Оговтавшись, зняв він із стіни дідову нагайку і вже хотів було сполосувати нею спину бідолашному Петрусеві, як де не взявся шестирічний брат Пидорчин, Івась, прибіг і, переляканий, ухопив рученятами батька за ноги, закричавши: “Тату, тату! Не бий Петруся!” Що його робити? У батька серце не з каменю: повісивши нагайку на стіну, вивів він парубка тихенько з хати:
– Якщо ти ще раз покажешся в хаті або хоч тільки попід вікнами, то слухай, Петре: от, їй-богу, пропадуть чорні вуса та оселедець твій, дарма що він уже двічі обмотується за вухо, не будь я Терентій Кррж, коли не розпрощається він із твоїм тім’ям.
По цій мові дав він йому легенькою рукою стусана в потилицю, так що Петрусь, не бачачи землі під собою, полетів стрімголов. От тобі й доцілувались. Зажурились наші голуб’ята; а тут і чутка по селу, що до Коржа зачастив якийсь лях, увесь у золоті, з вусами, з шаблею, зі шпорами, з кишенями, що бряжчали, наче дзвоник від скарбнички, з якою паламар наш, Тарас, ходить щодня по церкві. Ну, звісно, чого ходять до батька, коли в нього чорнобрива дочка. Ось одного разу Пидорка схопила, заливаючись слізьми; на руки Івася свого:
– Івасю мій милий, Івасю мій любий! Біжи до Петруся, моя золота дитино, як стріла з луку; розкажи йому все: любила б його карі очі, цілувала б його біле личко, та не судилось мені. Не один рушник змочила гарячими слізьми. Журно мені. Важко на серці. І рідний батько – ворог мені: силує іти за нелюбого ляха. Скажи ж йому, що й весілля вже готують, тільки не буде музик на нашому весіллі; будуть дяки співати, замість кобзи та сопілки. Не піду я танцювати з нареченим своїм, понесуть мене. Темна, темна моя буде хата! з кленового дерева, – а замість димаря хрест стоятиме на дахові!
Наче закам’янівши, непорушно слухав Петро, як невинне дитя щебетало йому Пидорчині слова. “А я думав, безталанний, іти в Крим та Туреччину, навоювати золота і з добром приїхати до тебе, моя красуне. Та не бути тому. Лихе око глянуло на нас. Буде ж, моя люба рибко, буде й у мене весілля; тільки й дяків не буде на тому весіллі, ворон чорний закряче, замість попа, наді мною; чисте поле буде мені за хату; сиза хмара – за покрівлю; орел видзьобає мої карі очі; вимиють дощі козацькі кісточки, і вітер висушить їх. Та що я? На кого й кому скаржитись? Така вже, видно, Божа воля. Пропадати, то й пропадати!” Та прямісінько й пошкандибав до шинку.
Тітка покійного діда трохи здивувалась, побачивши Петруся в шинку, та ще й о тій порі, коли добрі люди йдуть до церкви, і витріщила на нього очі, наче зі сну, коли звелів він дати йому кухоль сивухи[8], мало не з піввідра. Тільки марно гадав бідолаха залити своє горе. Горілка пекла його язик, немов кропива, і здавалася йому гіркішою за полин. Та й кинув від себе кухлем об землю.
– Годі тужити тобі, козаче! – гримнуло щось басом над ним.
Озирнувся: Басаврюк! У, яка личина. Волосся – щетина, очі – як у вола.
– Знаю, чого бракує тобі: ось чого!
Тут брязнув він із чортячою усмішкою шкіряним гаманцем, що висів у нього на поясі. Здригнувся Петро.
– Ге, ге, ге! та як горить! – заревів він, пересипаючи на руку червінці. – Ге, ге, ге! та як дзвенить! Адже ж і річ лише одну загадаю за цілу купу таких цяцьок.
– Дияволе! – закричав Петро. – Давай його, на все готовий!
От і дійшли згоди.
– Дивись, Петре, ти наспів саме вчасно: завтра Івана Купала[9]. Тільки цієї ночі раз на рік цвіте папороть. Не проґав! Я тебе чекатиму опівночі у Ведмежій балці.
Мабуть, кури так не дожидаються того часу, коли баба винесе їм пшениці, як чекав Петрусь вечора. Те й робив, що дивився, чи не довшають тіні від дерев, чи не червоніє, спускаючись, сонечко, і що далі, то нетерплячіше. Ох, і довго ж! Видно, день Божий загубив десь кінець свій. Ось уже й сонця нема. Небо тільки червоніє з одного краю. І воно вже теж темніє. У полі холоднішає. Сутеніє, сутеніє – і смеркло. Нарешті! З серцем, що мало не вискакувало з грудей, зібрався він у дорогу й обережно спустився густим лісом у глибокий яр, що звався Ведмежою балкою. Басаврюк уже чекав там. Темно, хоч в око стрель. Пліч-о-пліч подерлись вони грузькими багнищами, чіпляючись за густий терен та спотикаючись мало не на кожному кроці. Ось і рівне місце. Обдивився Петро: ніколи ще не доводилось йому заходити сюди. Тут спинився й Басаврюк.
– Бачиш, онде перед тобою три пагорби. Багато буде на них квітів усяких; але хай береже тебе тогосвітня сила зірвати хоч одну. Тільки-но розквітне папороть – хапай її й не озирайся, хоч би що тобі позаду ввижалося.
Петро хотів був спитати… аж зирк – і нема вже того. Підійшов до трьох пагорбів: де ж квіти? Нічого не видно. Бур’яни чорніли довкола і глушив усе своєю гущавиною. Та ось блиснула в небі зірниця – і перед ним з’явилася ціла грядка квітів, усе дивовижних, усе небачених; тут-таки й простеньке листя папорті. Взяв сумнів Петра і, вагаючись, став він перед ним, обпершись обома руками в боки.
– Що ж тут за дивовижа? Десять разів на день, бува, бачиш це зілля; яке ж тут диво? Чи не заманулося бісовій личині поглузувати?
Коли зирк – червоніє маленький пуп’янок і, мов живий, ворушиться. Справді дивно! Ворушиться та дедалі більшає, більшає і червоніє, як жарина. Спалахнула зірочка, щось тихо луснуло – і квітка розпустилася перед його очима, наче полум’ям осяявши й інші кругом себе.
“Тепер час!” – подумав Петро й простягнув руку. Дивиться – тягнуться з-за нього сотні волохатих рук також до квітки, а позад його щось перескакує з місця на місце. Заплющивши очі, смикнув він за стебельце, і квітка опинилася в його руках. Все стихло. На пеньку сидячи, показався Басаврюк, увесь синій, мов мрець. Хоч би ворухнувся одним пальцем. Очі нерухомо втупив у щось, що тільки сам він бачив; рота роззявив, і ні клику ні відклику. Навколо і не шерехне. Ух, страшно!.. Та ось почувся свист, від якого в Петра похололо всередині, і здалося йому, ніби трава зашуміла, квіти почали між собою гомоніти голоском тоненьким, наче срібні дзвіночки; дерева загуготіли прокльонами… Обличчя Басаврюка враз ожило; очі блиснули.
– Нарешті вернулась, відьма, – процідив він крізь зуби. – Дивись, Петре, постане перед тобою зараз красуня: роби все, що звелить, а ні – то пропав навіки.
Тут розсунув він сучкуватим дубцем кущ терну, і перед ними з’явилася хатинка, так би мовити, на курячих ніжках. Басаврюк ударив кулаком, і стіна захиталась. Великий чорний пес вибіг назустріч і, заскавчавши, обернувся на кішку й кинувся їм в очі.
– Не казись, не казись, стара відьмо! – промовив Басаврюк, приправивши це таким міцним слівцем, що добрий чоловік і вуха б позатуляв.
Аж гульк – замість кішки стоїть стара баба з обличчям зморщеним, мов квашене яблуко, вся зігнулася дугою; ніс із підборіддям – наче щипці, якими лускають оріхи. “Гарна красуня!” – подумав Петро, і мурашки полізли по спині в нього. Відьма вирвала в нього квітку з рук, нахилилась і щось довго шепотіла над нею, бризкаючи якоюсь водою. Іскри посипалися в неї з рота; піна виступила на губах.
– Кидай! – сказала вона, віддаючи квітку йому.
Петро підкинув, і – що за диво? – квітка не впала одразу, а довго сяяла вогненною кулькою серед темряви і, мов човник, плавала над землею; нарешті стала поволі спускатися нижче і впала так далеко, що ледь помітно було зірочку, не більшу за макове зерня.
– Тут! – глухо проскреготіла стара. Басаврюк, подаючи йому заступа, промовив:
– Копай тут, Петре. Тут побачиш ти стільки золота, що ні тобі, ні Коржеві не снилося.
Петро, поплювавши на долоні, вхопив заступа, натиснув ногою й вивернув землю, вдруге, втретє, ще раз… Щось тверде… Заступ дзвенить і не йде далі. Тут очі його чітко побачили невелику, обкуту залізом скриню. Уже хотів він було дістати її рукою, але скриня почала входити в землю, і щодалі глибше, глибше; а позад себе він чув регіт, що більш скидався на гадюче сичання.
– Ні, не бачити тобі золота, доки не дістанеш крові людської! – сказала відьма й підвела до нього дитя, років шести, вкрите білим простирадлом, показуючи знаком, щоб він відтяв йому голову.
Остовпів Петро. Оце так – відтяти ні за що ні про що людині голову, та ще й безневинній дитині! З серцем зірвав він простирадло, яке накривало її голову, і що ж? Перед ним стояв Івась. І рученята склало бідне дитя навхрест, і голову похилило… Мов скажений, підскочив з ножем до відьми Петро і вже підняв був руку…