— Вибач, брате, робота, — з щирим серцем всміхнувся до Купхейпа. — Цапфе, — звернувся до хичиста, — скільки там ще чекає?
— Тридцать п’ять, ваша схильність.
— Ах, Цапфе, вибачтесь перед ними. Ми з братом примусили їх стільки чекать… Скажіть їм: ще півцоти, і я буду приймати.
Хичист вийшов.
— Любий брате, — зітхнув Кепст, — це так печально, але мій рекомендаційний лист нічим тобі не допоможе. Ти перебільшуєш мої можливості.
І все ж саме завдяки мені зустріч з Хичем відбудеться. Я дам тобі одну дуже важливу пораду,— Кепст перейшов на конфіденціальний шепіт.— Я знаю особу, яка може все. Це Ф’юче Пехфект, голова Департаменту Дарунків Щедрого Серця, депутат парламенту і мій давній приятель. Запиши його адресу, а я про тебе сьогодні ж з ним побалакаю. Пиши: “Третя Кільцева, 4/19, — це ріг Третьої Кільцевої і Сьомого Радіального, — квартира дев’ятсот сімдесят п’ять. Записав? Правда, на жаль, там він тільки спигь, туди навіть і не ходи. Запиши адресу його вілли: Перша Радіальна, 12147. Але й там його ніколи нема. Ось адреса Департаменту Дарунків Щедрого Серця: Десята Кільцева, 17. Ну, там він зовсім не буває. Знаєш що, шукай його краще в Парламенті. Думаю, що ти його якось здибаєш. Головне, брате, не губи веселого настрою. Отак. А, прошу! Прошу! — На порозі кабінету вже стояв відвідувач.
“Ловко… — всміхався Іван, виходячи за горбанем з кабінету. — Ну вже й ловко! Ні, з такими титанами щактифська преса не пропаде”.
— Дайте пройти! Дайте пройти! — Купхейп досить безцеремонно розштовхував численних відвідувачів, які з заспаними злими обличчями юрмилися в проході.
Вдома на Івана чекав задумливий і печальний Чакт.
— Сьогодні їдеш? — запитав Бідило.
— Хтозна, може, ще й відкладуть поїздку…
Чакт одягнений був зовсім по-дорожньому: коротка біла накидка із цупкої тканини поверх халата, на ногах неоковирне пластмасове взуття. Два тонкі ремінці підтримували на грудях чорну плескату скриньку з рефлектором.
— Що це в тебе таке? — поцікавився Бідило.
— Так званий Прожектор Спокою, скорочено ПС, — відповів Чакт. — Батько гордий: це ж його дід ощасливив суспільство такою висококультурною зброєю. Мабуть, і той апарат “ХА” — теж зброя якась.
Чакт поправив ремінці, постукав по рефлектору, сумно всміхнувся:
— Пам’ять прадіда… Маленький, зручний, заряжать не треба, сам заряджається від енергії, що випромінює 3олота Завіса і головний Прожектор Спокою, — це там, на куполі Палацу Безсмертного. Хочеш подивитися? На.
І Чакт подав Іванові свій ПС.
— Мені б такий ліхтарик… — зітхнув Бідило.
— Навіщо?
Іван знизав плечима, нічого не відповів. Потім, зважуючи на руці ПС, проказав задумливо, похмуро:
— Непогана забавка для людини з веселим настроєм…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Омріяне й несподіване. Цопісти й цапсти. Все з’ясовується в Одинадцятому залі.
Від’їзд експедиції відклади на три доби. Чакта послали в Місто-2 на якийсь “іменем Безсмертного всемилостивий інструктаж”.
Після сніданку довго блукав солярієм, пригадував усякі подробиці вчорашнього візиту. “Цікава газета”… А не завадило б ще раз глянути на це диво. Хіба піти, попитати… Але до кого не звертався, ніхто до пуття не знав, де можна знайти свіжий номер. Побродив-побродив, подався було на вулицю. У вестибюлі, перед самим виходом, війнуло знайомим міцним запахом.
Пахло від вхідної панелі кімнатки швейцара. Натиснув сигнальну кнопку.
— Хто там? Увійдіть! — почувся старечий голос.
Панель посунулась, і Бідило побачив досить простору кімнату. Добра половина її завалена була розірваними і зовсім не розпечатаними кубічними паками газет. Ніяких меблів, крім столика та кривобокого стільця, в кімнаті не було. За ліжко правила імпровізована лежанка, складена з тих же паків. Застелена вона була товстим шаром потертої щактифської преси.
На стільчику біля стола сидів худенький, зовсім уже старий служитель і великим ножем різав, немов капусту, з півдесятка скручених у жмут “цікавих газет”.
— Що це ви робите? — здивовано запитав Бідило.
— Утиль… Ріж, кажуть, на лапшу… — прошамкотів служитель. — Мудрують… От хоч ви скажіть, чи правильно я робив: газети в академію присилають у паках. Я не розпечатував, так у паках і відсилав їх в утиль. Все чин по чину. І раптом — розпечатуй, ріж… Якісь машини, бач, у них вийшли з ладу. Та ви сідайте, будь ласка! Я про вас стільки чув… — і лице служителя розпливлося в щирій, беззубій посмішці. — Сідайте, сідайте, прошу! Чим можу служити?
— Чи не знайдеться у вас свіжого номера “Цікавої газети”?
— Чому ж не знайдеться, ось він, будь ласка!
Бідило сів, розгорнув газету.
Сьогодні від неї пахло особливо запаморочливо. Найміцніші аромати струменіли від коротенького урядового повідомлення з театру воєнних дій.
Іменем Безсмертного Ставка сповіщала, що в Країні Підземного Полум’я, проводячи планове скорочення фронту, війська Хича залишили місто Брондиб.
Поруч з повідомленням вміщено список офіцерів, нагороджених за хоробрість, і список солдат, які загинули смертю хоробрих.
Служитель не зводив з Івана лагідних, по-старечому примружених очей.
— Ну, я того… Я, мабуть, піду… — нарешті проговорив він. — Не буду заважать. Якщо не дочекаєтесь мене, панель щільніш засувайте. На все добре!
— На все добре, — відповів Бідило і подумав: “Цікавий стариган, треба з ним якось побалакати…”
Газет було багато. Одна зразу ж привернула увагу незвичайним своїм забарвленням: білі букви, білі рядки на чорному папері. “Вічний спокій” — так називався цей урядовий орган, від першого до останнього рядка заповнений вердиктами, циркулярами та інструкціями. Від газети відгонило сургучем, чорнилом та іншими безсмертними канцелярськими запахами…
До обіду просидів Іван у затишній кімнатці швейцара. Аж голова розболілася від газетних ароматів.
Знехотя побрів обідати. Зайшов Шат і від імені Купхейпа повідомив, що сьогодні Іван вільний.
Ліг пізно і прокинувся пізно. Поснідав — куди йти? Подався до швейцара.
Старий, як видно, його чекав. Розіклав на столику десятків зо два свіжих газет і, коли Іван переступив поріг, зрадів, заметушився:
— От усе, що виходить у столиці. Сідайте, дивіться — все для вас! А я піду, маю негайні справи.
Минуло кілька тоц. Бідило читав і читав…
Яких тільки газет тут не було! І “Схильник”, і “Благочестива сенсація”, і “Голос провінціального аптекаря”, і “Сатиричний вісник”… Ого, навіть такий є! Іван з цікавістю розгорнув невеличкий аркуш, увесь заповнений віршами, але на цей раз так і не дізнався, кого ж таврує і викриває поетична сатира Щактиф.
Вхідна панель відсунулась. Вибачаючись, швейцар повідомив:
— Вашу схильність запрошують наверх.
— Куди “наверх”? Хто запрошує? — запитав Бідило, та служитель, мабуть, не почув.
— Ходімте, ходімте, я вас проводжу, — зашамкотів беззубим ротом, пропускаючи Івана поперед себе.
Піднялися на дах. “Напевне, Купхейп, — думав Бідило. — Знову, мабуть, кудись їхати…” Але горбаня ніде не видно було.
Минули штейподром, обігнули довгий, схожий на пакгауз, склад, пройшли крізь браму з написом: “РОБОТАМ ТА ШХУФАМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО”. Це був той самий Кип-Кейп, де недавно обговорювали вони з Чактом плани хитромудрого знавця спіритики.
В парку пусто, на лавах — жодної душі.
Куди він веде? Алея повернула праворуч, і раптом попереду, крізь густий чагарник, забіліли кремезні постаті. Двоє служителів вийшли Іванові назустріч. Один кирпатий, рябий, на товстих губах посмішка. Другий — блідий, з темними задумливими очима.
— Все в порядку? — запитав кирпатий.