Украдене щастя - Іван Франко (сторінка 8)

    Перша жiн­ка. Та й справ­дi! Вiд­ко­ли йо­го знаю, то пiс­нi я вiд нього нi­ко­ли не чу­ла! Ото ди­во!

    Друга жiн­ка. Ну, а що ж йо­го жiн­ка? От iще бiд­на! Та­ка мо­ло­да, та­ка крас­на i з та­ко­го ро­ду слав­но­го! Ад­же про її вiт­ця по всiх се­лах сла­ва йшла. Пер­ший ба­гач був на весь по­вiт, i лi­по­тент гро­мадський. А те­пер ось на яке зiй­шла!

    Настя. Ой ку­монько! Не знаєте ви, що то за жiн­ка.

    Перша жiн­ка. Ну, або що?

    Настя (по­ни­жає го­лос, з при­тис­ком). Ос­тат­ня!

    Обi жiн­ки (б'ють се­бе об по­ли ру­ка­ми). Що ви ка­же­те?

    Настя. Що чуєте. Ад­же ми близькi су­сi­ди. То я нi­би не вва­жаю, але все доб­ре ба­чу, що у неї ро­биться.

    Обi жiн­ки. Ну, та що, що? Роз­ка­зуй!

    Настя. Та що вам роз­ка­зу­ва­ти? Гид­ко роз­ка­зу­ва­ти. Знаєте, з ким со­бi за­хо­дить? З шан­да­рем. З тим са­мим, що її чо­ло­вi­ка до кри­мi­на­лу зав­дав.

    Жiнки. Гос­по­ди!

    Настя. Во­на здав­на з ним лю­би­ла­ся, ще дiв­кою був­ши. Вiн з то­го се­ла, що й во­на. А її бра­ти си­лою ви да­ли за Ми­ко­лу.

    Жiнки. Ну, се ми знаємо. Але з шан­да­рем!

    Настя. Вiн у неї два ра­зи що­тиж­ня нiч но­чує. Смер­ком при­хо­дить, дос­вi­та вiд­хо­дить. Вiн, ба­чи­те, нi­би­то за Ми­ко­ло­ви­ми спiльни­ка­ми по­шу­кує. Мой­ому чо­ло­вi­ко­вi сам так ка­зав, аяк­же!

    Жiнки. Гос­по­ди!

    

ЯВА ЧЕТВЕРТА

    

    Анна, жiн­ки i Нас­тя.

    

    Пiд час тої роз­мо­ви сце­на звiльна за­пов­няється па­руб­ка­ми i дiв­ча­та­ми. Во­ни сто­ять нуп­ка­ми, гу­то­рять, смi­ються. Стар­шi жiн­ки i чо­ло­вi­ки од­нi про­хо­дять ули­цею, дру­гi за­хо­дять у корш­му або ви­хо­дять iз неї.

    

    Анна (вхо­дить одяг­не­на по-не­дiльно­му, ог­ля­дається бо­яз­но i наб­ли­жується до си­дя­чих жi­нок). Сла­ва Iсу­су; Хрис­ту.

    Перша жiн­ка (хо­лод­но). Сла­ва на­вi­ки!

    Анна. А не бу­ло тут?.. (Ури­ває i ози­рається.)

    Друга жiн­ка. Ви за своїм чо­ло­вi­ком ози­раєте­ся? Нi, не бу­ло йо­го тут.

    Анна (обер­тається до неї за­ля­ка­на). За чо­ло­вi­ком? Нi, я не за чо­ло­вi­ком.

    Настя (з ущип­ли­вим до­ко­ром). А ми тут влас­не про нього зга­ду­ва­ли, ку­мо Ан­но, чуєте? Ка­жуть, що вiн ду­же сла­бий.

    Анна (мое неп­ри­том­но). Сла­бий? Я не чу­ла. А що йо­му та­ке?

    Настя (так са­мо). Та вi­ша­ти йо­го ма­ють.

    Анна (стре­пе­ну­ла­ся, а да­лi, ба­ча­чи, що Нас­тя кпить в неї, вiд­по­вi­дає та­кож ущип­ли­ве). Вi­ша­ти? Га, се та­ка сла­бiсть, що я йо­му на неї не по­рад­жу. Як за­ви­нив, то, ви­хай по­ку­тує.

    Настя (вiд­вер­тається вiд неї пле­чи­ма, до пер­шої жiн­ки). А знаєте, там один чо­ло­вiк iз Не­пи­то­ва си­дiв iз ним у од­нiй каз­нi, а те­пер вий­шов. То роз­по­вi­дав мо то­му чо­ло­вi­ко­вi. "Пе­ре­ка­зу­вав, - ка­же, - з ва­шо­го се­ла За­до­рож­ний: "Про­сiть там мою жiн­ку, аби ме­не хоч раз вiд­вi­да­ла. Не­хай ме­нi який крей­цар пе­ре­дасть, чис­ту со­роч­ку при­не­се. Та й не­хай ме­нi ад­во­ка­та най­ме".

    Анна вiд­хо­дить на ву­ли­цю i ще­зає.

    

ЯВА П'ЯТА

    

    Тi са­мi без Ан­ни. Па­руб­кiв i дiв­чат схо­диться бiльше. Го­мiн.

    

    Перша жiн­ка. Огид­ни­ця!

    Друга жiн­ка. По­га­не зiл­ля!

    Настя. Без сер­ця во­на! I вiд­ра­зу се бу­ло вид­но. Ад­же як йо­го бра­ли, то аби вам сло­во ска­за­ла, аби од­ну сльозу про­ро­ни­ла, як чес­нiй жiн­цi го­диться! Де там!

    Перша жiн­ка. Цi­ка­ва я, за ким во­на тут шу­ка­ла?

    Настя. Та за ним, за ним! За своїм шан­да­рем.

    Перша жiн­ка. Ба, а вiн хi­ба тут є?

    Настя. Ни­нi я ви­дi­ла йо­го в церк­вi. Вид­но, що є.

    Друга жiн­ка. Та й ме­нi здається, що я йо­го ба­чи­ла, як iшов до вiй­та.

    Настя. Во­на, пев­но, жда­ла на нього в ха­тi, а не мо­жу­чи дiж­да­ти­ся, пiш­ла за ним по се­лi шу­ка­ти.

    Друга жiн­ка. Ну, сього би вже бу­ло за­ба­га­то. Хi­ба би весь стид за­гу­би­ла.

    Настя. А ви ду­маєте, що не за­гу­би­ла? Ану, по­ба­чи­те! Во­на тут iще з ним i тан­цю­ва­ти бу­де.

    Жiнки. Тьфу! Пек, оси­на!

    

ЯВА ШОСТА

    

    Тi са­мi, му­зи­ки, по­тiм вiйт.

    

    Гомiн се­ред мо­ло­де­жi. Му­зи­ки йдуть! Му­зи­ки! Ладьте мiс­це для му­зик! (Кiлька па­руб­кiв ви­но­сять пiд­ви­ще­ну ла­ву з кор­шом­них сi­ней i став­лять знад­во­ру пiд стi­ною.) Ось так! Тут бу­де доб­ре!

    Музики, - три се­ля­ни, один зi скрип­кою, дру­гий ба­сом, тре­тiй з ре­ше­том, - вхо­дять, кла­ня­ються на всi бо­ки, вiд­так ви­ла­зять на ла­ву, де їм тим ча­сом пос­тав­ле­нi стiльцi. Во­ни сi­да­ють i по­тя­га­ють сми­ка­ми по стру мен­тах, трi­бу­ючи їх. Го­мiн дов­ко­ла, смi­хи, жар­ти. Сце­на на­пов­нюється.

    

    Вiйт (ви­хо­дить iз корш­ми, грiз­но). А тут що?(По­ба­чив­ши му­зи­ку.) А ви що тут ро­би­те? Хто вам поз­во­лив?

    Музики (вста­ють, знi­ма­ють шап­ки, скрип­ник го­во­рить). Па­не на­чальни­ку, нас зак­ли­ка­ли. Ми лю­ди за­рiб­ни. Не на­ше дi­ло пи­та­ти доз­во­лу. Нас зак­ли­ка­ли, ка­за­ли що мож­на.

    Вiйт. Хто вас зак­ли­кав?

    Скрипник. Та па­руб­ки, а хто ж би. Он Анд­рух, та Олек­са,та Сте­пан.

    Товпа вти­хає. Три па­руб­ки ви­хо­дять на­пе­ред i кла­ня­ються вiй­то­вi.

    Вiйт. А вам чо­го тре­ба?

    Перший па­ру­бок (кла­няється). Та ми би про­си­ли, па­не на­чальни­ку, що­би те поз­во­ли­ли тро­ха по­тан­цю­ва­ти. Ни­нi пу­щiн­ня, то вже ос­тат­нiй раз.

    Вiйт (стро­го). А чий ти?

    Парубок. Та Ва­си­ля Пiв­пе­реч­но­го, Олек­са.

    Вiйт. А був ти ни­нi в церк­вi?

    Парубок. Та був, па­не на­чальни­ку.

    Вiйт. А чув ти, що єго­мость на­ка­зу­ва­ли?

    Парубок. Та чув, па­не на­чальни­ку.

    Вiйт. А на­ка­зу­ва­ли во­ни вам на му­зи­ку та на тан­цi до корш­ми хо­ди­ти?

    Парубок. Та не ка­за­ли.

    Вiйт. Ну, а ви так слу­хаєте на­ка­зу?

    Парубок (чу­хається в по­ти­ли­цю i всмi­хається). Та хто би там йо­го слу­хав, па­не на­чальни­ку! На­шi єго­мость ста­ренькi, хi­ба во­ни зна­ють, чо­го мо­ло­дим пот­рiб­но? То вже як ви поз­во­ли­те… То вiд вас за­ле­жить, а не вiд єго­мос­тя.

    Iншi па­руб­ки. Так, та­кi Ми вже па­на на­чальни­ка про­си­мо доз­во­ли­ти нам.

    Вiйт. Не доз­во­ляю! Не мож­на.

    

ЯВА СЬОМА

    

Тi самi i Шльома.

    

    Шльома (ви­бi­гає з корш­ми з фляш­кою i чар­кою). Як то не мож­на? Чо­му не мож­на? (До па­руб­кiв.) Нi, нi, не бiй­те­ся, пан на­чальник жар­ту­ють. Чо­му би не бу­ло мож­на? (На­ли­ває чар­ку.) Ну, па­не на­чальни­ку, дай вам бо­же здо­ров­ля!

    Вiйт. Нi, Шльомо, раз то­бi ска­за­но, що не мож­на, то не мож­на. А ви­пи­ти вип'ю, бо щось ме­не в трун­ку млоїть (п'є), i зап­ла­чу то­бi, але тан­цiв анi му­зи­ки ме­нi не смiє бу­ти.

    Шльома. Але ж, па­не на­чальни­ку, ви не маєте пра­ва ме­нi за­ка­зу­ва­ти. Се мiй за­ро­бок. У ме­не є па­тент.

    Вiйт. Па­тент? Який па­тент?

    Шльома. Як то який? Цi­сарський па­тент. з пе­чат­кою! Ось ди­вiть! (Ви­тя­гає з-за па­зу­хи па­пiр, зло­же­ний уде­ся­те­ро, i по­дає йо­го вiй­то­вi.)

    Вiйт (нез­руч­но роз­ви­ва­ючи па­пiр, об­зи­рає йо­го на рiз­нi бо­ки, оче­вид­но, не вмi­ючи чи­та­ти, а вiд­так вiд­дає жи­до­вi). Та ко­ли так, ко­ли маєш па­тент, то iн­ша рiч. То вже не моя власть.

    Шльома. А ви­ди­те? Чи я не ка­зав, що му­зи­ка бу­де? Ну, хлоп­цi, чо­го стоїте? Бе­рiться до дiв­чат! Адiть, як во­ни нiв­ро­ку наст­роїли­ся тан­цю­ва­ти. А ви, му­зи­ки, вип'єте?

    Музики. Ба, та нам так i на­ле­житься.

    Басист. Сам бог при­ка­зав.

    Шльома(частує їх). Ну, пий­те ж, пий­те, а грай­те доб­ре!

    Музики. То вже на­ша рiч.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.docx)Ivan_franko_ukradene_shastya.docx108 Кб3767
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2)Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2142 Кб2844

Пошук на сайті: