Берег любові – Олесь Гончар

— Золоті слова, — згодився Ягнич.

Насамкінець замполіт ще раз бідбадьорив майстра: погуляємо, мовляв, ще з вами по голубих дорогах планети…

— Трохи б літ скинути, — зненацька прохопилось у Ягнича. — А то я тут наче переросток серед вас,молодих…

— Це якраз те, що нам треба: сплав мудрості й молодості.

Втішив, спасибі й за це.

І знову Ягнич сам.

Сидить, прислухається до чогось — чи до того бриніння вгорі, чи до інших звуків, що чути їх десь там, унизу.

Когось шукають, когось загубили…

Вискочив на палубу лікар, окуляри сердито й стривожено зблиснули:

— Де він, той самоволець? Чому я повинен ганятись за ним?

Змовкла гітара. Стриманим голосом озвалась курсантська чемність:

— Якщо завдання шляхетне — ми до ваших послуг…

— Готові ловити, але — кого?

— Ягнича! — викрикнув лікар драж-ливо.

— А що з ним?

— Утік!

Вибухнув сміхом курсантський гурт:

— Таку втечу можна тільки вітати!

— Швидко ожив на ваших вітамінах старий!

— Де ж йому бути? За борт не падав і в небо не возносивсь… А чи не ото він на канатах сидить? Понурився, як Тарас на засланні!..

Лікар кинувся до втікача:

— Як не соромно? Без дозволу залишити лазарет. Ще шви не зняті! Капітанові доповім!

Мовчав Ягнич, не реагував. Сидів як камінь бездушний.

А той знову про шви: потріскаються, хто відповідатиме?

І тоном наказу:

— На койку! І негайно!

— Тільки без крику, — аж тепер буркнув неголосно Ягнич. — Молодий ви ще на мене кричати.

— А шви…

— До сідниці мені ваші шви… Палуба реготала.

— А як потріскаються?

— Що ж то за шви, коли вони можуть потріскатись?.. Накладай такі, щоб не тріскались!

Сутичка завершилась капітановим втручанням. Прийшов, сказав весело:

— Прогулянку вечірню вважати законною, ну а тепер…

Забрали Ягнича, повели назад, під крило медицини.

І до самого порту ніхто вже не бачив його на палубі, наче його там десь унизу було прикуто на ланцюгах.

Носили туди йому хлопці з камбуза їсти. Він раніше багато їв. Після доброї роботи в майстерні не лінувавсь і над мискою. А тут йому кашки манної, як дитині… Коли зажадав якось борщу та стручок червоного перцю, лікаря аж пересмикнуло:

— Сувора дієта, який там до біса перець!

Не дозволяєте перцю, то хоч узвару із сухофруктів приносьте три порції, і щоб з абрикосами та з чорними грушами. Чомусь Ягнич був певен, що, як і перець, абрикоси, а ще більше оті зморщені чорні груші дулі дають людині силу й довголіття. Він хотів бути довголітнім.

На лікаря сердився постійно, ніяк не хотів визнавати в ньому свого рятівника. Думає, як з дипломом, то вже й бога за бороду вхопив! А сам он раз у раз за щоку хапається, «ох, крутить!» — зуби йому крутять, теж мені лікар, власного зуба погамувати не здатен. Щодо цього Ягнич мав цілковиту перевагу: ще жодного разу від зуба не йойкав, не знає, як вони й болять. І передні, й кутні ще всі свої, фабричних нема. І зір поки що не зраджує, нитку в вушко втягує без ваших окулярів…

Якось уночі не спалось Ягничеві допізна, лежав у темряві, чув крізь відкритий ілюмінатор розмову — бубоніли в проході якісь несплюхи-бесідники. Впізнав голос свого ж таки лікаря, а з ним точив ляси один з викладачів морехідських, котрі позмінно також ходять у рейси, щоб навчати курсантів під час практики. Так і є, це той балакун з волохатими руками штангіста, що має звичку всіх на судні повчати і лізе, куди й не просять, — якось Ягнич просто вигнав його із своєї майстерні, щоб світла не застував, бо стовбичить, як стовп, а в Ягнича була саме невідкладна з парусами робота. Викладачі все люди освічені, знаючі, а про цього Ягнич ще й досі не втямить, чим він збагачує курсантів, адже ж ні по вітрилах не шурупає, ні по судноводійству, ні по апаратурі не спец. Кажуть, нібито філософ — ще й сюди на «Оріон» тих словоблудів заносить!..

Удень виспиться, а вночі язик чеше… Бубонять і бубонять, розвели дискусію, мабуть, на цілу ніч.

Ягнич підтягся на койці, наставив вухо ближче до ілюмінатора і затаївсь здивований: ішлося якраз про його, Ягничеву, особу.

— До чого терпляча людина, цей Ягнич, — чувся розмірений голос лікаря, — вперше зустрічаю такого: кремінь-людина.

— А може, просто притуплене почуття болю? — Це вже «філософ».

«От базікало, пустобрех!» —це подумки Ягнич.

— Гадаю, що ні. Просто із тих натур, що вміють, коли треба, намертво зціпити зуби.

— Не заздрю йому. Коли дивлюсь, як він длубається в майстерні, мимоволі з'являється думка: ось він, останній… могіканин парусів, людина-анахронізм. Людина епохи, яка відійшла і якої ніколи більше не буде.

— А може, не спішімо робити такі висновки? Історія ж бо знає чимало випадків: те, що здавалось приреченим, раптом здобуває нове сильне життя. Ще, може, побачимо вітрила на сучасних лайнерах, на новітніх супертанкерах…

— Не буде й танкерів.

— А що ж буде?

— Не знаю, що буде, а знаю, чого не буде.

— Сформульовано хитромудре. Закручено морським вузлом…

— Забудемо й про вузли, і про всіх оцих ваших вузлов'язів… фах давній, а, по суті, примітивний…

«А ти, базікало, своїми руками зв'язав у житті хоч один путній вузол? — Хотілося догукнути до нього Ягничу. — Тільки довгим язиком пусті свої вузли в'яжеш! Тут герой… А як би ти там повівся, коли на тебе насідають повітряні торпедоносці, коли бомба влучає в твоє судно, а в трюмі під тобою триста тонн тротилу! І ніхто не покинув судна… Ні, там не до розбалакувань було…»

— Я не можу згодитись з вами, — чути заперечливий голос лікаря. — Вважаєте ось, що останній… По-перше, навряд чи останній. І навіть якщо уявити, що парусний флот доживає своє, то й тоді треба віддати цьому завзятцеві належне. Стільки відданості, трудової впертості, стільки, прямо скажем, артистичної закоханості в рідкісне своє ремесло!.. В ньому цей упертюх знайшов своє покликання. Відірвіть його від голки, від парусини, і вже Ягнича нема.

— Що там операція показала? Увесь зносився, мабуть, зітлів?

— Уявіть що ні. Організм виявився на диво: внутрішні органи — як у юнака.

— Не може такого бути.

— Але ж я розтинав, сам бачив. Кажу ж — як у юнака.

— Дивно. А ви його не переплутали з котримсь із підібраних греків?

— Не дотепно.

— «Як у юнака»… І однаково ж у минулому він із своєю допотопною пристрастю. Для нашого часу просто анахронізм. Хай ще дише та лається, а насправді… пітекантроп.

— Знов недотепно і грубо… Я б сказав інакше: вузлов'яз життя перед нами. Поет парусів… Скромний їхній будівничий і безсловесний їхній співець.

— О, вже понесло вас. Поет парусів, ха-ха… Не смішіть.

— А чого, по-вашому, курсанти до нього тягнуться? Бо крізь химерності вгадують цільне й красиве життя…

Чути про себе таке із уст лікаря для Ягнича було цілковитою несподіванкою. «Коновал», причіпайло, а, виявляється, людина з поняттям. Той прорікає тобі одне, вже хрест на тобі ставить, а цей… Ну, та час покаже, чиє зверху буде…

Коли нічні балакуни нарешті пішли собі, Ягнич зітхнув полегшено: не вмре тепер, не зітліє нутрощами. Це ж почути таке: «Як у юнака»! Зовсім з несподіваного боку знайшлась йому підтримка. Хотів би тільки знати, що це воно таке «пітекантроп» та «людина-анахронізм». Треба буде при нагоді розпитати когось із курсантів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: