Берег любові – Олесь Гончар

Тим часом кинув якір на Арктичній. Сам господар порадив йому не бігати щодня на «Оріон», не докучати, доки йде ремонт.

— Нікуди від тебе він не втече, твій «Оріон»! Де їм знайти ще таку двожильну коняку, як ти? Маєш післяопераційну відпустку, тож сиди тут та природою втішайся… А виникне потреба — «Оріон» знає твої координати.

Слушним здавалося Ягничеві таке міркування. Справді, чого там швендяти в розпал ремонту. Адже заводські своє знають, зуміють що слід зробити краще за тебе. Тож і відбуває тепер Ягнич вимушений свій курорт на цій ось Арктичній, у друга під виноградним шатром. Коли «козел», коли газета, увечері телевізор на дві програми: вибирай, яку хочеш. Начеб рай, а чомусь не почуває Ягнич заздрощів на цей пенсіонерський рай. Щоправда, друг його не з тих пенсіонерів, що від них відбою нема лікарям та соцзабезам. Ягничів друг сам запропонував портовому начальству свої послуги, залучили його тепер наставником на якісь там у.урси механіків, і хай упівсили, та ж працює-таки чоловік, не почувається за бортом, не з своєї волі ледащом.

Одного дня різав Ягнич хліб на столі, і раптом ніж зламався.

— Сто літ тобі жити, якщо ножі в руках ще ламаються, — весело сказав на це господар.

А Ягнич, хмурячись, відклав зламаний ніж якось рвучко, з досадою. Недобра прикмета — так це він витлумачив для себе. Відчувши якусь неясну тривогу, не витерпів Ягнич, знов подався на «Оріон». Не сказав навіть другові, куди йде.

На судні цього разу було вільніше, не так гамірно, не сичало всюди та не шкварчало. Ягнич попрямував просто до своєї майстерні. Хоч зазирнути, хоч одним оком глянути — скучив за нею. Бо це ж. його кишло, його домівка: як для чабана кошара, так майстерня для нього.

Майстерня чомусь відчинена, а тільки Ягнич у двері — пика завбільшки з решето — навстріч! Що за квартирант, звідки?

Згорбатилось, підхихикує, стерво собаче! По-панібратському до тебе підхихикує, та ще й філософствує:

— Бачиш, Ягаичу, нічого вічного на світі не буває: тобі відставка, мені — чин. Кому булава в руки, а кому — костур!..

Здається, десь зустрічалися, — в порту біля каси, чи що? Зрештою, не так це важливо, зацікавило Ягнича інше: чим це від нього весь час смердить? Інші, може, й не помічають, а Ягнич одразу вловив: з появою цього типа самий дух майстерні різко змінився. Раніше тут панував особливий, характерний лише для цього приміщення запах, що Ягнич його в розмові з курсантами називав ароматом і вважав благородним — густий запах смоли, канатів, вивареної в олії парусини. Ну і, звичайно, в'яленою рибкою пахло, та ще йшов дух від ядранського лавра, що листя з нього цілою папушею давно лежить пересохле в кутку… Суміш цього всього в поєднанні з морським повітрям створювала пахощі справді незрівняні, для Ягнича це було просто чар-зілля. Запевняв, що таким чистим, здоровим духом пахне лише тіло маленьких дітей.

А тепер у майстерні одразу з'явивсь якийсь ніби кислий базарний припах, — чи не з собою принесло його оце рило, оце немите решето, що шкірилось до Ягнича своїми щербатими? Ну й тип! Мабуть, уже по всіх суднах тинявсь, пропивсь або прокравсь, а вони тепер його на «Оріон»! Це приголомшило його, ошелешило, ранило в саме серце. І робилося все, видно, поспіхом, на хаміль-хаміль, в Ягничеву відсутність, хоча квашений цей тип запевняє, ніби саме зараз його, Ягнича, десь там розшукують на Арктичній, послали за ним гінця. Та, видно, бреше, очиці блудять і не приховують свого вдоволення, бо ж відтепер він повністю порядкуватиме тут, віднині ця пика розвезиста володітиме твоєю святою святих. Відчувши себе господарем, новоприбулець почав уже все тут перевертати на свій лад, сувої парусини по-своєму поперекладав у нішах — хай гірше, аби інше! І гнів, і презирство викликав у Ягнича цей підкидьок, волоцюга з портових підворіть, щось було в ньому приховано брутальне, влазливе, двоєдушне, — як вони могли дозволити йому ступити сюди, самою його присутністю осквернити парусницьку майстерню «Оріона»?! Лють і гіркота образи, що збирались не один день, зараз просто засліплювали Ягнича, вже й почуття справедливості зраджувало йому, хотів би Ягнич з кулаками накинутись на цього, зрештою, ні в чому тут не винного типа, хотів би найгостріше чимусь дошкулити «квартирантові», виказати йому всю міру своєї зневаги й презирства, але навіть не знав, у який спосіб це робиться… І раптом його, видно, осяяло:

— Віддай гардаман! Пришелець оторопів:

— Що, що віддати?

Він уявлення не мав, що це таке гардаман!

— Про гардаман не чув, тюльколов?

Ось тепер Ягничеве презирство запанувало тут на всю майстерню! Він аж нахилився до цього типа-решета й, розглядаючи його, застиг у своїй безмежній, зараз аж звеселілій зверхності.

— А як, а чим же ти будеш шити? Чим голку заженеш? Де твій парусницький наперсток?

— Так би й сказав, — аж тепер догадався намісник. — А то вигадав якийсь гардаман. Наперсток, он там він, у ящику…

— Подай сюди!

— Але то, певне, суднове майно?

— Я тобі дам майно! — вигукнув Ягнич. — Це мені від батька пам'ять! Звідки гардаман у Ягнича — на судні всі знають, хоч і капітана спитай…

Ступнув до ящика, одразу побачив свій скарб, забрав, гордовито сховав у нагрудну кишеню.

— А я ж чим?

— Хоч іклами! Моє яке діло…

Цього ж дня Ягнич розпрощався з майстернею. Зібрав, зв'язав скупі свої пожитки — ще хлопці з екіпажу допомогли йому й перенести їх на Арктичну. Залишив поки що на судні, в каюті у земляка-старпома, тільки боцманський свій сундучок, свідомо пішов на таку хитрість: хай буде зачіпка ще раз вернутись сюди, може, таки до того часу схаменуться, одумаються!

Пробував Ягнич через старпома вивідати, наскільки це далеко зайшло, сподівався почути від земляка щось втішливе, проте хлопець зі своєю співчутливою відвертістю розсіяв і рештки ілюзій:

— Випадає, Гурійовичу, вічний вам берег. Ми б і раді, але ж… Що ви там викоювали на комісії?

— То вони викоювали, а не я…

— Комусь ви там здорово нагрубили… Слухати не хочуть про ще один ваш рейс… Травми, недостатність, списуйте, і все!

— І… і… це остаточно?

— Ну, що я перед вами буду кривити душею? Хочете знати всю правду? Тільки ж тримайтесь…

— Кажи, не впаду.

— Справа вирішена. Пісенька ваша спєта, Гурійовичу… Життя відспіване? Ну, а ви ж? Як же ви? Я ж за вас… умирав!

Як туча став Ягнич.

— Де капітан? Де замполіт?

Тон Ягничів був грізний, і старпом аж виструнчився, пояснюючи скоромовкою:

— У пароплавство викликали обох, комісія іде з міністерства, а тут саме така запарка! Пора б уже йти на ходові випробування, а завод не випускає, та й куди випускати, коли ще роботи та роботи… І документація на нових курсантів не вся ще готова, одне слово, як бачите…

Ягнич усе ще стояв приголомшений, нахмарений.

— А це там хто замість мене?

— То так, тимчасово, доки підшукаєм. Самі розуміємо, що не той кадр, але ж невикрутка, другого Ягнича спробуй знайти…

Старпома гукнули до телефону, що, як завжди, під час ремонту підключений до берега, зараз єднає судно з містом, з заводом. Ягнич не йшов, чекав, доки землячок повернеться після розмови. Повернувся він ще більш упрілий, чимось дуже заклопотаний, — видно, була добра нагінка.

— Капітан уже на заводі… Може, там зловите?

Довелося йти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: