Микола Гоголь - Мертві душі (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx)Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx2215 Кб3381
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb2)Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb23313 Кб3138
"А знаєте, Павле Івановичу", сказав Манілов, якому дуже сподобалась така думка, "як було б справді хороше, коли б жити отак укупі, під однією покрівлею, або в затінку якогось в'яза пофілософствувати про щось, заглибитись!.."

"О! це було б райське життя!" сказав Чичиков, зітхнувши. "Прощайте, пані!" продовжував він, підходячи до ручки Манілової. "Прощайте, пре-шановний друже! Не забудьте ж прохання!"

"О, будьте певні!" відповів Манілов. "Я з вами розлучаюсь не на довше, як на два дні".

Усі вийшли в їдальню.

"Прощайте, любі діточки!" сказав Чичиков, побачивши Алкіда й Фемістоклюса, що грались якимсь дерев'яним гусаром, у якого вже не було ні руки, ні носа. "Прощайте, мої малятка. Ви вибачте мені, що я не привіз вам гостинця, бо, признаюсь, не знав навіть, чи живете ви на світі, але тепер як прищу, неодмінно привезу. Тобі привезу шаблю: хочеш шаблю?"

"Хочу", відповів Фемістоклюс.

"А тобі барабан; правда ж, тобі барабан?" продовжував він, нахилившись до Алкіда.

"Парапан", відповів пошепки й похиливши голову Алкід.

"Добре, я тобі привезу барабан. Такий славний барабан, отак усе буде: туррр... ру... тра, та, та, та, та, та... Прощай, серденько! Прощай!" Тут він поцілував його в голову і звернувся до Манілова та його дружини з невеликим сміхом, з яким звичайно звертаються до батьків, даючи їм знати про невинність бажань їхніх дітей.

"Далебі, зостаньтесь, Павле Івановичу!" сказав Манілов, коли вже всі вийшли на ґанок. "Гляньте, які хмари".

"Це маленькі хмарки", відповів Чичиков.

"Та чи знаєте ви дорогу до Собакевича?"

"Про це хочу спитати вас".

"Дозвольте, я зараз розкажу вашому кучерові". Тут Манілов з такою ж люб'язністю розказав справу кучерові, і сказав йому навіть один раз: ви.

Кучер, почувши, що треба минути два повороти й звернути на третій, сказав: "утрапимо, ваше благородіє", і Чичиков поїхав, супроводжуваний довго поклонами і помахами хусточки господарів, що підводились навшпиньки.

Манілов довго стояв на ґанку, проводжаючи очима бричку, і коли її вже зовсім стало не видно, він усе ще стояв, курячи люльку. Нарешті ввійшов він до кімнати, сів на стільці й поринув у роздуми, щиро радіючи, що зробив своєму гостеві невелику втіху. Потім думки його перелетіли непомітно до інших предметів і нарешті залетіли Бог знає куди. Він думав про вигоди дружнього життя, про те, як би добре було жити з другом на березі якої-небудь річки, потім через цю річку почав будуватися у нього міст, потім величезний будинок з таким високим бельведером, що можна звідти бачити навіть Москву, і там пити вечорами чай на свіжому повітрі й міркувати про які-не-будь приємні речі. Потім, що вони разом з Чичиковим приїхали в якесь товариство в гарних каретах, де зачаровують усіх приємністю поводження, і що нібито цар, дізнавшись про таку їхню дружбу, зробив їх генералами, і далі нарешті Бог знає що, чого вже він і сам ніяк не міг розібрати. Дивне прохання Чичикова урвало раптом усі його мрії. Думка про нього якось особливо не варилася в його голові: як не перевертав він її, але ніяк не міг збагнути, і весь час сидів він і курив люльку, що тривало аж до вечері.

 

ГЛАВА III

А Чичиков у приємному настрої сидів у своїй бричці, що давно котила стовповим шляхом. З попередньої глави вже видно, в чому полягав головний предмет його смаку й нахилів, а тому не диво, що він скоро поринув увесь у нього і тілом, і душею. Прикидання, розрахунки й міркування, що перебігали по обличчю його, видно, були дуже приємні, бо щохвилини залишали по собі сліди задоволеної посмішки. Зайнятий ними, він не звертав ніякої уваги на те, як його кучер, задоволений прийомом дворових людей Манілова, робив дуже доречні зауваження чубарому припряжному коневі, запряженому з правого боку. Цей чубарий кінь був дуже лукавий і тільки про око вдавав, ніби везе, тимчасом як корінний гнідий і припряжний буланої масті, що звався засідателем, бо був придбаний від якогось засідателя, трудилися від щирого серця, так що навіть у очах їхніх помітно було, яку мають з того втіху. "Хитруй, хитруй! ось я тебе перехитрую!" казав Селіфан, підвівшись і хльоснувши батогом ледачого. "Ти знай своє діло, панталонник ти німецький! Гнідий поштивий кінь, він сповняє свій обов'язок, я йому дам охоче лишню Мірку, бо він поштивий кінь, і засідатель теж хороший кінь... Ну, ну! чого стрижеш вухами? Ти, дурню, слухай, коли говорять! я тебе, бузувіре, дурниць не вчитиму. Ач, куди лізе!" Тут він знову хльоснув його батогом, примовивши: "у, варвар! Бонапарт ти проклятий!" Потім гукнув на всіх: "гей ви, лебедики!" і стьобнув по всіх по трьох уже не на кару, а щоб показати, що був з них задоволений. Зробивши таку втіху, він знову звернувся до чубарого: "ти думаєш, що сховаєш свою поведінку. Ні, ти живи по правді, коли хочеш, щоб була тобі шана. От у поміщика, де ми були, гарні люди. Я залюбки поговорю, коли хороша людина; з людиною хорошою ми завжди свої друзі, щирі приятелі: чи випити чаю, чи закусити — охоче, коли хороша людина. Хорошій людині усяк віддасть шану. Ось пана нашого усяк шанує, бо він, чуєш-бо, справляв службу царську, він сколезький радник..."

Так розмірковуючи, Селіфан забрався нарешті у найвіддаленіші абстракції. Якби Чичиков прислухався, то дізнався би про багато подробиць, що стосувалися особисто його; але думки його так були поглинуті, своїм предметом, що тільки сильний удар грому примусив його пробудитися і поглянути навколо себе: все небо зовсім облягли хмари, і курний поштовий шлях сприскали краплі дощу. Нарешті грім ударив вдруге сильніше й ближче, і дощ линув відразу як з відра. Спочатку, набравши косого напряму, бив він в один бік кузова кибитки, потім у другий, потім, змінивши спосіб нападу і зробившись зовсім прямим, тарабанив прямо у верх її кузова; бризки нарешті стали долітати йому в обличчя. Це примусило його заслонитись шкіряними завісками з двома круглими віконцями, призначеними на розглядання дорожніх краєвидів, і наказати Селіфанові їхати швидше. Селіфан, якому було перебито мову теж на самій середині, збагнув, що, справді, не треба гаятись, витяг вмить з-під козел якесь дрантя із сірого сукна, надів його в рукава, схопив у руки віжки й гукнув на свою тройку, що ледь-ледь перебирала ногами, бо почувала приємну млость од повчальних промов. Але Селіфан ніяк не міг пригадати, два чи три повороти він проїхав. Зміркувавши й пригадуючи трохи дорогу, він догадався, що багато було поворотів, які всі він проминув. А що руська людина під рішучу хвилину завжди знайде що зробити, не вдаючись у далекі роздуми, то звернувши праворуч, на першому ж перехресті, гукнув він: "гей ви, друзі шановні!" і пустився навскач, мало гадаючи про те, куди приведе взята дорога.

Дощ одначе, здавалось, заклався надовго. Курява, що лежала на шляху, швидко замісилась у грязь, і коням з кожною хвилиною ставало важче тягти бричку. Чичиков уже починав дуже непокоїтись, не бачачи так довго села Собакевича. За розрахунком його, давно б уже час приїхати. Він поглядав навколо, але темрява була така, хоч в око стрель.

"Селіфан!" сказав він нарешті, висунувшись із брички.

"Чого, пане?" відповів Селіфан.

"А глянь-но, чи не видно села?"

"Ні, пане, ніде не видно!" Після чого Селіфан, помахуючи батогом, завів пісню не пісню, а щось таке довге, чому й кінця не було. Туди все ввійшло: усі підбадьорливі й спонукальні вигуки, якими частують коней по всій Росії з кінця в кінець; прикметники всіх родів і гатунків без дальшого розбору, а так що на язик навернеться. Таким чином дійшло до того, що він почав називати їх нарешті секретарями.

Тимчасрм Чичиков почав примічати, що бричка хилялась на всі боки і обдаровувала його добренними штовханами; з цього він зрозумів, що вони звернули з дороги і, мабуть, брьохалися по ріллі. Селіфан, здавалось, сам зміркував, але не говорив ані слова.

"А що, шахраю, якою дорогою ти ідеш?" сказав Чичиков.

"Та що ж, пане, вдієш, час, бач, такий; батога не бачиш, така пітьма!" Сказавши це, він так нахилив бричку, що Чичиков змушений був держатись обома руками. Тут тільки помітив він, що Селіфан напідпитку.

"Держи, держи, перекинеш!" кричав вік йому.

"Ні, пане, як можна, щоб я перекинув", казав Селіфан. "Це негаразд перекинути, я вже сам знаю; вже ж я нізащо не перекину". Тут почав він злегка повертати бричку, повертав, повертав, і нарешті вивернув її зовсім набік, Чичиков і руками й ногами бебехнувся в грязь. Селіфан коней одначе ж зупинив, а втім, вони спинилися б і самі, бо були дуже зморені Такий несподіваний випадок зовсім здивував його. Злізши з козел, він став перед бричкою, взявся в боки обома руками, поки пан борсався в грязі, силкуючись звідти вилізти, і сказав після деякого роздуму: "Чи ти ба, і перекинулись!"

"Ти п'яний, як квач!" сказав Чичиков.

"Ні, пане, як можна, щоб я був п'яний! Я знаю, що це негаразд бути п'яним. З приятелем побалакав, бо з хорошою людиною можна побалакати, втому немає поганого; і закусили разом. Закуска не погана річ; з хорошою людиною можна закусити".

"А що я тобі сказав останнього разу, як ти напився? га? забув?" промовив Чичиков.

"Ні, ваше благородіє, як можна, щоб я забув. Вже ж я своє діло знаю. Я знаю, що негаразд бути п'яним. З хорошою людиною поговорив, бо..."

"Ось я тебе як відшмагаю, то ти мені знатимеш, як говорити з хорошою людиною".

"Як милості вашій буде завгодно", відповів на все згодний Селіфан, "як відшмагати, то й відшмагати; я зовсім не від того. Чому ж не пошмагати, коли за діло, на те панська воля. Воно й треба пошмагати, бо мужик байдикує, порядку треба додержувати. Коли за діло, то й пошмагай; чому ж не пошмагати?"

На таке міркування пан зовсім не знайшов що відповісти. Та в цей час, здавалося, ніби сама доля вирішила над ним зглянутись. Здалека почувся собачий гавкіт. Зраділий Чичиков дав наказ поганяти коней. Російський возниця має добре чуття замість очей, через це трапляється, що він, заплющивши очі, жене іноді щодуху й завжди кудись та приїжджає. Селіфан, хоч і нічогісінько не бачив, справував коней так прямо на село, що спинився тільки тоді, коли бричка вдарилась голоблями в паркан і коли вже зовсім нікуди було їхати. Чичиков тільки помітив крізь густу запону заливного дощу щось схоже на покрівлю. Він послав Селіфана шукати воріт, що, без сумніву, тривало б довго, якби на Русі не було замість швейцарів злючих собак, які доповіли про нього так дзвінко, що він підніс пальці до вух своїх. Світло блимнуло в одному віконці і досягло туманним струменем до паркана, показавши нашим подорожнім ворота. Селіфан заходився стукати, і незабаром, відчинивши хвіртку, висунулась якась постать, напнута сіряком, і пан із слугою почули хрипкий баб'ячий голос:

"Хто стукає? чого розходилися?"

"Приїжджі, матінко, пусти переночувати", промовив Чичиков.

"Ач, який проворний", сказала баба: "приїхав у який час! Тут тобі не постоялий двір, поміщиця живе".

"Що ж робити, матінко: бач, з дороги збились. Не ночувати ж такої години в степу".

"Егеж, година темна, недобра година", додав, Селіфан. .

"Мовчи, дурню", сказав Чичиков.

"А хто ви будете?" спитала баба.

"Дворянин, матінко".

Пошук на сайті: