Купхейп налив у широку колбу жовтої рідини, додав до неї зеленої. Суміш закипіла, вкрилася бульбашками, і раптом, — Чакт аж підвівся від несподіванки, — рідина в посудині стала ясно-багряною. Озираючись, тремтячими руками горбань вмочив у рідину клапоть білої матерії, вийняв, ще раз вмочив…
Матерія взялася рівним червоним кольором. Ввімкнув потужний вентилятор. Тримаючи в струменях теплого повітря, просушив пофарбований клапоть.
Підійшов до сонної Хет, ще раз озирнувся і рвучко накрив їй лице червоною матерією.
Потужні промені рефлекторів били просто в обличчя Хет. Вона здригнулася і раптом гірко, якось зовсім по-дитячому Захлипала, зайшлася плачем.
— Ні, в мого батенька таки державний розум! — Чакт знову сів у крісло. — Ти знаєш, що він надумав?
— Що?
— Червоний колір — надпотужний збудник хакахо… А втім, давай додивимося до кінця.
Купхейп вже закінчував свої таємничі маніпуляції. Почаклував біля невеличкої скриньки, і з неї вихопився зелений язичок вогню, підніс до нього червоний клапоть, спалив його. Попіл вкинув до посудини з червоною рідиною. Розмішав, долив білої. Червоний колір почав рожевіти, бліднути. І через мить в посудині поблискувала іскриста жовта рідина.
Хет уже не плакала, але навіть при значному зменшенні — екран кейфу був невеличкий — видно було, як тривожно спала Купхейпова дочка. Вона то стискала кулаки, і на обличчя її, тепер таке осмислене, людяне, набігала тінь гніву; то глибока скорбота ламала, стискувала недавно жовті, тоненькі, а тепер повні, справжні дівочі уста; то раптом весела усмішка осявала зовсім уже невпізнанне лице Хет.
Ні, це аж ніяк не скидалося на забуття тяжкохворого. Не болісне маячення — природні, молоді тривоги бентежили дівочий сон…
Купхейп по-дослідницьки уважно оглянув наслідки своїх чаклувань, погасив рефлектори, вийшов.
Чакт клацнув вимикачем. Екран погас.
— Так от слухай. Кілька хвилин тому на твоїх очах Купхейп Х’юп Купеп вперше у своєму житті вчинив державний злочин.
— Овва!
— Так, так. Саме державний злочин. Завдяки його старанням Хет захворіла на хакахо.
— Навіщо він це зробив?
— Зараз усе зрозумієш. За державними законами Щактиф шлюбні зустрічі під час Свята Пітьми можуть відбуватися тільки із здоровими жінками. Сьогодні у спеціальному штейпі Хет відвезуть до лікарні закритого типу, де лікуються ті поодинокі представники еліти, які — це дуже рідко трапляється — захворюють на хакахо. В лікарні Хет пробуде діб десять, а Свято Пітьми завтра. Отже, Великий Перукар поки що лишився в дурнях. Правда, таким, як Перукар, ніхто й слова не скаже, якщо він влаштує собі окреме Свято Пітьми і через десять діб. Але до того часу мій батенько ще якусь штуковину вигадає…
Настав день Свята Пітьми. Замкнувшись у Тихому залі, Купхейп тоци дві складав листа до Великого Перукаря. Чорний закритий штейп одвіз Хет до лікарні, що містилась десь далеко у горах.
Поснідавши, пішов Іван бродити нескінченними коридорами академії. Піднявся ліфтом до Чакта, не застав. Спустився на дах — хоч свіжим повітрям подихати… Свіжим?
Парко. Пахне пліснявою, грибами… Іван постояв біля поручнів, подивився на мовчазне, до нудоти ідеально розплановане місто, побрів, позіхаючи, по безмежному, здавалося, даху. Скільки Іван живе тут, а й досі ще ні разу не обійшов усього.
Он стоянка штейпів, що потребують потокового ремонту. Капітальний роблять внизу, біля якогось, невідомого Іванові, очисного басейну. Попереду, прямо посеред даху, навколо величезного повітряного корабля порається кілька шхуфів.
Чорно-жовті засмальцьовані комбінезони, застиглі, нерухомі обличчя. Та скільки скорботи, скільки величавою суму навіть у цій неприродній, схожій на маску застиглості! “Любі мої! — думає Іван.— Як же ви не схожі на земних своїх побратимів! Нічого… Буде свято і на вашій вулиці…”
Одразу за стоянкою штейпів починається так званий Кип-Кейп, улюблене місце відпочинку служителів та хичистів академії. На високій зеленій арці — золоті літери: “Роботам і шхуфам вхід заборонено”.
За огорожею — парк. Так, це був справжній парк. Тільки замість каштанів чи пальм над головами перехожих схилялись білі кактусоподібні хифи. Росли вони в величезних пластмасових ящиках. Чим далі від входу, тим більше вони спліталися своїми голими, м’ясистими гілляками, і кроків за двадцять алея перетворювалась на живий тунель.
Тривала пора малого спокою, всі були на своїх службових місцях, парк порожнів. Іван сів, безсило відкинув голову на спинку лави. Скільки мрій перемріяно, скільки планів переплановано… Чи не пора підбивати підсумки?
Вчора у Тихому залі горбань сказав: досить вам, мовляв, сидіти в чотирьох стінах, пора трохи розвіятись. А далі вже цілком офіційно повідомив: найближчим часом він з Іваном зробить кілька відповідальних візитів. Яких? Для чого? Про це ні слова.
Насуваються нові події…
Парко… Над кожним хифом — нерухома хмаринка прозорого туману. Ні вітерця, ні подиху свіжого.
І раптом почулися кроки — по алеї до Івана біг Чакт.
— Ось де ти! А я шукаю… — з розгону впав на лаву. — Хух!
— Чи не на Свято Пітьми думаєш мене запросить? До речі, коли воно почнеться?
— Через дві тоци. Сьогодні такий день — твій перший ювілей, а в мене замість подарунка самі неприємні новини…
— Який ювілей? Щось у вас надмірне захоплення ювілеями — то Великого Перукаря, то Кунхейпового горба…
— Так, ювілеї у нас люблять. А твій… невже сам не знаєш? Сьогодні рівно сто діб, як ми вперше зустрілися. Але слухай новини.
Батько сказав, що йому не подобається моє панібратство з піддослідною істотою. Він вкрай не задоволений нашими частими зустрічами, а головне, мабуть, тим, що нічого не зміг підслухати з наших розмов. Коротше кажучи — я в опалі. Доби через дві–три, а може, навіть і завтра разом з експедицією інституту біопедагогіки я відлітаю до Провінції-13–2. Батько й тут залишився вірним собі: все тонко продумано — про людське око (не виносити ж сміття з хати!) експедицію, а сам… Зараз, друже, я розповім тобі дещо дуже цікаве. У батька — таємний план… — Чакт озирнувся. — Е-е… Знаєш що, давай трохи прогуляємося над містом, не скоро ми тепер з тобою зможемо побути вдвох…
М’яко вуркочучи двигунами, штейп кружляв над столицею. Ввімкнувши автоматичне управління, Чакт відкинувся на м’яку спинку. Кабіна була відкрита, і від швидкого польоту в лице бив приємний вологий вітрець.
Стовп зелено-золотого проміння коливався над куполом центрального хмарочоса. З незліченних металевих гучномовців, що поблискували на дахах будинків, бринів дзвін над столицею — пульсуючий дзвін, Зелений Дзвін, Вічний Голос Безсмертного…
— Так от слухай, друже, — Чакт взяв Івана за руку, — у мого батька таємний план. Завтра він разом з тобою піде на аудієнцію до самого Сча Кпста. Сач — редактор “Цікавої газети” і батьків двоюрідний брат. Справа в тім, що мій батенько надумав за всяку ціну домогтися аудієнції у самого Хича. А щоб це вдалося, потрібна протекція і протекція.
Тому я й гадаю, що одним візитом до Сача Кепста справа не обмежиться. Батько тягатиме тебе доти, доки не знайде такого всемогутнього протеже, який відкриє перед ним панель самого кабінету Хича.
— А при чому ж тут я? — здивувався Іван. — Для чого мене тягати?
— О, ти відіграєш неабияку роль у хитромудрому батьковому плані! Він скрізь широко афішує дослідження твоєї Загадкової душі. І тут дійсно є якась загадка.
Кілька днів тому батько сказав, що робота над апаратом “ХА” вже закінчена. І от я не розумію: чому він не піде прямо в Департамент Особистих Справ Хича і не скаже про свій винахід? Переконаний, що тоді б Хич не відмовив йому в аудієнції. Але батько й думати не хоче про такий прямий шлях. Винахід свій всіляко приховує, а аудієнції у Хича хоче домогтися тільки як дослідник твоєї феноменальної душі.