Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4689
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3177
    I знов ба­чи­мо ана­ло­гiч­ну про­це­ду­ру до тої, яку ми ви­да­ли по­пе­ре­ду: по­ет, ко­ли бе­реться ма­лю­ва­ти, то не чи­нить се вик­люч­но крас­ка­ми, фар­ба­ми, кот­рi у нього влас­ти­во є тiльки сло­ва­ми, зчеп­лен­ням та­ких i та­ких ше­лес­тiв i гу­кiв, але тор­кає рiз­нi на­шi змис­ли, вик­ли­кає в ду­шi об­ра­зи рiз­но­род­них вра­жень, але так, щоб во­ни тут же зли­ва­ли­ся в од­ну ор­га­нiч­ну i гар­мо­нiй­ну цi­лiсть. Ось у на­ве­де­нiм ви­ще куп­ле­тi пер­ший ря­док тор­кає змисл зо­ру, дру­гий - слу­ху, тре­тiй - зо­ру i до­ти­ку, чет­вер­тий - зо­ру i слу­ху, а п'ятий - знов зо­ру i до­ти­ку; спе­цi­ально кольорис­тич­них ак­цен­тiв не­ма зов­сiм, а про­те цi­лiсть - ук­раїнський вес­ня­ний ве­чiр - встає пе­ред на­шою уявою з усi­ми своїми кольора­ми, кон­ту­ра­ми i гу­ка­ми як жи­ва. На­то­мiсть ми ба­чи­мо, як по­ет ужи­ває кольорис­тич­них ефек­тiв зов­сiм не там, де вжив би їх ма­ляр, а для ха­рак­те­рис­ти­ки пси­хiч­но­го наст­рою лю­дей. I так вiн ха­рак­те­ри­зує крi­пацт­во: "Чор­нi­ше чор­ної зем­лi блу­ка­ють лю­ди"; своє жит­тя в не­во­лi:

    Каламутними бо­ло­та­ми

    Мiж бур'яна­ми, за го­да­ми

    Три го­ди сум­но про­тек­ли.

    Додаймо сю­ди ще та­кi на­род­нi зво­ро­ти, як "у те­бе зе­ле­но в го­ло­вi" (ти ще мо­ло­дий та дур­ний), "у те­бе на бо­ро­дi греч­ка цвi­те" (бо­ро­да си­вiє, зна­чить ти ста­рiєшся), "чо­ло­вiк со­ро­ка­тої вда­чi" (не­пос­тiй­ний), зга­дай­мо Мiц­ке­ви­че­ве

    Zaczerwienit siе od zi­os­ci,

    Oblal sig zol­cia zazd­ros­ci,

    i зро­зу­мiємо, який об­шир­ний об­сяг зо­ро­вих об­ра­зiв у по­езiї.

    

4. ПОЕЗIЯ I МАЛЯРСТВО

    

    Так са­мо, як слух, має та­кож i змисл зо­ру, крiм по­езiї, свою спе­цi­альну шту­ку, а влас­ти­во кiлька ро­дiв шту­ки, що їх ра­зом зо­ве­мо "плас­тич­ни­ми шту­ка­ми" (die bil­den­den Kuns­te), з них най­важ­нi­шi є ма­лярст­во i рiзьба. Ли­ша­ючи на бо­цi рiзьбу, а та­кож та­кi ро­ди шту­ки, як ар­хi­тек­ту­ру, та­нець i шту­ку дра­ма­тич­ну, ми по­вин­нi роз-ди­ви­ти тут вiд­но­си­ни мiж по­езiєю i ма­лярст­вом як дво­ма най­важ­нi­ши­ми па­рос­тя­ми людської ар­тис­тич­ної твор­чос­тi, та­ки­ми, що да­ють для твор­чо­го ду­ху най­шир­ше по­ле, най­бiльше ба­гатст­во форм i спо­со­бiв. Чим по­дiб­нi, чим рiз­нi во­ни мiж со­бою?

    Як звiс­но, ма­лярст­во сил­кується при по­мо­чi лi­нiй i кра­сок, вiд­по­вiд­но уло­же­них на таб­ли­цi (по­лот­нi, па­пе­рi, де­ре­вi, бля­сi, стi­нi i т. i.), пе­ре­да­ти нам чи то якусь час­ти­ну дiй­сно­го свi­ту (людське ли­це, сце­ну, край­об­раз), або якусь дум­ку, ви­яв­ле­ну та­кож пос­та­тя­ми, взя­ти­ми бiльше або мен­ше жив­цем з при­ро­ди (рiз­нi але­го­рич­нi фi­гу­ри, iс­то­рич­нi та ре­лi­гiй­нi ма­люн­ки). Са­ма при­ро­да сеї шту­ки жа­дає то­го, що все, зоб­ра­же­не нею, му­сить бу­ти нед­виж­не i нез­мiн­не; свiт­ло i тiнь дер­житься все на од­нiм мiс­цi, лю­ди i звi­рi сто­ять чи ле­жать все в од­нiй по­зи­цiї, з од­ним ви­ра­зом ли­ця, кольори ли­ша­ються все од­на­ко­вi, хоч у дiй­снiй при­ро­дi все те пiд­ля­гає не­нас­тан­ним змi­нам, ру­хо­вi та об­мi­ну ма­те­рiї. Мож­на ска­за­ти, що кож­дий об­раз - се час­ти­на при­ро­ди, ви­хоп­ле­на з нев­гав­но­го ви­ру жит­тя i зак­рiп­ле­на на таб­ли­цi. Ма­лярст­во рiз­ниться вiд дiй­сної при­ро­ди своєюнед­виж­нiс­тю.

    Та се ще зов­сiм не зна­чить, що тво­ри сеї шту­ки i на нас роб­лять вра­жен­ня нед­виж­нос­тi та мерт­во­ти. Пев­на рiч, во­ни мо­жуть ро­би­ти й та­ке вра­жен­ня, але мо­жуть ро­би­ти й зов­сiм про­тив­не. Влас­не до най­кра­щих трi­ум­фiв ма­лярської шту­ки на­ле­жить - при по­мо­чi спо­со­бiв, що влас­ти­во вiд­да­ють тiльки спо­кiй i не­ру­хо­мiсть, вик­ли­ка­ти в на­шiй ду­шi вра­жен­ня ру­ху. Iн­ко­ли ми са­мi, про це не зна­ючи, вис­лов­люємо се, ко­ли про доб­рий порт­рет мо­ви­мо: здається, жи­вий, от-от про­мо­вить. Хто ба­чив хоч у реп­ро­дук­цiї об­ра­зи Ре­пi­на, та­кi як "За­по­рож­цi" або "Iван Гроз­ний, що вби­ває сво­го си­на", той зро­зу­мiє, що зна­чить ска­за­ти: "в тiм об­ра­зi ба­га­то ру­ху", зро­зу­мiє, чо­му нер­во­вi лю­ди млi­ли, зир­нув­ши упер­ве на "Iва­на Гроз­но­го", чо­му да­ми не­вiльно i нес­вi­до­мо ха­па­ють ру­кою свої сук­нi, опи­нив­ши­ся пе­ред ма­люн­ком Ай­ва­зовсько­го, де зоб­ра­же­но од­ну-однi­сiньку морську хви­лю, що не­мов ось-ось i ки­неться на зри­те­лiв. I рiзьба вмiє та­кож своїми най­кра­щи­ми тво­ра­ми вик­ли­ка­ти сю iлю­зiю ру­ху, i, прим., при ви­дi Бельве­дерсько­го Апол­ло­на у нас ми­мо­вiльно пiд­нi­ма­ються гру­ди, а при ви­дi Ла­око­она кор­чаться мус­ку­ли, мов з бо­лю i об­рид­жен­ня пе­ред га­дю­ка­ми. Так са­мо пе­ред гар­ни­ми пей­за­жа­ми ми по­чу­ваємо не раз свi­жий по­дих хо­ло­ду, га­ря­че со­няч­не про­мiн­ня, а уява пе­ре­но­сить нас чи то в хо­лод пiд на­мальова­ни­ми де­ре­ва­ми, чи на за­пи­ле­ний шлях, чи на кру­ту стеж­ку, що в'ється ген да­ле­ко по скло­нi го­ри; ми са­мi со­бою вно­си­мо рух у той ку­то­чок при­ро­ди, який зак­рi­пив ма­ляр, i влас­не в тiм ле­жить го­лов­не i всiм дос­туп­не ес­те­тич­не вдо­во­лен­ня, яке да­ють нам доб­рi ма­люн­ки. А яка ж ме­та по­езiї! I во­на та­кож влас­ти­ви­ми со­бi спо­со­ба­ми пе­ре­дає який­сь шма­ток дiй­снос­тi, зак­рiп­лює йо­го в вузькi (по­рiв­ня­но до дiй­снос­тi) рам­цi, пiд­нi­має йо­го та­кож по­над во­до­во­рот дiй­сно­го жит­тя i пе­ре­дає без дальшої змi­ни по­том­нос­тi. I по­езiя має та­ку са­му ме­ту - влас­ти­ви­ми їй спо­со­ба­ми реп­ро­ду­ку­ва­ти в ду­шi чи­та­ча чи слу­ха­ча тi са­мi мо­мен­ти жит­тя (ру­ху, си­ту­ацiї), якi зак­рi­пив у по­етич­но­му тво­рi йо­го ав­тор.'Зна­чить, i ви­хiд­на точ­ка, i ме­та обох сих форм ар­тис­тич­ної твор­чос­тi зов­сiм од­на­ко­вi. Мож­на би до­да­ти, що пот­ро­ху од­на­ко­вий i спо­сiб, яким во­ни ося­га­ють сю ме­ту. Ад­же на­ша пи­са­на чи дру­ко­ва­на по­езiя та­кож в пер­шiй лi­нiї обер­тається до зо­ру, опе­рує цi­лою сис­те­мою кольоро­вих пля­мок (лi­тер), що вик­ли­ка­ють в на­шiй тям­цi вiд­по­вiд­нi їм сло­ва, а по­де­ку­ди на­вiть (при ти­хiм чи­тан­нi) се по­се­ред­ницт­во слiв зво­диться до mi­ni­mum, i лi­те­ри вiд­ра­зу вик­ли­ка­ють в на­шiй уявi конк­рет­нi об­ра­зи, вiд­по­вiд­нi сло­вам, якi тво­рять лi­те­ри, на­пи­са­нi в кни­зi. Прав­да, по­езiя по­ки що мен­ше пiд­дається та­ко­му "ско­ро­че­но­му пос­ту­пу­ван­ню", як про­за; по­езiя вжи­ває рит­му i ри­ми i рiз­но­род­них спо­со­бiв, якi дає ме­ло­дiй­нiсть мо­ви, на те, щоб, ок­рiм зо­ру, раз у раз вiдк­ли­ка­ти­ся до слу­ху. Але най­но­вi­ший нi­мецький нап­рям, роз­по­ча­тий зга­да­ним у по­пе­ред­нiм роз­дi­лi Ар­но Гольцом, вiд­ки­да­ючи всi ме­ло­дiй­нi при­да­баш­ки i опе­ру­ючи са­ми­ми прос­ти­ми сло­ва­ми в їх пер­вiс­нiм, конк­рет­нiм зна­чен­нi, оче­вид­но йде до то­го, щоб зро­би­ти дру­ко­ва­ну по­езiю sui ge­ne­ris об­раз­ко­вим письмом, де би чо­ло­вiк, зир­нув­ши на сло­во, не пот­ре­бу­вав реп­ро­ду­ку­ва­ти со­бi йо­го слу­хо­во­го ек­вi­ва­лен­та, а реп­ро­ду­ку­вав би прос­то вiд­по­вiд­ний йо­му об­раз конк­рет­но­го яви­ща.

Пошук на сайті: