— Все… — з полегкістю зітхнув Шат. — Ходім звідси.
Пішли далеко, через парк, через вулицю, знову в якийсь парк. Сіли на лаві.
— Дурницю ти, однодумче, замислив, — мовив Шат, і — диво! — навіть голос у нього був не такий, як завжди: чіткий, упевнений. — Дурницю, кажу, замислив! Ти ж знаєш, що на переліт до Білої треба зважуватися тільки у крайньому випадку? Невже тобі Орро не говорив? А може, ти ще й далі кудись хотів? Може, в Еоп?
— Ні… — винувато всміхнувся Бідило.
— І з яких це ти міркувань? Тобі ж особисто нічого не загрожувало…
— Не можу я так більше! Не можу!..
— Що ж, мабуть, твоя правда… Тепер і я вже бачу — не можеш. Сьогодні ж поговорю з нашими. Треба з тобою щось робити… Ти вже знаєш, що Орро заарештовано? Запам’ятай, щодоби після сніданку я — біля очисного басейну. Приходь. В усіх інших місцях ти й надалі повинен ставитися до мене з тим же благородним презирством, як і раніше. Ясно?
— Ясно! — кивнув Іван. — Все ясно, товаришу!..
Встали. Шат взяв Івана за руку, а руки у них однакові, м’язисті, міцні. Подивилися один одному в вічі, всміхнулися:
— Ну, ууммб, однодумче!
— Ууммб!
В приймальній Капа Шкеча Купхейпові сказали, що їх генеральська схильність недавно була тут, а зараз вона перебуває в центральному клубі хичистів на урочистих ювілейних зборах.
— А чий же ювілей відзначається?
— Відзначається урочиста ювілейна дата, — пояснили Купхейпові. — Десять років минуло з тої доби, коли генерал Кап Шкеч прийняв під своє командування Інститут музикознавства, після чого в щактифській музиці лишилися тільки три жанри: гімн, спикт і стройовий марш.
— А збори надовго? З генералом ми не розминемося?
— Не розминетесь. Скоро вони не закінчать.
В центральному клубі, куди незабаром прийшли Купхейп З Іваном, збори тільки почалися.
В залі на сцені, біля чорної трибуни, стояв плюгавенький мислячий організм і хрипко рикав. Так, саме рикав, бо інакше ніяк не можна було назвати різкі, гаркаві вигуки, за допомогою яких оратор викладав свої погляди на освіту, культуру, військову справу і взагалі на весь історичний розвиток Країни Безсмертного.
— Пункт перший: що у нас діється. Шхуфи їдять нашу їжу, п’ють наш “пхе”. У шхуфів — права. Так, так, у шхуфів права! Ось вони: відповідати на всі запитання, ні про що не запитувать. Слухатись хазяїнів, не обмірковувати їх накази.
Скільки прав! Ганьба!
Вищі цивільні школи виховують розніжених нікчемностей. Зник бойовий дух. Військових шкіл мало. Прикро! Хич каже: хто володіє шлунками, той володіє серцями, хто володіє серцями, той володіє всім. Брехня! Служителі не дають ходу військовим. Сором!
Переходжу до другого пункту: що у нас буде діятись. Шхуфи перестануть працювати. Хакахо заполонить світ. Ганьба!
Переходжу до третього пункту: що у нас повинно було б діятись і що треба зробити для того, щоб діялося саме те, що повинно було б діятись. Закрити всі цивільні школи, відкрити військові. До бісового батька владу над шлунками! Розігнать парламент! Палац Великого Кільця розвалити гравітаційними гарматами! Хай живе озброєна сила! Тільки ми, військові, оновимо світ! Тільки ми зробимо все, бо нам все дозволено!
Втричі збільшити армію! Закрити Притулки Блаженних Учнів і відкрити в них казарми. Хворим на хакахо — смерть!
Хай живе війна! Війна всім планетам! Війна всім галактикам! Війна всесвіту! Ехип!
— Ехи-и-ип!! — вирвалося із сотень горлянок. Всі встали. В залі зазвучав гімн хичистів:
Нам все пробачиться!
Ах, совість, совість…
Совість і честь,
Совість і честь, —
Ха-а!
Нам все дозволено!
Ах, ми не знаєм
Ні зла, ні добра,
Ні зла, ні добра,—
Ха-а!
Генерал гордо кивав головою.
Зал ревів, клекотав.
Довго, дуже довго крізь густий натовп схвильованих поплічників божественної надістоти продиралися Купхейп та Іван. Але всьому бува кінець, і от вони вже у просторім світлім фойє. Ввічливий, літній служитель розповів їм, як розшукати генерала, а потім ще й провести взявся.
Кап Шкеч сидів у невеличкій, затишній кімнаті для особливо почесних гостей і колупав зубочисткою свої на диво криві й великі зуби. Це було улюблене його заняття під час відпочинку.
Купхейп подав йому К’юсів пакет і сказав, що вони від К’юса.
— О-о… — генерал здивовано звів брови. — Він досі живий? Як він себе почуває? Все, мабуть, філософствує?.. — і, всміхаючись, запитав з поблажливим презирством: — Ви теж, напевне, філософ?
— Ні, я шукаю засоби боротьби з хакахо. А цей…
— Момент! — генерал заглибився у читання К’юсового листа. — Так… Умгу… Ясно… Ну добре! — Шкеч недбало кинув листа. — Брат сказав правду: я влаштую вам зустріч із Хичем, хоч вважаю, що цього ви даремно домагаєтесь. Не так треба боротися з хакахо. Знищувати всіх хворих — і квит! Від душі раджу: покиньте свої наукові химери, йдіть в армію. Я теж іду. Геть кидаю цю музику і приймаю дивізію. Хочете до мене в штаб? З вас би вийшов непоганий писар… Ну то як, згода?
— Ваша схильність, я мушу… У мене державна справа…
— Ну добре, добре! Нехай буде ваш чорт старшим.
Генерал дістав жовтий папірець, швидким крупним почерком щось начеркав-начеркав, поклав у зелений конверт, заклеїв, подумав, а потім ще й на конверті написав щось.
— Візьміть. Адреса тут вказана. Особа, до якої я вас посилаю, — всемогутня. Немає жодного державного діяча в нашій країні, який би не був зобов’язаний їй своєю кар’єрою. Певен, не пізніш, як післязавтра, вас прийме Хич Мислячий! Ехип!
— Ехип! — вигукнув Купхейп і хотів було хвацько, по-військовому повернутися, та, як видно, перестарався і трошки не впав. — Ехип, — повторив він і клацнув все ж таки каблуками.
Поки горбань виробляв перед генералом усі ті військові реверанси, Іван встиг краєм ока прочитати напис па конверті.
Адреса виведена була за всіма правилами військової пунктуальності:
“Планета-1, Країна-1, Місто-1, Палац Безсмертного”.
З не меншою пунктуальністю перелічувалися й титули адресата:
“Пейту Фикту, служителю, схильнику, Головному Лакею Хича Дев’ятнадцятого Мислячого у власні руки”.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Правда про голубу Вамбію. Спіритологічний дослід. Купхейп Х’юп Купеп падає до ніг красуні.
— Питаєш, чи можна вірити “Вічному спокою”? Жодній нашій газеті не можна до кінця вірити. Он бачиш? — і Шат показав на очисний басейн. — Швидше ота помийниця перетвориться на океан, аніж наша преса перестане приправляти краплями правди калюжі смердючої брехні.
— Ну, а все-таки, що з Чактом?
— Чакт живий і здоровий — тут газета не збрехала. А все інше, що ти прочитав про нього у “Вічному спокої”, — чистісінька інформація, тобто брехня по-нашому, по-вамбськи. Ти вамбську хоч трохи розумієш?
— Ні, — признався Бідило.
— Ну нічого, скоро вивчиш. У мене гарні новини: вирішено перевести тебе на нелегальне становище. Будемо готувати втечу.
— А Чакт? Теж зі мною?
— З Чактом доведеться трохи почекати. Ніхто, звичайно, не вірить отій інформації, але Чакт — служитель. Тут зайва обережність не завадить.
— Значить, як і раніше, Чактові нічого не говорити?
— Жодного слова. Ой! — схопився Шат. — Я й забув! Котра зараз? Ану глянь, у тебе очі молодші.
— Дев’ятнадцять тоц, п’ятдесят чотири цоти, — подивився Бідило на великий тоццойт академії, що світився крізь чагарі хифового парку.
— Добре, що я згадав, — заспокоївся Шат. — Через півтоци з’явиться великий гроунд. Не сиди в приміщенні, виходь на дах. Це тобі обов’язково треба послухати. Ну, ууммб, однодумче!
— Ууммб, — відповів Іван.
На верхньому штейподромі академії, біля самого входу до Кип-Кейпу, Бідило стрів горбаня. Останнім часом Купхейп різко змінився до свого піддослідного, став якимсь неприродно ввічливим, навіть ласкавим. “З чого б це? — дивувався Бідило. — Не інакше як нову халепу якусь замислив на мою голову…”