Іван Франко - Украдене щастя (сторінка 3)

    Микола. А їсти ма­ють там що?

    Анна. Ну, та вже я не спус­ти­лась на те­бе, по­ки ти їм да­си. Ма­ють по гар­це­вi вiв­са, та й сiч­ки я на­рi­за­ла у зас­туп­ни­ка на ма­ши­нi, ну, та й сi­на по­за дра­би­ну по­на­пи­ха­ла. Ба, та чо­го ти так за­пiз­нив­ся?

    Микола. Ет, во­лиш не пи­та­ти. От хо­ди та по­мо­жи ме­нi чо­бо­ти стяг­ну­ти. Ади, по­за­мер­за­ли як кос­то­ма­хи, та бо­юсь, щоб но­ги не по­вiд­мо­ро­жу­ва­ти.

    Анна. Пек-за­пек! Що ти го­во­риш? Ще би нам лиш то­го бра­ку­ва­ло! (Бе­ре за чо­бiт, тяг­не, та, заг­ля­нув­ши Ми­ко­лi в ли­це, опус­кає но­гу, вiдс­ту­пає на крок узад i хрес­титься.) Свят, свят, свят! Ми­ко­ло! А то­бi що та­ко­го? Ти весь у кро­вi!

    Микола. Я?

    Анна. Бiй­ся бо­га! А се що та­ке? Чи бiй­ка де бу­ла? Чи, мо­же, ти ска­лi­чив­ся де?

    Микола. Та нi, нi, не бiй­ся!

    Анна (ки­дається до нього i роз­пи­нає лей­бик). Та по­че­кай ли­шень! Гос­по­ди, со­роч­ку пок­ро­ва­вив! Ну, що се та­ке з то­бою ста­ло­ся, Ми­ко­ло?

    Микола. Та то наш вiй­тонько гiд­ний та по­важ­ний.

    Анна. Що? Бив те­бе?

    Микола. Та пев­но, що не гла­див. (Гри­має ку­ла­ком об стiл.) Але я йо­му не по­да­рую! Я на нiм своєї крив­ди по­шу­каю!

    Анна. Ба, та що та­ке ме­жи ва­ми зай­шло? За що?

    Микола. Пи­тай ти ме­не, а я те­бе бу­ду. За нi­за­щої З доб­ро­го ди­ва ме­не вче­пив­ся, бо­дай йо­го той уче­пив­ся, що в бо­ло­тi си­дить.

    Анна (все ще ог­ля­дає йо­го). Та не кле­ни, Ми­ко­ла не гнi­ви бо­га! Ой гос­по­ди, та з те­бе тут квар­та кро­вi зь йшла! От iще не­до­ля моя! Да­вай я об­мию. Десь тут iще теп­ла во­да ли­ши­ла­ся. (Iде до пе­чi.)

    Микола (кри­чить). Нi, не тре­ба! Я йо­го до су­ду зав­дам! Я завт­ра, ось так як є, до са­мо­го па­на су­дiї пi­ду. Най па­ни по­ба­чать! Не мий!

    Анна (на­ли­ває в мис­ку во­ди i наб­ли­жається). Iди, iди, бiд­на ти го­ло­во! Не ро­би з се­бе смi­хо­ви­ще людське! Вiй­то­вi нi­чо­го не зро­биш, тiлько з се­бе смiх зро­биш.

    Микола. Як то нi­чо­го не зроб­лю? То цi­сарське пра­во поз­во­ляв отак над людьми збит­ку­ва­ти­ся? Як вiн вiйт пiдп­риємець вiд до­во­зу дров на жу­пу, то йо­му вiльно з чо­ло­вi­ка й ду­шу виг­на­ти?

    Анна. Ти, пев­но, знов по­лi­на про­да­вав?

    Микола. Ну, та пев­но, що му­сив про­да­ти. Бiй­ся бо­га, чо­ло­вiк на­му­чив­ся в лi­сi, на­мерз­ся, як со­ба­ка, крей­ца­ри­ка при ду­шi не має, а тре­ба пре­цiнь чи­мось ду­шу пiдк­рi­пи­ти.

    Анна. Ей, Ми­ко­ло, Ми­ко­ло! Кiлько ра­зiв я то­бi го­во­ри­ла: рад­ше при­тер­пи, а не ро­би сього! А те­пер ще до су­ду хо­чеш iти! Ад­же вiйт те­бе за та­ке до ареш­ту бор­ше за­па­кує, нiж ти йо­го!

    Микола (гля­дить на неї з ост­ра­хом). Агiй, жiн­ко! Та се ти прав­ду ка­жеш! А ме­нi се i в го­ло­ву не прий­шло. Ну, на, мий­i

    Анна (миє йо­го). Я би не зна­ти що за се да­ла, що ти не тiлько по­лi­на про­дав, а ще й сам вiй­то­вi якесь згiрд­не сло­во ска­зав.

    Микола. Я? Та ска­ри ж то ме­не гос­по­ди, що нi! Вче­пив­ся ме­не, що ла­тер не­пов­ний. Я, як зви­чай­но, ос­тат­нiй нак­ла­дав, а вiн до ме­не. Вже там хтось му­сив ме­не прис­кар­жи­ти, що я па­ру тих дур­них по­лiн про­дав.

    Анна. А мо­же, вiн i сам ви­дiв?

    Микола. А дiдько йо­го знає, мо­же, й ви­дiв. До­сить, що вiн до ме­не. "Я то­бi, - ка­же, - не зап­ла­чу, по­ки ла­тер не бу­де цi­лий". А я ка­жу: "Який був у лi­сi, та­кий тут є". А вiн ме­нi ка­же: "Бре­шеш, ти п'ять по­лiн про­дав". А я йо­му ка­жу: "Як про­дав, то не сам про­дав. I iн­шi про­да­ють". А вiн до ме­не прис­тав: "Хто про­дає?" Та й хто, та й хто? Що я мав йо­му ка­за­ти? По прав­дi, чо­ло­вiк нi­чо­го не ба­чив, а так на пер­шо­го-лiп­шо­го го­во­ри­ти стид­но. От я возьми та й ска­жи йо­му: "Та й ви са­мi, до­ки-сте не бу­ли пiдп­риємцем, то-сте про­да­ва­ли". Не встиг я йо­му се ска­за­ти, а вiн як не ки­неться на ме­не, як не поч­не га­ра­та­ти ме­не па­ли­цею! Та че­рез го­ло­ву, та ку­ди по­па­ло. То вже я й нес­тя­мив­ся, ко­ли, i хто, i як ме­не вiд­бо­ро­нив та на са­ни по­са­див.

    Анна (хи­тає го­ло­вою). Я так i ду­ма­ла, що ти щось та­ке му­сив ляп­ну­ти. Вiйт не та­кий чо­ло­вiк, аби ко­гось за­дар­мо вче­пив­ся.

    Микола (гiр­ко). О, та пев­но. У те­бе кож­дий чес' ний, кож­дий ро­зум­ний, ко­би. тiлько не твiй чо­ло­вiк.

    Анна. Я то­бi чес­тi не уй­маю, але по­лiн не тре­ба бу­ло про­да­ва­ти.

    Микола. Л мерз­ну­ти та о го­ло­дi бу­ти тре­ба!

    Анна. Бу­ло со­бi з до­му взя­ти па­ру крей­ца­рiв на го­рiв­ку, ко­ли вже без неї не мо­жеш обiй­ти­ся. Ад­же ж ми вже не та­кi ос­тат­нi.

    Микола. От та­ке! На за­ро­бок їха­ти i ще гро­шi з до­му бра­ти!

    Анна. Ну, ко­ли так, то маєш за­ро­бок, яко­го-сь хо­тiв. (Зас­те­лює стiл i за­хо­диться да­ва­ти ве­че­рю.) Ну, але де ж ти так дов­го ба­рив­ся?

    Микола (гнiв­но). А то­бi що до то­го? Не твоє дi­ло! Ко­ли я то­бi та­кий не­лю­бий, то не пи­тай­ся ме­не нi про що!

    Анна (ста­вить мис­ки на стiл). Ну, ко­ли так бу­деш зо мною го­во­ри­ти, то пев­но лю­бi­ший не бу­деш.

    Мовчанка. Ми­ко­ла та­ра­ба­нить пальця­ми по вiк­нi, An­na зас­тав­ляє ве­че­рю. Ми­ко­ла обер­тається i по­чи­нає мовч­ки їсти. Втiм чу­ти сту­кан­ня до вiк­на. Ан­на здри­гається, Ми­ко­ла ви­пус­кає лож­ку з рук.

    Анна. Свят, свят, свят! А се що та­ке?

    Микола. Хтось до вiк­на сту­кає! В та­ку пiз­ню го­ди­ну, в та­ку не­го­ду - ой, мо­же, яке не­щас­тя!

    Голос за вiк­ном. Гей, лю­ди, ство­рiть, не дай­те ду­шi за­ги­ну­ти!

    Анна. Хтось, пев­но, з до­ро­ги збив­ся. Бi­жу ство­ри­ти.

    Микола. Ан­но, стiй! Мо­же, яка зла ду­ша?

    Анна. Ба, та що? Да­ти чо­ло­вi­ко­вi за­ги­ба­ти? Та й що нам зла ду­ша? Взя­ти у нас не­ма що, нi­ко­му ми нi­чо­го не вин­нi, то чо­го нам бо­яти­ся? (Ви­хо­дить. Чу­ти ка­ла­тан­ня за­су­вiв.)

    

ЯВА ШОСТА

    

    Микола, по хви­лi вхо­дить Жан­дарм з ка­ра­бi­ном, увесь при­си­па­ний снi­гом, за ним Ан­на.

    

    Жандарм. Дай бо­же доб­рий ве­чiр!

    Микола. Дай бо­же здо­ров­ля!

    Жандарм. Пе­реп­ра­шаю, що в та­ку пiз­ню по­ру неП­ро­ше­ний до ва­шої ха­ти на­би­ва­юся. Але там та­кас­то­аш­на бу­ря, ку­ре­вiльни­ця, що­не дай гос­по­ди! Я з до­ро­ги збив­ся ду­мав уже, що або за­мерз­ну де в за­ме­тi, або вов­кам на зу­би по­па­ду­ся.

    Анна (хрес­титься). Гос­по­ди!

    Жандарм (ози­рається на неї, вит­рi­щуе очi, по­тiм пе­ре­ма­гає се­бе). А так! Не­да­ле­ко вже бу­ло до то­го. Там пiд лi­сом чу­ти, як во­ни ви­ють. Кож­дої хви­лi мог­ли, бес­тiї, зо мною при­вi­та­ти­ся!

    Микола. Та роз­дяг­нiться, па­не, сi­дай­те! Ад­же ж те­пер, пiд нiч, да­лi не пi­де­те.

    Жандарм. Та ку­ди вже! Нiг своїх не чую, так про­мерз та зму­чив­ся! Ой, гос­по­ди то­бi сла­ва, що з ду­шею з то­го снi­го­во­го пек­ла ви­хо­пив­ся! (Обтрi­пується зо снi­гу i по­чи­нає роз­дя­га­ти­ся. Ми­ко­ла при­див­ляється йо­му ближ­че.)

    Микола. А ви вiд­ки, па­не шан­да­ре?

    Жандарм. Та хо­дом з мiс­та.

    Микола. Ну, так, хо­дом. Але ро­дом? Да­руй­те, але ме­нi здається, що я вас десь ко­лись ба­чив.

    Жандарм (смiється). Ну! Чи не ще! Ми­ко­ло, ста­рий поб­ра­ти­ме! Хi­ба ж ти не пiз­нав ме­не? (Клеп­ле йо­го по пле­чi.)

    Микола. Ми­хай­ло Гур­ман! Так се ти! А ми га­да­ли… Ан­но, ба, а ти хi­ба не пiз­на­ла Ми­хай­ла?

    Анна (зов­сiм за­був­ши­ся, стоїть кi­нець сто­лу i, не див­ля­чись на них, шеп­че мо­лит­ву). I ос­та­ви, i ос­ла­би, i вiд­пус­ти, гос­по­ди…

    Жандарм (ре­го­четься). Ан­но! Гос­по­ди­не! Що се вам на по­бож­нiсть зiб­ра­ло­ся? Що ж то, не при­вi­таєте­ся зо ста­рим знай­омим?

    Анна (по­дає йо­му ру­ку). Як ся маєте, па­не шан­дар?

    Жандарм (хви­лю пильно гля­дiв на неї, по­тiм пус­тив її ру­ку, зцi­пив зу­би i вiд­вер­нув­ся, го­во­рить да­лi тiльки до Ми­ко­ли). Ну, ни­нiшньої но­чi не за­бу­ду, до­ки жит­тя мо­го. Знаєте, як я по­чув крiзь вi­тер тi вов­чi го­ло­си, та й то так не­да­ле­ко - ну, га­даю со­бi, вже по ме­нi! I так ме­нi на­раз мов­би хто прис­ком по­за пле­чи­ма по­си­пав. I в тiй са­мiй хви­лi я по­ба­чив збо­ку свiт­ло. Зра­зу по­ду­мав, що то вовк очи­ма бли­має, але да­лi ба­чу, що стоїть на мiс­цi… I вже я нi­чо­го бiльше не ду­мав, не мiр­ку­вав, тiлько як не пу­щу­ся бiг­ти пiв­пе­рек снi­гiв, че­рез якiсь рiв­ча­ки, за­ме­ти та пло­ти. I бог йо­го знає, вiд­ки в ме­не стiльки си­ли наб­ра­ло­ся. Грим­нув чо­ло­вiк со­бою з де­сять ра­зiв, то прав­да, але бо­гу дя­кую, що. хоть кос­тi цi­лi!

    Микола. Ну, що ж, бо­гу дя­ку­ва­ти! Але ска­жи ти ме­нi, будь лас­кав, що се з то­бою? Вiд­ки ти взяв­ся? Ад­же ж ка­за­ли, що ти…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.docx)Ivan_franko_ukradene_shastya.docx108 Кб3731
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2)Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2142 Кб2795

Пошук на сайті: