— Яку межу?
— Е-е… Бачу, треба вам це докладніше пояснить. Будете слухать?
— Звичайно!
— Так от. Мені став поперек дороги не один якийсь мій ближній, не сотня їх і навіть не тисяча — мені почала заважати вся щактифська держава. А за щактифськими законами всякий донос не повинен переступати державних меж. Я ж усе, що наболіло в мене на ближніх моїх, вирішив викласти у сатиричному художньому творі. Але я не тільки написав цей твір, а ще й примудрився опублікувати його, тобто ПОСЛАВ ДОНОС У МАЙБУТНЄ.
У майбутньому (в цьому, мабуть, і Хич не сумнівається) не буде ненависної Держави Блаженного Спокою, зникнуть свідки і підла еліта. В майбутньому на нашій Вамбії буде інша, справедлива держава…
Отже, як пояснив мені на допиті старший брат, мій донос, переступивши державну межу Щактиф, іде зараз у майбутнє до іншої грядущої держави (книгу встигли розкупить), і за це мене до самого скону будуть вчити. Вчити любові. Любові до старших братів — слідчих, любові до молодших братів — нишпорок, любові до жовтих шхуфів і взагалі до всього жовтого і зеленого.
— Хто такі жовті шхуфи?
— Зрадники свого кола. Підробляють собі потроху… За доноси платять поштучно. Як особливий привілей цим шхуфам дозволено носити жовті комбінезони. Та цур їм! І говорити про них гидко… Трохи помовчали.
— Що це за номери у всіх? — запитав Іван.
Ук здивовано поглянув на Іванові волохаті груди.
— О, та ви ще не позначені?! Ще свіжак!
— Що? Який “свіжак”? — здивувався Іван.
— Ви, бачу, зовсім ще зелені… — зітхнув Ук. — “Свіжаками”, або “метеликами”, старші брати звуть тих учнів, які ще не пройшли позначення. Позначення роблять, коли учень пройде через другий, або як його ще інакше називають, Термо-звуко-гастрономічний Комплекс. Після цього учня присплять і в сонного спеціальними приладами — зовсім без болю — випікають па грудях ВІЧНИЙ НОМЕР. Тоді ж і вічний шолом надівають. Це звичайний шолом схильника, але надівається він гак (спеціальна металева дужка під підборіддям), що блаженний учень не зніме вже його до самої смерті. Тільки коли помре, дужку під підборіддям розпилюють і шолом знімають.
— А ви вже пройшли всі комплекси? Який з них найважчий?
— Всі пройшов. Найстрашніший третій, так званий “Третій Активний”.
— Що ж воно за диво?
— О, це дійсно диво. Протягом трьох діб учневі в кровоносні судини вливають спеціальну речовину. Після двадцяти чотирьох ін’єкцій він, при повній свідомості, губить всяку волю і робить все, що йому не накажуть. Учня ставлять перед об’єктивом кейфопередавача і примушують спершу танцювати, потім співати державний гімн і, нарешті, публічно (все це передається в ефір) “викривати”, лаяти, обпльовувати друзів, знайомих — всіх своїх близьких і рідних. Учень залишається при повній свідомості, відчуває непереборну огиду до всього, що виробляє перед кейфооб’єктивом, а спинитись не може. Дехто, коли закінчувалась дія ін’єкцій, бився головою об стіну.
— Ви теж пройшли через це випробування?
— Пройшов, але перед об’єктивом не виступав: ін’єкції не на всіх діють.
— А на кого ж діють?
— Та от… Був тут один лакей. За киптип’якове м’ясо сюди потрапив.
— Як за м’ясо?
— А так. Купив шматок щойно звареного киптип’якового м’яса і загорнув у свіжу газету. Через кілька цот м’ясо протухло. Лакей приятелеві розповів: от, мовляв, диво, — від свіжої газети свіже м’ясо завонялося. А приятель той був таємним легіонером — молодшим братом Легіону. Лакея зацапали. Виявляється, в газеті, в яку він загортав м’ясо, була надрукована промова Хича про благопристойність і благородство.
Отому лакеєві так добре підійшов третій комплекс, що він і без ін’єкцій виступав перед кейфооб’єктивом.
— А де ж зараз цей учень?
— Він уже не учень. За двісті років це перший випадок, коли учня випустили з притулку. Зараз він служить на центральній кейфостудії головним коментатором з політичних питань. А недавно… Е, стривайте, чому це все я розповідаю і розповідаю? Тепер ваша черга! Розкажіть мені якусь історію! Я так люблю всякі історії… Про себе розкажіть!
— Ну добре, коли вже таке бажання…
Але розповісти Іван не встиг: ожив, забринів, заколихався Голос Безсмертного. Одна за одною стали відсуватися панелі. Легіонери виводили блаженних учнів.
Потягли й Ука. Старий, ледве стримуючи сльози, прощався з Іваном. Прощався, мабуть, навіки…
І от у величезному залі — один Бідило. Лежати набридло. Встав, пішов попід стінами, знічев’я роздивлявся тріщини, обмірковував щойно пережите. Арешт, вибух, Сьомий зал… У Івана не було жодного сумніву щодо причин арешту: легіонери дізналися, що Чакт і Бідило перекинулись до несхильників. Але чому ж не взяли Чакта? Дивно… А що це за вибух у Притулку Блаженних Учнів?
Зі скреготом відсунулась панель — і на порозі встали двоє дебелих слуг Любові.
Приміщення, куди притягли Івана, вражало своєю гнітючою урочистістю. І стіни, й стеля, що вигиналася крутим склепінням, пофарбовані були в два кольори: чорний і золотий. Чорні колони сяяли золотими капітелями, на чорних стінах і стелі світилися золотими серцями емблеми Легіону. І хоч десятки плафонів сліпили очі — в залі стояв присмерк.
Високі сходи вели на поміст, на якому височів чорний металевий стіл. 3-за столу в сяючій золотій мантії підвівся високий легіонер.
Ті двоє, що привели Івана, спинилися біля входу. Тут же стовбичило кілька учнів під охороною чотирьох слуг Любові.
— Іменем Безсмертного, підійдіть! — велично і владно проголосив високий.
Іван, втопаючи у м’яких сходинах, піднявся на узвишшя, став недалеко від чорного столу.
— Ви Іван Васильович Бідило?
— Я.
— Ви прилетіли з планети Земля на штейпі “В-18”?
— Я.
— Відповідайте правду, всю правду і тільки правду. Питання номер один: які секретні інструкції одержали ви перед відльотом на нашу планету?
— Ніяких.
— Роблю перше попередження — ви говорите неправду. Нам все відомо. Питання номер два: чи входили у ваші секретні завдання підготовка всещактифського збройного повстання і повалення уряду Хича? Чи ставили перед вами таку мету?
— Не ставили.
— Роблю друге попередження. Ви знову говорите неправду. Питання номер три: чи входила у ваше завдання антиурядова пропаганда, яку ви почали одразу ж при першому знайомстві з громадянами Країни Блаженного Спокою? Це теж завдання чи ваша особиста ініціатива?
— Я нічого не розумію, — чесно признався Іван. — Яка пропаганда?
— Ну, знаєте, всьому буває край! — легіонер не на жарт розгнівався. — А ваша поведінка там, на березі, невдовзі після прильоту, це не пропаганда? Генерал Хипіц звернувся до вас з урочистим привітанням. “Хич ехип!” — сказав він. А ви? Що відповіли ви? Не прикидайтесь дурником! — закричав легіонер. — Нам все відомо! Їх схильність Купхейп Х’юп Купеп чесно і відверто про все розповів. Про все: і про ваш злочин, і про те, як він приховав цей злочин з любові до вас!
— Я просто чхнув.
— Мовчать! — крикнув легіонер і так стукнув кулаком по столу, що аж загуло. — Ви розумієте, що справа не в фізіологічному акті, викликаному вашим нежитем. Ви не такий дурний, як хочете себе показать! Ви самі пояснили їх схильності Купхейпу Х’юпу Купепу, що своїм “апчхи” ви образили керівника нашого уряду: “Начхачи — значить виразити зневагу” — так, здається, звучить це на вашій тарабарській мові? Хіба це не є антиурядовою пропагандою? Відповідайте правду, всю правду і тільки правду!
— Мені нема чого відповідати. Я все сказав.
— Сто перший! — гарикнув легіонер.
— Я! — відгукнувся один із дебелих слуг Любові, які стовбичили біля входу.