Микола Гоголь
Вечір проти Івана Купала
Бувальщина, розказаня дяком ***ської церкви
Хома Григорович мав особливу примху: він вельми не любив наново переповідати одне й те саме. Бувало, деколи, як допросишся в нього щось розказати ще раз, то, дивись, щось і додасть новеньке або переіначить так, що й упізнати годі. Якось один із тих панів, – нам, простим людям, важко й назвати їх: писаки вони – не писаки, а от те саме, що гендлярі по наших ярмарках. Нахапають, напросять, нацуплять усякої всячини, та й випускають книжечки, не товстіші за граматику, щомісяця чи щотижня[1]. Один із цих панів і виканючнив у Хоми Григоровича саме цю історію, а той геть забув про неї. Тільки приїздить з Полтави той самий панич, у гороховому каптані, що про нього казав я і якого одну розповідь ви, гадаю, вже прочитали; привозить із собою невеличку книжечку і, розгорнувши посередині, показує нам. Хома Григорович ладен уже був осідлати носа свого окулярами, та згадавши, що він забув їх підмотати нитками й обліпити воском, передав книжку мені. А я грамоту сяк-так розумію і не ношу окулярів, тож і взявся читати. Не встиг перегорнути і двох сторінок, як він раптом спинив мене за руку[2].
– Стривайте-но! Спочатку скажіть мені, що це ви читаєте? Правду сказати, трохи збив він мене з пантелику цим запитанням.
– Як це, що читаю, Хомо Григоровичу? Та вашу ж бувальщину, ваші власні слова.
– Хто вам сказав, що це мої слова?
– Та чого ж вам ще? Тут і надруковано: “оповідана таким-то дяком”.
– Плюньте межі очі тому, хто це надрукував! Бреше, сучий москаль! Чи ж таке я говорив? Що то вже, як у кого чортма клепки в голові! Слухайте, я вам розповім її зараз.
Ми поприсувалися до столу, і він почав.
Дід мій (царство йому небесне! щоб йому на тім світі їлись самі паляниці пшеничні та маківники в меді) вмів гарно оповідати. Бувало, заведе мову – цілий день не ворухнувся 6 із місця та все б слухав. Вже ж не рівня якомусь нинішньому базікалові, що як почне москаля везти[3], та ще так, неначе йому три дні їсти не давали, то хоч хапай шапку та з хати. Як тепер пригадую, – покійна мати моя була ще жива, – як довгого зимового вечора, коли надворі тріщав мороз і суціль замуровував вузеньке віконце нашої хати, сиділа вона перед прялкою, виводячи рукою довгу нитку, колихаючи ногою колиску й приспівуючи пісні, що наче й тепер чуються мені. Каганець то миготів, то спалахував, наче лякаючись чогось, і світив нам у хаті. Веретено дзижчало, а ми всі, діти, зібравшись у купку, слухали діда, який через старість не злазив уже понад п’ять років зі своєї печі. Але дивовижні речі про сиву давнину, про наїзди запорозькі, про поляків, про молодецькі діла Підкови, Півтора-Кожуха й Сагайдачного[4] не захоплювали нас так, як оповідання про яку-небудь давню чудасію, від яких завжди дрижаки проймали тіло і чуб ставав дибки. Іншого разу так, було, настрахаєшся від них, що ввечері все здається хтозна-яким чудовиськом. Трапиться вночі вийти чогось із хати, то так і думаєш, що на постіль твою вклався спати виходець із того світу. І от, щоб я не діждав розказувати це вдруге, коли не ввижалась часто мені здаля власна моя покладена під голову свитка за чортяку, що скублився. Та головне в розповідях дідових було те, що він зроду-віку ніколи не брехав, і що, бувало, не розкаже, то саме так і було.
Одне з чудних його оповідань розповім тепер вам. Знаю, що багато знайдеться таких розумників, що пописують по судах і навіть світської грамоти читають, які, коли дати їм простого часослова, не розібрали б анічогісінько в ньому, а скалити на глум свої зуби – вміють: усе, що їм не розкажеш, беруть на глузи. Отака невіра розійшлась світом. Та чого, – от побий мене Бог і Пречистая Діва, .ви, може, й не повірите, – раз якось заїкнувся про відьом. Що ж – знайшовся шибайголова, у відьом не вірить. Та, хвалити Бога, от я скільки вже жив на світі, бачив таких недовірників, що їм провозити попа в решеті[5] було легше, аніж нашому братові тютюн понюхати, – а й ті відхрещувались од відьом. Та приснись їм (не хочеться тільки вимовляти, що саме) – нема чого й говорити про них.
Років – де там! – понад сотню тому, мовляв покійний дід мій, нашого села і не впізнав би ніхто: хутір, найбідніший хутір! Хатин із десять, не обмазаних, не вкритих, стирчало подекуди серед поля. Ні тину, ні хліва путящого, де б поставити худобу чи воза. Так то ж ще багатії так жили; а поглянули б на нашого брата, на голоту: викопано в землі яму – ось вам і хата! Тільки по диму й можна було знати, що живе там людина Божа. Спитаєте, чого вони жили так? І бідність, і не бідність: бо тоді козакував мало не кожен і набирав по чужих землях добра; а більше через те, що не було чого робити добру хату. Якого народу тоді не вешталося по всіх усюдах: кримці, ляхи, литвинство! Бувало так, що й свої набіжать гуртами та й обдирають своїх-таки. Всякого бувало.
У цьому хуторі бував частенько чоловік, чи, радше, диявол у людській подобі. Звідки він, чого приходив, ніхто не знав. Гуляє, пиячить – і раптом щезне, наче у воду, і чутки немає. Тоді гульк – знову наче з неба впав, шастає вулицями села, якого тепер і сліду нема і яке було, може, не далі, як за сто кроків від Диканьки. Назбирає стрічних козаків: сміх, пісні, гроші сиплються, горілка – водою тече… причепиться, бувало, до дівчат-красунь: обдарує стрічками, сережками, намистом – аж дівати нема куди. Щоправда, гарні дівчата часом вагалися, подарунки беручи: хтозна, може, й справді перейшли вони через нечисті руки. Рідна дідова тітка, що мала тоді шинок при теперішній Опішнянській дорозі, де часто гуляв Басаврюк (так звали цього бісового чоловіка), саме й казала, що нізащо на світі не взяла б від нього подарунків. А проте, як же його й не взяти: на кожного страх нападе, коли насупить він, бувало, свої густі брови і так блимне спідлоба, що втік би галасвіта; а візьмеш, то наступної ж ночі й прилізе в гості який-небудь рогатий приятель з болота, та давай душити за шию, якщо на шиї намисто, кусати за палець, якщо на ньому перстень, чи тягти за косу, якщо вплетено в неї стрічку. Хай їм грець тоді, тим подарункам! Та от біда – і відчепитися не можна: кинеш у воду – пливе чортячий перстень чи намисто поверх води, і прямісінько тобі до рук.
У селі стояла церква, пригадую, мабуть, чи не святого Пантелеймона. Жив тоді при ній ієрей, блаженної пам’яті отець Опанасій. Помітивши, що Басаврюк і на Великдень не ходив до церкви, надумався було панотець присоромити його, накласти церковну покуту. Де там! Насилу сам утік. “Слухай, панотче! – гримнув той йому у відповідь. – Знай краще своє, ніж устрявати в чуже, коли не хочеш, щоб цапине горло твоє заліпили гарячою кутею”. Що робити з окаянним? Отець Опанасій оголосив тільки, що кожного, хто спізнається з Басаврюком, вважатиме за католика, ворога Христової церкви і всього людського роду.
Був у тому селі в одного козака, на прізвище Корж, наймит, якого звали люди Петром Безрідним; може, тому, що ніхто не знав ні батька його, ні матері. Титар говорив, правда, що вони наступного ж року померли від чуми; але дідова тітка й слухати цього не хотіла і щосили намагалася наділити його ріднею, хоч бідолашному Петрові була вона так потрібна, як нам торішній сніг. Вона казала, що батько його ще й тепер на Запорожжі, був у полоні турецькому, натерпівся там мук, і хтозна яких, і якимсь чудом, перебравшись євнухом, накивав п’ятами. Чорнобривим дівчатам та молодицям мало було діла до рідні його. Вони казали тільки, що якби одягти його в новий жупан, підперезати червоним поясом, надіти на голову чорну смушеву шапку з чепурним синім верхом, причепити до боку турецьку шаблю, дати в одну руку малахая[6], в другу – люльку цяцьковану, то заткнув би за пояс усіх парубків тодішніх. Та от горе, що в бідного Петруся тільки й була одна сіра свитина, а в ній більше дірок, ніж у єврея в кишені злотих. Та й це б ще не таке велике горе; а ось лихо: У старого Коржа була дочка красуня, якої, гадаю, навряд чи доводилося вам бачити. Тітка покійного діда розповідала, – а жінці, самі знаєте, легше поцілуватися з чортом, перепрошую, ніж назвати кого красунею, – що повненькі щічки в козачки були свіжі й яскраві, як мак найніжнішого рожевого кольору, коли, умившись Божою росою, палає він, випростує пелюстки й чепуриться перед уранішнім сонечком; що брови, мов чорні шнурочки, які купують тепер для хрестів та дукачів дівчата наші в захожих москалів з луб’яними кошиками, рівно зігнувшись, ніби зазирали в ясні очі; що вустонька, на які дивились і облизувались тодішні парубки, здається, на те тільки й створені, щоб виводити солов’їних пісень; що коси її, чорні, як крила воронові, і м’які, наче молодий льон (тоді ще дівчата наші не заплітали їх у дрібушки, перевиваючи чудовими, барвистих кольорів, стрічечками), спадали хвилястими кучерями на вишитий золотом кунтуш[7]. Ех, не доведи мені Господи виголошувати більше на криласі алілуя, коли б отут таки не вицілував її, хоч і сивина вже пробивається по всьому старому лісі, що вкриває моє тім’я, і під боком моя стара, мов більмо в оці. Ну, якщо вже парубок і дівка живуть близько одне від одного… самі знаєте, що виходить. Бувало, не дніло й не зоріло, а підківки червоних чобіт видно на тому місці, де розмовляла Пидорка зі своїм Петрусем. Але все-таки Коржеві й на думку не спало щось недобре, та одного разу (ну, це вже певно, не хто інший, як лихий поплутав, – заманулося Петрусеві, не обдивившись добре в сінях, урвати поцілунок, так би мовити, від щирого серця, в рожеві вустонька козачці, і той самий нечистий, – щоб йому, гаспидові, наснився хрест святий, – підбурив з дурного розуму старого хріна двері хатні відчинити. Укляк Корж, роззявивши рота й узявшись рукою за одвірок. Клятий поцілунок, здавалось, приголомшив його зовсім. Йому був він голоснішим, ніж гуркіт макогоном об стіну, котрим зазвичай у наші часи дядько проганяє кутю, не маючи рушниці та пороху.