Іван Франко - Украдене щастя (сторінка 7)

    Жандарм. Хто вiн? А, твiй Ми­ко­ла! Ну, а мо­же, й ви­нен?

    Анна. Нi, нi, нi! Нi­ко­ли! Вiн та­кий доб­рий, вiн хро­ба­ка дар­мо не роз­топ­че, не то щоб чо­ло­вi­ка вбив!

    Жандарм. А ме­не вбив! Ме­не зро­бив не­щас­ли­вим! Нi, не го­во­ри ме­нi про нього! Яке ме­нi до нього дi­ло? Я йо­му не во­рог, а тра­фи­ли­ся та­кi слi­ди, що свiд­чать про­тив нього, то я йо­го му­шу ареш­ту­ва­ти. Му­шу, чуєш? Се моя служ­ба. Ко­ли вiн не ви­нен, то в су­дi йо­го прав­да по­ка­жеться.

    Анна. Так чо­го ж ти вiд ме­не хо­чеш? Я пре­цiнь з ним не бу­ла, нi­чо­го не знаю. Лиш то знаю, що приїхав кро­ва­вий i ка­зав, що йо­го вiйт по­бив.

    Жандарм. Бай­ду­же ме­нi про се. Бу­деш те в су­дi го­во­ри­ти. Я про що iн­ше хо­чу з то­бою по­ба­ла­ка­ти. Ан­но, ди­ви­ся ме­нi в очi! (Бе­ре її за пле­чi i вдив­ляється їй у очi.) А ти ще гар­на, мо­ло­да, свi­жа! Ан­но, лю­биш ме­не?

    Анна (трем­тить). Ми­ха­иле, пус­ти ме­не!

    Жандарм. Нi, не пу­щу! Ска­жи за­раз, лю­биш ме­не? Ан­на (вiд­вер­нув­шись). Нi, нi, не люб­лю! Ти страш­ний! Не люб­лю!

    Жандарм (грiз­но). Гля­ди ме­нi в очi, чуєш? Ан­на ди­виться йо­му в очi.

    Скажи те­пер, лю­биш ме­не?

    Анна. Ми­ха­иле! Брат­чи­ку мiй, не муч ме­не! Ко­ли отак впи­раєш у ме­не свої очi, то ме­нi так важ­ко, так страш­ної Са­ма не своя стаю!

    Жандарм. Дур­ни­цi! Го­во­ри, лю­биш ме­не? Ан­на (лед­ве чут­но). Люб­лю. Жан­дарм. Ще раз ска­жи! Го­лос­нi­ше! ан н а. Люб­лю.

    Жандарм. Пам'ятай же. I бу­деш моєю? Стiй прос­то, не тря­сись! Знай, що вiд ме­не не вте­чеш! О, я не та­кий, щоб те­бе пус­ти­ти з рук! Раз ме­нi щас­тя всмiх­ну­ло­ся по тiльких ро­ках, то вже я те­пер не ви­пу­щу йо­го! Зу­ба­ми в нього ввiп'юся, а не ви­пу­щу. Го­во­ри, бу­деш моєю?

    Анна. Ра­ди бо­га, Ми­ха­иле! Не го­во­ри сього! Я шлюб­на жiн­ка! Я при­ся­га­ла. Грiх ме­нi та­ке слу­ха­ти, грiх по­ду­ма­ти про та­ке!

    Жандарм. А не грiх бу­ло да­ти ме­нi сло­во, а по­то­му вий­ти за дру­го­го? Не грiх ук­рас­ти моє щас­тя?

    Анна. I моє вкра­де­но, го­лу­бе мiй! I моє сер­це роз­би­то, i ме­не з не­лю­бом спа­ро­ва­но! З ту­ма­ном ота­ким, що з ним нi в кут нi в две­рi, що з нього лю­ди смi­ються, що хi­ба хто не хо­че, той з нього не глу­зує! А ти ще до­рi­за­ти ме­не хо­чеш!

    Жандарм. Дар­ма, дур­не го­во­риш! Ко­ли се прав­да, що ка­жеш, то будь моєю! На злiсть тим, що нас роз­лу­чи­ли. На­пе­ре­кiр тим, що вкра­ли на­ше щас­тя. Ми йо­го вi­док­ра­дi­мо, на­ше щас­тя!

    Анна. Бог нас по­ка­рає, бог!

    Жандарм. Не слу­хай то­го! Бог на­шої му­ки не пот­ре­бує. А тра­фи­лась нам на­го­да, то й по­жий­мо сво­бiд­но та по­кош­туй­мо щас­тя.

    Анна. Чи дов­го во­но пот­ри­ває?

    Жандарм. Щас­тя нi­ко­ли дов­го не три­ває. Щас­тя все - день, го­ди­на, од­на хви­ли­на.

    

    Анна. А по­то­му?

    Жандарм. По­то­му? Ме­нi то в го­ло­вi, що по­то­му бу­де! До­сi бi­ду­ва­ли та му­чи­лись, i по­то­му те са­ме бу­де. Ов­ва, ве­ли­ка не­ви­дальщи­на. Хi­ба то­бi страш­но?

    Анна (не зво­дя­чи з нього очей, лед­ве чут­но). Нi, не страш­но.

    Жандарм. Так хо­чеш бу­ти щас­ли­вою?

    Анна (так са­мо). Хо­чу.

    Жандарм. Так бу­деш моєю?

    Анна (так са­мо). Бу­ду.

    Жандарм. Пам'ятай же! Дер­жу те­бе за сло­во. А як i те­пер ме­не оду­риш, то го­ре то­бi! Я страш­но пiм­щу­ся на то­бi й на нiм.

    Анна (так са­мо). Нi, не оду­рю.

    Жандарм. Ну, прод­ру­хай­ся! Що се ти мов крiзь сон го­во­риш? (Пот­ря­сає її за пле­чi.) Ось во­ни над­хо­дять. Плач, ла­май ру­ки, що­би нi­чо­го не до­га­да­ли­ся. Про­си ме­не, щоб я йо­го по­ми­лу­вав. А як вiд­ве­дуть йо­го до мiс­та, то я до те­бе на­вi­да­юсь.

    Анна з за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми стоїть мовч­ки ко­ло пе­чi.

    

ЯВА ШОСТА

    

    Тi са­мi i Ми­ко­ла ско­ва­ний, вiйт i се­ля­нин.

    

    Жандарм. Ну, що ж, вiй­те, най­шли що пi­доз­ре­но­го?

    Вiйт. Нi­чо­гi­сiнько, па­не шан­да­ре. Тiлько на са­нях двох ле­ще­тiв не­ма, а на тре­тiм тро­ха кров'ю за­ма­за­но.

    Жандарм. Ага, се та­кож важ­не. (За­пи­сує в книж­цi.) Ну, а те­пер ве­дiть йо­го. I от­сi рi­чi за­бе­рiть. Ле­щет iз са­ней вий­ня­ли?

    Присяжний. Я вий­няв, ось вiн.

    Жандарм. Доб­ре. Вiзьмiть, пант­руй­те, аби кров не стер­ла­ся. А ви, вiй­те, форш­пан для нас вис­та­рай­те. По снi­гу тяж­ко бу­де ареш­тан­та аж у мiс­то пiш­ки гна­ти. А мо­же, у нього спiльни­ки є, то щоб де в лi­сi не на­па­ли та не вiд­би­ли.

    Микола. Гос­по­ди! Що се зо мною дiється? За що на ме­не та­ка ка­ра тя­женька?

    Вiйт (шкро­ба­еться в го­ло­ву). За форш­пан, па­не шан­да­ре, тяж­ко бу­де ни­нi. В ко­го є тяг­ло, то всi по­тяг­ли на за­ро­бок, то до лат­рiв, то до кльоцiв. От хi­ба би йо­го влас­нi, Ми­ко­ло­вi ко­нi взя­ти i в йо­го са­ни зап­ряг­ти.

    Жандарм. А що ж, i се мож­на.

    Вiйт. То тут мо­же хто-не­будь з ва­ми при­сiс­ти: бу­де кiньми гна­ти i по­то­му приїде на­зад.

    Жандарм. Ду­же доб­ре. Ме­нi ще й так, ма­буть, прий­деться сю­ди вер­ну­ти, за спiльни­ка­ми шу­ка­ти.

    Вiйт. То ще й лiп­ше. Ану, ку­ме Ба­би­чу, iдiть та зап­ря­гай­те!

    Бабич вiд­хо­дить.

    Микола (що до­сi си­дiв на ос­ло­нi та вти­рав ру­ка­ми сльози). Ан­но!

    Анна (мое ос­тов­пi­ла). Чо­го то­бi, Ми­ко­ло?

    Микола. У те­бе чис­та ду­ша, не­вин­на… Мо­лись бо­гу, щоб швид­ко й моя не­вин­нiсть ви­яви­ла­ся.

    Анна. Чис­та ду­ша… А хi­ба ж твоя мен­ше чис­та?

    Микола. А гос­по­дарст­ва пильнуй! Не­ба­га­то у нас тої мi­зе­рiї є, то щоб i те не про­па­ло. А на аду­ка­тiв не траться, що­би ме­не бо­ро­ни­ли. Маю в бо­зi на­дiю, що й без них ме­не отець ми­ло­серд­ний iз то­го не­щас­тя вий­ме.

    Анна. Га, ко­ли так ка­жеш…

    Микола. Так, так, так, не ро­би то­го. Здай­ся на бо­га.. А тiлько… (Трем­тить, йо­го ли­це кри­виться до пла­чу, ру­ки су­до­рож­но обiй­ма­ють її.) Ан­но! Ан­ни­це моя! Тiлько ти… не за­будь ме­не! (Ути­рає очi.)

    Анна. Ну що ти, Ми­ко­ло! Чи слiд то­бi при чу­жих лю­дях пла­ка­ти? Вспо­кiй­ся! Бог нас не ли­шить.

    Микола. Га, бо­жа во­ля! Най вiн з усi­ма на­ми ро­бить, що за­ду­мав. Хо­дi­мо, лю­ди доб­рiї (Цi­лує Ан­ну i ви­хо­дить, за ним Жан­дарм, вiйт i iн. Ан­на по йо­го вiд­хо­дi хо­че ки­ну­ти­ся до две­рей i зу­пи­няється, ха­пає се­бе за го­ло­ву, вiд­так ла­має ру­ки.)

    Анна. От то­бi й ан­ге­ли бо­жi по­над ха­тою пе­ре­ле­тi­ли!

    Заслона спа­дає

    

ДIЯ ТРЕТЯ

    

    Мiсце пе­ред корш­мою. З пра­во­го бо­ку сiльська до­ро­га, з лi­во­го ви­со­кий плiт, у гли­би­нi сце­ни корш­ма з ши­ро­кою ство­ре­ною бра­мою. Пiд корш­мою ос­ло­ни, ко­ло пло­та гру­бi де­рев'янi ко­ло­ди, на яких мож­на си­дi­ти.

    

ЯВА ПЕРША

    

    Три дiв­чи­ни ви­хо­дять iз корш­ми, по-не­дiльно­му уб­ра­нi.

    

    Перша дiв­чи­на. Жи­венько, сест­ри­цi, жи­венько бi­жiть та скли­кай­те па­руб­кiв!

    Настя. Дух свя­тий з на­ми, ку­моч­ко! Ка­жуть, що йо­го та­ки вi­ша­ти бу­дуть.

    Обi жiн­ки. Гос­по­ди! (Хрес­тяться.)

    Перша жiн­ка. I хто би був по­ду­мав, що вiн ду­шо­губ! Та­кий ти­хий та смир­ний…

    Друга жiн­ка. Ой ку­монько, чо­ло­вiк усе чо­ло­вi­ком, а не­чис­тий, бо­дай мо­цi не мав, уся­ко­го пiд­ку­сить.

    Перша жiн­ка. Ба, та чу­ти, що там ве­ли­кi гро­шi у Аб­рам­ка заб­ра­ли. Не зна­ти, чи вiд­най­де­но їх?

    Настя. Де там, анi слi­ду. Ми­ко­ла мов­чить, як зак­ля­тий, не хо­че ви­да­ти спiльни­кiв.

    Перша жiн­ка. От дур­ний! Нi­би то йо­му що по­мо­же, як вiн бу­де гни­ти, а тi ужи­ва­ти.

    Друга жiн­ка. Га, то у них уже та­кий зло­дiй­ський за­кон, що один дру­го­го не смiє ви­да­ти, аби i сам ось тут по­ги­бав.

    Перша жiн­ка. То кам'янi ду­шi. Гос­по­ди! I десь та­кi лю­ди ро­дяться, i ма­те­ри­не мо­ло­ко ссуть, i по зем­лi хо­дять, i пi­сень спi­ва­ють!

    Друга жiн­ка. Нi, ку­мо, пi­сень во­ни не спi­ва­ють. Нi­ко­ли не спi­ва­ють. Хi­ба ти чу­ла ко­ли, щоб Ми­ко­ла спi­вав?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.docx)Ivan_franko_ukradene_shastya.docx108 Кб3736
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2)Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2142 Кб2803

Пошук на сайті: