— Добре, дуже добре, що я вас побачив! — забелькотав горбань, поплескуючи Івана по плечу. — Зараз ми рушимо до самого Пейта Фикта. Бачу, бачу, стомили вас оті приймальні та кабінети. Ну нічого, нічого, дорогенький. Як тільки доб’юся аудієнції в Хича, одразу ж дам вам перепочинок. Може, навіть поїдете кудись. Помандруєте, розважитесь — це вам аж ніяк не завадить. Чи не так?
Іван хотів було запитать, де, в яких місцях прийдеться йому мандрувати і розважатися, але так і не запитав: над містом починалося щось незвичайне.
Зелений Дзвін — Вічний Голос Безсмертного — спершу змовк, а потім задзвенів якось по-новому — тривожно, немов на сполох.
З-за обрію, з-за жовтого туманного виднокола, сунула-виповзала червона сяюча хмара. Випливала, хутко наближалася і все зростала, збільшувалася на очах. Уже й сонце Закрила. Тривожне, багрове сяйво оповило столицю… І враз загриміло, зарокотало небо:
— Ууммб!
Сотні зелених променів вдарило з будинків у грізне червоне сяйво.
Купхейпа мов вітром здуло. Жодного білого халата на штейподромі — де-не-де лише бовваніли чорно-жовті постаті: шхуфи не боялись гроунда.
А хмара рокотала й рокотала. Глибокий бас про щось урочисто розповідав на звучній незнаній мові. “На вамбській, мабуть, — подумав Іван. — Та й гарна ж яка…”
Широкі промені хиталися, падали, злітали, впиналися в червону хмару, мов вогненні бичі. Хмара блимала, проте голос не замовкав — велично й владно гримів і гримів над притихлим Містом-1. І так було довго. Нарешті, дійшовши найвищого напруження, бас знову пророкотав:
— Ууммб! — і замовк.
Одразу ж стало чути вібруючий, тривожний дзвін. Але хмара не згасала, число променів потроїлось.
І знову загримів голос, та вже не вамбською, а добре знайомою щактифською мовою:
— Тісніш, однодумці! Слухайте! Слухайте! Слухайте! Віднині кожні п’ятдесят діб гримітиме над столицею голос великого гроунда! Ми розкажемо правду про наш народ, про нашу голубу Вамбію. Слухайте, слухайте правду! Слухайте нашу правду!
Книга Схилянь — книга брехні. Ніякий Сонячний Вседержитель, ніякий Безсмертний не дарував вічного дня Країні Блаженного Спокою. Сто сотень віків тому на просторах теперішньої Щактиф шуміли фіалковолисті ліси. Сині лани хвилювалися під грозовим небом. Червоні сади квітли на голубих буграх. Земля наша — така родюча, така щедра — яскраво-голубою тоді була.
Слухайте, слухайте правду про нашу голубу Вамбію!
Сто сотень віків тому утворилася держава свідків. Велетенські реактивні установки Збудовані були на її території. Це їх надпотужна сила так притишила обертання планети навколо осі, що, кружляючи навкруг сонця, вона весь час тримається до нього тільки щактифським боком.
Червоне небо грізно гуло, і грім отой,— широкий, всемогутній,— радісно відлунював в Івановій серці.
Хмара все збільшувалась і збільшувалась, а зелені промені зблякли, стали жовкнуть, потім один по одному безсило згасли. І тоді сотні бойових штейпів знялися в повітря, ревучим кільцем оточили гроунд. Зарохкали, загуркотали гравітаційні гармати. У червонім сяйві заблимали спалахи розривів. Але ніщо — ні моторний гул, ні гарматний рохкіт, ані рев вибухів — не змогло заглушити рокочучого голосу гнівного неба:
— Слухайте, слухайте правду про нашу голубу Вамбію! Сто сотень віків тому свідки вирішили монополізувати сонце. Майже всі держави (всі, крім Дервердас) оголосили тоді війну Щактиф. Почався аптахетоп — всепланетна війна народів. Мільйони трудівників гинули в битвах, виборюючи для своїх дітей право на безплатне сонце. А ракетні установки все гриміли й гриміли, обертання планети все уповільнювалось… Майже всі країни (всі, крім Дервердас) напружували в борні останні сили. Та свідки перемагали. І перемагали вони тому, що в державах їх супротивників теж панували свої, тубільні багатії. Країна за країною скорялась армадам Безсмертного. Штейп за штейпом, навантажені тетраедрами, відлітали до нових колоній. Тисячі водолазів тягли по океанському дну транспланетні лінії теплопередачі. Свідки розгортали торгівлю краденим сонячним теплом… Пливли віки…
Іван оглянув небо: червоне сяйво немов зупинилося. Бойові штейпи, так нічого і не вдіявши йому, один за одним сідали на штейподроми. І тоді вступив у двобій Голос Безсмертного — Зелений Дзвін став раптом таким гучним, що на якусь мить заглушив гуркотання гроунда. Але тільки на мить.
Глибокий бас тєяі посилився, перекрив дзвін. Але й дзвін погучнішав. І ця титанічна дуель тривала кілька цот. Кілька нот боролися над столицею двоє непримиренних ворогів: Зелений Дзвін і грім червоного неба, Вічний Голос Безсмертного і бас несхильнинького гроунда…
І здався Зелении Дзвін, затих, став ледве чутним. А небо гриміло так, що аж пластмасові плити штейподрому здригалися під ногами в Івана:
— Слухайте, слухайте правду про нашу голубу Вамбію! Аптахетоп закінчився. Настав день миру. Майже всі держави (всі, крім Дервердас) скорилися, втратили незалежність. А дервердаський уряд одразу ж після оголошення аптахетопу приєднався до держави Щактиф, оголосивши землю свою вільною і ні від кого не залежною колонією країни Безсмертного.
Пливли віки… Сто сотень вамбських віків минуло… Настала доба Щактиф. Вічний день, нерухоме повітря, запаморочливе тепло змінили природу Вамбії. Зникли фіалково-листі ліси, вигоріли сині ниви, навіть грунт пожовк, переродився. Не стало голубої Вамбії… Тільки бур’яни-хифи, що раніше кущилися на смітниках, заполонили ниви й сади. Але й хифи змінилися: з трав’янистих рослин вони стали деревами — улюбленими деревами свідків…
Та є ще живі соки в нашій землі. Не стало Вамбії — живі вамби! Живі шхуфи-трудівники. В усіх кінцях Батьківщини палають несхильницькі Червоні Вогні. Гряде велика тоца, настане радісна цота, і зіллються наші вогнища в одне грізне полум’я!
Однодумці! Не вірте теревеням Хича! Не слухайте служителів! Не підкоряйтесь хичистам! Геть зелені тетраедри з нашої голубої Вамбії! Смерть Безсмертному!..
Голос замовк. Промінна хмара, мов заграва погасаючої пожежі, все зменшувалася й зменшувалася і скоро зовсім розтанула. Небо набуло звичайного зеленкувато-жовтого кольору. А по тому місцю, де щойно гуркотав гроунд, повільно проплив пузатий чорно-білий штейп.
“Транспортний, — відзначив Іван, — повіз комплекти газет на склад паперового утилю”.
Життя поволі поверталося в свої буденні береги. Мов наполохані миші, боязко визирали на світ служителі та хичисти.
— Ваша схильність, — хтось покликав Івана. Озирнувся — Шат. Обличчя, як маска, голос нудний, безбарвний, а очі бадьорі. — Ваша схильність, Купхейп Х’юп Купеп просив передати, що через півтоци ви з ним відвідаєте їх схильність Пейта Фикта.
Дивний, дуже дивний був кабінет у цього видатного державного діяча! На стінах потворно строкаті і, мабуть, дуже дорогі килими. Химерні закрутки та якісь незрозумілі фігурки на великому стінному тоццойті. В кімнаті аж два трюмо З усякими баночками, скляночками, флаконами і флакончиками. Письмового стола нема. Замість нього біля великої канапи красується круглий столик, завалений паперами, заставлений сяючими келишками і мисочками з якимись наїдками. Решту місця займають всілякі тумбочки, пуфики, торшери та інші надзвичайно важливі речі, абсолютно необхідні для кожного будуара на всіх планетах всіх зоряних систем.
Пахне одеколоном і солодощами.
В глибині кімнати зеленіє ще одна панель з масивною скрижаллю. На скрижалі поблискує одне слово: “ВОНА”.
З великої м’якої канапи назустріч Іванові й горбаневі ліниво підвівся високий гнучкостанний юнак з маленькою лисою голівкою:
— Чим можемо служити? — запитав він, дивлячись кудись угору, поверх Купхейпової голови.
— Ось, це для вас! — і горбань з догідливою посмішкою подав зеленого конверта.
Пейт Фикт (а це, звичайно, був він) недбало, двома пальцями взяв лист і знову ліг на канапу: