Іван Франко - Лис Микита (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx140 Кб3638
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2159 Кб3107
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf27386 Кб3014
    Та дар­мий йо­го весь труд.

    Далі з лю­тої роз­пу­ки

    Заламав пе­редні ру­ки:

    «Лисе,- ка­же,- зги­ну тут!»

    «Вовче,- ка­жу,- чи здурів ти,

    Чи від смальцю оп'янів ти?

    Вилізай, по­ра нам в гай!» -

    «Ой, не мо­жу, мій Ли­су­ню!

    Бачиш, пу­за не про­су­ну!

    Ой Ми­ки­то, по­ма­гай!»

    Ну, ска­жи ти сам, Ба­баю:

    Що я тут чи­ни­ти маю,

    Як дра­бузі по­мог­ти?

    Лишу Вов­ка - мо­же зги­нуть.

    Ліпше, ду­маю, не ки­нуть,

    Але до по­па піти.

    Попросить по добрій во­ли,

    Щоб дав пил­ки і поз­во­лив

    Більшу вирізать діру.

    Здумавши сю річ шту­дер­ну,

    Мовлю Вов­ку: «Жди, я вер­ну!»

    І в попівство прос­то дру.

    Піп був влас­не у по­кою:

    В по­обідньому наст­рою

    Люльку, хо­дя­чи, ку­рив.

    У вікно я заг­ля­даю,

    Лапою шкряб-шкряб, бла­гаю,

    Щоб вікно він ство­рив.

    Піп пог­ля­нув, підбігає…

    «Лис у вікна заг­ля­дає!

    Гей, ловіть йо­го! Біжіть!»

    Я й нез­чув­ся, а за мною

    Слуги, служ­ниці юр­бою,-

    От я ду­хом че­рез пліт.

    Крик за мною, як в га­марні…

    А я прос­то до спіжарні

    Та й схо­вав­ся під поміст.

    Тут по­го­ня надлітає:

    «Де він? Де той Лис? - пи­тає.-

    Показав нам тільки хвіст!»

    Втім зир­ну­ли, а з вікон­ця

    Вовк Не­си­тий про­ти сон­ця

    Визирає! «А, ти тут?

    Ой, не­щас­ная го­лов­ка!

    Таж се Вовк! А бий­те ж Вов­ка!

    Тут йо­му зробіть ка­пут!»

    Вовк їх там не до­жи­дав­ся,

    А в спіжар­ню за­хо­вав­ся,

    При саміських две­рях став.

    От во­ни як ство­ри­ли,

    То Не­си­тий скік в тій хви­ли -

    З сеї шпар­ки ско­рис­тав.

    Та дістав там з ди­во­вижі

    Скілька буків че­рез крижі,

    Так що лед­ве в ліс доліз,

    І про спра­ву сю не­ми­лу

    Заразісінько Бур­ми­лу

    Він на ме­не скар­гу вніс.

    Хоч сам ви­нен за ла­комст­во,

    А на ме­не віро­ломст­во,

    Злобу й зра­ду нак­ле­пав.

    Ну, а, ду­маєш, Медвідь

    Розібрав усе як слід,

    По за­ко­ну пос­ту­пав?

    Де тобі? Суд­дя той ла­сий,

    Як дізнав­ся про ков­ба­си,

    Що я з тру­дом розс­та­рав,

    Як рев­не на ме­не ту­го:

    «Зараз все віддай, зло­дю­го!

    Будеш ти ков­ба­си крав?»

    «Ти й віддав?» - Ба­бай пи­тає.

    «Що ж бу­ло ро­бить, Ба­бає?

    Адже ж хтів відтя­ти хвіст!

    Та щоб всі віддать - а дзуськи!

    Штири дав йо­му то­нюські,

    А собі ли­шив ще шість.

    От Медвідь так су­дить спра­ву:

    «За по­бої, за нес­ла­ву,

    Вовче, маєш ков­ба­су!

    Решту я з'їм. Ти ж, Ми­ки­то,

    Рад будь, що те­бе не би­то!

    Марш, бо кості роз­не­су!»

    Так-то нас су­див Бур­ми­ло!

    Гірко се ме­не вшпи­ли­ло!

    Я при­сяг на царський хвіст:

    «Як йо­го діста­ну в ру­ки,

    То за всі ті подлі шту­ки

    Він тя­женько відповість».

    Надоспіла і ве­че­ря;

    З пір'ям пря­же­на те­те­ря -

    Всім до­сить її бу­ло.

    Як гар­ненько по­жи­ви­лись,

    Де про що роз­го­во­ри­лись

    Та й пішли собі в стеб­ло.

    А як ра­но повс­та­ва­ли,

    То гар­ненько посніда­ли:

    Їли са­ло з час­ни­ком,

    Потім гу­ся­чу пот­рав­ку,

    Закусили ж сю прип­рав­ку

    Ще коп­че­ним су­да­ком.

    Отоді Ми­ки­та вбрав­ся

    До до­ро­ги й так про­щав­ся

    З гос­по­ди­нею й дітьми:

    «Люба жінко, будь здо­ро­ва!

    Час іти мені до Льво­ва,

    Тож ключі усі прий­ми!

    Наглядай як слід в ко­морі,

    Бо ті миші крас­ти скорі,-

    А про ме­не не жу­рись!

    Хоч те­пер на нас цар лю­тий,

    Але лег­ко мо­же бу­ти,

    Що всміхнеться ще ко­лись.

    А ви, дітки, не пус­туй­те,

    Поза до­мом не гар­цюй­те,

    Мамі збитків не творіть!

    Глянь-но, стри­ку, що за звірик

    Отой Міцько! Хто повірить,

    Що йо­му ще тільки рік!»

    І дітей поцілу­вав­ши,

    Жінці в ву­хо по­шеп­тав­ши,

    Що там ще ска­за­ти мав,

    Лис Ми­ки­та, мов у гості,

    В Львів, на­зустріч царській злос­ти

    Враз з Ба­баєм поч­ва­лав.

    

ПІСНЯ П'ЯТА

    

    Гу-гу-гу! - в дворі гуділо,

    Мов бог зна, яке там діло -

    «Лис Ми­ки­та! Лис приспів!»

    А Ми­ки­та мов не чує,

    Гордо, сміло ма­ше­рує

    Між ря­да­ми во­рогів.

    Перед тро­ном зу­пи­нив­ся,

    І ца­реві пок­ло­нив­ся,

    І такі сло­ва ска­зав:

    «Царю наш ве­ли­ко­душ­ний!

    Слову твой­ому пос­луш­ний,

    Я на суд твій пра­вий став.

    Вірю в ве­лич тво­го ду­ха,

    Не при­хи­лиш сво­го ву­ха

    Ти по­га­ним бре­ху­нам,

    Що бай­ка­ми і брех­ня­ми

    Раді б роз­лад поміж на­ми

    Сколотить на шко­ду нам».

    Але цар глядів по­ну­ро

    Й крик­нув: «Підла кре­ату­ро!

    Ти ще тут хвос­том вер­тиш!

    Смієш прав до­по­ми­наться!

    Нам ще хо­чеш підли­заться!

    Ні, вже нас не підлес­тиш!

    Глянь, ось Півень у жа­лобі!

    Кіт Мур­ли­ка ось при тобі

    І Бур­ми­ло, мій ба­рон!

    Тямиш біль їх, ганьбу, му­ки?

    Гей, беріть йо­го у ру­ки

    І до три­бу­на­лу! Вон!»

    «Царю,- смир­но рік Ми­ки­та,-

    Чи ж так яв­на вже й відкри­та

    Щодо них ви­на моя? -

    Що Бур­ми­ло був упер­тий

Пошук на сайті: