Через кілька секунд промінь згас. Та коли пізніше, вже з протилежного боку Палацу, шхуфи піднялися в чергову атаку, їх знову придавив до землі зелений спалах. Ще з двох боків пробували штурмувати, але й там засвічувалися кріпосні ПС. Світились вони недовго — кожен раз всього по кілька цот, але й за ті цоти багато лиха встигали накоїти.
Площа між Палацом Кільця і Палацом Безсмертного, так Звана Внутрішня площа, густо рясніла трупами у чорно-жовтих комбінезонах…
І тоді Центральний Штаб вирішив викликати Тринадцяту.
Тринадцята! Легендарна батарея потужних гравітаційних гармат. По всій країні лине слава про її бойові діла. Бійці Тринадцятої — старі, загартовані несхильники. Майже всі колишні блаженні учні…
Та не самими гармашами славна батарея. Складалася вона з чотирьох гармат, виготовлених порядком експерименту на заводах Міста-19 перед самою шхуфською революцією. Гармати були дуже великого калібру, найбільшого з усіх діючих.
Поки прибуде Тринадцята, — а вона базувалася в сусідньому секторі, — повстанцям, які штурмували Палац, дано короткий перепочинок.
— Іване, розкажи що-небудь, — попросив Чакт, потираючи плече: у цих гравітаційних рушниць така сильна віддача!
Друзі лежали один біля одного на підлозі, кожен перед своєю продовбаною у стіні бійницею. Стеля й дах Великого Кільця були зруйновані, і тепла злива щедро хлюпала на двох побратимів.
— В якій це ми кімнаті? — запитав Іван.
— В приміщенні фракції партії Пристрасних Ораторів.
— Справді?
— А що?
— Цікава тут зі мною історія трапилася…
— Коли?
— Позавчора. Ти саме полоненого хичиста до штабу відводив, а мені знаєш хто зустрівся?
— Хто? Розкажи!
— Ну добре, слухай.
ОПОВІДАННЯ ІВАНА БІДИЛА ПРО ЙОГО ЗУСТРІЧ ІЗ КАПОМ ШКЕЧЕМ
Штурмували Велике Кільце. В одному з коридорів у рудому, ядучому диму — Палац горів уже — Бідило побачив Шкеча…
Генерал біг оглядаючись. Іван прицілився з ПС, Шкеч — праворуч, Іван за ним, вскочив до якоїсь кімнати — дим, нічого не видно…
Це було приміщення фракції партії Прогресивних Перукарів. Коли дим трохи розвіявся, Бідило побачив, що генерал зник. У стіні темніє пролом. Кинувся туди. Це було приміщення фракції Спілки Ліберальних Аптекарів. Але й тут генерала не було, встиг вискочити в коридор.
Іван — у коридор. Ось він! “Стій! Стій! — гукає. — Брешеш! Не втечеш! Все одно зловлю!” Та зловити Капа Шкеча було не так-то й просто. Надістота, богозвір з крилами вічності на голові тікав од Івана, як наполоханий заєць! З коридора він заскочив до кімнати “Унії незалежності” (партія лакеїв), через боковий хід метнувся до апартаментів фракції галантерейників, звідти, через пролом, до “Ордену Лицарів Любові” і знову вискочив у коридор.
— Стій! Стій, вояче! — Бідило трохи не вхопив генерала за фалди зеленого мундира. Але Шкеч і на цей раз вивернувся, шмигнув до кімнати партії Пристрасних Ораторів.
Отут Іван і застукав їх генеральську схильність,— другого виходу з кімнати не було. Бідило став у проході, загородив його своїми плечима.
— Ну, щактифська твоя душа, молись своєму Безсмертному! — знову прицілився з ПС, клацнув — не діє!
Генерал, як зацькований пацюк, бігав попід стінами, спотикаючись об товстезні шматки скла — уламки стелі. Один з таких уламків — завбільшки з генералову голову — поблискував біля самих Іванових ніг. Бідило нахилився за шматком. Коли підвівся, генерала в кімнаті вже не було.
Отаке! Де ж це він? Куди примудрився вислизнути?
З лівого кутка почулося глухе сопіння. Бідило прислухався і раптом все зрозумів. З кімнати, де засідала колись партія Пристрасних Ораторів, був, виявляється, ще один вихід. У лівому кутку на стіні темнів невеличкий квадратний отвір. Над отвором напис: “ДЛЯ ОФІЦІЙНОЇ ДОКУМЕНТАЦІЇ”. Саме звідти, з того отвору, куди після кожного засідання фракції акуратно складалися всі протоколи, чулося виразне, глухе сопіння.
— Так от де ви! — зрадів Бідило, став у позу біблейського пророка і врочисто запитав: — А чи знає ваша благочестива схильність, що легше земному верблюдові пролізти крізь вушко голки, аніж щактифському генералові пропхатися через сміттєпровід? Застрягли? Що поробиш, доведеться вам допомогти!
Бідило натиснув на жовту кнопку, в отворі заскрипіло, загурчало, через кілька цот почувся далекий плюскіт, і все затихло. Генерал Кап Шкеч разом з останньою порцією протоколів пристрасних ораторів звалився в очисний басейн…
Чакт реготав. Іван з поважним виглядом — а очі теж сміялися — зауважив, що нічого дивного тут нема:
— Все стало на свої місця. Для надістоти і смерть надприродна…
Батарея прибула аж на початку пори великого спокою. В залах парламенту покотом спали шхуфи, — натомилися, чотири доби штурму за плечима… На даху й внизу, на барикадах, перегукувалися, пильнували дозорці. Вони перші помітили батарею.
— Вставай!..
— Встава-ай! Тринадцята прибула!
Миттю все ожило.
Коридорами, по сходах, застелених дорогими килимами, котили батарейці важкі гармати. З чотирьох боків Великого Кільця повинні були вдарити вони по Палацу Безсмертного. А внизу, в численних вестибюлях, востаннє перевіряли зброю штурмові десятки. Командиром другого десятка призначено Івана Бідила. Чакта — заступником.
Гармашам Тринадцятої дано завдання першим же залпом знешкодити всі чотири кріпосні ПС. Цей перший залп і мав послужити сигналом загального штурму.
І от глибока, тривожна тиша нависла над двома палацами. Всі штурмові десятки із вестибюлів перебралися на барикади. За купами уламків “Велінь Безсмертного”, за невеличким обгорілим штейпом, що впав на майдан ще тоді, коли не взяте було Велике Кільце, причаївся напоготові Іванів десяток… Чакт аж блідий від хвилювання, але в очах одчайдушні іскорки. А Бідило наче й зовсім не хвилюється — дивний якийсь, прозорий спокій… Думки ясні-ясні і — зовсім не про бій.
“Цікаво, — думає Іван, — що воно за істоти, оті свідки Безсмертного? А сам Безсмертний — який він? Хоч би дощ перестав… Іч, як гримить… За цим громом і залпу не почуєш… І справді, а що, як…”
І раптом не залп, не грім — знайомий глухий бас:
— Ууммб, енборра! — сяйво гроунда пливе над барикадами повстанців. — Ууммб, однодумці, — кличе голос Умбренда.
Іванові холоне в грудях: “Ні, неправда, не падав в океан палаючий штейп керівника! Живий керівник! Тут він, поруч, на барикадах…”
Страшний, не чуваний досі гуркіт стрясає площу. Повстанцям видно, як весь верхній поверх Палацу Безсмертного осідає, валиться в хмарах диму…
— Впе-ере-е-ед!! — не тямлячи себе від захвату, кричить Іван і єдиним ривком вилітає на обвалену барикаду.
— У-у-уммб!! — гримить, як лавина, за його спиною. На мить цей тисячоголосий рев перекриває і гуркіт грозового неба, і шалену стрілянину хичистів.
Ось… ось вони, чорно-зелені!
— За Шата! За Анба! За Шата! За Анба!
— У-у-у-у-уммб! — гримить майдан. — У-у-у-уммб!
А хичисти уже біжать. Біжать!..
Пригощаючи їх навздогінці, Іван першим вдирається у темний, завалений чорно-зеленими трупами коридор Палацу Безсмертного.
— Чакте!
— Я тут!
Чакт поряд. Слідом підбігають ще троє з Іванового десятка.
— Де решта?
— Не знаю! — Очі Чакта ще пломеніють захватом бою. Таке він уперше переживає.
— Як не “не знаю”?
— Не бачив.
— А кого ж ти бачив?
— Хичистів!
— Я знаю, — говорить немолодий широколобий шхуф, теж з Іванового десятка. — Це — всі. Решта — на площі… — І похмуро уточнює: — Лежать…
А в прохід уже валом валять повстанці.
— За мною! — командує Іван і раптом бачить Рейндза. Він весь обшарпаний, на лобі кров — теж був у бою.
— Стій! — кричить Рейндз. — Стій! — Підбігає до Івана. — У тебе повний десяток?