Микола Гоголь - Мертві душі (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx)Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx2215 Кб3326
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb2)Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb23313 Кб3125
"Ну, та вже дай слово!"

"Будь ласка".

"Слово честі?"

"Слово честі".

"Ось яке прохання: у тебе є, певне, багато померлих селян, які ще не викреслені з ревізії?"

"Ну, є; а що?"

"Переведи їх на мене, на моє ім'я".

"А нащо тобі?"

"Ну, та мені треба".

"Та нащо?"

"Ну, та вже треба... це вже моє діло, словом, треба".

"Ну, вже, певно, щось затіяв. Признайся, що?"

"Та що ж затіяв? з такої дурниці й затіяти нічого не можна".

"Та навіщо ж вони тобі?"

"Ох, який цікавий! йому всяку погань хотілося б помацати рукою, та ще й понюхати!"

"Та чому ж ти не хочеш сказати?"

"А що ж тобі за користь знати? НУ, просто так спала фантазія".

"Так от же: доти, доки не скажеш, не зроблю!"

"Ну, от бачиш, от уже й нечесно з твого боку: слово дав, та й задкуєш".

"Ну, як ти собі хочеш, а не зроблю, поки не скажеш, нащо".

"Що б таке сказати йому?" подумав Чичиков і після хвилинного роздуму заявив, що мертві душі потрібні йому, щоб набути ваги в суспільстві, що він маєтків великих не має, так до того часу хоч би які-небудь душі".

"Брешеш, брешеш!" сказав Ноздрьов, не давши докінчити: "брешеш, брат!"

Чичиков і сам помітив, що вигадав не дуже влучно, і привід досить слабкий. "Ну, то я ж тобі скажу пряміше", сказав він, поправившись: "тільки, будь ласка, не проговорись нікому. Я надумав женитись; але треба тобі знати, що батько й мати нареченої преамбіційні люди. Така, далебі, комісія: не радий, що зв'язався: хочуть неодмінно, щоб у жениха було ніяк не менше трьохсот душ, а тому, що в мене цілих майже півтораста душ не вистачає..."

"Ну, брешеш! брешеш!" закричав знову Ноздрьов.

"Ну, от уже тут", сказав Чичиков: "і ось настільки не збрехав", і показав великим пальцем на своєму мізинці манісіньку частинку.

"Єзуїт, єзуїт. Голову ставлю, що брешеш!"

"Одначе, це ж образа! що ж я таке справді! чому я неодмінно брешу?"

"Ну, та я ж знаю тебе: ти ж великий шахрай, дозволь мені це сказати тобі по дружбі! Якби я був твоїм начальником, я б тебе повісив на першому дереві".

Чичикова образило таке зауваження. Всякий-бо вислів, хоч трохи грубий або такий, що ображав добропристойність, був йому неприємний. Він навіть не любив допускати з собою ні в якому разі фамільярного поводження, хіба що тільки особа була надто високого звання. І тому тепер він зовсім образився.

"Їй-Богу, повісив би", повторив Ноздрьов: "я кажу тобі це одверто, не для того, щоб тебе образити, а просто по-дружньому кажу".

"Усьому є межі", сказав Чичиков з почуттям гідності. "Коли хочеш похизуватися подібними словами, так іди в казарми", і потім додав: "не хочеш подарувати, то продай".

"Продати! Та я ж знаю тебе, ти ж негідник, ти ж дорого не даси за них?"

"Ех, та й ти теж гарний! дивись-но! та що вони в тебе, брильянтові, чи що?"

"Ну, так і є. Я ж тебе знав".

"Даруй, брат, що ж у тебе за крамарський нахил! Ти б мусив просто віддати мені їх".

"Ну, слухай, щоб довести тобі, що я зовсім не якийсь скнара, я не візьму за них нічого. Купи в мене жеребця, я тобі дам їх на додачу".

"Вибач, нащо ж мені жеребець?" сказав Чичиков, здивований справді такою пропозицією.

"Як нащо? та я ж за нього заплатив десять тисяч, а тобі віддаю за чотири".

"Та нащо мені жеребець? заводу я не держу".

"Та слухай, ти не розумієш: адже я з тебе візьму тепер усього тільки три тисячі, а решту тисячу ти можеш заплатити мені згодом".

"Та непотрібен мені жеребець, Бог з ним!"

"Ну, купи булану кобилу".

"І кобили не треба".

"За кобилу й за сірого коня, отого, що ти в мене бачив, візьму з тебе тільки дві тисячі".

"Та непотрібні мені коні".

"Ти їх продаси, тобі на першому ярмарку дадуть за них утроє більше".

"То краще ж ти їх сам продай, коли певен, що виграєш утроє".

"Я знаю, що виграю, та мені хочеться, щоб і ти мав вигоду".

Чичиков подякував за прихильність і рішуче відмовився і від сірого коня, і від буланої кобили.

"Ну, то купи собак. Я тобі продам таку пару, просто мороз поза шкурою йде! породиста, з вусами, шерсть стирчить угору, як щетина. Бочкуватість ребер незбагненна, лапа вся зібрана в грудку, землі не зачепить!"

"Та навіщо мені собаки? я не мисливець".

"Та мені хочеться, щоб у тебе були собаки. Слухай, коли вже не хочеш собак, то купи в мене шарманку, чудова шарманка; самому, як чесна людина, коштувала півтори тисячі; тобі віддаю за 900 карбованців".

"Та навіщо ж мені шарманка? Я ж не німець, і об тягатися з нею по дорогах і випрошувати гроші". v "Але ж це не така шарманка, як носять німці. Це орган; глянь умисне: вся з червоного дерева. Ось я тобі покажу її ще!" Тут Ноздрьов, схопивши за руку Чичикова, почав тягти його до другої кімнати, і хоч як той упирався ногами в підлогу, хоч як запевняв, що він знає вже, яка шарманка, але мусив почути ще раз, як вирушив у похід Мальбруг. "Коли ти не хочеш на гроші, так ось що, слухай: я тобі дам шарманку і всі, скільки в мене є, мертві душі, а ти мені дай свою бричку й триста карбованців додачі".

"Ну, от іще, а я ж чим поїду?"

"Я тобі дам іншу бричку. Ось ходімо в сарай, я тобі покажу її! Ти її тільки перефарбуєш і буде чудо бричка".

"От його невгамовний біс опанував!" подумав сам собі Чичиков і вирішив будь-що-будь спекатися всяких бричок, шарманок і всіх можливих собак, незважаючи на незбагненну бочкуватість ребер і грудкуватість лап.

"Але ж бричка, шарманка й мертві душі, усе разом!"

"Не хочу", сказав ще раз Чичиков.

"Чому ж ти не хочеш?"

"Тому, що, просто, не хочу, та й годі".

"От який-бо ти, справді! з тобою, як я бачу, не можна, як ведеться між добрими друзями й товаришами, такий, справді!.. Одразу видно, що дволична людина!"

"Та що ж я, дурень, чи що? ти поміркуй сам: навіщо ж придбаю я річ, зовсім для мене непотрібну?"

"Ну, вже, будь ласка, не кажи. Тепер я дуже добре тебе знаю. Така, справді, ракалія! Ну, слухай: хочеш метнемо банчок? Я поставлю всіх померлих на карту, шарманку теж".

"Ну, наважитись на банк, значить, підпадати під невідомість", казав Чичиков і тимчасом глянув скоса на карти, що були в нього в руках. Обидві талії55 здались йому дуже схожі на штучні, і самий крап56 виглядав теж підозріло.

"Чого ж невідомості?" сказав Ноздрьов. "Ніякої невідомості! хай тільки буде на твоєму боці щастя, ти можеш виграти чортову прірву. Ось вона! от щастя!" казав він, починаючи метати для збудження запалу: "от щастя! от щастя! ось: так і ріже! ось та проклята дев'ятка, на якій я все просадив! Почував, що продасть, та вже, зажмуривши очі, думаю собі: чорт тебе забери, продавай, проклята!"

Коли Ноздрьов це говорив, Порфирій приніс пляшку. Але Чичиков відмовився рішуче як грати, так і пити.

"Чому ж ти не хочеш грати?" сказав Ноздрьов.

"Ну, тому, що не маю настрою. Та признатися сказати, я зовсім не охочий грати".

"Чому ж не охочий?"

Чичиков знизав плечима й додав: "бо не охочий".

"Погань же ти!"

"Що ж робити? так Бог створив".

"Фетюк просто! Я думав був раніше, що ти хоч трохи порядна людина, а ти ніякого не розумієш поводження. З тобою зовсім не можна говорити, як з людиною близькою... ніякої прямодушності, ні щирості! чистий Собакевич, такий мерзотник!"

"Та за що ж ти лаєш мене? Винен хіба я, що не граю? Продай мені душ самих, коли вже ти такий чоловік, що трусишся над цією дурницею".

"Чорта лисого матимеш! хотів був, даром хотів віддати, а тепер от не дістанеш! Хоч три царства давай, не віддам. Такий скупердяй, пічкур гидкий. З цієї пори з тобою ніякого діла не хочу мати. Порфирію, піди скажи конюхові, щоб не давав його коням вівса, хай їдять саме сіно".

Такого висновку Чичиков ніяк не сподівався.

"Краще б ти мені й на очі не показувався!" сказав Ноздрьов.

Проте, незважаючи на таку незгоду, гість і господар повечеряли вкупі, хоч цим разом не стояло на столі ніяких вин з хитромудрими назвами. Стирчала одна тільки пляшка з якимсь кіпрським, яке було те, що називають кислятина в усіх відношеннях. Після вечері Ноздрьов сказав Чичикову, відвівши його у бокову кімнату, де була наготовлена для нього постіль: "Ось тобі твоя постіль! Не хочу й надобраніч казати тобі!"

Чичиков залишився після відходу Ноздрьова в найнеприємнішому настрої. Він у душі досадував на себе, лаяв себе за те, що до нього заїхав і згаяв даремно час. А ще більше лаяв себе за те,

що заговорив з ним про справу, і повівся необережно, як дитина, як дурень: бо справа зовсім не такого роду, щоб бути звіреною Ноздрьову: Ноздрьов людина-погань, Ноздрьов може набрехати, прибільшити, розпустити чорт знає що, підуть ще якісь плітки — негаразд, негаразд. "Просто, дурень я", казав він сам собі. Ніч спав він дуже погано. Якісь маленькі прежваві комахи кусали його нестерпно боляче, так що він усією жменею шкріб по враженому місці, приказуючи: "а, щоб вас чорт забрав разом з Ноздрьовим!" Прокинувся він рано-вранці. Першим ділом його було, надівши халат, взувши чоботи, податись через двір на конюшню, наказати Селіфанові зараз же запрягати бричку. Вертаючись через двір, він зустрівся з Ноздрьовим, що був теж у халаті, з люлькою в зубах.

Ноздрьов привітав його по-дружньому і спитав, як йому спалось.

"Так собі", відповів Чичиков досить сухо.

"А я, брат", казав Ноздрьов: "така мерзота верзлась цілу ніч, що бридко й розказувати, і в роті після вчорашнього немов ескадрон переночував. Уяви: снилось, що мене відшмагали, єй-єй! І хто б ти думав? От нізащо не вгадаєш штабс-ротмістр Поцелуєв разом з Кувшинниковим".

"Так", подумав сам собі Чичиков: "добре було б, якби тебе відшмагали наяву".

"їй-Богу! Та ще як боляче! Прокинувся, чорт забери, справді щось свербить; мабуть, відьми-бло-хи. Ну, ти йди тепер одягайся, я до тебе зараз прийду. Треба тільки вилаяти падлюку-прикажчика".

"Чичиков пішов у кімнату одягтись і вмитися. Коли після того вийшов він до їдальні, там уже стояв на столі чайний прибор з пляшкою рому. В кімнаті були сліди вчорашнього обіду і вечері; здається, щітка для підлоги не торкалася зовсім. На підлозі валялися хлібні крихти, а тютюновий попіл видно було навіть на скатертині. Сам господар, що не забарився скоро вийти, нічого не мав у себе під халатом, крім відкритих грудей, на яких росла якась борода. Держачи в руці чубук і присьорбуючи з чашки, він був дуже гарний для живописця, що страх не любить панів прилизаних і завитих як на цирульних вивісках, або вистрижених під гребінець.

"Ну, то що ж думаєш?" сказав Ноздрьов, трохи помовчавши: "не хочеш грати на душі?"

"Я вже сказав тобі, брат, що не граю, купити, давай куплю".

"Продати я не хочу, це буде не по-приятельському. Я не буду знімати плівки з чортзна-чого. У банчок — інша річ. Га? Прикиньмо хоч галію!"

 

Вертаючись через двір, він зустрівся з Ноздрьовим, що був теж у халаті...

"Я вже сказав, що ні".

"А мінятися не хочеш?"

"Не хочу".

"Ну, слухай: зіграємо в шашки, виграєш — твої всі. У мене ж багато таких, яких треба викреслити з ревізії. Гей, Порфирію, принеси-но сюди шашечницю".

"Даремна праця, я не гратиму".

"Та це ж не в банк; тут ніякого не може бути щастя або фальші: все ж від уміння: я навіть тебе попереджаю, що я зовсім не вмію грати, хіба що-небудь мені даси вперед".

"Ану лиш", подумав сам собі Чичиков: "зіграю я з ним у шашки! В шашки грав я колись непогано, а на штуки йому тут трудно взятись".

Пошук на сайті: