Кинулись мерщій люди, і ліс зашумів… Ах, скільки їх було — партизанів! Збилися круг командира свого завзятого, і залопотів гомін у натовпі:
— Що?
— Що трапилось?
— Що таке?..
Командир знов підвівся на стременах і кинув у товпу:
— Гайдамаки в Михнівці!..
Товпа оніміла. А він говорив далі:
— Це ось хлопчина прилетів, звістку нам приніс. Він бачив, як катували бідняків, як розстрілювали на вигоні полонених… І всіх селян те жде, як ми, партизани, до світу не виб'ємо німців!
Змовк. А товпа ревнула, руками нащетинилась і гізно замахала з криками:
— Веди нас!..
— Ходім!..
— Ми їм покажемо, як знущатися з нас!
— Ходім!..
Командир підніс руку — поволі стихло. А він гукнув.
— По конях!
Товпа кинулась, забігала. Сідали на коней і лаштувалися. А за кілька хвилин, проїхавши поміж дерев через міст, неслися щодуху під гору — в степ…
Світало, як проїздили Вітрову Балку — співали півні й де-не-де з-за тинів чи крізь шибки дивились очі на копитами столочену вулицю. За селом стишились, щоб не стомитися до бою. Пилипко їхав поруч із командиром, і той усе його розпитував: чи багацько німців, де стоять. Хлопець розказував. А очима тривожно вдивлявся вдалину, де вже червонів схід. "Хоча б не спізнитися!"
Як порівнялися з Розкопаною могилою, стали. Розсипались на боки од шляху просто хлібами й рушили. Пилипкові звеліли відстати. Та він хоч і од'їхав назад, усе ж не послухав, рушив і собі слідом. Сперш поволі бігли, а як замаячили вже вітряки, — зірвалися скочки. Мовчазні. Лише гул од копит степом котився та хліба шелестіли… Враз од села — постріл, і кулемет застрочив. А із сотні грудей, у ту ж мить шарпнувся крик і летів із ними — з оголеними шаблями над головами…
Пилипко нісся слідом і теж кричав. Хоч сам не тямив того, хоч не чув і сам свого крику. Ураз — опекло щось, аж похитнувся він. У ту ж мить ударило щось у голову, а перед очима мигнули копита. Зникли. А замість їх колоски схилилися й гойдалися тихо, і сині волошки дивилися в очі. А шум ріс, ріс. Ось налетіла хвиля червона, вдарила й залила — і волошки, і колоски, і його…
Вибили німців із села. Вранці, як сонце з-за левад глянуло, воно було вільне. Хоч і пляміли розкидані тут і там поміж синіх трупів німців і наші — в свитках і сірих шинелях, ген біля маєтку, на вигоні. А скільки згасло їх, як іскри в степу, в житах під тихе шелестіння колосків!..
За левадами на луках клекотів бій. А товпа аж за млин вилилась. Дивились — ждали з завмерлим серцем: хто подола?
Збили. Кінний полк червоних із-за горба вихором налетів, порвав їх цеп, заплутав і степом покотив. Далі, далі…
Радісний подих пронісся в натовпі. Заговорили. Хтось усміхнувсь. А бабуся старенька підійшла до чоловіків, зашамкала старечо губами. Явтух, Пилипків батько, блідий і обличчя в синяках, усміхнувсь до неї стиха:
— Наша, наша, бабусю, бере, —сказав, — ач, як погнали.
Бабуся перехрестилася й очима підсліпкуватими глянула туди — в степ. Од левад з криками неслися хлопці — малеча. Підбігли.
— Одступили!
— Ой, дали ж наші! — кричали раді, і оченята горіли в них. А один тернув рукавом носа й головою хитнув:
— Ой, набили ж німоті! А наших — Карпа убито й Скаленка, ще якихось. Під вербами отам… А партизани сюди вертаються.
З левад дійсно виткнулись — поверталися партизани помалу, зморені, на відпочинок. Коні під ними мов скупаніу і в яких гриви заляпані кров'ю. І кров на свитках, на шинелях партизанів. А обличчя пилом припали, І в очах — іскра.
Товпа оточила їх. З радісними криками, з блискучими очима тиснулись люди до них. Гладили шиї коням, до стремен тулилися. Микита, блідий, побитий гайдамаками, протиснувсь до них.
— Ну, й молодці ж хлопці! — сказав і тепло усміхнувся обличчям у синяках. — Думали — пропадати вже. Аж ви, як грім із неба…
Схвильований дивився на молоді обличчя хлопців на змилених конях. А товпа зашуміла, загула…
— Збавителі ви наші…
— Уже й не думали, що живі будемо…
Один із партизанів підвівся на стременах і руку підніс. Товпа враз притихла. А він сказав:
— Та наробили були б кати прокляті, якби не ваш хлопчина якийсь. Прибігло опівночі до нас аж у ліс: "Німці в нас. Рятуйте!". Ми так і кинулись…
Очима він пробіг по товпі, між дітвору, мабуть, одшукував того хлопця. А в товпі загомоніли — дивувались, допитувались: хто ж це? Чий воно хлопець? Враз притихли. Вулицею бігла Явтухова жінка. Обличчя заплакане, а з-під хустки вибилось пасмами волосся. Підбігла й затужила. А Явтух вийшов із товпи схвильований:
— Що таке? Що трапилось?
— Хлопця немає… Пилипка!..
Жінка знов заголосила. Чути було лише:
— Уночі ще не стало. Я вранці — до конюшні, аж і коня немає. Ну, думаю — пасти повів. Коли ж уранці, як уже німці одступили, прибіг кінь, мокрий увесь і грива вся в крові… Убито ж його, синочка мого… Убито!..
Мати забилася з розпачу, а жінки обступили її — тішили. І щось похмуро говорили чоловіки. Партизан перехилився з сідла.
— Та як, як звуть? Пилипко? Це ж він і є. До Розкопаної могили ще їхав з нами, а як в атаку кинулись, мабуть, тоді і забито його.
Він гукнув на хлопців і, вдаривши коня, понісся з ними за село в степ шукати. А мати за ними з тужінням кинулась, і батько, блідий, побитий, тихо слідом пішов. Юрба й собі полилася за ними аж за село… Стали. А перед очима хліба зелені хвилями котились-котились, аж об ноги хлюпались. По них, спотикаючись, бігла мати Пилипкова, і ген далі-далі партизани на конях цепом розсипались. Ось зупинився один, рукою замахав. І до нього кинулись інші. З коней устали — нагнулись. Не видко в житі.
— Знайшли! — загомоніли в товпі.
— Диви, диви — на руки взяли.
Двоє партизанів підвелися в житі й помалу несли щось. А за ними вели коней інші по межі. Підбігла мати й припала до дитини. А вітер ніс понад житами уривки тужіння.
Ближче, ближче… Товпа зашуміла схвильована:
— Ну що? Що?
— Живий?
— Живий! У голову поранений.
Зітхнули десятки грудей. Навшпиньки спинаючись, очима великими кинулись до хлопця, що на руках несли. І дихання затаїли. І на них глянули сині очі, наче волошки в житі. Волосся — житні колоски біляві, і по ньому стікала кров на обличчя бліде, на сорочку полатану.
1928