Ельфи доктора Штіллера - Юрій Герасименко

 

Юрій Герасименко

Ельфи доктора Штіллера

 

Бак на горищі

1

Макс-Еріх фон Штіллер не вживав нічого солодкого. Першого дня, прислужуючи за столом, Йоганн подав був хазяїнові вазу з цу­керками. Штіллер відмовився, похитавши го­ловою:

— Діабет…

Юнак здивувався: годину тому в багажнику старенького “опеля” другий служник Штіллера, кривий Каспар, привіз лантух цукру.

— Запас? — ввічливо поцікавився Йоганн. Каспар нічого не відповів, та коли хлопець за­питав удруге, пробурмотів щось не зовсім зро­зуміле:

— Запас? Ге-ге… Добра риба! День–два — і лантух порожній. У нас запасешся!

Куди ж витрачається стільки цукру? І до чого тут риба? А втім, це було не єдине, що здивувало Йоганна вже того першого дня.

Відсунувши цукерки і взявши пінцетиком крихітну таблеточку сахарину, хазяїн урочис­то проголосив:

— Я подумав, я вирішив. Ти наче й справ­ді непоганий хлопець. Отже — мої умови: їжа, — він підняв над столом жовту, обсипану ластовинням руку, загнув палець, — одяг,— за­гнув другий, — навчання, — по дві години через день, — окрема кімната. А платити не буду ні пфеніга.

Йоганн затамував подих. Може, вчулося? Оце так умови! Які так пфеніги?! Він зможе вчитися!.. Он як пощастило йому, безрідному й безпритульному, в якого тільки й власності, що руки та добрий апетит!.. Здорово!

Та, ніби прочитавши в юнакових очах оте “здорово”, хазяїн насупився.

— Ал-ле! — стукнув кістлявим кулаком по масивному старовинному столу. — Але! Із двору на вулицю — ні на крок. Ні про що не розпи­тувати, не швендяти по тих кімнатах, куди не посилали. Я цього не люблю. Затямив? Стар­ший над тобою — Каспар. Усе, що він нака­же, — закон. А над Каспаром — я. Я й більш нікого. Ясно? Робота буде неважка — домашня. В кухні, в саду, ну і… і таке інше. Я сказав усе. Тепер слово за тобою.

Йоганн розгублено мовчав.

— Ну? Я слухаю.

— Як же це… — нарешті пробелькотів хло­пець. — Ні на крок з двору… Ви ж самі каза­ли: я буду вчитися…

— Будеш. Протягом року — у мене. Я вчитиму! Хіба це так мало? А рік мине, не будеш дурнем і ледарем — поговорю де треба. До уні­верситету тебе приймуть. Коротше, ось конт­ракт. Зараз підпишеш, чи ще подумаєш?

Йоганн попросив дозволу подумати до завт­ра. Та хазяїн, певно, був переконаний у його згоді, бо наказав Каспарові провести хлопця до приміщення, де той житиме, якщо пристане на умови.

Побачивши кімнату, юнак мало в долоні не заплескав. У нього, Йоганна Кюммеля, впер­ше в житті буде власна кімната!

Звісно, якщо сказати правду, то була не кімната, а комірчина. І не власна, а хазяїнова. Але ж тут можна прожити щонайменше рік!

Шафа, канапа, стіл… На столі — стос ста­рих, ще воєнних часів, журналів. Йоганн зні­чев’я почав їх гортати.

Війна…

Йоганн Кюммель не любив думати про вій­ну, уникав усяких розмов про політику. Не його це справа, хай інші сушать собі мозок. А Фріц Данкенбауер, його приятель, з яким вони кілька останніх місяців працювали чорноробами-попихачами на кухні жалюгідного ре­сторанчика, навпаки, все мудрував. Учора на­віть посварилися: він назвав Йоганна “темною, на все згодною затичкою”. Замалим не поби­лися. І сьогодні, мабуть, сперечалися б, коли б не оце несподіване запрошення на постійну ро­боту до пана доктора Штіллера.

Йоганнові досі муляє образа. Може, й тем­ний. Може, справді “затичка”. Може, і справді надто дбає про те, щоб улаштуватися в житті якнайкраще… Але ж чому так?

Тільки від чужих людей хлопець дізнався, хто він та звідки. Родина Кюммелів жила там, за Ельбою, у Гіммельштадті. Ще до народження Йоганна батьки втекли звідти на Захід. Спершу рідний край покинули, а потім отут, на околиці Бонна, і його, немовлятко…

Гортає Йоганн старі журнали, розглядає ілюстрації: генерали, кіноактриси, фюрер… Тоскно хлопцеві, темно на душі…

Зненацька невеличке фото, акуратно обведене червоним олівцем, привернуло його увагу. Не так фото, як підпис. “Гіммельштадт. Сту­денти вшановують свого земляка депутата Рейхстагу доктора Макса-Еріха фон Штіллера”.

В оточенні веселої юрби — хазяїн. Моло­дий… Важко впізнати. Поруч ще два знімки. На першому:

“Гіммельштадт, Кайзерштрассе, 4. Парад­ний під’їзд “Голубого замку” — родового маєт­ку фон Штіллерів”.

На другому:

“Зал у маєтку. Галерея предків”.

Над знімками — великими готичними літе­рами: “Син вітчизни служить вітчизні”.

Син вітчизни…

Сказати Штіллерові, що вони майже земля­ки? Навіщо?

І вперше за сьогоднішній день подумав: що він за один, оцей Штіллер?..

Ат, чи не все одно? Аби підготував, аби до­поміг вступити до університету.

Погасив світло. Довго не міг заснути: крізь нещільно причинені двері долинали голоси: хазяїн і служник щось гаряче обговорювали.

Вранці Йоганн підписав контракт.

2

Ну й довгими ж видалися перші дні! І дов­гими, і нудними, а головне — непевними. Чотири дні — від понеділка по четвер — Йоганнові доручали тільки роботу в саду. А щовечора, хоч який був стомлений, він му­сив одбувати довгі посиденьки в хазяйському кабінеті, що їх Штіллер урочисто називав “за­душевними вечорами спогадів”.

Штіллер цікавився минулим свого робітника, а Йоганн — що Йоганнові лишалося?.. Його питали, він відповідав…

У п’ятницю, одразу після сніданку, хазяїн покликав хлопця. Досі Йоганн знав лише чоти­ри кімнати — свою, Каспарову, їдальню та Штіллерів кабінет. Всі вони містилися па пер­шому поверсі. Тепер же хазяїн повів його дов­гим тьмяним коридором до гвинтових сходів. Доки піднімалися, хирлявий, вузькогрудий Штіллер двічі відпочивав.

У просторій кімнаті на помості височів бак. На його пласких боках сяяли циферблатами якісь прилади. Пахло в кімнаті ніби кондитер­ською і водночас аптекою. Обабіч бака на двох довгих, сліпучо-білих столах виструнчилися акуратними рядами скляні посудини. Вони ски­далися на оті великі маслянки, що ними ко­лись користувалися машиністи паровозів. На кожній біля кришки поблискував міддю неве­личкий прилад з довгастою кнопкою і малень­ким віконечком, у якому тремтіли світні роже­ві й голубі цифри. Коло одного стола порався Каспар, перебираючи посудини.

— Сьогодні допомагатимеш Каспарові, — наказав хазяїн.

— Добра риба!.. — промимрив, зітхаючи, Каспар.

Після того, як Штіллер пішов, Йоганн з Каспаром наповнювали розливальниці — так називалися оті “маслянки”. Хлопець підстав­ляв їх під краник бака, з якого текла густа оранжева рідина, а кривий не відводив свого єдиного ока від приладів. Розливальниці поста­вили па великі пластмасові тарелі і Каспар знову послав хлопця в сад полоти грядки.

3

Настала субота. За сніданком, — сиділи за столом, як завжди, втрьох, — хазяїн сказав:

— Допоможеш Каспарові. Швиденько впо­раєшся, та й приходь до мене в кабінет.

Проте, як не старався хлопець, “швидень­ко” не вийшло. Після сніданку вони з кривим узяли в комірчині великі пластмасові відра й полізли в підвал. Там стояв знайомий уже Йоганнові лантух з цукром. Коли наповнили відра, Каспар, не поспішаючи, запалив сига­рету.

— Ну, чого стоїш? — пробуркотів він. — Бери тягни. Та не одне — обидва. Важко? Ах, я й забув, пан майбутній академік більше по­любляє розумову працю. Чи не так? — і ошкі­рився. — Добра риба!.. Тягни, тягни!

Відра ті довелося справді тягти, а, не нести. Сім потів зійшло, поки видерся по гвинтових сходах нагору.

У кімнаті, де вчора вже побував Йоганн, цукор висипали в бак. Із скляної шафи Каспар витяг кілька великих колб з різнобарвними про­зорими й каламутними рідинами та порожню мензурку завбільшки як пивний кухоль. Довго чаклував над нею, доливав то одну, то іншу рідину, розмішував, дивився на світло, струшу­вав і знову доливав. І тільки аж коли суміш набула спершу ясно-червоного, а потім крива­вого кольору і почала диміти, обережно, пере­хиливши мензурку через край бака, вилив на цукор. Закрив кришку, закрутив гайки, клац­нув якимось рубильником. Потім вони, як і вчора, наповнювали розливальниці.

До хазяйського кабінету Йоганн постукав боязко і невпевнено: перший же раз…

— Прошу, прошу!

Двері розчинилися, і в ту ж мить різко, настирливо задеренчав телефон.

— Сідай, хлопчику, — кивнув Штіллер, бе­ручи трубку. — Алло… Так, це я, — і раптом схопився. — Сьогодні? Слухайте, а це… Я вже перестаю вірити… Прийме? Зараз їду. Зараз, зараз! Ви навіть не уявляєте, як я вам вдяч­ний! І я також!.. — поклав трубку. Тут же, на тумбочці біля апарата, натиснув кнопку. — Сьо­годні вчитися не доведеться. Пробач. Але — не хвилюйся, ми своє надолужимо…

Увійшов Каспар.

— Їду, — весело повідомив його Штіллер, замикаючи сейф, вмурований у стіну ліворуч од письмового столу. Хлопець уже знав: оця сталева шафа називається “лівим сейфом”. За важкими, пофарбованими в білий колір двер­цятами зберігалися не гроші і не якісь там рукописи чи документи. На всіх трьох полицях тьмяно поблискували батареї карафочок з най­різноманітнішими горілками, коньяками, ліке­рами. Праворуч від столу був другий сейф, теж вмурований у стіну. На відміну від першого його називали “правим”.

— Їду, — повторив хазяїн, подзенькав в’яз­кою ключів і зняв з неї той, яким щойно за­мкнув лівий сейф. — А ці бери, — кинув Каспарові усю в’язку.

4

Хазяїн поїхав, а хлопець аж до полудня працював у саду — полов, поливав, підмі­тав доріжки…

За роботою Йоганн і про обід забув. На го­динник глянув тільки тоді, як упорався: пізно, Каспар, мабуть, давно вже хропе після своїх незмінних бобів з м’ясом.

Проте в їдальні все виглядало так, ніби кривий ще не обідав. Де ж він? Зазирнув до його кімнатки — нема. Може, в кабінеті? Так воно й є.

В лівому кутку, біля відчиненого сейфа, стояв Каспар. Похитуючись і бурмочучи під ніс свою приповідку, він неслухняною рукою на­магався поставити на поличку досить-таки ве­личеньку, вже порожню карафку. Нарешті це йому вдалося.

Повернувся до столу і аж тут помітив, що він у кімнаті не сам.

— А-а… майбутній академік!.. Ну що ж, тим краще, тим краще. Прошу! — І зробив та­кий широкий та рвучкий жест, що мало не впав.

Йоганн підійшов ближче. Каспар знову по­ліз до сейфа і поставив на стіл пузату карафку.

— Це, — непевним рухом показав на гра­фин, — це кюммель[1]. Зрозумів? Кюммель! І це, — тицьнув Йоганна в живіт. — і це Кюм­мель. Ви мусите… — хихикнув, задоволений власною дотепністю, — мусите порозумітися! Ну? — витяг гранчасту затичку.

Йоганн заперечливо похитав головою.

— О-о… Пан академік не звик із шийки!.. Зараз, одну хвилинку…

Схилився, перекинув скляну вазу із сухи­ми квітами, висипав олівці з важкого сталево­го циліндра і, не сполоснувши, налив у нього:

— Це… це був снаряд. Російський снаряд… Він летів у і руди такому, як я… Але… — і Каспар покрутив пальцем перед носом. — Ал-ле!.. Російський — не розірвався. А що це значить? Це значить… Хазяїн сказав би:, “Вип’ємо за снаряд!”.

— Не можу. Я непитущий.

— Які ми святі!.. Ну що ж, — він повільно підніс до губ важку посудину, — добра риба!.. П’ю — сам один! Один рейх, один фюрер…

Вихилив. Після цього його так розвезло, що він не міг і встояти. Упав на стілець.

— Я… — хитнув головою.— Я хочу в ліж­ко… — І раптом визвірився на Йоганна: — Мов­чати! Гауптшарфюрер[2] Каспар Фляйш дозво­ляє… Ну? Чого стоїш? Неси!


Певна річ, навіть підняти такого гевала Йоганн не зміг би. Сяк-так надсилу підвів, по­волік. Добре, хоч той ногами переступав. Дотяг до кімнати, звалив на ліжко — аж пружини застогнали. Засинаючи, Каспар пере­вернувся, і з кишені на підлогу брязнула в’яз­ка ключів.

Йоганн поклав їх на стіл.

5

Коли приїхав хазяїн і побачив п’яного, він зареготав:

— Знову підібрав ключ? Я так і знав. Цю нашу “добру рибу” хоч на небо закинь — і там не просихатиме! — Йоганна похвалив: — Моло­дець, не покинув, довів до ліжка. Не лишати друга — це по-нашому. З тебе виросте справж­ній німець.

Золота метелиця

1

За сніданком Каспар мовчав, тер лоба, просто з пляшки дудлив крижаний кефір. Штіллер довго і нецікаво торочив про одвічну солідарність справжніх німців та про згубний вплив “східних” радіопередач. Потім замовк, увімкнув приймач. Столичний диктор теж ви­словлювався про природне братство синів фатерлянду. Цей збіг здивував Йоганна: наче змовилися…

— Ну добре, — хазяїн відсунув недопиту ка­ву. — Пора… Сьогодні, хлопчику, дещо взнаєш. Мені ти подобаєшся, — поплескав його по пле­чу. — Пам’ять у тебе добра: сказано — ніяких запитань, і мовчок. Сьогодні працюємо втрьох. Тягни цукор, а ми підготуємо бак.

Утрьох діло пішло швидше. Невдовзі повні розливальниці вже стояли на тацях.

— Рушили, — наказав Штіллер і пішов упе­ред.

Йоганн і Каспар понесли таці з посуди­нами. В кінці коридору хазяїв одімкнув двері.

Йоганн побачив велику скляну залу. Ні, маленьке іграшкове місто. Скляні будиноч­ки — невисокі, кожен, мабуть, Йоганнові по гру­ди,— заповнювали мало не всю залу, створюючи лабіринт вулиць, вуличок, майданів. І в кожно­му такому будиночку за прозорим дашком роїлися міріади золотих блискіток.

Каспар поставив свою тацю на високий стіл, за ним Йоганн. Всі троє вимили руки.

Штіллер, закасавши рукава, підступив до найближчого скляного будиночка, глянув, задоволено гмикнув. Зазирнув до другого, третьо­го і аж долоні потер.

— Літають! — гукнув Каспарові. — А ти бо­явся, що велика доза. Збільшити ще на п’ять.

— На п’ять мілібер?![3] На цілих п’ять? Та вони ж…

— Дурниці! Опромінювання твоїм вихован­цям тільки на користь. Ну що ж, значить — перемога! П’ятнадцять діб і — в повітря! Тако­го швидкого розвитку ми ще не спостерігали. Увечері п’ємо шампанське. Хлопче!

Йоганн підійшов:

— Дивись!

Юнак глянув: під прозорим дашком по стільниках з великими подовженими чарунка­ми повзали, розпростуючи блискучі крильця, якісь комахи. Одсвічували у них не тільки кри­ла — спинки й черевця теж сяяли жовтим шля­хетним металом.

— Оці комахи — моє живе золото, — в голо­сі Штіллера забриніли інтонації столичного диктора. — Вони знову зроблять Німеччину сві­товою державою! Батьківщину звеличать, а нас трьох — озолотять. Сьогодні ввечері, мій хлоп­чику, я тобі все розповім. Починайте, — кивнув Каспарові.

Хазяїн пішов. Кривий узяв першу розли­вальницю:

— Дивись і слухай. Зараз ми годуватимемо ельфів, як я їх називаю…

— А що це за комахи? — не втримався-та­ки Йоганн.

Каспар наприндився і, явно наслідуючи Штіллера, почав пояснювати:

— То — такі мухи. Звуться вім-вім, а по-науковому — ПН-108…

— Мухи? — недовірливо перепитав Йоганн.

— Добра риба!.. А тобі здалося — канарки?

— А я думав…

— Думав?.. Академік!

— Я думав, то бджоли…

— Бджоли!.. — Каспар скривився, похитав головою. — Вперше зустрічаю такого телепня!.. Ну, нічого, нічого, — і знову, наслідуючи хазяї­на, поплескав Йоганна по спині. — Обтешешся, і з тебе, гляди, люди будуть. Не журися. Ти тільки уважно слухай і придивляйся, як це робиться. Оце — бокс, — і показав на скляний “будиночок”. — А ось тут лічильник. Бачиш, у віконечку дві цифри — п’ятірка і вісімка. Тоб­то разом — п’ятдесят вісім. Зрозумів? То і є доза, яку треба влити сюди, — кривий звичним рухом одкрутив мідний чопик. — Наливатимеш доти, доки отут, — тицьнув пальцем у віконеч­ко приладу на розливальниці, — не з’являться ті ж самі п’ятірка і вісімка. Налив, закрутив і — до іншої. Ясно? Давай, я подивлюся.

Йоганн налив.

Числа збіглися.

— Ти диви… Правильно! Ану — сюди, — і показав на сусідній бокс.

Йоганн налив і туди, і знову все вийшло як слід.

Кілька хвилин хлопець працював під на­глядом Каспара, потім той одвернувся, махнув рукою:

— Можеш… Роби сам.

Заливши в усі бокси, зібрали порожні роз­ливальниці, віднесли на місце.

— Ну що ж, академіку, йди на кухню, по­чисть казани. А ввечері будемо смоктати оту шампану. Це, звісно, не кюммель, та, кажуть, і в ній є якісь градуси.

2

— Прошу встати! — хазяїн урочисто під­вівся. У кришталевих келихах гарної ста­ровинної роботи іскрилися, мерехтіли бульбаш­ки. — Хто хоче проголосити тост? Може, ти, Каспаре? Це все ж таки чимала перемога — п’ятнадцять діб замість двадцяти п’яти. Будеш говорити?

— Та чого вже там… — нетерпляче засовався кривий. — Кажи вже щось… Діло не жде!

— Люблю ділових! — усміхнувся Штіллер і цокнув келихом об скляну вазу з сухими квітами: після вчорашнього на ній зміїлася ве­лика тріщина. — Ну що ж, н так я. Хлопчики, вип’ємо за те, щоб ми завжди були німцями. Німцями насамперед! І, звісно, за моїх — за наших! — вім-вім!

Випили. Каспар скривився, пересмикнув плечима:

— Ну й кисле ж…

— Сухе, — пояснив Штіллер, беручи яблуко.

— Облиш… — кривий страдницьки, благаль­но зітхнув. — Облиш свою закуску. Промочімо хоч трохи оте сухе…

— Коньяк?

— Ні… Я — солдат. Кюммель!

Штіллер дістав пляшку і вже взявся був наливати, та Каспар одібрав у нього келих.

— Давай краще я.

Одсунув чарку, натомість поставив знайо­мий уже Йоганнові снаряд з одпиляною голов­кою.

Налив повний.

— Чи не забагато? — сказав Штіллер. — А нашому новобранцеві?

— Академіки кюммелю не поважають. Хлюпни йому отієї газованої кислятини. Бе­ри, — посунув Штіллерові снаряд, — кажи вже якийсь там тост і сьорбай перший.

— Тост… — хазяїн замислився. — Снаряд не вибухнув. Стріла… сказати б, стріла смерті, — не влучила, та ще й обернулася такою пре­красною, такою глибокою чашею! Вип’ємо за те, щоб іще сто років пив ти, Каспаре, з неї, нив і топтав ворогів нашої Німеччини!

Штіллер ковтнув, подав Каспарові. Той ви­цідив до дна.

— Розмова сьогодні була, — закурюючи, почав кривий. — Нітиться дуже наш хлоп­чик. — Зненацька схопився, розстебнув піджак, повернувся до Йоганна: — Глянь!

Йоганн слухняно глянув. Нічого особливого. Випнуте черево ледве обіймав старенький, по­трісканий і потертий військовий пояс. Але пряжка… Так, це була справжня есесівська пряжка. Точнісінько таку бачив Йоганн і на хазяїнові ресторану при кемпінгу. Пряжка сяяла…

— “Моя честь у вірності”, — прочитав хло­пець.

— Так! У вірності! — Каспар сів і знову наповнив снаряд. — Ці слова… святі слова!.. но­сив на пряжці кожен, хто, як я… — кривий захлипав. — Роммель… Африка…

— Ну, годі, годі, мій любий камраде!.. — хазяїн теж захмелів. — Я знаю… всі знають, ти — чесний, вірний. І добре, що ти уриваєш час, наставляєш нашого молодого друга. Хлоп­че,— звернувся до Йоганна.— Сину!.. О, ні, я не обмовився, я все зроблю, щоб ти відчував себе у цьому будинку, як мій син… Вип’ємо за це!

Йоганн хотів сказати, що вже не може, підхопився, — ніколи він стільки не пив! — але хазяїн владно наказав сісти. Наказав і, коли той скорився, налив шампанського собі й йому.

— Настав час відкрити тобі все… Усе! Але спершу — вип’ємо.

Випили.

— Ну так от, хлопче, слухай. Розмова одверта. Це не тільки в твоїх… — налив собі ще шампанського, відпив, — це також і в моїх ін­тересах. Мені потрібен не слуга, навіть не по­мічник, а помічник-однодумець. Мені потрібна молода, чесна людина, так само віддана,— сьорбнув із келиха,— віддана своїй вітчизні, як я. Скажи: ти — німець? Серцем, душею — німець? Тільки не поспішай, не відповідай одразу.

Йоганн подумав.

В голові шуміло, дивна легкість наростала в тілі. Сумно, урочисто було на душі. Узяв келих і зненацька глянув па величезну карту, що висіла на стіні кабінету.

Ось вона — країна… Дороги, міста, ріки… Німеччина!.. А чи німець він? Щось досі не­знане, болюче й гірке підступило до горла. Йо­ганн опустив очі.

— П’ємо? — пошепки запитав Штіллер, пильними, холодними очима спостерігаючи, як міниться хлопцеве обличчя.

— П’ємо… — відказав Йоганн. Всі сумніви, всі тривоги — де й ділися. Тепер він знав, доб­ре знав, хто такі Штіллер і Каспар. Це — лю­ди, просто люди… Може, й надто вже захоп­люються минулим Німеччини, але вони — чес­ні. Чесні, одверті і — головне — так люблять свою землю! А це… це… — П’ємо! — повторив юнак і вихилив келих до дна.

3

Навкруг Йоганна сяяла, мерехтіла дивна, співуча й різнобарвна хурделиця. Квіти, мухи, сніжинки, вогники, метелики — все це крутилося й наспівувало нудотно-солоденькими голосочками:

— Ельфи, ельфи, ельфи, ельфи…

Аж дихати було важко від цього в’юнкого і чомусь дуже неприємного слова.

“Стривай… — ворушилася немічно слабка думка. — Яка ж метелиця? Серпень, кінець літа…”

“Ну й що? Ну й що? — вистрибувала ін­ша, весела.— Це незвичайна метелиця, це — Штіллерова метелиця! Це його відкриття…”

— Це — відкриття?.. Це правда?.. — ледве чутно запитав юнак.

— Правда, правда… Це правда, — повільно й упевнено проказав хазяїн. — Спи. Ти — ні­мець! — і вкрив його простирадлом.

…Прокинувся — в кімнаті темно. Підвів го­лову — важка, і хміль ще трохи шумить, та вже ні метелиці, ні отого нудотного дзижчан­ня. Тихо.

У голові — тихо, а в кімнаті — ні… Що це, знову маячня?

Сів, протер очі. Ні, вже наяву: двері не при­чинені, чути, як у кабінеті Каспар і Штіллер виводять давню солдатську пісню.

“Диваки… Любі старосвітні оригінали…” — усміхнувся, ліг. Хміль минав, та думалося важ­ко, думки ворушилися надсилу. Дивно… Тіль­ки ж учора, — та що вчора: сьогодні вранці! — він, Йоганн, іще по-справжньому не знав оцих двох дідів. А тепер знає. Знає? А то ж ні? Навіть на серці потеплішало: отак, як Штіл­лер, ніхто ще з ним не говорив…

ПІтіллер…

Хлопець вмощується зручніше, всміхається, сміється нечутним, радісним сміхом. Яке це щастя, що сліпа доля звела його з Штіллером… Яке величезне, яке людяне його відкрит­тя! Він розповідав: хмарами комах керува­тимуть по радіо. Всі оті летючі створіння, навіть шкідники, навіть мухи можуть стати корисними. Мухи запліднюватимуть сади. Мете­лики кластимуть яєчка тільки на бур’яни… Ма­сове винищення сарани й колорадського жука…

А цей новий, змінений, удосконалений вид, колишні вім-вім, нині ПН-108. Як це пре­красно!

Згадалися слова: “Батьківщину звеличать, а нас трьох — озолотять!”


Мільйони комах, вирощених у склянім залі, керовані антеною спрямованої дії, вилітають на замовлення і за день запилюють сотні гек­тарів садів і городів. Восени — гори плодів!..

У пам’ять вкарбувалися слова Штіллера: “Все, що ти зараз почув,— велика таємниця. Той, хто бовкне про це,— зрадить Німеччину”.

“Але чому?” — запитав він тоді в хазяїна, і той пояснив одним словом: “Червоні! Вони скрізь. Довідаються про нове відкриття і зна­йдуть засіб знищити не тільки наших мирних комах, але й наші сади”.

Червоні… Дивні люди, оті червоні!

Юнак думає, думає, але так і не може збагнути: навіщо, яка вигода нищити мирних комах?..

Так і не збагнув. За давньою звичкою від­махнувся від тієї думки, як од надокучливого гедзя: ото хай Данкенбауер сушить собі голо­ву. Схоже на те, що він навіть співчуває чер­воним. Хай і думає собі…

А голова важка, в роті сухо. Води б…

Йоганн позіхає, перевертається на другий бік. І все ж таки зважується, спускає ноги на прохолодну підлогу.

В коридорі не тепло, а він босоніж. Та й да­леко ж іти! Треба поминути їдальню, обійти завжди непричинену підвальну ляду, далі — кабінет і аж там, за дверима Каспарової кім­натки, — кран.

Темно. Тільки й світла, що з дверей кабі­нету, теж нещільно причинених. Голоси… О, щось наче засперечалися… хлопець прити­шує ходу і нараз різко зупиняється.

Це вразило несподівано й страшно, як рап­товий удар з темряви. Знайомий хрипкуватий баритон Штіллера виразно проказав:

— Ельфи смерті… Звучить?.. Що ж, можна і так назвати. Трохи сентиментально, але — точ­но. І все ж на Йоганнові випробовувати їх не будемо. Це безрідне щеня нам іще пригодиться.

4

Не роздумуючи — у люк. З підвалу дихну­ло цвіллю. Став на сходинці, пригнувся, прикрив ляду так, що лишилася щілина. При­слухався — чути добре.

— Вчора був у міністерстві… О, там наші люди!.. Знаєш про що мені там натякнули? Скоро, дуже скоро НДП[4] візьме кермо до сво­їх рук. Отоді, сказали мені, почнеться справж­нє життя! Коли хлопці із НДП наведуть поря­док, тоді — відкриємося. Хе!.. Наші ПН-108 ефективніші од водневої бомби! Люди лікві­дуються — це раз, будови цілі — два, кожна вім-вім гине після того, як ужалить, а голов­не — дешевизна! От тільки боюся, чи надійно діятиме отрута. Ще б одну перевірочку.

— Пам’ятаєш, яких ти мені привіз? Ледве-ледве живі, майже й не ворушилися. А в мене в таборі один поляк — здоровий був гевал. У крематорії працював. Так я на ньому. Ну, думав, кінець, не діятимуть. Ні, дивлюсь, ожи­ли твої африканські комашки, аж чотири вжа­лили. Спершу одна, а потім — три… Звісно, пе­ревіряв ще, повторював і на чоловіках, і на жін­ках,— все добре, краще, ніж можна уявити. Але ж то були дикі вім-вім. Невідомо, як ді­ятиме отрута ПН-108. На собаках — прекрас­но, а от на людях…

— Слухай, хазяїне… не розумію… як вони тоді мене не вжалили… там, у пустелі…

— Вони жалять тільки вдень, а ти їх зі­брав у коробочку перед світанком. А вранці, сам же казав, виїхали.

— Добра риба!.. Слухай.. А може, все ж таки на Йоганнові? Га? Чим не піддослід­ний?..

— В мене є кращі… Мовчання.

— Де газети?.. — це хазяїн.

— Які?

— Оті, що я вчора привіз із міністерства. Східні. “Берлінер цайтунг”.

— Ось…

Шелест, знов мовчання.

— Що там, хазяїне? Щось сталося?

— На, читай…

Шурхіт, гучне сопіння Каспара:

— “Гіммельштадт”… Гм… Читати вголос?

— Як хочеш.

— “Гіммельштадт. У Палаці культури, що міститься в колишньому замку фон ПІтіллерів…” Отаке! Добра риба! “…відкрився анти­фашистський музей”. Гм… “Найбільше відвіду­вачів збирається в колишній “галереї предків”, яку місцеві молоді художники перетворили на своєрідну галерею карикатур… Найгучніший сміх викликають карикатури на відомих у ми­нулому фінансових магнатів — предків самого Макса Штіллера…” Ух, сволота! Ну, цього так залишати не можна!..

— Ти маєш рацію, цього справді не можна так залишити. Бач — “сміх”… О, вони засмі­ються! На кутні засміються. Той поляк теж, умираючи, реготав. — В голосі Штіллера про­звучала холодна лють. — Так діє отрута. Кожен, кого вжалить вім-вім, впадає в стан, близький до сомнамбулізму. Тільки сомнамбули лізуть на дахи, ходять по карнизах, а той, кого вку­сить мій ельфик, прагнутиме глибини. Як бачиш, заощадження коштів: ніяких санітарних команд. Але й це ще не все! Частота радіопроменя, в якому летітимуть наші ПН-108, так їх збуджує, що вони — не виключена можли­вість — їстимуть набагато більше, ніж у нор­мальному стані. 1 споживатимуть, мій любий камраде, не тільки сироп, яким ми їх годуємо, а щось, може, й густіше, наприклад, живі тка­нини. Отже, цілком можливо, — в кюветах і ямах залишаться самі кістки. Потрібна ве­лика перевірка. Ну, що ж, ти правильно ска­зав, більше терпіти не можна… Треба зважу­ватись…

Замовк. Ні звуку. Йоганнові пересохло в роті. Довго вони щось мовчать!.. Але ось із кабінету почулися кроки, скрегіт, рипіння.

— Не думав я, — глухий голос Штіллера, — що так скоро доведеться одмикати правий сейф! Бачиш, які важкі… О, це, Каспаре, справ­ді важкі, дуже важкі двері!.. Якщо ми з тобою таки зважимося, тобі треба буде тільки ввімк­нути оцей рубильник. І оцей тумблер поверну­ти праворуч. І більше нічого не чіпати. Чуєш? Якщо крутнеш тумблер назад, ліворуч, то змі­ниться частота і вім-вім летітимуть у зворот­ньому напрямі… — Замовк. Чути, як чиркає за­пальничка. — Що ж, може, ти й маєш рацію, Каспаре… Страшно тільки зважитись… Я поду­мав — і я… вирішив. Ця хвилина належить історії! Через три дні, двадцятого серпня. На­ливай. За двадцяте! За наш день!

— Д-добра риба…

Йоганн нечутною тінню вислизнув із люка, метнувся до своєї кімнати. Нічим було дихати, трусився, мов у лихоманці.

Усмішка аса

1

Тієї ночі Йоганн не заснув і на мить. Вранці, побачивши його в їдальні, Штіллер насупився:

— Безсоння?

Юнак пояснив, що, навпаки, спав міцно, але почуває себе зле, бо зроду стільки не пив.

Після сніданку усе йшло, як завжди: го­тували сироп, разом з Каспаром наповнювали розливальниці, годували комах.

Та для Йоганна ніби продовжувалась ота страшна ніч. Стукало в скроні, гарячково стри­бали думки.

Що робити?

Уночі першою думкою було: тікати! Тікати негайно, куди завгодно — світ за очі.

Але вони ж не дурники, щоб так просто було від них утекти! На цей випадок, певна річ, дав­но вже все передбачено.

І враз уявилося, вималювалося обличчя Данкенбауера. Дивно: Фріц теж — і раніше за Штіллера — запитував: “Ти — німець? Ти справжній німець?” І коли Кюммель попросив пояснити, що таке справжній німець, відповів, як здалося тоді, надто вже просто та ще й за­розумілим тоном: “Справжній німець ніколи не зрадить свій народ”. А далі ще й розтлу­мачив: народ — це всі, хто створює матеріальні цінності: робітники, селяни і та інтелігенція, яка їм служить.

А хіба він, Йоганн, зрадив свій народ?

Гіммельштадт…

Гарний, кажуть…

За цими думками і день минув.

2

Наступний ранок видався сонячний. Ще з досвітку над дахами зі свистом шу­гали американські реактивні літаки, забирали­ся все вище й вище, тягнучи за собою білі смуги.

— Чудесна погода! Чудесна, — раз у раз по­вторював Штіллер, потираючи руки. — Саме та­ка, як треба!

Йоганн поглядав то на хазяїна, то на двер­цята сейфа в правому кутку кабінету. Штіллер не відпускав його від себе ні на крок. Комах вони нагодували зарані і зараз ті відпочивали перед польотом.

— Ну, почнемо? — Штіллер відімкнув зам­ки сейфа, відчинив важкі дверцята. За ними виднівся пульт з численними рубильниками, кнопками й тумблерами. — З богом!

Штіллер рвучко ввімкнув найбільший ру­бильник, крутнув праворуч тумблер під ним.

— А зараз — хутко до залу!

Залом котилося гудіння і дзижчання. В усі оті численні вулики ніби хтось війнув ядучим димом: у скляних боксах метушилися, роїлися, билися об стінки міріади довгастих золотавих комах.

— Чудесно! — вигукнув Штіллер, обнімаю­чи Каспара. — Все йде, як по писаному!

А гудіння тим часом наростало, ставало за­глушливим. В ньому коливалася металева, свердляча нота. Аж зуби ломило від того ве­рещання, що наростало, вібруючи. Все вище, вище тоном, і — раптова тиша.

Штіллер натиснув на одну з кнопок неве­ликого настінного пульта. Зал сповнили ше­лест, ляскання, різке клацання. То відчинялися, сповзали набік слизькі капронові дашки боксів. Мить — і з кожного будиночка, не­мов довгі мерехтливі язики жовтого полум’я, потяглися у прозорий розтруб золотаві рої комах.

— Полетіли!.. Летять!.. — захлинався Штіллер. Йоганн глянув на нього і не впізнав: во­лосся скуйовджене, на запалих блідих щоках — плямистий рум’янець.

— Ось воно, мов золото! — шепотів він, бризкаючи слиною. — Яка краса!..

Йоганна аж занудило. Вперше за два дні не жах, а відразу відчув він до свого веснян­куватого, миршавенького хазяїна.

Пальці мимохіть стислися, нігті вп’ялися в долоню.

— На вітер! На вільний вітер! — Штіллер аж стрибав. — Летімо! Будьмо, як вони!

Над садом у сонячному просторі ясно ме­рехтіла золотава смуга. Починалася вона із квадратного отвору, що яснів у вікні даху, тяг­лася, рівнесенька, ніби вивірена лінійкою, над верховіттям яблунь і десь там, над полем, та­нула, губилася в гарячій синяві. Мухи летіли швидко. Ось уже над головою порідшала, роз­танула смуга, ось уже й над садом її нема. Зате над полем далеко витяглася довга стрічка з розпливчастими, розмитими кінцями.

Була вона така мирна, така сонячно-золота, що на мить хлопцеві здалося: не було тієї страшної ночі, все добре, вім-вім запилювати­муть сади…

— Ану, зараз ми їх зупинимо. — Перестри­буючи через кілька східців, Штіллер вискочив на ганок, зайшов у будинок.

Смуга віддалялася й віддалялася. І зненаць­ка — де й поділася ота чіткість. Лінії викриви­лися, і вже не стрічка, а сяюча золотава хмар­ка клубочилася над серпневим полем.

“Над полем… — майнула думка. — Поки що над полем… А післязавтра, двадцятого…”

Золотий прямовисний дощ ринув із хмарки. На поле… А післязавтра…

Хлопцеві стало холодно. Під палючим по­лудневим сонцем він зіщулився, мерзлякувато пересмикнув плечима.

Гіммельштадт…

Ніколи він не бачив цього міста. Іскристим золотавим дощиком на нього післязавтра спу­ститься смерть.

“Ну й що? Ну й що? — знову заметушилася послужлива думка. — Подумаєш, Гіммель­штадт… Вигадав!..”

“Але ж це — Німеччина… Я — німець…” “Ну й що? Ну й що? Ти — німець, і ти — чу­жий. І всі, всі поміж собою чужі. Кожен уми­ратиме сам!”.

Кожен… сам…

Йоганн безсило сів на садову лаву, в зне­мозі відкинувся на спинку.

Що ж, вірно, він навіть книжку колись чи­тав. Так вона й називалася: “Кожен… умира­тиме…”

Хмарка знову знялася, витяглася в чітку смугу, полетіла назад.

3

Роздягнувся, ліг…

За розчиненим вікном у темряві хлюпотів дощик. Пахло мокрою травою, грибами. Спати, як і вчора, і позавчора, не хотілося зовсім. Повіки терпли, злипалися, а сну не було. Вуха досі свердлило оте дзижчання. Вищав, наро­став, вібруючи, тремтячий виск…

Знову заходився гортати старі журнали. Натрапив па знайоме уже фото хазяїнового замку у Гіммельштадті, переглянув нарис “Кельн — батьківщина одеколону”, довго роз­дивлявся портрет Лені Ріфеншталь[5] та кадри з фільмів: праліси, м’язистих, смаглявотілих мисливців з вольовими роздвоєними підборід­дями…

А це хто? Обличчя ординарне, стандартно-вольове, ніби знов із того ж таки ріфеншталівського фільму, форма люфтваффе, руки на гру­дях, а очі…

В очах не усмішка — регіт.

Що це за веселун такий?

Льотчик, майор, член НСДАП[6]. Фото зроб­лене після повернення з бойового польоту, під час якого оцей кінематографічний красень ски­нув на російське місто новітню експерименталь­ну бомбу. Далі зі смаком описувалися “якос­ті” бомби: економічність (собівартість набагато нижча), невелика вага і, головне, колосальна, неймовірна ефективність — в радіусі (наво­дяться цифри) усе голе: земля, дерева, навіть трупи — вибухова хвиля така сильна, що зри­ває одяг.

Несподівано захотілося спати. Кинув жур­нал і, гасячи світло, глянув на годинник: пів на дванадцяту.

Заснув — поринув, полетів у пітьму.

День був вітряний

1

— Ну, академіку, назавжди запам’ятай оцю хвилину! — Каспар зловтішно морг­нув до Йоганна, рішуче ввімкнув рубильник, потім крутнув тумблер. — Запам’ятай! Сьо…

Він не встиг докінчити: в його тім’я врі­зався важкий сталевий циліндр, отой росій­ський снаряд, що його було вистрелено давним-давно, і який тільки тепер влучив у ціль.

Все ще тримаючи в руках снаряд, Йоганн стояв, заплющивши очі. То он як воно прос­то — вбити людину! Просто… і невимовно страшно!

А втім, хіба Каспар — людина? Це — виро­док, страшніший за хижого звіра!.. Але ж він тільки виконавець. А його натхненник, доктор Штіллер, не просто звір, а скажене чудовись­ко, ладне потягти за собою весь світ!

Штіллер зараз у залі, проводжає своїх “ельфів” у смертоносну подорож. Ну, то стри­вай же!

Йоганн злетів сходами нагору, забарикаду­вав двері до залу — тепер не вийде! Потім знову побіг до пульта. Він добре запам’ятав: якщо повернути тумблер ліворуч, одразу ж зміниться частота і вім-вім повернуться назад. Ось уже й двері кабінету. І враз… що ж це? Двері замкнені.

Може, кривий ожив?

Зазирнув у шпарину: лежить, як і лежав.

Посмикав-посмикав і аж плюнув спересер­дя. Поспішаючи нагору, Йоганн грюкнув две­рима, і вони замкнулися самі.

Кинувся в підвал по сокиру. Довго шукав її — здається ж, була. Нарешті, знайшов. Під­важив двері, одчинив.

Рвучко повернув тумблер. І ясно уявив, як десь там, далеко, нараз викривилася золота смуга, зупинилась і, знову вирівнявшись, по­летіла назад.

Про всяк випадок рубонув телефонний шнур і тільки тоді жбурнув сокиру.

Щоденник! Будь-що треба відшукати що­денник. Там, мабуть, усе про отих вім-вім. Йоганн сам бачив, як Штіллер після кожних відвідин скляного залу щось записував у зе­лений зошит.

Він десь тут, у якійсь шухляді письмового столу. Шухляди важкі, їх аж шість. Поки пе­рерив першу, упрів чуб. Нема! Витяг другу… Аж насподі, під старими газетами, побачив зе­ленавий зошит. Погортав — не той, нічого не записано.

Третю шухляду передивився, четверту, п’я­ту… І тільки в шостій, висипавши з неї все на стіл, знайшов. Глянув — так, це воно…

Нараз різко, оглушливо задзвонив телефон.

Що за чортівня? Адже сам перерубав шнур. Телефон вим­кну­то.

Але дзвоник не змовкав. Та це ж домофон!

Недовго думавши, підняв трубку.

— Я слухаю.

— Йоганне, — голос Штіллера, — це ти, Йоганне?

— Я

— А що ти там робиш?

— Прибираю, витираю пилюку.

— А де Каспар?

— Він — того…

— Що-що?

— Каспар трохи випив і пішов спати.

— Знову підробив ключ!.. Прокляття! Кри­вий собака! — в голосі хазяїна чулися і лють, і переляк. — Слухай, Йоганне, ти в правому сейфі… ну, там, на тому пульті… нічого не чіпав?

— Ні.

— Отже, це той кривий блазень… Слухай, хлопчику, Каспар, мабуть, з перепою, раніше, ніж треба, повернув тумблер ліворуч… Ну, ти цього не знаєш… ліворуч треба було пізніше… Комахи повернулися… Вони не хочуть зала­зити в бокси…

— Чому?

— Ну… вплинула частота. Потім поясню. Слухай, хлопчику, я не можу одімкнути две­рей. Поверни, будь ласка, на пульті найбіль­ший тумблер… праворуч, праворуч поверни!.. І йди сюди.

— Але ж сейф замкнуто.

— Прокляття!.. Ой! Боже… Слухай, Йоган­не! Швидше, негайно знайди десь лом, соки­ру — що хочеш… Біжи сюди… Швидше!.. Ой, швидше, хлопчику!

— А що там таке?

— Та тут… просто, вім-вім… А-а! Вім-вім надто агресивні…

Йоганн поклав трубку. Ні, це не входило в його план.

Але так ще краще.

Заховавши під куртку зелений зошит, узяв сокиру і впевнено, спокійно пішов до гвинто­вих сходів.

2

На горищі наче нічого й не змінилося. Тільки й того, що величезну чашу-рефлектор повернуто в інший бік.

Знає хлопець: протилежний поворот — то Гіммельштадт…

Глянув униз — крізь вікно в підлозі го­рища.

У скляному залі ніщо не рухалось. Жод­ної золотої цяточки в повітрі. Але там, біля дверей, на паркеті ворушився клубок. Обліп­лений міріадами своїх вихованців, — увесь зо­лотий! — дивною лежачою статуєю застиг, скарлючився на підлозі Штіллер,

“Домігся-таки свого, — подумав Йоганн. — Озолотився…” Отрута ПН-108 діяла безвідмов­но: Макс-Еріх фон Штіллер, як і його колиш­ні піддослідні, вмираючи, намагався заглиби­тися, нігтями, руками і ногами шкрябав пар­кет.

Хлопець підвівся, узяв сокиру, розтрощив усі пластмасові шухлядки приладів, що ліпи­лися під антеною. Сплющив, розклепав чашу-рефлектор.

Зійшов униз, у кабінет. Поплював на до­лоні, розмахнувся і — обухом по пульту. Аж загуло в сейфі!

Потім приніс із гаража цеберку бензину. Креснув запальничкою.

А день був вітряний…

3

…Йоганн плив.

Плив і плив. Пірнав, коли намацували прожектором, кидався під водою вбік, вири­нав, жадібно ковтаючи гостре нічне повітря, і знову плив…

По ньому стріляли. Часом кулі плюскали зовсім близько. Холодна серпнева вода зводи­ла м’язи, калатало серце. Дедалі важче й важ­че було пірнати, міняти під водою напрям. Але він — плив.

Плив і знав: десь там, попереду, по той бік Ельби, світиться яскравими вогнями ним уря­тований Гіммельштадт.

Плив і вірив: він на отій землі — не чу­жий…

 


[1] Кюммель (нім.) — тминна горілка.

[2] Фельдфебель військ СС.

[3] Одиниця відносної біологічної ефективності оп­ромінювання.

[4] Нова фашистська партія Німеччини.

[5] Акторка і режисер часів Третього рейху.

[6] Офіційна назва гітлерівської партії.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.docx)Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.docx69 Кб778
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.fb2)Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.fb2185 Кб842

Пошук на сайті: