Коли вмирає Безсмертний – Юрій Герасименко

— Слухайте ви… Коли вже вас приставили нишпорити, то робіть це хоча б з тактом. Чого в очі мені лізете?! — холодна лють перехопила Іванові горло. — Чого вам треба?!

Ні, Шат не злякався. Шат мовчав. Закінчив прибирання, Зібрав своє приладдя і, вже виходячи, ніби ненароком кинув:

— Не мені треба… Не мені…

Не встиг Іван поснідати, як знову прибіг Шат, покликав до Тихого залу.

Горбань сидів біля кейфу.

— Напевне, полетимо. Зараз уточнять — і рушимо.

Іван сів у крісло, і в ту ж мить екран кейфу ожив. Зеленоброва, дуже схожа на Хет дівчина, чемно вклонившись, повідомила, що, на превеликий жаль, їх схильності К’юса сьогодні в редакції “Філософського вісника” не буде.

— А завтра?

— Про це ваша схильність не подавала заявки. Будете зараз подавати чи завтра?

— Завтра, завтра, — буркнув горбань і з злістю вимкнув кейф.

Довго блукав Іван того нескінченного дня. Весь острів по узбережжю обійшов. Бачив, як двоє шхуфів забрели по пояс у воду і тягли щось на зразок волока. Коли витягли, в сітці стрибало кілька дивних яскравих створінь, схожих на Земних рибок. Повнощокий молодик у білому кидав рибок в прозоре відерце з водою. Іван попросив дозволу подивитися, молодик з охотою подав відерце.

— Як вони називаються? — запитав Бідило.

— Іа, — пояснив повнощокий, — вони називаються іа, тобто співаючі рибки.

— Невже справді співають?

Замість відповіді молодик засунув руку у відерце, дістав одну іскристу, золотаву, струснув з неї краплі води і поклав Іванові на долоню. Іа майже не пручалася. Поблискували дивовижні очиці. Великі, розташовані близько одне від одного, сповнені невимовної туги, вони були до моторошності розумні, майже людські.

Рибка здригнулася, відкрила рот, жадібно ловлячи повітря. І раптом до Іванових вух долинули тихі-тихі сумні звуки. Звуки були тонкі, кришталево-прозорі — і плач, і спів водночас. Бідило підніс рибку до вуха: сумніву не було, вона співала. Здригаючись, блякнучи, іа співала. Співала все тихше й тихше і врешті зовсім замовкла. Блискуча луска її якось раптово потьмянішала, немов злиняла, з яскраво-золотої стала брудно-жовтою.

Пухкий молодик взяв з Іванової долоні мертву “співачку”, кинув на пісок, витер об халат пальні.

— Співаюча рибка, — пояснив він, — улюблена їжа свідків Безсмертного. Їдять її свідки так: з відерця, що ставиться прямо на стіл, кожен собі на тарілку накладає живих рибок, чекає, поки вони почнуть співати — тут важливо не проґавити момент, — наколюють на виделку і в рот. Рибку жують і ковтають саме в той час, коли вона співає. 3а цей спів і вважають іа особливо вишуканою їжею. Спеціальним вердиктом Хич оголосив, що ніхто, крім свідків, не має права їсти співаючих рибок.

— А хто ж вам дозволив ловити їх? — поцікавився Іван.

Молодик гордо посміхнувся:

— Ви знаєте, хто я такий? Я помічник самого Пейта Фикта — Головного Лакея Хича Дев’ятнадцятого Мислячого! Я маю спеціальне урядове завдання — постачати свідкам Безсмертного свіжих співаючих рибок… — Пухкий молодик ще, видно, хотів щось сказати, але в цю мить шхуфи знову витягли волок на берег, і він кинувся підбирати здобич. Іван подивився на рибок: і жаль їх, і злість бере. Хоч би кусалися перед смертю, а то — співають…

Одразу за пам’ятником Хичу Приємному на фронтоні хмарочоса сяяло веління Безсмертного: два золоті молодики цокалися золотими чарками. “Іменем Сонячного Вседержителя! — волав світляний напис. — Хочеш бути щасливим? Пий “пхе” — так повелів Безсмертний!”

Під велінням красувалась вивіска: “ДЕПАРТАМЕНТ ДАРУНКІВ ЩЕДРОГО СЕРЦЯ. Академічна філія”. Поруч біліла папірцями масивна дошка об’яв. Це були оголошення, інструкції, накази по Департаменту. Спинився, знічев’я прочитав всі ті зразки канцелярської творчості. Бідило не раз чув уже про Департамент Дарунків, але що являє собою ця незвичайна організація, зрозумів тільки тепер.

Куди 6 не йшов служитель або хичист, до якої б установи він не звертався, найдрібніша справа не вирішувалася в Щактиф без так званих дарунків щедрого серця. Причому до утворення Департаменту кожен писарчук, не говорячи вже про начальство, вимагав і брав ці дарунки в тому розмірі, який тільки могла бажати його канцелярська душа. І тільки Хич Мислячий навів порядок у цих заплутаних і наболілих справах.

В основу упорядкування покладені були три принципи:

СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ДЕРЖАВНІСТЬ, ЩЕДРІСТЬ.

Перший — СПРАВЕДЛИВІСТЬ — означає, що кожен мусить брати по чину, тобто повинен не перевершувати встановленої урядом такси.

Другий принцип — ДЕРЖАВНІСТЬ — говорив про те, що від кожного дарунка певний процент має відраховуватися на користь держави.

Третій принцип — ЩЕДРІСТЬ — закликав всіх клієнтів платити по совісті, тобто не менше встановлених державою норм.

Прочитавши все те, Іван побрів до палацу академії, бо вже наближалася пора великого спокою. Повечерявши, довго лежав, роздумував: завтра четверта доба, завтра прилетить Чакт… Що з Орро? Двічі сьогодні підходив до його панелі: нема знака тетраедра…

Спав тривожно. Всяка погань верзлася: то мокрі зелені пацюки, то Купхейп з химерно видовженою головою обіймає ромбовидного Шата…

Прокинувся, миттю одягнувся, скоріш до ліфта!

На порозі Чактової кімнати зіткнувся з Шатом.

— Де Чакт? Чому ти тут? Нишпориш?!

— Я прибирав у кімнаті, — із спокійною гідністю, без всякої образи відповів шхуф. — Ваш друг, напевне, прилетить на початку пори великого спокою.

— Чому? Звідки ти знаєш?

— Із Провінції-13–2 щодоби прибувають два рейсові штейпи: один — на початку пори малого спокою, він уже давно прибув, другий — пізно, коли уже всі сплять.

— Вони ж відлітали на експедиційному академічному штейпі, для чого ж їм повертатися на рейсовому?

Шат якось загадково всміхнувся і дуже спокійно відповів:

— Їх штейп ніколи вже не злетить.

— Чому?!

— Він уже злетів.

— Як злетів?

Шат насмішкувато і аж наче трохи презирливо подивився на Івана.

— Ви теж газет не читаєте? Живий ваш Чакт, живий і неушкоджений.

Повертався ні в сих ні в тих.

При виході з ліфта зіткнувся з розгніваним Купхейпом.

— Де ви пропадаєте? — по-баб’ячому репетував горбань. — Я вас шукаю уже дві тоци! Негайно збирайтеся! Зараз відлітаємо!

— Куди, ваша схильність?

— Не смійте задавати питань! — горбань аж позеленів. — Тут… тут запитую тільки я! Через півтоци… ні, через чверть тоци щоб ви були біля штейпу! — Випаливши все це, горбань підтюпцем побіг до Тихого залу.

…Уже по тому, як штейп набирав висоту, Іван здогадувався, що летітимуть вони кудись далеко. Так воно й сталося. Давно вже за бортом повітряного корабля скінчились останні квартали, рівний, як стіл, степ стелився від обрію до обрію, потім рівнина непомітно перейшла в невисоке узвишшя, а штейп все летів, час від часу збільшуючи висоту.

На видноколі забіліли снігові вершини, круті хребти. Вище й вище забирався маленький повітряний корабель, мотори аж бриніли від перенапруги.

Нарешті, переваливши через хребет, почали знижуватись. Іван поглянув в ілюмінатор і побачив невеличке, заросле хифами плато в оточенні білих засніжених вершин. У самому центрі плоскогір’я, недалеко від маленького штейподрому, в буйних заростях білів будиночок під похилим зеленим дашком.

Коли їхній штейп стояв уже на плато, а горбань зустрівся біля мальовничої вілли з розчуленим К’юсом, з перших же слів хазяїна гості дізналися, що К’юс уже не редактор “Філософського вісника”, що він у відставці і що це його власна дача

— Їх Шістдесят дев’ята схильність така мила особа, — витираючи сльози зворушення, зітхав К’юс. — Шеф так хвилювався, коли мене лаяв… У нього таке хворе серце… Я навіть не виправдовувався…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: