За прилавком стояв товстий служитель з обличчям державного діяча. Віддалік, за двома зсунутими столами, їло й випивало чимале і вже досить веселе товариство.
Купхейп замовив собі склянку безалкогольного “пхе”, сів за крайній столик. Трохи далі вмостився Бідило. Горбань сьорбав жовтий напій, тер лоба, але дрімота й тут не відступалася. Так і не допив “пхе”, похилився, тицьнувся носом у чарку.
Іван знічев’я придивлявся до веселої компанії. Пили вони аж ніяк не “пхе”. Пузаті чудернацькі пляшки поблискували темною, майже чорною “кров’ю Безсмертного” — єдиним у Щактиф алкогольним напоєм. Час від часу хтось із п’яних підводився, непевною рукою піднімав келих, проголошував тост.
— Ха-а!! — одностайно вигукували його колеги.
Ось підвівся зовсім уже п’яний служитель. Поки він базікав, “кров Безсмертного” лилася через край келиха. Неслухняним язиком розповів він якусь фантастичну історію про служителя, що все своє свідоме життя намагався зробити з губи халяву і таки домігся.
— Вип’ємо, брати, за тих, у кого до самої смерті звичайні губи!
— Ха-а!! — заревіли “брати”.
Купхейп мирно спав, поклавши голову прямо на стіл. З великого гучномовця, що поблискував на стелі в центрі залу, раз у раз долинали прізвища тих, кого викликали до кабінету Хича.
— Брати! — хрипів, розмахуючи келихом ще один горілчаний брат. — Брати! Хто наші генерали? Хто вони, оті шефи, що командують нашими інститутами? Дурні й невігласи! Вип’ємо за те, щоб інститутами керували справді високовчені, благородні істоти.
— Ха-а-а!! — ще гучніше зарепетували п’яні.
Це вже було зовсім сміливо, аж надто сміливо, як на щактифські умови… Іван озирнувся: за сусідніми столиками сиділо чимало легіонерів і хичистів. Всі вони, безперечно, чули крамольний тост. Чули і — ніякої уваги…
— Ваша схильність, — звернувся Іван до легіонера, який тихо й мирно допивав свою чарку “пхе”, — ваша схильність, чи не скажете меиі, хто ці особи? — І Бідило показав на п’яних служителів.
— Які? Ах, ті… — і з поблажливою усмішкою легіонер махнув рукою. — Звичайнісінькі хіміки, фізики, будівельники, ну й всякі інші… їх сьогодні нагородили медалями “За особливу слухняність”. От вони й обмивають нагороди. Іч як розбалакались! А правда, цікаво послухати? Нехай хоч тут язики почешуть, за стінами Палацу Безсмертного ми їм цього не дозволяємо. Ні, взагалі хлопці хороші, тихі, як кошенята. Слухняні хлопці. Майже всі — добровільні агенти Легіону…
Купхейп прокинувся, схопився, підозріло поглянув на Івана:
— Нас не викликали?
Саме в цю мить з великого гучномовця, що блищав посеред стелі, долинув урочистий бас:
— Купхейп Х’юп Купеп! Іван Васильович Бідило! Хич Дев’ятнадцятий Мислячий чекає вас.
…Ось він стоїть — Купхейп Х’юп Купеп, експерт Вищої Ради Слуг свідків Безсмертного, ось він стоїть у дивному, неосяжному кабінеті Хича Мислячого, стоїть і плаче… Сльози щастя течуть по зморшкуватих щоках, язик — мов дерев’яний. Діждався, діждався-таки…
А кабінет і справді незвичайний. Уздовж стін — шафи, шафи, шафи… Крізь їх каламутне скло чорніють тисячі шухляд. Пізніше Бідило дізнався, що то була картотека особистих ворогів Хича. І якби Купхейп не приховав того страшного Іванового злочину (чхнув невчасно), то і його, Іванова, картка зберігалася б зараз в одній із цих шухляд.
У глибині приміщення чітким строєм виструнчилися, мов неживі, хичисти особистої охорони. А в центрі, на високому помості, стискаючи важелі якогось пульта управління, що здалеку скидався на письмове бюро, у величній позі володаря і пророка стояв високий мислячий організм.
Бідило з цікавістю розглядав постать Мислячого: “Іч, в халаті легіонера… Голова довгаста, вуха стирчать, а обличчя…” І тут Іванові стало не по собі, охопило моторошне відчуття нереальності всього навколишнього. Де ж обличчя?.. Там, де у всіх звичайних мислячих істот очі, брови, ніс, губи,— у Хича неясно туманилася мутна пляма. Хич був безликий. Так, саме безликий. Голова була, шия була, навіть вуха стирчали, а от обличчя — обличчя ніякого! Неясні риси проступали, мінилися, рухалися в отій туманній плямі. І хоч крізь скляну стелю ясно світило сонце, Іван в тій плямі так нічого й не роздивився.
Хич Мислячий хитнув головою, і в ту ж мить у нього з’явилося обличчя.
— Мені читали ваш запис у Книзі Справ. Знаю про ваші дослідження. Чого ви чекаєте від мене? — промовив Хич Дев’ятнадцятий якимось дуже знайомим голосом. Іван глянув — диво! — і обличчя знайоме… Та це Сач Кепст! Викапаний Сач Кепст! Та ж херувимська посмішка, ті ж медові інтонації, той же тьмяний алюмінієвий блиск очей.
— Ваша схильність, — нарешті заговорив Купхейп, — ваша найнижча схильність. Я не посмів записати у Книзі Справ ту головну справу, що привела мене до вас…
— Чому? — Хич хитнув головою, і в ту ж мить перед ошелешеними відвідувачами перетворився на зовсім іншу особу. Це був уже не солодко ласкавий редактор “Цікавої газети”, а гордий, сповнений величі депутат парламенту Ф’юче Пехфект.
— Чому? — з артистичним, ораторським жестом повторив Хич-Ф’юче, і очі його сповнилися благородним блиском непідкупного політичного лідера. — Чому, я вас питаю, ви це зробили?!
— Ваша найнижча схильність… — забелькотав ні живий ні мертвий горбань. — Основна моя справа така секретна, така державно важлива, що про неї я можу розповісти тільки вам. Моя справа… Справа в тім, що апаратура спіритографічної установки, так званий жовтий екран, сприймає, як відомо, лише імпульси архаїчного, або, як ще його інакше називають, “образного мислення”. На жовтому екрані ми можемо побачити тільки картини, які уявляє піддослідний. Думки ж його, тобто мислення поняттями, спіритограф не сприймає.
Я винайшов апарат “ХА”, Апарат для Підслухування Думок. Скорочено АПД. Я винайшов АПД… Віднині ви зможете знати все, що думає про вас кожен громадянин Щактиф.
— А що він, цей громадянин, про мене думає? — вкрадливим голосом запитав Хич, хитнув головою і в ту ж мить Знову змінився. Тепер він був як дві краплі води схожий на їх Шістдесят дев’яту схильність. — Так що ж він думає про мене? Чи не змогли б ви більш детально поінформувати?
— Ваша найнижча схильність, — ввічливо відповідав Купхейп, — в Залі Запису Справ сидить мій син Чакт з моїм АПД. Скажіть, будь ласка, щоб його пропустили сюди разом з апаратом.
— Один момент, — спритним рухом Хич Мислячий шарпнув важелі. Загуло, застрекотало, задзенькало, за прозорими стінками пульта-бюро закрутилися золоті коліщатка, блиснули іскри.
— Кімната-3. Чакта, апарат, — неприродно ввічливим голосом Шістдесят дев’ятого наказав Хич, хитнув головою і миттю знову змінився. — Як це прекрасно, — продовжував він,— як це чудесно, що цей феноменальний апарат винайшли саме ви!.. Ах, ви такий милий…
Іван не переставав дивуватися: перед ним стояв уже не в’їдливо-пильний шеф Легіону Любові, а щирий і придуркуватий добряга К’юс. Ах, він так зрадів!.. Такий прекрасний винахід!..
Вхідна панель розчинилася, на порозі з’явився Чакт із Зеленою скринькою в руках.
— Ось, ваша схильність, мій винахід, скромний плід відданого вам інтелекту!.. — І, взявши в сина апарат, Купхейп Зійшов на поміст, поставив його перед Хичем на пульт-бюро. — Ось, дивіться, я натискаю на цю кнопку, переводжу стрілку з нуля на цей знак і цим важельком вмикаю усю систему. Тепер АПД повинен нагрітися. Через двадцять–тридцять цот апарат тихенько клацне і почне діяти. Діє він так: той, чиї думки ви хочете підслухати, повинен знаходитися поруч, біля самого апарата. Це конструктивний недолік АПД, згодом я його, звичайно, усуну. Так от, ви розмовляєте з якимось своїм підданим, він вам відповідатиме, а ви нишком подивитеся на АПД і на цьому екрані прочитаєте всі його справжні думки.