Ельфи доктора Штіллера - Юрій Герасименко (сторінка 3)

Мільйони комах, вирощених у склянім залі, керовані антеною спрямованої дії, вилітають на замовлення і за день запилюють сотні гек­тарів садів і городів. Восени — гори плодів!..

У пам’ять вкарбувалися слова Штіллера: “Все, що ти зараз почув,— велика таємниця. Той, хто бовкне про це,— зрадить Німеччину”.

“Але чому?” — запитав він тоді в хазяїна, і той пояснив одним словом: “Червоні! Вони скрізь. Довідаються про нове відкриття і зна­йдуть засіб знищити не тільки наших мирних комах, але й наші сади”.

Червоні… Дивні люди, оті червоні!

Юнак думає, думає, але так і не може збагнути: навіщо, яка вигода нищити мирних комах?..

Так і не збагнув. За давньою звичкою від­махнувся від тієї думки, як од надокучливого гедзя: ото хай Данкенбауер сушить собі голо­ву. Схоже на те, що він навіть співчуває чер­воним. Хай і думає собі…

А голова важка, в роті сухо. Води б…

Йоганн позіхає, перевертається на другий бік. І все ж таки зважується, спускає ноги на прохолодну підлогу.

В коридорі не тепло, а він босоніж. Та й да­леко ж іти! Треба поминути їдальню, обійти завжди непричинену підвальну ляду, далі — кабінет і аж там, за дверима Каспарової кім­натки, — кран.

Темно. Тільки й світла, що з дверей кабі­нету, теж нещільно причинених. Голоси… О, щось наче засперечалися… хлопець прити­шує ходу і нараз різко зупиняється.

Це вразило несподівано й страшно, як рап­товий удар з темряви. Знайомий хрипкуватий баритон Штіллера виразно проказав:

— Ельфи смерті… Звучить?.. Що ж, можна і так назвати. Трохи сентиментально, але — точ­но. І все ж на Йоганнові випробовувати їх не будемо. Це безрідне щеня нам іще пригодиться.

4

Не роздумуючи — у люк. З підвалу дихну­ло цвіллю. Став на сходинці, пригнувся, прикрив ляду так, що лишилася щілина. При­слухався — чути добре.

— Вчора був у міністерстві… О, там наші люди!.. Знаєш про що мені там натякнули? Скоро, дуже скоро НДП[4] візьме кермо до сво­їх рук. Отоді, сказали мені, почнеться справж­нє життя! Коли хлопці із НДП наведуть поря­док, тоді — відкриємося. Хе!.. Наші ПН-108 ефективніші од водневої бомби! Люди лікві­дуються — це раз, будови цілі — два, кожна вім-вім гине після того, як ужалить, а голов­не — дешевизна! От тільки боюся, чи надійно діятиме отрута. Ще б одну перевірочку.

— Пам’ятаєш, яких ти мені привіз? Ледве-ледве живі, майже й не ворушилися. А в мене в таборі один поляк — здоровий був гевал. У крематорії працював. Так я на ньому. Ну, думав, кінець, не діятимуть. Ні, дивлюсь, ожи­ли твої африканські комашки, аж чотири вжа­лили. Спершу одна, а потім — три… Звісно, пе­ревіряв ще, повторював і на чоловіках, і на жін­ках,— все добре, краще, ніж можна уявити. Але ж то були дикі вім-вім. Невідомо, як ді­ятиме отрута ПН-108. На собаках — прекрас­но, а от на людях…

— Слухай, хазяїне… не розумію… як вони тоді мене не вжалили… там, у пустелі…

— Вони жалять тільки вдень, а ти їх зі­брав у коробочку перед світанком. А вранці, сам же казав, виїхали.

— Добра риба!.. Слухай.. А може, все ж таки на Йоганнові? Га? Чим не піддослід­ний?..

— В мене є кращі… Мовчання.

— Де газети?.. — це хазяїн.

— Які?

— Оті, що я вчора привіз із міністерства. Східні. “Берлінер цайтунг”.

— Ось…

Шелест, знов мовчання.

— Що там, хазяїне? Щось сталося?

— На, читай…

Шурхіт, гучне сопіння Каспара:

— “Гіммельштадт”… Гм… Читати вголос?

— Як хочеш.

— “Гіммельштадт. У Палаці культури, що міститься в колишньому замку фон ПІтіллерів…” Отаке! Добра риба! “…відкрився анти­фашистський музей”. Гм… “Найбільше відвіду­вачів збирається в колишній “галереї предків”, яку місцеві молоді художники перетворили на своєрідну галерею карикатур… Найгучніший сміх викликають карикатури на відомих у ми­нулому фінансових магнатів — предків самого Макса Штіллера…” Ух, сволота! Ну, цього так залишати не можна!..

— Ти маєш рацію, цього справді не можна так залишити. Бач — “сміх”… О, вони засмі­ються! На кутні засміються. Той поляк теж, умираючи, реготав. — В голосі Штіллера про­звучала холодна лють. — Так діє отрута. Кожен, кого вжалить вім-вім, впадає в стан, близький до сомнамбулізму. Тільки сомнамбули лізуть на дахи, ходять по карнизах, а той, кого вку­сить мій ельфик, прагнутиме глибини. Як бачиш, заощадження коштів: ніяких санітарних команд. Але й це ще не все! Частота радіопроменя, в якому летітимуть наші ПН-108, так їх збуджує, що вони — не виключена можли­вість — їстимуть набагато більше, ніж у нор­мальному стані. 1 споживатимуть, мій любий камраде, не тільки сироп, яким ми їх годуємо, а щось, може, й густіше, наприклад, живі тка­нини. Отже, цілком можливо, — в кюветах і ямах залишаться самі кістки. Потрібна ве­лика перевірка. Ну, що ж, ти правильно ска­зав, більше терпіти не можна… Треба зважу­ватись…

Замовк. Ні звуку. Йоганнові пересохло в роті. Довго вони щось мовчать!.. Але ось із кабінету почулися кроки, скрегіт, рипіння.

— Не думав я, — глухий голос Штіллера, — що так скоро доведеться одмикати правий сейф! Бачиш, які важкі… О, це, Каспаре, справ­ді важкі, дуже важкі двері!.. Якщо ми з тобою таки зважимося, тобі треба буде тільки ввімк­нути оцей рубильник. І оцей тумблер поверну­ти праворуч. І більше нічого не чіпати. Чуєш? Якщо крутнеш тумблер назад, ліворуч, то змі­ниться частота і вім-вім летітимуть у зворот­ньому напрямі… — Замовк. Чути, як чиркає за­пальничка. — Що ж, може, ти й маєш рацію, Каспаре… Страшно тільки зважитись… Я поду­мав — і я… вирішив. Ця хвилина належить історії! Через три дні, двадцятого серпня. На­ливай. За двадцяте! За наш день!

— Д-добра риба…

Йоганн нечутною тінню вислизнув із люка, метнувся до своєї кімнати. Нічим було дихати, трусився, мов у лихоманці.

Усмішка аса

1

Тієї ночі Йоганн не заснув і на мить. Вранці, побачивши його в їдальні, Штіллер насупився:

— Безсоння?

Юнак пояснив, що, навпаки, спав міцно, але почуває себе зле, бо зроду стільки не пив.

Після сніданку усе йшло, як завжди: го­тували сироп, разом з Каспаром наповнювали розливальниці, годували комах.

Та для Йоганна ніби продовжувалась ота страшна ніч. Стукало в скроні, гарячково стри­бали думки.

Що робити?

Уночі першою думкою було: тікати! Тікати негайно, куди завгодно — світ за очі.

Але вони ж не дурники, щоб так просто було від них утекти! На цей випадок, певна річ, дав­но вже все передбачено.

І враз уявилося, вималювалося обличчя Данкенбауера. Дивно: Фріц теж — і раніше за Штіллера — запитував: “Ти — німець? Ти справжній німець?” І коли Кюммель попросив пояснити, що таке справжній німець, відповів, як здалося тоді, надто вже просто та ще й за­розумілим тоном: “Справжній німець ніколи не зрадить свій народ”. А далі ще й розтлу­мачив: народ — це всі, хто створює матеріальні цінності: робітники, селяни і та інтелігенція, яка їм служить.

А хіба він, Йоганн, зрадив свій народ?

Гіммельштадт…

Гарний, кажуть…

За цими думками і день минув.

2

Наступний ранок видався сонячний. Ще з досвітку над дахами зі свистом шу­гали американські реактивні літаки, забирали­ся все вище й вище, тягнучи за собою білі смуги.

— Чудесна погода! Чудесна, — раз у раз по­вторював Штіллер, потираючи руки. — Саме та­ка, як треба!

Йоганн поглядав то на хазяїна, то на двер­цята сейфа в правому кутку кабінету. Штіллер не відпускав його від себе ні на крок. Комах вони нагодували зарані і зараз ті відпочивали перед польотом.

— Ну, почнемо? — Штіллер відімкнув зам­ки сейфа, відчинив важкі дверцята. За ними виднівся пульт з численними рубильниками, кнопками й тумблерами. — З богом!

Штіллер рвучко ввімкнув найбільший ру­бильник, крутнув праворуч тумблер під ним.

— А зараз — хутко до залу!

Залом котилося гудіння і дзижчання. В усі оті численні вулики ніби хтось війнув ядучим димом: у скляних боксах метушилися, роїлися, билися об стінки міріади довгастих золотавих комах.

— Чудесно! — вигукнув Штіллер, обнімаю­чи Каспара. — Все йде, як по писаному!

А гудіння тим часом наростало, ставало за­глушливим. В ньому коливалася металева, свердляча нота. Аж зуби ломило від того ве­рещання, що наростало, вібруючи. Все вище, вище тоном, і — раптова тиша.

Штіллер натиснув на одну з кнопок неве­ликого настінного пульта. Зал сповнили ше­лест, ляскання, різке клацання. То відчинялися, сповзали набік слизькі капронові дашки боксів. Мить — і з кожного будиночка, не­мов довгі мерехтливі язики жовтого полум’я, потяглися у прозорий розтруб золотаві рої комах.

— Полетіли!.. Летять!.. — захлинався Штіллер. Йоганн глянув на нього і не впізнав: во­лосся скуйовджене, на запалих блідих щоках — плямистий рум’янець.

— Ось воно, мов золото! — шепотів він, бризкаючи слиною. — Яка краса!..

Йоганна аж занудило. Вперше за два дні не жах, а відразу відчув він до свого веснян­куватого, миршавенького хазяїна.

Пальці мимохіть стислися, нігті вп’ялися в долоню.

— На вітер! На вільний вітер! — Штіллер аж стрибав. — Летімо! Будьмо, як вони!

Над садом у сонячному просторі ясно ме­рехтіла золотава смуга. Починалася вона із квадратного отвору, що яснів у вікні даху, тяг­лася, рівнесенька, ніби вивірена лінійкою, над верховіттям яблунь і десь там, над полем, та­нула, губилася в гарячій синяві. Мухи летіли швидко. Ось уже над головою порідшала, роз­танула смуга, ось уже й над садом її нема. Зате над полем далеко витяглася довга стрічка з розпливчастими, розмитими кінцями.

Була вона така мирна, така сонячно-золота, що на мить хлопцеві здалося: не було тієї страшної ночі, все добре, вім-вім запилювати­муть сади…

— Ану, зараз ми їх зупинимо. — Перестри­буючи через кілька східців, Штіллер вискочив на ганок, зайшов у будинок.

Смуга віддалялася й віддалялася. І зненаць­ка — де й поділася ота чіткість. Лінії викриви­лися, і вже не стрічка, а сяюча золотава хмар­ка клубочилася над серпневим полем.

“Над полем… — майнула думка. — Поки що над полем… А післязавтра, двадцятого…”

Золотий прямовисний дощ ринув із хмарки. На поле… А післязавтра…

Хлопцеві стало холодно. Під палючим по­лудневим сонцем він зіщулився, мерзлякувато пересмикнув плечима.

Гіммельштадт…

Ніколи він не бачив цього міста. Іскристим золотавим дощиком на нього післязавтра спу­ститься смерть.

“Ну й що? Ну й що? — знову заметушилася послужлива думка. — Подумаєш, Гіммель­штадт… Вигадав!..”

“Але ж це — Німеччина… Я — німець…” “Ну й що? Ну й що? Ти — німець, і ти — чу­жий. І всі, всі поміж собою чужі. Кожен уми­ратиме сам!”.

Кожен… сам…

Йоганн безсило сів на садову лаву, в зне­мозі відкинувся на спинку.

Що ж, вірно, він навіть книжку колись чи­тав. Так вона й називалася: “Кожен… умира­тиме…”

Хмарка знову знялася, витяглася в чітку смугу, полетіла назад.

3

Роздягнувся, ліг…

За розчиненим вікном у темряві хлюпотів дощик. Пахло мокрою травою, грибами. Спати, як і вчора, і позавчора, не хотілося зовсім. Повіки терпли, злипалися, а сну не було. Вуха досі свердлило оте дзижчання. Вищав, наро­став, вібруючи, тремтячий виск…

Знову заходився гортати старі журнали. Натрапив па знайоме уже фото хазяїнового замку у Гіммельштадті, переглянув нарис “Кельн — батьківщина одеколону”, довго роз­дивлявся портрет Лені Ріфеншталь[5] та кадри з фільмів: праліси, м’язистих, смаглявотілих мисливців з вольовими роздвоєними підборід­дями…

А це хто? Обличчя ординарне, стандартно-вольове, ніби знов із того ж таки ріфеншталівського фільму, форма люфтваффе, руки на гру­дях, а очі…

В очах не усмішка — регіт.

Що це за веселун такий?

Льотчик, майор, член НСДАП[6]. Фото зроб­лене після повернення з бойового польоту, під час якого оцей кінематографічний красень ски­нув на російське місто новітню експерименталь­ну бомбу. Далі зі смаком описувалися “якос­ті” бомби: економічність (собівартість набагато нижча), невелика вага і, головне, колосальна, неймовірна ефективність — в радіусі (наво­дяться цифри) усе голе: земля, дерева, навіть трупи — вибухова хвиля така сильна, що зри­ває одяг.

Несподівано захотілося спати. Кинув жур­нал і, гасячи світло, глянув на годинник: пів на дванадцяту.

Заснув — поринув, полетів у пітьму.

День був вітряний

1

— Ну, академіку, назавжди запам’ятай оцю хвилину! — Каспар зловтішно морг­нув до Йоганна, рішуче ввімкнув рубильник, потім крутнув тумблер. — Запам’ятай! Сьо…

Він не встиг докінчити: в його тім’я врі­зався важкий сталевий циліндр, отой росій­ський снаряд, що його було вистрелено давним-давно, і який тільки тепер влучив у ціль.

Все ще тримаючи в руках снаряд, Йоганн стояв, заплющивши очі. То он як воно прос­то — вбити людину! Просто… і невимовно страшно!

А втім, хіба Каспар — людина? Це — виро­док, страшніший за хижого звіра!.. Але ж він тільки виконавець. А його натхненник, доктор Штіллер, не просто звір, а скажене чудовись­ко, ладне потягти за собою весь світ!

Штіллер зараз у залі, проводжає своїх “ельфів” у смертоносну подорож. Ну, то стри­вай же!

Йоганн злетів сходами нагору, забарикаду­вав двері до залу — тепер не вийде! Потім знову побіг до пульта. Він добре запам’ятав: якщо повернути тумблер ліворуч, одразу ж зміниться частота і вім-вім повернуться назад. Ось уже й двері кабінету. І враз… що ж це? Двері замкнені.

Може, кривий ожив?

Зазирнув у шпарину: лежить, як і лежав.

Посмикав-посмикав і аж плюнув спересер­дя. Поспішаючи нагору, Йоганн грюкнув две­рима, і вони замкнулися самі.

Кинувся в підвал по сокиру. Довго шукав її — здається ж, була. Нарешті, знайшов. Під­важив двері, одчинив.

Рвучко повернув тумблер. І ясно уявив, як десь там, далеко, нараз викривилася золота смуга, зупинилась і, знову вирівнявшись, по­летіла назад.

Про всяк випадок рубонув телефонний шнур і тільки тоді жбурнув сокиру.

Щоденник! Будь-що треба відшукати що­денник. Там, мабуть, усе про отих вім-вім. Йоганн сам бачив, як Штіллер після кожних відвідин скляного залу щось записував у зе­лений зошит.

Він десь тут, у якійсь шухляді письмового столу. Шухляди важкі, їх аж шість. Поки пе­рерив першу, упрів чуб. Нема! Витяг другу… Аж насподі, під старими газетами, побачив зе­ленавий зошит. Погортав — не той, нічого не записано.

Третю шухляду передивився, четверту, п’я­ту… І тільки в шостій, висипавши з неї все на стіл, знайшов. Глянув — так, це воно…

Нараз різко, оглушливо задзвонив телефон.

Що за чортівня? Адже сам перерубав шнур. Телефон вим­кну­то.

Але дзвоник не змовкав. Та це ж домофон!

Недовго думавши, підняв трубку.

— Я слухаю.

— Йоганне, — голос Штіллера, — це ти, Йоганне?

— Я

— А що ти там робиш?

— Прибираю, витираю пилюку.

— А де Каспар?

— Він — того…

— Що-що?

— Каспар трохи випив і пішов спати.

— Знову підробив ключ!.. Прокляття! Кри­вий собака! — в голосі хазяїна чулися і лють, і переляк. — Слухай, Йоганне, ти в правому сейфі… ну, там, на тому пульті… нічого не чіпав?

— Ні.

— Отже, це той кривий блазень… Слухай, хлопчику, Каспар, мабуть, з перепою, раніше, ніж треба, повернув тумблер ліворуч… Ну, ти цього не знаєш… ліворуч треба було пізніше… Комахи повернулися… Вони не хочуть зала­зити в бокси…

— Чому?

— Ну… вплинула частота. Потім поясню. Слухай, хлопчику, я не можу одімкнути две­рей. Поверни, будь ласка, на пульті найбіль­ший тумблер… праворуч, праворуч поверни!.. І йди сюди.

— Але ж сейф замкнуто.

— Прокляття!.. Ой! Боже… Слухай, Йоган­не! Швидше, негайно знайди десь лом, соки­ру — що хочеш… Біжи сюди… Швидше!.. Ой, швидше, хлопчику!

— А що там таке?

— Та тут… просто, вім-вім… А-а! Вім-вім надто агресивні…

Йоганн поклав трубку. Ні, це не входило в його план.

Але так ще краще.

Заховавши під куртку зелений зошит, узяв сокиру і впевнено, спокійно пішов до гвинто­вих сходів.

2

На горищі наче нічого й не змінилося. Тільки й того, що величезну чашу-рефлектор повернуто в інший бік.

Знає хлопець: протилежний поворот — то Гіммельштадт…

Глянув униз — крізь вікно в підлозі го­рища.

У скляному залі ніщо не рухалось. Жод­ної золотої цяточки в повітрі. Але там, біля дверей, на паркеті ворушився клубок. Обліп­лений міріадами своїх вихованців, — увесь зо­лотий! — дивною лежачою статуєю застиг, скарлючився на підлозі Штіллер,

“Домігся-таки свого, — подумав Йоганн. — Озолотився…” Отрута ПН-108 діяла безвідмов­но: Макс-Еріх фон Штіллер, як і його колиш­ні піддослідні, вмираючи, намагався заглиби­тися, нігтями, руками і ногами шкрябав пар­кет.

Хлопець підвівся, узяв сокиру, розтрощив усі пластмасові шухлядки приладів, що ліпи­лися під антеною. Сплющив, розклепав чашу-рефлектор.

Зійшов униз, у кабінет. Поплював на до­лоні, розмахнувся і — обухом по пульту. Аж загуло в сейфі!

Потім приніс із гаража цеберку бензину. Креснув запальничкою.

А день був вітряний…

3

…Йоганн плив.

Плив і плив. Пірнав, коли намацували прожектором, кидався під водою вбік, вири­нав, жадібно ковтаючи гостре нічне повітря, і знову плив…

По ньому стріляли. Часом кулі плюскали зовсім близько. Холодна серпнева вода зводи­ла м’язи, калатало серце. Дедалі важче й важ­че було пірнати, міняти під водою напрям. Але він — плив.

Плив і знав: десь там, попереду, по той бік Ельби, світиться яскравими вогнями ним уря­тований Гіммельштадт.

Плив і вірив: він на отій землі — не чу­жий…

 


[1] Кюммель (нім.) — тминна горілка.

[2] Фельдфебель військ СС.

[3] Одиниця відносної біологічної ефективності оп­ромінювання.

[4] Нова фашистська партія Німеччини.

[5] Акторка і режисер часів Третього рейху.

[6] Офіційна назва гітлерівської партії.

 

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.docx)Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.docx69 Кб778
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.fb2)Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.fb2185 Кб842

Пошук на сайті: