– Згадав, згадав! – закричав він із страшним реготом і, вхопивши сокиру, кинув нею з усієї сили на стару.
Сокира на два вершки встромилася в дубові двері. Стара зникла, і дитина років семи, в білій сорочці, з покритою головою, стала посеред хати… Простирадло злетіло.
– Івась! – скрикнула Пидорка й кинулася до нього; та привид увесь із ніг до голови вкрився кров’ю й осяяв хату червоним світлом…
Перелякана, вибігла вона до сіней; та отямившись трохи, хотіла помогти йому; марно! двері зачинилися за нею так щільно, що не під силу було відчинити. Збіглися люди, узялися стукати, висадили двері: ані живої душі. Уся хата повна диму, і посередині тільки, де стояв Петрусь, купа попелу, що подекуди ще димів. Кинулись до мішків: тільки биті черепки лежали замість червінців. Витріщивши очі й роззявивши рота, не сміючи вусом ворухнути, стояли козаки, мов укопані в землю. Такого жаху нагнало на них це диво!
Що було далі, не пригадаю. Пидорка дала обітницю йти на прощу, зібрала все добро, що залишилося після батька, і за кілька днів її справді вже не було в селі. Куди пішла вона, ніхто не міг сказати. Гострі на язик старі баби запровадили було її вже туди, куди й Петро помандрував; та один козак, приїхавши з Києва, розказав, що бачив у лаврі черницю, що вся висохла, мов кістяк, і безупинно молилася; в ній односельці з усіх ознак упізнали Пидорку. Сказав також, що ніхто ще не чув од неї жодного слова; що прийшла вона пішки й принесла оправу на образ Божої Матері, оздоблену такими самоцвітами, що всі заплющувались, на них дивлячись.
Чекайте, на цьому ще не все закінчилось. Того самого дня, коли нечистий приховав собі Петруся, з’явився знову Басаврюк; тільки всі втікали від нього. Розібрали, що то за птах: не хто інший, як сатана, який набрав людської подоби для того, щоб викопувати скарби, а що скарби не даються до нечистих рук, так ото він і принаджує до себе молодиків. Того ж року всі покидали землянки свої й перебралися на село; проте й там не мали спокою від проклятого Басаврюка. Тітка покійного діда говорила, ніби лютував він найбільше на неї за те, що покинув ла колишній шинок при Опішнянській дорозі, і чимдуж намагався помститися їй за все. Якось старшина сільська зібралась в шинку і, як то кажуть, статечно розмовляли за столом, а на столі стояв, – гріх сказати щоб малий, – смажений баран. Балакали про те, про се, було й про чудасії всілякі, і про дива. От і привиділося, – воно ще й нічого, коли б одному, а то ж якраз усім, – що баран підвів голову, тьмяні очі його ожили й запалали, а чорні щетинуваті вуса, що вмить з’явилися, ніби значущо заморгали на присутніх. Усі одразу впізнали в баранячій голові Басаврюкову пику; дідова тітка навіть гадала вже, що ось-ось попросить горілки… Поважна старшина за шапки – та чимдуж додому. Іншим разом сам титар[13], котрий любив деколи побалагурити віч-на-віч із дідівською чаркою, не встиг ще й двох разів дістати дна, коли бачить – чарка кланяється йому в пояс. Чорт тебе забирай, давай хреститись… А тут з господинею його теж диво: тільки-но почала вона замішувати тісто у величезній діжі, коли раптом діжа скочила. Вона їй: “Стривай, стривай!” Де там: взявшись у боки пишно, пустилася навприсядки по всій хаті… Смійтесь; проте не смішно було нашим дідам. І дарма, що отець Опанасій ходив по всьому селу із святою водою та ганяв чорта кропилом по всіх вулицях, та все одно тітка покійного діда довго скаржилась, що хтось, як тільки звечоріє, стукає нагорі й шкребеться по стіні.
Та що! Ось тепер на цьому самому місці, де стоїть наше село, здається, все тихо; а ще не дуже давно, – ще небіжчик батько мій та й я пригадую, – як повз розвалений шинок, що його нечисте кодло довго після того підлагоджувало своїм коштом, доброму чоловікові пройти не можна було. Із закуреного димаря стовпом буркав дим і, знявшись угору – так, що як глянеш – шапка спадала, – розлітався гарячим приском по всьому степу; і чорт, не слід би й згадувати його, собачого сина, так хлипав жалібно у своєму закапелку, що настрашене гайвороння зграями здіймалося з найближчої діброви і з диким криком шугало по небу.
© ГОГОЛЬ М. Тарас Бульба. Вій. Вечори на хуторі поблизу Диканьки. – Харків: Пілігрим, 2006. – 416 с. – (Бібліотека пригод).
[1] Ідеться про журналістів-видавців, які видавали журнали, збірники, для яких випрошували у різних письменників твори, “усяку всячину”, аби вийшла книжка, яку можна продавати.
[2] Натяк на журналіста П. П. Свіньїна (1788-1839), видавця журнала “Отечественные записки”, 1830 р. Він надрукував у своєму журналі “Вечір проти Івана Купала”, змінивши текст Гоголя власними поправками. Готуючи це оповідання до окремого видання “Вечорів”, Гоголь знищив усі поправки Свіньїна і, крім того, зробив у тексті низку нових змін.
[3] Брехати.
[4] Відомі українські гетьмани.
[5] Збрехати на сповіді.
[6] Малахай – батіг.
[7] Кунтуш – верхній розпашний чоловічий і жіночий одяг (переважно багатих люлей).
[8] Сивуха – недостатньо очищена хлібна горілка.
[9] Івана Купала – народне свято вночі проти 7 липня. За народними повір’ями, цієї ночі цвіте папороть вогненною квіткою, зірвати яку надзвичайно важко, бо цьому нібито перешкоджає нечиста сила. Існує повір’я: хто зірве ту квітку, може здобути скарб; крім того, та людина здатна тоді розуміти мову рослин і тварин.
[10] Горлиця – давній український народний танець.
[11] Кораблик – головний убір, у якого перед і зад підняті вгору носами.
[12] Виливають переляк у нас, як хтось перелякається і коли хочуть знати, через що стався переляк: кидають розтоплене олово чи віск у воду, і якого наберуть вони образу, тс саме й перелякало хворого, після чого й весь переляк минає. Запарюють соняшницю від нудоти та болю в животі. Для цього запалюють жмуток прядива, кидають у кухоль і перекидають його догори дном у миску, наповнену водою й поставлену на живіт хворому; потім, після замовляння, дають йому випити ложку цієї ж таки води. Прим. Гоголя.
[13] Титар – церковний староста.