Берег любові – Олесь Гончар

Скоро-скоро вже має бути порт. Усіх зустрічатимуть, тільки Ягнича ніхто не зустріне, хіба лиш отой кам'яний, знайомий ще з молодості маяк, що високою вежею біліє на острівку біля входу до гавані. Родичів багато. Ягничів у Кураївці не перелічиш, але кожен у роботі, у власних клопотах. Та й не близький світ, щоб забиватись із Кураївки до порту ради одного «здрастуй». Звичайно, він їх не забуває, ні-ні та й озоветься радіограмою: живий, мовляв, іду на траверсі такому-то. Але що їм до твого траверсу, до твоїх широт, у кожного там широти свої: той на тракторі, той на фермі, той з літа в літо на комбайні, — там тепер завелись цілі «сімейні екіпажі». Не кидати ж хліба та мерщій до порту, щоб глянути на Ягничеву лисину і на оці його вузлуваті руки… Дехто з рідні вважає, що він скупуватий, мало дарунків привозить, більше — чучела чудернацьких тропічних птахів та черепашок для кураївських дітей. Насправді ж він не скупий і дарунки любить привозити, а от які — це вже вибачайте… Є в нього серед родичів одна Нелька така, в кураївській працює пекарні. З родичів вона не найближчих — майже через вулицю навприсядки, — та все ж варто Ягничеві прибути у відпустку до сестри, і Неля вже тут як тут. «Ну, коли вже ви мені, дядюшко, привезете нейлонову шубу під норку?..» Сестрі цього разу везе хустку японську (чорне з червоним квіттям), для Інки-племінниці теж таку, тільки трохи веселішу, іншим дівчатам — прозорі, як дим, косинки. А шуба, молодице… Нема чого балувати вас, піде твоя шуба краще у Фонд миру.

Є в порту в Ягнича друг-механік, отой, може, вийде до причалу. Та й то навряд, бо нездужає часто. Ще з Вогняних рейсів потоваришували з ним. Механік, мурманський родом, сам Ягнич і підбив його перекочувати на Південь: «Доки тобі там мерзнути, Миколаю, давай сюди, під наше сонце!» А він візьми та й відгукнись, бо ж моряки — народ на підйом легкий, — прибув, оселився неподалік від порту на вулиці Арктичній. Затишно там, веранди у виноградах, металеві ворітця по селищу чепурно пофарбовані, а на ворітцях у кого що: у того якір, у того чайка вирізана з бляхи, а в того й вітрильце, теж залізне з нержавійки… Мешкають на Арктичній здебільшого заслужені полярники, люди Півночі, що їх після життєвих бур потягло під щедре південне сонце. Після вічних льодів та завивання пурги відігрівають тут свої прогартовані душі, свої застуджені кості, забивають вечорами «козла» та вчаться розводити ніжні, раніш, може, й не бачені ними, сонцелюбні квіти. Збираючись у свята, згадують найтяжчі рейси, де їх затирало льодами, сплющувало їхні судна, але не сплющило їх самих. Не раз уже друг-механік закидав до Ягнича слівце, давай і ти сюди, знайдемо кілька соток на нашій Арктичній, пропишемо, спорудимо на двох з тобою давильню та будемо чавити шаслу. Не спокусив поки що Ягнича тією давильнею, в оріонця своє на умі. Двадцять чотири рейси вибув на «Оріоні», тож хіба на двадцять п'ятий духу не вистачить?

Усе ближче порт. Десь там ждуть оріонців на причалі дружини, діти, матері… Курсантів наречені ждуть. З букетами квітів стоятимуть годинами, виглядаючи, коли вже він з'явиться із-за обрію, цей їхній білосніжний красень барк! Найкраще прийти при повному сонці, в сліпучий день, коли напнуті вітрила аж сяють, — щоб було людям на що подивитись, щоб фотографи та кінохроніка мали роботу. Проте після шторманини, видно, не могли дати вузлів, скільки сподівались, і прийшли цього разу пізньої ночі, коли на просвітлілому небі вже й вранішня зоря зайнялась.

Однак і в такий час на причалах їх ждали. Навіть Ягнича вийшов зустрічати друг-механік, не забув-таки, не проспав!

VI

Сидить Ягнич під шатром виноградним, забиває з другом «козла». Грають мовчки, розмірене, вперто.

— Якщо програєш, Гурійовичу, — каже після тридцятої партії, потираючи руки, друг-механік, — бути тобі на Арктичній. Давильня он тебе жде.

Не відгукується Ягнич на це; свої, не для розголосу, думки снуються. Була в нього тут одна знайома (правда, звати її не тьотя Мотя, а тьотя Клава, чи просто Клава-морячка), і ось не застав, доконали її дочка-алкоголічка із зятем. Вдова загиблого під час війни моряка (служив старшиною на сторожовім катері) й сама з неабияким стажем трудівниця флоту, Клава потроху-потроху, та, одначе, щодалі поважніше місце посідала у світі Ягничевих думок. Ходив двічі з нею в рейс, одного разу довкола берегів Африки, вдруге лише по Середземному, — на камбузі працювала Клава-морячка, ота вже для Ягнича чорних груш не жаліла! Вийде, бувало, Ягнич з майстерні, добре напрацювавшись, — а виходить він, хоч і без годинника, але завжди секунда в секунду, курсанти сміються: «За Ягничем, як за Кантом, можемо звіряти час», — вийде і прямо до камбуза. Коли перекинуться словом, а коли й ні, бо вона саме заклопотана ділом, сяде Ягнич на стільчику біля входу на камбуз і дивиться, як вона працює. Міг так, бувало, й довго просидіти. І нічого там між ними такого не було, про що іноді натякають, дурниці верзлякають, коли хочуть порозважатись. Просто єднала їх дружба, оте шукання взаємопідтримки, що єднає часом самотніх людей на схилі їхнього віку, єднає іноді міцніше, ніж молодих.

Нема Клави-морячки. Ще одна добра душа відійшла. Як ото мовиться: снаряди лягають все ближче та ближче…

Судно в ці дні стало на ремонт. Доки його на заводському причалі роздягли до ребер, Ягнича теж не оминули увагою, — тягали по медкомісіях. Одні казали одне, а другі знаходили інше, і все це заварилося через ту нещасну, обіцяну капітаном путівку, бо так виходило, ніби він, Ягнич, сам її ще й домагавсь, ледве що не обманом хотів узяти. Ну, а вже за путівкою там пішла й трудова придатність, давай комісовку та перекомісовку. Списали гори паперів, описали печінку й селезінку, дівки якісь, здорові, мов кобилиці, ніби розважаючись, заставляли Ягнича заплющуватись та розплющуватись, дихати й не дихати, присідати, вставати… Били молотками по ногах! У «нервовому» кабінеті аж не витримав, спалахнув, — думав, насміхаються.

Ще інші дівки у зуби йому гуртом заглядали, прицмокували та знов — аж до кутніх — заглядали — як циган старій кобилі на ярмарку. І ніяк не хотіли вірити, що зуби в нього всі на місці і що всі свої, не позичені.

— Оце гени, — сказала одна із комісії й сіла знову писати.

Стільки паперів, стільки тяганини, і за що? За ще один папірець, за ту пільгову, якої він не просив і яка йому взагалі ні до чого. Та не прошу ж я її у вас, віддайте її хоч і своїй тещі, я не з тих, що путівки канючать!.. Не можуть повірити, щоб від такого добра відмовлявся. І твоя пільгова вже ніяк не може від тебе відчепитись, хоча, правда, і в руки не дається.

Надокучили тяганиною так, що кінець кінцем і йому, — мабуть найтерплячішому на флоті, — урвався терпець:

— Ідіть ви з своєю пільговою знаєте куди?

Сприйняли й це як вибрик.

А з судна тим часом до Ягнича ніякого сигналу. Навідувавсь він, звичайно, туди: стояла там така гуркотнява, що хоч вуха затикай. Звідсіль і звідтіль клепають, шкварчать електрозваркою, всюди розгардіяш, багато робітників незнайомих, якщо когось із свого екіпажу коли й загледиш, то всі спішать, відмахуються, таке враження, що кожному ти заважаєш, ти між ними ніби зайвий.

Ні, краще сюди не ходити: чого надокучати людям?

Подався б провідати Кураївку, тягло туди, але й цей свій намір відкладав з дня за день, вирішив зачекати, доки дізнається достеменно, коли ж у рейс. А капітан ніби й сам цього ще не знає, чи навмисне ухиляється від певної відповіді, і ця його ухильність навіть ображала Ягнича. Ясно одне: не той був зараз час, щоб далеко забиватися від «Оріона». Хай коли вже все з'ясується з рейсом, тоді можна буде відвідати Кураївку, як ото кораблі когось відвідують, заходять «з візитом чемності». (Ну, та це, звичайно, Ягнич собі дозволяє жарт, бо не тільки ж чемність…)

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: