– А що ти обіцяв за дівчину?.. – гримнув Басаврюк і наче кулю всадив йому в спину.
Відьма тупнула ногою – синє полум’я вихопилося з землі; середина її вся засвітилася і стала наче з кришталю вилита, і все, що тільки було під землею, стало видно, як на долоні. Червінці, коштовне каміння в скринях, у горщиках, купами були накидані під тим самим місцем, де вони стояли. Очі його запалали… розум затьмарився… Мов несамовитий, ухопився він за ніж, і безневинна кров бризнула йому в вічі… Сатанинський регіт загримів з усіх боків. Потворні чудовиська зграями стрибали перед ним. Відьма, вп’явшись руками в безголовий труп, мов вовк, пила з нього кров… Все пішло обертом у голові його. Зібравшись на силі, кинувся він тікати. Все вкрилося перед ним червоним світлом. Дерева, всі в крові, здавалося, палали й стогнали. Розпечене небо тремтіло… Вогненні смуги блискавками миготіли в його очах. Знесилившись, ускочив він у свою хатину і, як сніп, повалився на долівку. Мертвий сон охопив його. Два дні й дві ночі спав Петро, не прокидаючись. Отямившись на третій день, довго оглядав він кутки своєї хати; та марно намагався щось пригадати: пам’ять його була – мов кишеня старого скнари, з якої й копійки не виманиш. Потягнувшись трохи, почув він, що в ногах брязнуло. Дивиться: два мішки з золотом. Аж тепер, наче крізь сон, пригадав він, ніби шукав якогось скарбу і що було йому самому лячно в лісі… Та за яку ціну, як дістався він, – цього ніяк не міг збагнути.
Побачив Корж мішки і – пом’якшав: “Сякий-такий Петрусь, немазаний. Та чи я ж не любив його? Та чи не був він у мене, мов син рідний?” І почав верзти дідуган небувальщину, аж того до сліз пройняло. Дивно тільки було, коли Пидорка почала розповідати, як захожі цигани вкрали Івася; Петро не міг навіть пригадати обличчя його, – так одурманило кляте чортовиння! Зволікати не було чого. Ляхові дулю дали під ніс та й закрутили весілля: напекли шишок, нашили рушників і хусток, викотили барило горілки, посадили за стіл молодят, поділили коровай, ударили в бандури, цимбали, сопілки, кобзи – і пішло весілля…
У давнину було весілля, що й не порівняти з нашим. Тітка дідова, бувало, розкаже – аж дух захопить. Як дівчата, з пишно вбраними головами, в жовтих, синіх і рожевих стрічках, поверх яких пов’язували золотий галун, в тонких сорочках, вишитих через увесь шов червоним шовком і обнизаних дрібними срібними квіточками, у сап’янцях на високих залізних підковах, легко, наче пави, і шумно, мов вихор, скакали горлицю[10]. Як молодиці, з корабликом на голові[11], верх якого зроблений був весь із чистозлотної парчі, з невеличким вирізом на потилиці, звідки виглядав золотий очіпок, з двома – один наперед, а другий назад – ріжками з найдрібнішого чорного смушку, у синіх, з найкращого шовку, з червоними клапанами кунтушах, поважно у боки взявшись, виступали поодинці й розмірено вибивали гопака; як парубки, у високих козацьких шапках, у тонких сукняних свитках, підперезаних гаптованими сріблом поясами, з люльками в зубах, листом перед ними стелились. Сам Корж не втерпів, дивлячись на молодь, щоб не згадати давнього. З бандурою в руках, попихкуючи люлькою та приспівуючи, з чаркою на голові, пішов дідуган під голосний гамір гульвіс навприсядки. Чого тільки не вигадають напідпитку? Почнуть, бувало, виряджатись, – Боже ти мій, на людей не схожі. Вже не те що теперішні переодягання, що бувають на весіллях наших. Що тепер? Тільки й того, що переберуться циганками та москалями. Ні, от, бувало, один убереться євреєм, а другий чортом, почнуть спершу цілуватися, а потім як ухопляться за чуби… Бог із вами! Сміх нападе такий, що за живіт хапаєшся. Одягнуться в турецьке й татарське вбрання: все на них палає, мов жар… А як почнуть дуріти та викидати штуки… ну, тоді хоч святих винось. З тіткою покійного діда, що сама була на цьому весіллі, трапилась кумедна історія: була вона одягнена тоді в татарське широке вбрання і з чаркою в руках частувала весь люд. От одного смиконув нечистий облити її ззаду горілкою; другий, теж, видно, штукар, викресав тієї ж миті вогню та й підпалив… полум’я спалахнуло, бідолашна тітка, перелякавшись, давай скидати з себе привселюдно одежу… Гамір, регіт, гармидер зчинився, мов на ярмарку. Одно слово, старі не пригадували ще такого бучного весілля.
Почали жити Пидорка та Петрусь, наче пан із панею. Всього вдосталь, усе блищить… Одначе добрі люди хитали потай головами, дивлячись на їхнє життя. “Від чорта не буде добра, – казали всі одностайно. – Звідки, як не від спокусника люду православного, прийшло до нього багатство? Де йому було взяти таку купу золота? Чого раптом того самого дня, коли забагатів він, Басаврюк щез, мов у воду впав?” Скажете, люди вигадують? Однак і справді не минуло й місяця, як Петруся ніхто впізнати не міг. Чого, що йому сталося – Бог його знає. Сидить на одному місці і хоч би слово кому мовив – усе думає і наче хоче щось пригадати. Коли Пидорці пощастить змусити його про щось говорити, ніби й забудеться, і почне говорити за щось, і завеселиться навіть; та зненацька зиркне на мішки: “Стривай, стривай, забув!” – кричить, і знову замислиться, і знову силкується про щось згадати. Іншим разом, коли довго сидить на одному місці, здається йому, наче ось-ось все знову навертається на думку… і знову все щезло. Ввижається: сидить у шинку; несуть йому горілку, пече його горілка; бридка йому горілка. Хтось підходить, б’є по плечу його… а далі все наче туман огортає його. Піт ллється градом по обличчю його, і він у знемозі сідає на своє місце.
Чого тільки не робила Пидорка: і радилася із знахарями, і переляк виливали, і соняшницю запарювали[12] – ніщо не допомагало. Так і літо спливло. Багато козаків завершили косовицю й жнива; багато козаків, із гулящих, і походом помандрували. Зграї качок ще юрмилися по болотах наших, але кропив’янок вже й сліду не було. У степах зарябіло. Скирди хліба подекуди, мов козацькі шапки, жовтіли в полі. Траплялися дорогою й вози з очеретом та дровами. Земля стала твердіша і місцями почала підмерзати. Уже й сніг сіється з неба, і гілля на деревах причепурилося памороззю, мов заячим хутром. Ось уже ясної морозної днини червоногрудий снігур, наче франтуватий польський шляхтич, походжав по заметах, вишукуючи зерно, і діти величезними киями ганяли по кризі дерев’яні дзиґи, тимчасом як батьки їхні спокійнісінько вилежувались на печі, виходячи часом із запаленою люлькою в зубах вилаяти добре православний морозець або ж провітритись і промолотити в сінях залежалий хліб.
Нарешті сніги почали танути, і щука хвостом кригу розбила; а Петро все такий самий, і що далі, то ще сумніший. Мов прикутий, сидить посеред хати, поставивши собі в ноги мішки з золотом. Здичавів; заріс волоссям; став страшний і все думає про одно, все намагається пригадати щось, і сердиться, і лютує, що не може згадати. Часто дико підводиться зі свого місця, розводить руками, втуплює в щось очі свої, наче хоче впіймати його; губи ворушаться, ніби хочуть вимовити якесь давно забуте слово, і знову непорушно зулицяються… Несамовитість опановує його; мов навіжений, гризе й кусає собі руки і з досади рве жмутами волосся, поки, затихнувши, не впаде, мов непритомний, і потім знову береться пригадувати, і знову скаженіє, і знову мучиться… Що це за напасть така? Обридила життям Пидорка. Страшно їй було залишатися спершу самій у хаті, та потім звикла, сердешна, до свого горя. Тільки колишньої Пидорки вже впізнати не можна було. Ні рум’янцю, ні усмішки; зниділа, змарніла, виплакались ясні очі. Раз хтось уже, видно, зглянувся на неї, порадив іти до ворожки, що жила у Ведмежій балці: ходила про неї слава, що вміє лікувати всі на світі хвороби. От і зважилась вона на останній засіб: слово за словом, підмовила стару піти з нею. Це було ввечері, якраз проти Івана Купала. Петро в забутті лежав на лавці і зовсім не помічав нової гості. Та ось поволі почав підводитися й роззиратись. Раптом весь затремтів, мов перед стратою: волосся стало дибки… і він засміявся таким сміхом, що страх врізався в серце Пидорчине.