Микола Гоголь - Вій (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_viy.docx)Mykola_gogol_viy.docx73 Кб807
Скачать этот файл (Mykola_gogol_viy.fb2)Mykola_gogol_viy.fb2130 Кб859

— Ой Боже мій. Боже мій! — усе товк отой статечний утішник. — І нащо б таке казати? Так уже Божа воля призначила. Бо що вже Бог дав, того не можна одмінити.

— Я хочу знати все, що де написано. Я піду в бурсу, їй же богу, піду! Що ти думаєш, не навчуся? Всього, всього навчуся!

— Ой, Боже мій, Боже мій!.. — все бідкався утішник і опустив голову на стіл, бо вже ніяк не міг далі тримати її на плечах.

Інші козаки гомоніли про панів і про те, чого то на небі світить місяць.

Філозоф Хома, побачивши такий туман у головах, постановив скористатися цим та й дременути. Він спершу звернувся до сивоу-сого козака, що журився за батьком-матір'ю.

— Чого це ти затужив, дядьку? — сказав він. — Я ж і сам сирота! Пустіть мене, люди добрі, на волю! Нащо я вам здався?

— Пустімо його на волю! — озвалися декотрі. — Він-бо сирота. Хай собі йде, куди хоче.

— Ой Боже мій, Боже мій! — обізвався утішник, підвівши голову. — Пустили б його! Нехай би собі йшов!

І козаки вже хотіли самі вивести його в чисте поле; та той, найдопитливіший, спинив їх, сказавши:

— Не займайте: я хочу з ним поговорити про бурсу. Я сам піду в бурсу...

Та навряд чи міг би втекти філозоф, бо коли він надумався встати з-за столу, то ноги йому зробилися як дерев'яні, а дверей у хаті видалося так багато, що навряд чи й потрапив би він у справжні.

Тільки під вечір уся ця кумпанія згадала, що треба вирушати в дорогу. Вмостившись у бричку, потяглися вони далі, поганяючи коней і наспівуючи пісню, що ні слів, ні ладу їй ніхто б не добрав. Проїздивши либонь із півночі, безперестанку збиваючись з дороги, — а знали ж її, як свою долоню, — з'їхали вони врешті з крутої гори в долину, і філозоф зауважив по обидва боки частокіл чи пліт, низенькі дерева і стріхи, що виглядали за ними. Це було велике селище сотникове. Було вже геть за північ; небо почорніло, і де-не-де витикалися маленькі зірочки. У жодній хаті не світилося. Вони в'їхали, під собаче гавуління, у двір. По обидва боки маячіли шиті соломою повітки й хатки; в одній з них, що стояла посередині, саме проти воріт, і була між ними найбільша, жив, здавалося, сам сотник. Бричка спинилася коло невеличкої якоїсь повітки, і наші подорожні подалися на ночівлю. Філозоф хотів був трохи оглянути зокола панські хороми, та як не вирячав він очей, а не міг нічого ясно побачити: замість хати увижався йому медвідь; з комина робився ректор. Філозоф махнув рукою і пішов спати.

Як же прокинувся філозоф, то весь дім уже метушився; вночі померла панночка. Слуги бігали з нестями то туди, то сюди; старі баби плакали; багато людей заглядало через пліт у панський двір, ніби могли щось там побачити.

Філозоф почав на дозвіллі роздивлятися ті місця, що не міг побачити вночі. Панський дім був не дім, а низенька невелика хата, які звичайно за старих часів в Україні будували. Він був ушитий соломою; маленький, гострий і високий фронтон з віконцем, подібним до зведеного догори ока, був увесь розмальований блакитними й жовтими квітками та червоними півмісяцями; стояв він на дубових присішках, до половини круглих, а знизу на шість граней, з вигадливою різьбою вгорі. Під цим фронтоном був невеличкий ґанок з лавами по обидва боки. З обох боків будинку були піддашки на таких само присішках, часом навіть покручених. Висока груша з пірамідальним верховіттям і тріпотливим листям зеленіла перед домом. Декілька комор у два ряди стояло посеред двору, утворюючи немов широку вулицю, що простяглася аж до будинку. За коморами, аж біля воріт, стояли трикутниками два льохи, один проти одного, так само вкриті соломою. В трикутній стіні кожного з них були двері, а на них усяке малювання. На одних дверях намальований був козак верхи на діжці, а поверх голови він тримав кухля з написом: "Вип'ю все!" На других — пляшки, сулії, а з боків, задля краси, кінь догори ногами, люлька, бубон і напис: "Вино — козацькая втіха". З горища одної повітки крізь величезне слухове вікно витикався тарабан і мідні сурми. Біля воріт стояли дві гаківниці. Все показувало, що господар дому любив погуляти і в дворі у нього зчаста вирували бенкети. За ворітьми стояли два вітряки. Позад дому просїяглися сади, і крізь верховіття дерев видно було тільки темні дашки над коминами хат серед зеленої гущавини. Все село стояло на широкім та рівнім схилі. З півночі все закривала крута гора і підніжжям своїм кінчалася біля самого двору. Як глянути на неї знизу, вона здавалася ще крутіша, і на високому її вершку де-не-де стирчало покошлане бадилля сухого бур'яну і чорніло проти ясного неба. Вся гола, глиняста, скрізь розрита дощовими водориями та поточинами, вона навівала смуток. На крутому її покоті у двох місцях стирчали дві хати; над одною розкинула своє віття широка яблуня, підперта при корені кілками з насипаною землею. Яблука, падаючи од вітру, котилися просто в панський двір. З верхогір'я вилася по всій горі дорога і, спавши вниз, проходила повз двір до села. Коли філозоф зміряв оком цю страшну кручу і згадав учорашню подорож, то сказав собі, що в пана або надто розумні були коні, або в козаків надто міцні голови, що й від п'яного чаду таки не полетіли догори ногами разом з величезною бричкою та поклажею. Філозоф стояв на високому серед двору місці, і коли повернувся та глянув у другий бік, перед ним розстелився зовсім інший краєвид. Село разом зі схилом гори скочувалося до рівнини. Неоглядні луки розгорталися в далеку просторінь; ясна їхня зелень дедалі темнішала, і видно було, як синіли в далечині села, хоч було до них не менше двадцяти верстов. Праворуч від лук тягнулися гори, і ледве помітною здаля смугою горів і темнів Дніпро.

— Гей, та й гарне ж місце! — сказав філозоф. — Отут би жити, ловити рибу в Дніпрі і в ставках та полювати з тенетами чи з рушницею на стрепетів чи крольшнепів! Та, мабуть, і дроф немало серед цих лук. А садовини можна силу насушити на продаж у місті або, ще краще, накурити з неї горілки, бо горілку з садовини і рівняти не можна з пінною. Та не шкода й про те подумати, як би його звідси вшитися.

Він запримітив за тином маленьку стежечку, що зовсім заросла бур'яном. Якось мимохідь він поклав на неї ногу, думаючи спершу тільки прогулятися, а тоді вже тихцем поміж хат гайнути в поле, коли це почув на своїм плечі досить сильну руку.

Позад нього стояв той самий старий козак, що вчора так гірко нарікав на своє сирітство та на самотину.

— Марне ти намилився, пане філозофе, чкурнути з хутора! — промовив він. — Це не таке місце, щоб можна було втекти; та й дороги в нас, як на пішого, погані. А ходи-но краще до пана: він уже давно дожидає тебе в світлиці.

— Ходімо! Що ж... Я з задоволенням, — сказав філозоф і пішов услід за козаком.

Сотник, старий уже, сивоусий, чорно зажурений, сидів за столом у світлиці, опустивши голову На руки. Було йому десь під п'ятдесят, та глибока журба на лиці і якась хвороблива блідість виказували, що душа його прибита і зруйнована — враз, в одну мить, і всі колишні веселощі та буйне життя минулися йому навіки. Як увійшов Хома разом зі старим козаком, він одвів одну руку і злегка кивнув головою на низенький їх уклін.

Хома й козак поштиво стали біля дверей.

— Хто ти єсть, і звідкіля, і з якого стану, чоловіче добрий? — спитав сотник ні ласкаво, ні суворо.

— З бурсаків, філозоф Хома Брут.

— А хто був твій батько?

— Не знаю, вельможний пане.

— А твоя мати?

— І матері не знаю. Як гаразд розмислити, то певне була й мати; та хто вона й звідкіля, і коли жила, їй-богу, добродію, не знаю. Старий сотник помовчав і, здавалось, якусь хвилину роздумував.

— Як же ти познайомився з моєю дочкою?

— А ніяк, вельможний пане, їй-богу, ніяк! Ще ніколи з панночками до діла не мав, одколи на світі живу. Цур їм, щоб не сказати чого негожого!

— Чого ж то вона не кому іншому, а саме тобі призначила читати?

Філозоф знизав плечима:

— Бог його знає, що його й подумати! Відома річ, що панам часом такого заманеться, що й найписьменніша людина не втямить; та й примовка склалася: "Скачи, враже, як пан каже".

— А ти не брешеш, пане філозофе?

— Та нехай мене на цім місці грім уб'є, коли брешу.

— Якби ж ти хоч хвилиночку ще прожила, — тужливо мовив сотник, — то, мабуть, знав би я всю правду. "Нікому не давайте читати по мені, а пошліть, тату, зараз оце до київської семінарії та привезіть бурсака Хому Брута; нехай три ночі молиться по грішній душі моїй. Він знає..." А що саме знає, я вже й не почув. Вона, голубонька, тільки це встигла сказати, та й померла. Ти, чоловіче добрий, мабуть, знаний праведним життям своїм та Богу милими ділами, і вона десь, либонь, перечула про тебе.

— Хто? Я? — сказав бурсак і аж поточився з дива. — Я... праведним життям? — вимовив він, глянувши сотникові просто у вічі. — Та Господь з вами, пане! Що це ви кажете! Та я, — хоч воно й непристойно мовити, — я до бублейниці ходив самісінького чистого четверга.

— Ну... десь то не без причини так призначено. Ти мусиш від цього ж дня почати своє діло.

— Сказав би я на це, як ласка ваша... Воно, певна річ, кожна людина, письма святого ізучена, по силі своїй зможе... але сюди поважніше було б диякона або дяка принаймні. Вони люди тямущі і знають, як воно все це робиться, а я... Та в мене й голос не такий, і сам я — чортзнащо. Ніякого й виду з мене нема...

— То вже як собі знаєш, а я все ж учиню так, як заповіла мені моя голубонька, і нічого не пошкодую. І коли ти з цього дня три ночі читатимеш, як годиться, над нею молитов, дам тобі нагороду; а як ні — то й чортові самому не радив би мене розсердити.

Останні слова мовив сотник з таким притиском, що філозоф цілковито зрозумів їхнє значення.

— Ходи за мною! — сказав сотник.

Вони вийшли в сіни. Сотник відчинив двері до другої світлиці, насупроти першої. Філозоф на хвилину спинився в сінях, висякався і з якимось недовідомим острахом переступив через поріг.

Уся долівка була вкрита червоною китайкою. На покуті, під образами, на високім столі лежало тіло покійної на покрові з синього оксамиту, прикрашеному золотою торочкою й китицями. Високі восковії свічі, калиною перевиті, горіли в ногах і в головах, світячи своїм кволим проти білого дня світлом. Лице покійної заступив йому нерозрадний батько, сівши проти неї спиною до дверей. Філозофа вразили слова, що проказував сотник:

— Не того мені жаль, наймиліша доню моя, що ти саме в цвіті літ своїх, писаного тобі віку не доживши, на журбу та на смуток мій, покинула землю; а жаль мені того, моя голубонько, що не знаю я, хто він, лютий ворог мій, що смерть тобі заподіяв. І коли б я знав, що хтось хоч самою думкою навіть скривдив тебе чи мовив що тобі на прикрість, — Богом свідчуся, не бачив би він уже своїх дітей, коли він, як і я, старий уже чоловік; ні батька й неньки своєї, коли він ще в силі віку, і тіло його кинув би я на поталу птицям та звірові степовому. Та горе мені, моя ти нагідочко польовая, перепілонько моя, моя ясочко, що проживу я до кінця віку свого без утіхи та втираючи полою дрібні сльози із старих очей своїх, а ворог мій радітиме й глузуватиме нишком з немічного діда...

Він замовк, бо розривала його тяжка туга, що пролилася цілим потоком сліз.

Філозофа зворушила така журба нерозважна; він почав кашляти та глухо умгукати, щоб трохи прочистити свій голос.

Сотник обернувся і показав йому місце в головах мертвої перед невеличким налоєм, де лежали книги.

"Три ночі сяк-так перебуду, — подумав філозоф. — а зате пан наб'є мені обидві кишені чистими червінцями".

Він підступив ближче і, ще раз прокашлявшись, почав читати, не приглядаючись ні до чого і не зважуючись глянути на лице покійної. Глибока тиша залягла. Він спостеріг, що сотник вийшов. Повільно повернув він голову, щоб глянути на покійну, і...

Жили йому затремтіли: перед ним лежала красуня, якої ще й світ не бачив. Здавалось, ніколи ще риси лиця не творили такої гострої і водночас гармонійної краси. Вона лежала мов жива; чарівне чоло, ніжне, як сніг, як срібло, здавалося замисленим; брови — ніч серед сонячного дня, тонкі, рівні, гордовито підвелися над закритими очима; а вії стрілами впали на лиця і пашіли огнем таємних жадань; уста — рубіни, ладні розквітнути усміхом щастя, повінню радості... Та в них же, в тих самих обрисах, вбачав він щось моторошно-пронизливе. Він почував, що душа йому починала якось болісно щеміти, неначе серед вихору веселощів та метелиці танцюристів завів би хто пісні про поневолений народ. Рубіни тих уст, здавалося, кров'ю прикипали аж до серця. Враз щось моторошно знане з'явилося в її лиці.

— Відьма! — скрикнув він не своїм голосом, одвів од неї очі, побілів увесь і почав читати своїх молитов.

Це була та сама відьма, яку він убив.

Як сонце почало сідати, мертву понесли до церкви. Філозоф одним плечем своїм підпирав чорну жалобну труну і чув на плечі своїм щось, як лід, холодне. Сам сотник ішов попереду, несучи рукою правий бік тісної домівки покійниці. Дерев'яна церква, чорна, зеленим вкрита мохом, з трьома гострими банями, сумовито стояла на краю села. Примітно було, що в ній давно вже не було ніякої одправи. Свічі горіли мало не перед кожним образом. Труну поставили посередині, проти самого вівтаря. Старий сотник поцілував іще раз покійницю, віддав їй чолом до землі і вийшов разом з усіма, що несли труну, наказавши добре нагодувати філозофа і після вечері одвести його до церкви. Прийшовши в кухню, всі, хто ніс труну, почали тулити руки до печі, як це завжди роблять наші люди, побачивши мерця.

Пошук на сайті: