— Все в порядку, — кинув швейцар.
— Ходімте.
Всі четверо хутко попрямували туди, де кінчався дах і поблискували високі поручні.
Підійшли, зіперлись на бильця. Бідило посередині, служителі обабіч. Швейцар сказав, що хоче трохи прогулятися, і, підморгнувши Іванові, зник у чагарнику.
З хвилину помовчали. Раптом темноокий присунувся, поклав Іванові руку на плече і мовив тихо, врочисто:
— Ми — ті, кого ти давно шукаєш. Ми прийшли…
— Ми вітаємо! — схвильовано перебив кирпатий.
— Так, так, — погодився темноокий, — ми справді вітаємо тебе на нашій землі, на батьківщині несхильницького руху. Ми пишаємось, що посланець планети, де перемогли шхуфи, наш однодумець.
— А хто вам сказав, що я ваш однодумець? — запитав Бідило, з усіх сил намагаючись приховати хвилювання.
— Ми знаємо, — спокійно відповів темноокий.
Іван пильно глянув на нього:
— Ну, а що, коли я зараз покличу легіонерів?
Кирпатий весело хмикнув, темноокий спокійно відповів:
— Ти цього ніколи не зробиш.
— Ви впевнені?
— Ти справжній шхуф! — радісно всміхнувся кирпатий. — До того ж, ми знаємо твої переконання.
— Слухайте, люди добрі, — розсердився Бідило, — а чому я повинен вам вірити?
Темноокий перезирнувся з своїм напарником, витяг з кишені невеличкий, схожий на портсигар тоццойт, показав Іванові:
— Тридцять дев’ять тоц, шістдесят чотири цоти. Рівно через п’ять цот над Кип-Кейпом академії з’явиться наш гроунд. Сам розумієш, тільки несхильники можуть про це Знати.
— Що таке гроунд?
— “Вісник грози” — по-вамбськи. Геніальний винахід шхуфів-самоуків. Ти вже бачив, мабуть. Служителі й хичисти називають його “привидом хакахо”. Так…— темноокий знову поглянув на свій тоццойт. — Ще півцоти… Ще чверть…
Долинуло глухе гудіння. З-за центральної вежі випливло знайоме уже багряне сяйво.
“Ууммб!” — зарокотав глибокий бас.
Гроунд проплив над парком, перевалив через білі поручні, пішов униз.
— Тепер повірив? — запитав темноокий.
Бідило мовчки кивнув.
Темноокий неквапно заховав тоццойт, неквапно повернувся до Івана:
— Давай знайомитись. Однодумець Зор, — і вказав на кирпатого. — Запам’ятай, всі несхильники — однодумці. Так і величаємо один одного. Того, хто привів тебе, звуть рро. Моє ім’я — Магдб. Всі троє ми такі ж служителі, як ти Хич Мислячий. Несхильницький центр вирішив встановити з тобою постійний міцний зв’язок.
— Спасибі, — прошепотів Іван сухими губами.
— Тобі спасибі! — кирпатий Зор не зводив з Івана закоханих очей. — Тобі спасибі, що прилетів! Коли б ти знав тільки, яка це для нас підтримка…
Бідило мовчав. Як оглушений, не міг отямитись: “Ось! Ось воно! Відбулося…”
— Ми хочемо тебе просити… — мовив тихо Магдеб. — Справа у нас до тебе… Але це дуже важко — далеко не всі шхуфи можуть витримати.
— Зможу, — не думаючи, відповів Іван, — все зможу. Аби не скніти отут, не прикидатися!
Несхильним знову перезирнулись.
— От саме про це ми й хочемо тебе просити, — повільно і аж наче врочисто проказав Магдеб. — Всі несхильники Знають про тебе ще з доби прильоту. Дуже скоро ми дізналися, що являє собою суспільний лад Землі. Зрозумій, ти для нас не просто іншопланетний шхуф. Ти посланець того прекрасного світу, де шхуфи вже перемогли. Ти жива часточка нашого завтра, наша надія. І поки несхильники знають, що ти живий, самий цей факт — величезна сила в нашій боротьбі. Знаю, дуже тяжко чесному шхуфу слухняно коритися самовладній, державній нашій брехні й підлоті. Але — так треба. За даними центру, саме тут, в академії, найлегше буде тебе зберегти. Ти наша гордість, наша надія! Ти мусиш жити…
— Тут щось не так… — Іван нахмурився. — Я прошу справжнього діла. Шхуфи борються, а мені, значить, — сиди та повертайся на всі боки: ось я, мовляв, який зразок, приклад! Неправильно це…
— Ну, не треба, не хвилюйся! — мов парубок біля вередливої коханої, впадав коло Івана Зор.
Магдеб мовчав.
— Неправильно? Ні, правильно… — нарешті проказав він, підвівши на Івана темні, глибокі очі. — У вас Земля, у нас Зірбон. Різні планети, різні умови, а суть одна. От про неї, про суть, і треба думати. Насамперед про неї… Підтримувати зв’язок будеш з Орро. Про цю нашу зустріч нікому жодного слова.
— А Чакту? Я ручаюсь за нього.
— І Чакту ні слова. Чакт — служитель.
— Але ж він чесний! Він давно вже шукає з вами зв’язків.
— Знаємо. І все-таки Чактові теж ні слова.
— Чому?
— Такий наказ несхильницького центру. Ну, ууммб, однодумці!
— Ууммб! — схвильовано відгукнувся Зор.
— Ууммб! — тихо відповів Бідило.
Спускався ліфтом, брів коридорами, а перед очима вони: задумливий, урочистий Магдеб, радісний Зор…
Дивне, двоїсте відчуття щастя й незадоволення. Він не один! Він часточка могутньої сили! Він зв’язався з несхильниками! А от Чактові цього сказати не можна.
Нарешті почнеться справжнє життя, справжня боротьба…
Боротьба? Але ж, виконуючи наказ несхильників, він і надалі мусить тільки терпіти, тільки прикидатися, щоб за всяку ціну зберегти себе.
Ні, це якесь непорозуміння. Він з ними ще поговорить, він переконає. Все стане на свої місця.
Біля Тихого залу зустрів Купхейпа.
— Фе-е! Чим це від вас так тхне? — гидливо скривився горбань. — Ви що, газети читаєте?
— Та… Проглядав сьогодні.
— Ну, це, врешті, ваша особиста справа. Ви вже обідали? Зараз летимо до парламенту. Сьогодні нас прийме сам Ф’юче Пехфект.
…Десятки вхідних панелей поблискують праворуч і ліворуч. Серед них різко виділяється одна — найбільша за розміром, сизо-жовтава, з масивною металевою скрижаллю.
— “ФРАКЦІЯ ЦОПІСТІВ”, — вголос прочитав Купхейп, схопив Івана за руку і попрямував було просто до цієї панелі, та перед входом їх зупинив низенький повнощокий служитель:
— Не можна. Чергове засідання.
— Надовго?
Повнощокий здивовано зміряв горбаня поглядом, вмостився за столом і аж тоді величним жестом показав прибулим на крісла:
— Там… Заждіть.
— Е-е… Я хотів спитати, — Купхейп знову за своє, — чи скоро закінчиться ваше шановне засідання?
Повнощокий навіть не подивився, мовчки продовжував копирсатися в паперах.
Постояв-постояв горбань і пішов до крісла, сів. Поруч примостився Іван.
Вікон у залі не було. Під низьким зеленим склепінням світилися в два ряди великі жовті плафони. Вздовж всіх чотирьох стін через нерівні проміжки поблискували різнокольорові вхідні панелі. На кожній табличка з назвою громадської організації, фракція якої займала приміщення.
Поруч з цопістами містилися представники “Партії Прогресивних Перукарів”. Далі приміщення займали “Спілка Ліберальних Аптекарів”, “Унія незалежності” (гак називалася об’єднана партія лакеїв та офіціантів), “Корпорація Поборників Чистої Краси” (партія продавців галантереї), “Легіон Любові”, “Орден Лицарів Любові” (організація добровільних помічників Легіону Любові), “Братство Особливо Приємних Молодих Людей”, “Ліга Прихильників Веселого Настрою”, “Партія Пристрасних Ораторів” та ін.
В найдальшому кутку двоє шхуфів у жовтому знімали з вхідної панелі велику білу табличку. Іван встиг прочитати напис: “Партія Радикальних Цінителів Чистого Повітря”. Зацікавився, підійшов:
— Для чого знімаєте?
Старший шхуф поважно пояснив, що партія ця за своєю програмою давно вже вважалася підозріло вільнодумною і сьогодні Хич Мислячий заборонив її.
— Це вже з самої назви видно, — додав молодший шхуф. — Іч, повітря чистого їм захотілося!