Мойсей – Іван Франко

Ткнув промінчик пожежі,

В якій я живу й він — понад всі

Часу й простору межі.

Ось розсуну ще крихту тобі

Тіснозорості таму:

Глянь на край той, що він обіцяв

Праотцю Аврааму!»

І заблис увесь захід огнем,

І уся Палестина

Стала видна Мойсею з гори,

Мов широка картина.

А незримий товариш його,

Знай, потихо говоре:

«Бачиш зеркало чорне внизу?

Се є Мертвеє море.

А по той бік високі шпилі

До небесної стелі

Простягаються круто рядом,—

Се там Кармелю скелі.

Глянь на північ, де гори Сіон —

Євусеї кочують,

А як крикнути добре з гори,

Амореї почують.

Отся срібная стрічка — Йордан

В Мертве море впадає;

Близько устя його Єрихон

Бродового жадає,

Одинока долина над ним,

Та тісняться до неї

Амоніти по сей бік ріки,

По той бік хананеї.

А на заході гори, верхи,

Полонини широкі,

А на північ мале озерце

І знов гори високі.

Ось тобі й Палестина уся,

Край овець і ячменю,

Від Кадеса до Кармеля всю

Мов затулиш у жменю,

Ні шляхів тут широких нема,

Ні до моря проходу!

Де ж тут жить, розвиваться, рости

І множиться народу?»

Та відмовив понуро Мойсей:

«Хто дав з каменя воду,

Той сей край перемінить на рай

Для свойого народу!»

XVIII

Знов почувся притишений сміх.

«Віра гори ворушить!

Та поглянь сей новий ряд картин:

Те, що статися мусить!

Бач, як сунеться плем’я твоє,

Як Йордан переходить,

Єрихон добуває і скрізь

У річках крові бродить.

Ось століттями йде боротьба

За той шмат Палестини:

Амореї, гебреї, хетта,

Амалик, філістини.

Ось гебрейськеє царство! Що сліз

Коштуватиме й крові!

А заважить у судьбах землі,

Як та муха волові.

І не вспіє воно розцвісти,

Й розлетиться на части,

Щоб у пащу могутніх сусід

Часть за частю упасти.

Ось поглянь, які хмари летять

Від Дамаска й Галаду!

Се йде Ассур, гебреям несе

І руїну, й загладу.

Ось поглянь, червоніють поля,

Труп на трупі усюди:

Се піднявся страшний Вавілон

Не загладу Іюди.

Храм Єгови в огні… А сей тлум…

Мов комахи по полю,

Йдуть по тисячу сковані враз

Недобитки в неволю.

Чуєш плач? На руїнах рида

Одинокий розумний,

Що коритися радив врагам,

Щоб не впасти до трумни.

Як же пустка смердить! Але ось

Мов по пітьмі світає…

З тих, що тлумом пішли, подивись,

Як же мало вертає!

Щось дрібненьке ворушиться там,

Коло мурів Салима:

Новий люд, новий бог, новий храм,

Нова сила незрима.

І росте воно, б’ється в біді

І чіпляється ґрунту,

Мов будяк той низький і ціпкий,

Все готовий до бунту.

Понад голови люду того

Йдуть всесвітнії бурі,

Панства, царства встають і падуть,

Мов фантоми понурі.

Він же в своїм куточку хова

Непохитне завзяття

І ненависть лиш має для всіх,

І незмінне прокляття.

Та ненависть, найтяжча з усіх,

«Задля іншого бога»,

Бач, як кублиться біля того

Храмового порога!

Вона плодить ненависть. Ось глянь:

За тиранським велінням

Ідуть сили, щоб плем’я твоє

Ще раз вирвать з корінням.

Чуєш стук? Се залізна стопа

Тих страшних легіонів,

Що толочить юдейські поля,

Робить пустку з загонів.

Чуєш плюск? Се ворожі мечі

Кров юдейськую точать.

Чуєш крик? Се юдейських дівчат

Дикі коні волочать.

Онде мати голодная їсть

Тіло свойого плоду!

Онде тисячі мруть на хрестах —

Цвіт твойого народу.

Іще раз храм Єгови горить,

І сей раз уостаннє:

Бо що тая рука розвалить,

Те вже більше не встане.

І ще раз недобитки пливуть

У неволю, як ріки,—

Та немає вже їм вітчини,

І не вернуть навіки.

І загасне Ізрайля звізда,

Щоб вже більше не сяти;

Лиш ненависть, що в храмі зросла,

Піде світом гуляти.

Сумніваєшся? Віри не ймеш?

О, ймеш віру, я знаю!

Се той рай, що жде плем’я твоє

У обіцянім краю!

Ти для нього трудився! Скажи,

Було за що трудиться?

Щоб наблизився він, може, ще

Схочеш палко молиться?»

І поник головою Мойсей.

«Горе моїй недолі!

Чи ж довіку не вирваться вже

Люду мому з неволі?»

І упав він лицем до землі:

«Одурив нас Єгова!»

І почувся тут демонський сміх,

Як луна його слова.

XIX

Гуркнув грім. Задрижали нараз

Гір найглибші основи;

І один за одним понеслись

Передтечі Єгови.

Піднялася до стропу небес

Чорна хмара стіною,

Мов Ніч-мати насупила вид

Ненавистю грізною.

І заморгала бистро у тьмі

Огняними очима,

Забурчала, як мати, що, знай,

На лиху доню грима.

Із тривогою слухав Мойсей

Пітьми й блискавок мови,

Ні, не чути ще серцю його

У них гласу Єгови.

І ревнув понад горами грім,

З жаху їжиться волос,

Завмира серце в груді… та ні,

Не Єгови се голос.

Поміж скелі завили вітри,

Їх сердитії нути

Кліщать душу, мов стогін, та в них

Ще Єгови не чути.

Ось із градом і дощ злопотів,

І заціпила стужа,

І в безсиллі свойому душа

Подається недужа.

Та ось стихло, лиш води дзюрчать,

Мов хтось хлипає з жалю,

З теплим леготом запах потяг

З теребінт і мигдалю.

І в тім леготі теплім була

Таємничая мова,

І відчув її серцем Мойсей:

Се говорить Єгова.

«Одурив вас Єгова? А ти ж

Був зо мною на згоді?

І контракт підписав, і запив

Могорич при народі?

Бачив плани мої і читав

В моїй книзі судьбовій?

Бачив кінці і знаєш, що я

Не устоявся в слові?

Маловіре, ще ти не почавсь

В материнській утробі,

А я кождий твій віддих злічив,

Кождий волос на тобі.

Ще не йшов Авраам з землі Ур

На гарранські рівнини,

А я знав всіх потемків його

До остатньої днини.

Вбогий край ваш, вузький і тісний

І багатством не блиска?

А забув, що тісна і вузька

І найбільших колиска.

Прийде час, з неї виведу вас

На підбої та труди.

Так, як мати дитину в свій час

Відлучає від груди.

Тут на полі скупім і худім,

Наче терен на ріни,

Виростайте ціпкі і тверді

До великої зміни.

О, я знаю ту вашу ціпку,

Ненаситную вдачу!

Ви б на жизній землі розповзлись

На подобу будячу.

Ви б і тілом, і духом своїм

Присмоктались до скиби,

І зловив би вас Маммон у сак,

Як товстючії риби.

Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі,

Наїдавшися ласо…

Відригаться вам буде повік

Те єгипетське м’ясо.

І, зірвавшися з сеї землі

Та розбивши всі карби,

Ви розвієтесь світ здобувать,

Його соки і скарби.

Та зарік я положу твердий

На всі ваші здобутки,

Мов гадюку на скарбі, дам вам

З них турботи і смутки.

Хто здобуде всі скарби землі

І над все їх полюбить,

Той і сам стане їхнім рабом,

Скарби духу загубить.

Своїх скарбів невольник і пан,

За ціну сліз і крови,

Щоб збільшити їх, мусить він сам

Руйнувать їх основи.

І як п’явка, що кров чужу ссе,—

Йому лік, сама гине,—

Так і вас золотий океан

На мілизні покине.

В золотім океані вас все

Буде спрага томити,

І не зможе вас хліб золотий

Ані раз накормити.

І будете ви свідки мені

З краю світу до краю,

Що лиш духу кормильців з усіх

Я собі вибираю.

Хто вас хлібом накормить, той враз

З хлібом піде до гною;

Та хто духа накормить у вас,

Той зіллється зо мною.

Ось де ваш обітований край,

Безграничний, блистячий,

І до нього ти людям моїм

Був проводир незрячий.

Ось де вам вітчина осяйна,

З всіх найкраща частина!

Лиш дрібненький задаток її

Вам отся Палестина.

Се лиш спомин вам буде, лиш сон,

Невгасаюча туга,

Щоб, шукавши її, став мій люд

Паном земного круга.

А що ти усумнивсь на момент

Щодо волі моєї,

То, побачивши сю вітчину,

Сам не вступиш до неї.

Тут і кості зотліють твої

На взірець і для страху

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху!»

XX

Ходить туга по голій горі,

Мов туман по пустині,

Сіє думи й бажання свої

По широкій країні.

Сипле цвіти й листки, що давно

Вже зів’яли й пожовкли,

Підіймає в душі голоси,

Що давно вже замовкли.

Що ще вчора байдужне було,

Нині любе й шановне;

Що ще вчора топтав, оплював,

Нині святості повне.

У гебрейському таборі ніч

Проминула в тривозі;

Скоро світ, всі глядять: він ще там,

На скалистій віднозі?

Ні, нема! І було те «нема»,

Мов жах смерті холодний.

Чули всі: щезло те, без чого

Жить ніхто з них не годний.

Те незриме, несхопне, що все

Поміж ними горіло,

Що давало їм смисл життєвий,

Просвітляло і гріло.

І безмежна скорбота лягла

На затвердле сумління,

І весь табір мов чаром попав

В отупіння й зомління.

Одні одним у лиця бліді

Поглядали без впину,

Мов убійці, що вбили у сні

Найдорожчу людину.

Чути тупіт. Чи вихор в степу?

Чи збуваєсь пророцтво?

Се Єгошуа, князь конюхів,

І за ним парубоцтво.

Гонять стада, кудись-то спішать…

Чи де напад ворожий?

Всіх їх гонить безіменний страх,

Невідомий перст божий,

Голод духу і жах самоти

І безодні старої…

А Єгошуа зично кричить:

«До походу! До зброї!»

І зірвався той крик, мов орел,

Над німою юрбою,

Покотився луною до гір:

«До походу! До бою!»

Ще момент — і прокинуться всі

З остовпіння тупого,

І не знатиме жаден, що вмить

Приступило до нього.

Ще момент — і Єгошуї крик

Гірл сто тисяч повторить;

Із номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить.

Задуднять — і пустині пісок

На болото замісять,

Авірона камінням поб’ють,

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: