Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4689
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3177
    i по­ба­чи­те, що кож­де сло­во, пiд­черк­не­не мною, в грун­тi ре­чi апе­лює до на­шо­го до­ти­ко­во­го змис­лу, хо­ча по­ет не сил­кується тут ком­по­ну­ва­ти нi­яких нез­ви­чай­них по­етич­них об­ра­зiв, а тiльки опо­вi­дає, ба­читься, зов­сiм су­хо, поп­рос­ту. Та влас­не для то­го, що йо­го опо­вi­дан­ня має в со­бi та­ку си­лу змис­ло­вих об­ра­зiв i що всi тi об­ра­зи б'ють у од­ну точ­ку, влас­не в змисл на­шо­го до­ти­ку, ми, чи­та­ючи йо­го, чуємо який­сь ши­ро­кий по­дих, якусь гар­мо­нiю, щось не­мов ти­ху, але сильну те­чiю ве­ли­кої рi­ки. Да­лi ми ба­чи­мо, як по­ет, ба­жа­ючи вик­ли­ка­ти в на­шiй ду­шi вiд­мiн­не по­чут­тя, напр., нес­по­кою, три­во­ги, гнi­ву то­що, гро­ма­дить i ки­дає по­руч об­ра­зи та­кож змис­ло­вi, але та­кi, що шар­па­ють на­раз рiз­нi змис­ли i не да­ють ува­зi спи­ниться нi на од­нiм.

    Досi ми роз­див­ля­ли роль так зва­них ниж­чих з ес­те­тич­но­го пог­ля­ду змис­лiв у по­етич­нiй твор­чос­тi. Те­пер пе­рей­де­мо до т. зв. ви­щих змис­лiв, тоб­то та­ких, що ма­ють i по­за по­езiєю ви­роб­ле­нi спе­цi­альнi для се­бе вiд­дi­ли шту­ки: слух - му­зи­ку, а зiр - ма­лярст­во. На­ша за­да­ча тут комп­лi­кується, бо обiк та­ко­го роз­див­лен­ня ро­лi да­но­го змис­лу, як до­сi, нам прий­деться хоч тро­хи заз­на­чи­ти вiд­но­си­ни спе­цi­альної ар­тис­тич­ної твор­чос­тi то­го змис­лу до по­езiї i нав­па­ки. От тим-то ми прис­вя­ти­мо кож­до­му з тих змис­лiв ок­ре­мий роз­дi­лок своєї пра­цi.

    

2. ПОЕЗIЯ I МУЗИКА

    

    Роль слу­ху в на­шiм пси­хiч­нiм жит­тi без­мiр­но ве­ли­ка. Свiт то­нiв, гу­кiв, ше­лес­тiв, ти­шi - без­меж­ний; вiн дає звi­рам i лю­дям пер­шу мож­нiсть по­ро­зу­мi­ва­ти­ся, пе­ре­да­ва­ти со­бi взаїмно вра­жен­ня i ба­жан­ня. У лю­дей на йо­го ос­но­вi ви­ро­би­ла­ся мо­ва, пер­ша i ду­же ба­га­та, хоч, бук­вально бе­ру­чи, на по­вiт­рi збу­до­ва­на скар­бiв­ня людських дос­вi­дiв, спос­те­ре­жень, пог­ля­дiв i чут­тя, людської ци­вi­лi­за­цiї. Змисл слу­ху, в конт­рас­тi до змис­лу до­ти­ку, дає нам пiз­на­ти цi­лi ря­ди явищ мо­мен­тальних, нев­ло­ви­мих, ле­тю­чих, цi­лi ря­ди змiн наг­лих i сильних, що вра­жа­ють на­шу ду­шу; до по­нят­тя твер­дос­тi, пос­тiй­нос­тi, форм, мiс­ця вiн до­дає по­нят­тя пе­ре­мi­ни, ча­су. Не ди­во, що i в по­езiї сей змисл грає ве­ли­ку роль, що по­ето­вi ду­же час­то при­хо­диться апе­лю­ва­ти до нього, тим бiльше що по­езiя за­га­лом пер­вiс­не бу­ла приз­на­че­на для нього, бу­ла спi­вом, ре­ци­та­цiєю, опо­вi­дан­ням, грою.

    Та ба! З то­го са­мо­го дже­ре­ла вип­ли­ла i на тiй са­мiй ос­но­вi роз­ви­ла­ся ще од­на ар­тис­тич­на дi­яльнiсть людсько­го ду­ху - му­зи­ка. Якi ж взаєми­ни до­ба­чаємо мiж си­ми дво­ма твор­чос­тя­ми? В чiм во­ни схо­дяться, чим рiз­няться од­на вiд од­ної?

    Ми вже заз­на­чи­ли, що по­ча­ток обох був спiльний. Тут до­да­мо, що сей по­ча­ток знач­но стар­ший вiд са­мо­го iс­ну­ван­ня чо­ло­вi­ка на зем­лi, бо вже в звi­ря­чiм свi­тi ми зна­хо­ди­мо i по­чат­ки мо­ви яко спо­со­бу по­ро­зу­мiн­ня мiж со­бою, i по­чат­ки му­зи­ки як вис­ло­ву чут­тя. У дав­нiх лю­дей по­езiя i му­зи­ка дов­го йшли ру­ка об ру­ку, по­езiя бу­ла пiс­нею, пе­ре­хо­ди­ла з уст до уст не тiльки в пев­нiй рит­мiч­нiй, але та­кож в пев­нiй не­вiд­луч­нiй вiд рит­му му­зи­кальнiй фор­мi. Роз­дiл по­езiї вiд му­зи­ки до­ко­ну­вав­ся звiльна, в мi­ру то­го як чо­ло­вiк ви­на­хо­див рiз­нi му­зи­кальнi iнст­ру­мен­ти, -що поз­во­ля­ли реп­ро­ду­ку­ва­ти i про­ду­ку­ва­ти то­ни i ме­ло­дiї ме­ха­нiч­ним спо­со­бом, не­за­леж­но вiд людсько­го го­ло­су.

    Та на тiм спiльнiм по­ход­жен­нi май­же й кiн­читься схо­жiсть мiж по­езiєю i му­зи­кою. Ни­нi по­езiя до­хо­дить до на­шої свi­до­мос­тi тiльки в виїмко­вих ви­пад­ках че­рез слух - на кон­цер­тах та дек­ла­ма­цiй­них ве­чер­ках i т. i. Пе­ре­важ­но ми чи­таємо по­етич­нi тво­ри, прий­маємо їх при по­мо­чi зо­ру. Ко­ли му­зи­ка апе­лює тiльки до на­шо­го слу­ху, са­ми­ми чис­то слу­хо­ви­ми вра­жен­ня­ми сил­кується роз­во­ру­ши­ти на­шу фан­та­зiю i на­ше чут­тя, то по­езiя влас­ти­ви­ми їй спо­со­ба­ми тор­кає всi на­шi змис­ли. Ко­ли му­зи­ка б'є пе­ре­важ­но на наш наст­рiй, мо­же вик­ли­ка­ти ве­се­лiсть, бадьорiсть, сум, ту­гу, приг­ноб­лен­ня, от­же, пе­ре­важ­но грає, так ска­за­ти б, на ниж­чих ре­гiст­рах на­шо­го ду­шев­но­го iнст­ру­мен­ту, там, де свi­до­ме гра­ни­чить з нес­вi­до­мим, то по­езiя по­ру­шується пе­ре­важ­но на го­рiш­нiх ре­гiст­рах, де чут­тя ме­жує з реф­лек­сiєю, з дум­кою i абст­рак­цiєю i не раз за­мiт­но пе­ре­хо­дить в до­ме­ну чис­то iн­те­лек­ту­альної пра­цi. Влас­ти­во до­ме­ною му­зи­ки є гли­бо­кi та не­яс­нi зво­ру­шен­ня, до­ме­ною по­езiї є бiльш ак­тив­ний стан ду­шi, во­ля, афек­ти, - звiс­но, не вик­лю­ча­ючи й мо­мен­тальних наст­роїв. Де­якi слу­хо­вi яви­ща з на­ту­ри своєї не­дос­туп­нi для му­зи­кально­го предс­тав­лен­ня, напр., вра­жен­ня ти­шi; му­зи­ка мо­же ко­рис­ту­ва­ти­ся ним тiльки в ду­же об­ме­же­нiй мi­рi в фор­мi па­уз, тоб­то мо­мен­тальних конт­рас­тiв; по­езiя має змо­гу реп­ро­ду­ку­ва­ти в на­шiй ду­шi i се вра­жен­ня в до­вiльнiй дов­го­тi i си­лi..

    Та пе­рей­де­мо до прик­ла­дiв; во­ни по­ка­жуть нам наг­ляд­но, як по­во­диться по­ет зi слу­хо­ви­ми вра­жен­ня­ми i, мо­же, поз­во­лять нам про­вес­ти роз­пiз­нан­ня гра­ниць мiж по­езiєю i му­зи­кою ще па­ру кро­кiв да­лi. Вiзьме­мо хоч би пер­ший ус­туп Шев­чен­ко­вої "При­чин­ної", а влас­не тi ряд­ки, де по­ет ма­лює сло­ва­ми рiз­но­род­нi гу­ки, з яких скла­дається бу­ря:

    Реве та стог­не Днiпр ши­ро­кий,

    Сердитий вi­тер за­ви­ва…

    Ще тре­тi пiв­нi не спi­ва­ли,

    Нiхто нi­де не го­мо­нiв,

    Сичi в гаю пе­рек­ли­ка­лись

    Та ясен раз у раз скри­пiв.

    В пер­шiй i ос­тан­нiй па­рi ряд­кiв зiб­ра­но тут кiлька сильних слу­хо­вих об­ра­зiв - рев ве­ли­кої рi­ки, свист i вит­тя вiт­ру, крик си­чiв, скрип де­ре­ва - все ефек­ти чис­то му­зи­кальнi i дос­туп­нi для чис­то му­зи­кально­го трак­ту­ван­ня. Але се­ред­ня па­ра ряд­кiв? Там та­кож є сло­ва, що апе­лю­ють до на­шої слу­хо­вої пам'ятi: пiв­нi спi­ва­ють, лю­ди го­мо­нять. Та ба, при од­нiм i дру­гiм з тих слiв є, ска­за­ти б по-му­зи-кально­му, ка­сiв­ник, слiв­це "не", кот­ре вка­зує влас­не на брак да­но­го вра­жен­ня, не­мов те­ле­фо­нує до на­шої ду­шi:

    "З сим вра­жен­ням да­ти спо­кiй". По­що за­пот­ре­би­ло­ся се по­ето­вi? По­що ся "слi­па три­во­га" - торк­ну­ти наш змисл i за­раз же ска­за­ти йо­му: нi, нi, сього не тре­ба? Чи, мо­же, тiльки для за­пов­нен­ня лю­ки? Нi! Се ду­же iн­те­рес­ний при-мiр, як по­ет при по­мо­чi та­ких слi­пих аляр­мiв до на­шо­го слу­хо­во­го змис­лу вик­ли­кає в на­шiй уявi зов­сiм iн­ший, не слу­хо­вий, хоч пер­вiс­не на пiдс­та­вi слу­ху вкрiп­ле­ний в ду­шi об­раз - ча­су, по­ри, ко­ли вiд­бу­вається по­дiя ба­ла­ди. Прав­да, вiн мiг би зро­би­ти се ко­рот­ше, не­мов кон­вен­цiй­ною мо­не­тою, ска­за­ти: пiв­нiч, та й го­дi, але вiн во­лiв пок­лас­ти тут нес­темпльова­не зо­ло­то по­езiї, обiй­ти абст­ракт, реп­ро­ду­ку­ва­ти йо­го змис­ло­ви­ми об­ра­за­ми. Для му­зи­ки ся про­це­ду­ра зов­сiм не­дос­туп­на.

    В тiй са­мiй ба­ла­дi маємо да­лi знов цi­лий ряд слу­хо­вих об­ра­зiв, кот­ри­ми по­ет ха­рак­те­ри­зує ук­раїнський ра­нок:

    Защебетав жай­во­ро­нок,

    Угору ле­тю­чи;

    Закувала зо­зу­ленька,

    На ду­бу си­дю­чи.

    Защебетав со­ло­вей­ко.

    Пiшла лу­на гаєм.

    Пiшов ше­лест по дiб­ро­вi,

    Шепчуть гус­тi ло­зи…

Пошук на сайті: