Іван Франко
Поза межами можливого
Коли підходимо здалека до високих гір, наїжених голими, стрімки-
ми скалами, увінчаних ледівцями мов гладкими скляними стінами,
то мимовільно в нашій душі зринає жах і гомонить думка: «Там вийтиі
Стати на онтій ледяній іглі — ні, це неможливої»
Коли європейці почали на руїнах давньої Ніневії віднаходити гли-
няні цегли, вази та циліндри, покриті клиновими написами, і побачили,
що це написи уложені незвісними їм характерами, по незвісній систе-
мі (чи то азбучне письмо, чи силабічне, чи ідеографічне? і на незвісній
давно вимерлій мові, то по довгих даремних пробах вирішили, що від-
читання цього письма — річ неможлива.
Коли простому чоловікові скажете, що сонце віддалене від землі
20 мільйонів миль і що промінь світла в одній секунді пробігає 40 000
миль, то він, коли схоче бути щирий з вами, витріщить на вас очі і за-
питає:
«А хіба Ви були на сонці? Хіба Ви їздили на світлянім промені?
То неможливе, щоб ви могли це знатиі»
Чи маємо пригадувати з історії ті моменти, де погляд на межі мож-
ливого і неможливого доводив людей до комічних або трагічних конф-
ліктів? Грецькі філософи елеати рядом субтельних розумувань дока-
зували неможливість усього руху. Французький історик і політик Тьєр
доказував неможливість руху парової машини. Католицька церков
часів гуманізму і реформації в'язницею, тортурами і кострами борони-
ла погляду на неможливість кулястої форми землі, існування антипо-
дів і існування інших світів, заселених розумними істотами. А проте
досвід показав і показує щодень, що всі ті неможливості — фаль-
шиві, фікційні, виплоди чи то старої на віру повторюваної традиції, чи
то суб'єктивного стану даного чоловіка, чи вкінці недотепности та не-
досконалости наших змислів, доки їх не окрилює критичний розум,
опертий на детальнім вивченні і порівнянні фактів і явищ.
Ціла історія нашої цивілізації, матеріяльної і духової, це не що ін-
ше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалюван-
ня границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам,
від чого їх руки і їх думки відскакували як від скляної гори, це для нас
показується зовсім можливим і навіть зглядно легким до виконання.
В світі передових борців нашого часу можна навпаки завважити деко-
ли певне перецінення людських сил і здібностей, певну віру в те, що
границь можливости загалом нема ніяких, що все безмежне поле не-
звісного, невислідженого, неясного і загадкового досі для нас, це не
є ніяка скляна гора, ніяка неможливість, а тільки величезний невиїж
джений досі степ, який жде тільки смілих душ і бистрих очей, щоб по-
критися новими битими шляхами і дати людській запопадливості нові,
невимовне багаті здобутки. Цим можна пояснити собі той голосний
гомін протестів, який піднявся був перед кільканадцятьма роками,
коли славний берлінський учений Дюбуа Раймонд виступив зі своїми
сімома тезами, з яких кожна починалася категоричним Ignorabimus *.
Та з другого боку бачимо явища зовсім протилежного характеру.
Пробуйте ви так званому «здоровому хлопському розумові» витол-
кувати, що відьма не може літати на кочерзі, не може перекидатися
в собаку, не може доїти жаб і ящірок. Він може буде'притакувати
вам, може буде й сам сміятися з такої віри, але проте в душі буде твер-
до переконаний, що якби на Юрія опівночі знайшов відьму на обійстю
і вдарив її батогом або уздечкою, то рано з того батога або з тої уздеч-
ки потече молоко.
Пробуйте ви доказувати йому, що з нічого не може бути нічого,
що матерія не може постати з нематерії, а організм не може безпосе-
редньо постати з неорганічного тіла,— він буде на вас дивитися як на
єретика і скаже вам з найбільшою певністю і не підозріваючи ані разу
трудностей питання, що Бог сотворив світ з нічого, а чоловіка з глини.
Для «простого хлопського розуму» являється зовсім можливим те,
що гроші закопані в землі горять і підходять чимраз ближче на верх,
що вода в ріках опівночі перед Йорданом на хвилю переміняється в ви-
но, що опівночі перед Різдвом воли розмовляють людською мовою, що
гадина кусає жалом, грім б'є стрілою, а веселка п'є воду з криниць або
рік і часто разом з водою висмоктує риби та жаби, що упир ходить по
смерті і вночі висмоктує живим людям кров із тіла, не лишаючи ні-
якої рани ані сліду ітд. Але для інтелігентного чоловіка все те — чисті,
очевидні неможливості, про які смішно навіть дискутувати, не то щоб
доказувати їх, покликаючися на те, що для «простого хлопського розу-
му» вони ясні і натуральні.
Значить — простий хлопський розум не може бути ніяким
критерієм в питанні про межі можливого й неможливого так як і за-
галом у жадному питанню, що вимагає дрібнішого досліду й ширшої
критики. Та це вже звісна людська слабість, яку давно і влучно схарак-
теризував Спенсер у методичній пропедевтиці соціології, що хоча ми в
справах математики, фізики, медицини та астрономії «простому хлоп-
ському розумові» не признаємо ніякої компетенції, а вимагаємо фахо-
вого знання, то в справах суспільного життя, політики, соціології дуже
часто покликуємо цей «простий хлопський розум» як свідка або навіть
як суддю. Ми не міркуємо, що цей розум ані простий, бо його кривили
і кривлять тисячні упередження і само обмеження його кругозору,
ані не здоровий, бо він властиво здобуток тисячних генерацій і розумо-
вих течій, не раз дуже хворих і уломних.
Ці, може, трохи банальні, уваги насунула мені на думку дискусія,
яка недавно велася в наших щоденних газетах про деякі основні пи-
тання нашого національного розвою. Що значить народне відроджен-
ня? Які сфери матеріального і духового життя обіймає воно, а які
повинні бути виключені від його впливу? Які цілі слід, а яких не слід
ставити народному рухові? Які ідеали лежать у межах можливого,
Не знаєм і не будем знати.
а які вибігають поза ті межі? І чи слід приймати ті межі, як щось дане
й незмінне, чи може слід товкти об них — руками або й головами,
і старатися відсувати їх усе далі й далі?
Я не буду вдаватися в деталі цієї суперечки поміж «Ділом» і «Мо-
лодою Україною», з одного, а чернівецькою «Буковиною», з другого
боку. Завважу тільки, що хоч би аргументи двох перших і не пере-
конали кожного, то проте контраргументація «Буковини» основана
на вбогім арсеналі «простого хлопського розуму», блискучо доказала
повну незгожість і недостаточність цього арсеналу для рішання таких
широких і скомплікованих питань. Ми далекі від того, щоб за цю аріу-
ментацію накликати небесні громи на голови бідних публіцистів «Бу-
ковини» — вони в простоті духа і по щирості сказали, що знали,—
але вважаємо цей випадок доброю наукою для цих публіцистів, що
всякі такі появи треба обговорювати обережно і з відповідно широким
поглядом на річ; що становище холодного і практичного політика
часом буває як раз не холодне і не практичне і що всяке теоретизо-
вання, а особливо публіцистичне, має значення тільки тоді, коли явля-
ється висловом, виясненням тих інтересів, тих почувань, течій, які на-
клюнулись або накльовуються в суспільстві і без найтіснішого контакту
з життям те розумування робиться сірою, безплідною доктриною, що
в деяких випадках (коли доктринер дістане в руки силу впливу) може
принести народному життю необчислені шкоди.
Придивімося, з чисто методологічного погляду тому питанню,
а радше цілому сувоєві тих питань, які були підкладем згаданої
газетярської полеміки. Нема нічого забавнішого, як бачити наглі пере-
скоки з одного становища на друге у прихильників «простого здорово-
го розуму». Сьогодні вони виливають своє святе обурення на тих,
що підносятн важність економічного чинника в народному життю,
важність «жолудкових ідей»,— а завтра глянь! Самі вони проти ідеалу
політичної самостійности виточують як першу гармату — ті самі жо-
лудкові ідеї… «Наш народ бідний, його визискують усякі лихварі
і здирці. Рятуймо свій бідний народ, піднесім його економічно, а не
гаймо часу на пусті мрії про далекі, до зреалізування неможливі ідеа-
ли». А після завтра ті самі люди для потреб хвилевої полеміки знов
змінять фронт і будуть кидати громи на ті самі жолудкові ідеї —
і нічого собі.
Хоч і як несерйозно ставлять питання ці люди, та проте сама спра-