землi щосили. Золоченi рами розпирслися на боки з лускотом, – але Герман не отямився. Вiн скочив на полотно, i, мов безумний, почав топтати його, плювати на малюнок, здряпувати фарбу нiгтями, а далi, приступивши один кiнець ногою, хопив за другий i роздер на два куснi, зiм'яв їх в клубки i кинув геть, через вiкно. Вiн був немов в пароксизмi, – груди пiдносилися i опадали швидко, кров стукала о пульси, i перед очима все крутилося, мiшалося, щезало. Вiн убрався i, мов гонений, вилетiв на улицю.

Була пiвнiч. Прозiрчастi клубки хмар надтягали поволi зi сходу i густою чередою залягли вже бiльшу половину неба. Крiзь невеличкi вiдступи мiж ними виднiлося темне, глибоке дно неба з блискотячими звiздами. Холодний вiтер потягав вiд Губицького лiсу. Нiмi кошари бовванiли в сумерку своїми кiнчастими, острими контурами, мов огромнi, остро завершенi стоги сiна. А нижче, над землею, все тонуло в глибокiй пiтьмi помiж чорними сугорбами. Тiльки улиця ширшала перед Германовими очима, мов розбурханий i разом замерзлий потiк болота. Покрай неї, над ровом, iшла вузенька, утоптана стежка для пiшоходiв. Герман поквапно спiшив нею наперед, спiшив, не думаючи куди i за чим. Його гнало щось з дому, йому важко було добути ночi в тiй заклятiй хатi, i вiн iшов наперед долi Бориславом, немов утiкаючи перед чимось, немов кваплячись до якогось важного дiла.

– Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir! – воркотав вiн, нагадуючи кроваве, нам'етнiстю, iдiотичним бiшенством викривлене лице Готлiба, i мимоволi приспiшував ходу.

Сонний Борислав розкинувся круг нього, мов озеро болота, глини, брудних хат, магазинiв, фабрик, недолi i муки. Вiн знав добре, що вся тота рiзнородна маса тепер лежить мертва, понята глибоким сном, – а прецiнь холодний вiтер, що вiяв йому просто в лице, так сильно i так болiсно разив його нерви, що перед ним немов все довкола колисалось, гойдалось, розрушувалось. Той мертвий Борислав, котрого всевладним паном, царем вiн був перед кiлькома годинами, тепер, бачилось, повставав проти нього. Доми заступали йому дорогу, ями, мов створенi смочi пащi, показувалися перед його ногами, а з тих ям, iз страшенної глибiнi, чути було роздираючi зойки, прокляття i крики смертельної розпачi та муки конаючих. А заким Герман мiг отямитися, привиди щезали, лишаючи тiльки в серцi його ледоватий холод тривоги, мов застромленi стрiли.

– Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir! – проворкотав вiн, i поперед його очi з переражаючою живiстю перемигнув i цiлий кiстяк Iвана Пiвторака, – ба, йому здалося, що Iван стояв ось тут перед ним, насеред дороги, i грозив йому своєю костяною рукою. Тут його думка, що серед усiєї тої тривоги шибалася та мiшалася, мов птах в самотрiску, опинилася на однiм предметi, чепилася його, мов потопаючий слабої стеблини.

Що сталося з вiрником, що так раптово поблiд i послаб, почувши оповiдання старого Матiя? Чи дiйсно ся слабiсть прийшла так, сама з себе? Чи, може, вiрник почувається до чого злого? Пощо Матiй питався, коли Iван вiдiйшов вiд роботи? Чому не хотiв говорити нiчо бiльше?.. Сесi мислi насувалися тепер Германовi до голови з далеко бiльшою силою, нiж при виплатi. Вiн силувався занятися виключно тим дiлом, не тикаючим просто його самого, щоб хоть трохи забути все то, що давило i палило його мозок. Вiн з гарячкою якоюсь почав думати о смертi Iвана Пiвторака, розбирати i розважати всi обставини. Iван мав думку – заробити тiлько, щоб мiг в Тустановичах купити собi хату i кусень поля, i для того не брав щотижневої виплати, але, жиючи враз з жiнкою, обходився дуже скупо її власним зарiбком, а свiй щадив. Нараз Iван пропав десь, а коли його жiнка прийшла до Германа допоминатися грошей, що зароби з її чоловiк, то Герман увидiв, що в книжцi видаткiв стояло виразно записано його власною рукою: "Взяв дня того i того всi грошi". Але Герман дармо напружує свою пам'ять, щэб пригадати собi, чи вiн платив коли сi грошi Iвановi на руку. Можа бути, що Iван взяв їх через руки вiрника, як се не газ рiпники роблять. Але що ж виходить iз цього всього? Нiчого, поки не возьмем на увагу блiдостi та слабостi вiрника при оповiданнi Матiя. Так се значить тодi, що Германiв вiрник або сам пхнув Iвана п'яного до ями, або знав о тiм i, може, подiлився грiшми з забiйцею?.. То певна рiч, що при трупi не було нiякого слiду грошей. Ах, а Матiй же казав, що па покрови бачив, як якийсь чоловiк пив з Iваном. Хто був той чоловiк? Чому Матiй не хотiв сього сказати?.. В тiм щось мусить бути!..

Такими невеселими думками занятий, iшов Герман далi, щораз далi, аж опинився геть на самiм краю Борислава, де при купцi стояло кiлька нужденних, старих, гнилою соломою критих хаток, в котрих жили рiпники. В однiй з тих хаток, що стояла коло самої дороги, ще свiтилося. Се свiтло серед загальної пiтьми звернуло на себе Германову увагу. Вiн тихенько пiдiйшов к хатинi i заглянув крiзь тiсне вiконце досередини. Вiн не знав, хто жиє в тiй хатинi, i йому зовсiм не йшло о то – дiзнатися сього. Щось перло його придивитися, як жиють тотi рiпники дома, поза роботою, що говорять, чим занiмаються. Та й того не був Герман так дуже цiкавий, бо кiлько ж то разiв заходив вiн в такi хатки, кiлько разiв обзирав холодним, згiрдним поглядом всю мiзероту, котрої повнi вони були вiд гори до споду! Але нинi дивним якимось способом все, на що поглянув, виглядало для нього не так, як звичайно, – все, чого дiткнувся, змiнювалося в що iнше, мов зачароване. Всякi найщоденнiшi i найзвичайнiшi речi показувалися йому нинi з нових, невиданих досi бокiв, – i ось що потягло Германа пiд вiконце нужденної рiпницької хати. Та тут ждало його ще одно, зовсiм несподiване зрушення, котре мусило довершити морального перевороту в його душi, перевороту глибокого, страшного, болiсного, котрий нинi в нiм звершався силою всiх вражень життя, наслiдком всiх добрих i злих сил, котрi вiн в собi виробив.

В хатi, до котрої заглянув Герман крiзь вiкно, все свiдчило о страшнiй нуждi i занедбаннi. Тiсна хатина з голими, давно не бiленими, закоптiлими стiнами подобала радше на грiб, нiж на людське помешкання. Бiльшу половину вiльного мiсця в нiй забирала глиняна пiч з припiчком, до котрого припирав дощаний тапчан, застелений соломою i накритий грубою веретою. Ог i тiлько всiєї постелi! Нi стола, нi стiльця не було. На жердцi над тапчаном висiло кiлька лахiв жiночих, а над тапчаном, на трьох шнурах, дощана, грубо збита колиска. Тiлько всiєї посуди побачив Герман всерединi. На тапчанi сидiла молода ще, хоть нуждою i невсипущою важкою працею страшно пiдточена жiнка. На нiй була брудна, зрiбного полотна сорочка i ще бруднiша мальованка, а на головi старий чепець i поверх нього надвержена дiрява хустина непевної барви, з-пiд котрої спадало довге волосся. Вона одною рукою злегка погойдувала колиску, а другою час вiд часу втирала сльози, що, видно, насилу перлися їй до очей. Герман знав добре тоту жiнку – то була вдова по Iванi Пiвтораку. Перед нею, обернений до вiкна боком, сидiв на припiчку старий Матiй з невiдступною файчиною в зубах.

– Ей, Марисе, Марисе! – говорив старий Матiй м'яким, тремтячим голосом. – Не такого я житя надiявся для тебе та й для Iвана! Та що! Не знати, чи бог не судив, чи лихi люде не дали!

Марися замiсть вiдповiдi заридала вголос, захлипала, мов дитина.

– Цит же бо, – уговорював Матiй, – не час тепер плакати, нiчо не поможе, лиш здоров'я шкода! Тогди було плакати та кричати, коли пропав зо свiту, – тогди би то було ся бодай на щось здало, а тепер!..

– Ох, господоньку мiй, – зойкнула бiдна жiнка, – або ж я, нещаслива, знала, де вiн ся подiв? Говорив ми, що пiде до Дрогобича, а вiдтам до Тустанович, щоби доразу сторгувати той нещасливий грунт, потому ще десь мав пiти. Що небiжчиковi не кажу: "От, може би, лiпше було туй де ближче купити яку пустку, – i до роботи близько, i всьо". А вiн до мене: "Най мене, – каже, – бог боронит вiд тої роботи, не хочу єї на очi видiти! Волю з голоду гинути межи добрими людьми, косити, молотити, на жорнах молоти, що-будь робити за кусник хлiба, нiж маю ту день бути, в тiй западнi!" Та й як пiшов – i на нинiшнiй день!

Матiй порушився на своїм мiсцi, почувши сю мову.

– А коли то було, не знаєш? – спитав вiн. – Коли Iван пiшов?

– Та вiн вибрався якось вечором на самої покрови. Не знаю, казали другi, що го ще видiли у Кирницького.

– А потому чи вернув назад з мiста?

– Та щось говорили, що вернув, i грошi, кажут, взяв вiд пана.

– А ти го видiла потому?

– Нi, не видiла.

– А знаєш допевно, що грошi вiдобрав?

– Знаю допевно, бо-м ще сама ходила до пана питатися. Чекаю цiлий тиждень – нема. Iвана. Я iду до пана, щоби бодай грошi вiддав. "Що, – каже, – то ти приходиш по грошi, а твiй чоловiк iно що вчора ту був i грошi вiдобрав!" Ще ся розтрiскотав па мене! Та й тiлько всього!

Матiй слухав тої бесiди з напруженою увагою i, бачилось, укладав щось в головi. Довгу хвилю мовчали обоє.

– Пропало! – сказав вкiнцi Матiй, важко зiтхаючи. – Нема що i згадуватиi Як му ся який лихий чоловiк прислужив, то най му бог вiдплатит за все! Добранiч, небогої Не плач, не журися, чень-то колись бог дасть добро!

– Ой, уже! – вiдказала жiнка, заходячися з плачу. – Буде менi добро, але аж на тамтiм свiтi, не туї Бувайте здоровi, най вам бог стокротне вiдплатит, що прийшли мене, бiдну, потiшити.

Матiй, не кажучи i слова бiльше, вийшов з хатини. Герман сховався за угол i видiв ще кiлька крокiв, як старий рiпник iшов, розкладаючи руками та воркотячи щось пiд носом, немов нараджуючись з самим собою. Але швидко старий щез в пiтьмi, а Герман, ввесь дрижачи з холоду i вiд навалу нових думок та догадок, став знов пiд вiкно. Його тверде серце таяло на вид тої нещасливої жiнки, вiн виразно чув, що, коли вона говорила – сльози тислися до його очей, – важкi, горющi, давно не виданi сльози! Вiн чув i бачив аж тепер, що з нинiшнiм днем кiнчиться для нього старе життя, а завтра настане нове. Вiн знав добре, що завтрашнiй день застане його вже зовсiм не тим чоловiком, яким застав його вчора. Переворот вершився бистро в його душi, переворот глибокий i сильний. Що мало бути змiстом нового життя, який мав бути його напрям, того Герман не знав, над тим не мiг застановитися. Та й що йому до того? Коли старий будинок звалиться, коли руїни згорять i спопелiють, то i новий будинок поставити не тяжко. Який будинок? Пощо? З чого? – покаже час, покаже потреба, покаже совiсть!

По виходi Матiя Iваниха, замкнувши дверi, стояла довгу хвилю насеред хати, мов остовпiла. Сльози не текли з пiдпухлих, почервонiлих очей, зойку, заводу, плачу не чути було вiд неї. Вона стояла нерухома i глядiла нiмо на свою дитину, що спала в колисцi. Тiльки лице її показувало, який бiль лютився в її серцi, як вона терпiла. Але хвиля розпуки минула, рвучою рiкою вибухло затаєне горе.

– Дитино моя, дитино моя! – ридала вона, припадаючи до колиски. – Нема твого тата, не прийде вже нiколи. Л ти, бiднятко, вже так красно кличеш: та-та-та! Не докличешся тата нiколи, мiй ангелику милий, не докличеш! На кого ж нам тепер надiятися? Хто нам допоможе в слабостi, в недолi? Хто догляне, порятує? Господи, чому лишив мене на таку тяженьку недолю!..

Хлипання перервало її завiд. Дитина в колисцi пробудилася вiд її голосу i пiдняла головку вгору, витягла рученята до мами.

– Та-та-та! – пролепетала дитина. – Та-та-та! Бiдна вдова заридала ще дужче. Невинний, любий голос дитини рiзав її, мов нiж, у серце глибоко. Вона цiлувала ручки дитини, обливаючи їх гарячими сльозами.

Герман стояв пiд вiкном, мов громом прибитий. Сесь образ нужди, розбитих надiй, розпуки, побiч дитинячої несвiдомостi, довершив того, що не довершили всi рiзнороднi а такi сильнi враження нинiшнього дня. Гарячi сльози жбухнули з його очей. Його рука судорожно здавила в кишенi цiлу купу срiбнякiв. Вiн розмахнувся i з цiлої сили кинув ними крiзь шибу до середини хати. Брязнуло розбите скло, дзенькнуло срiбло, розсипаючись по хатинi. Той брязк i дзенькiт проразив Германа не менше, як саму Iваниху. В його ухах вiн звучав як зойк нарiкання, розпуки та жалю. Якась дика, незнана сила повергла його, i вiн пустився щосили утiкати горi улицею, аж земля пiд ним задуднiла.

– Господи, що се таке? – скрикнула перелякана Iваниха, почувши брязк вибитої шиби. Вона озирнулася i зачудуваним оком дивилася на срiбло, що котилося в рiзнi сторони по хатi. Що се? Вiдки тот несподiваний дар? Хто змилосердився над її нуждою i таким чудним способом посилає їй помiч?.. Вона з диву довго не могла прийти до себе. Аж плач дитини потверезив її. Вона вибiгла надвiр, – але пiд хатиною не було нiкого, тiльки швидкий стук людських крокiв по улицi показував, куди утiкав Герман.

I що дальше?

Ех, милi читателi, дальше життя пiшло своїм звичайним ладом, – Герман в доброго чоловiка не перемiнився. Його милосердний порив пiд вiкном бiдної вдовиної хати був хвилевий; хвиля минула, i вiн мусив знов статися тим, чим зробило його цiле життя – холодним, безсердечним спекулянтом, не зважаючим на стоп нужди i сльози вдовинi.

I Мошко став у Германа дальше за наставника, а хоть Iваниха i Матiй удались до суду, щоб перепровадив слiдство над винайденим трупом, то хто докаже Мошкову вину, коли його власна совiсть мовчить? Кого доля засудила на потолочення, той буде потолочений, нiякий суд не видвигне його, хiба вiн сам видвигнеться. Але се далека-далека iсторiя