Зараз у центрі все вже було заасфальтоване, лиснюче покриття чорніло перед Дошкою пошани, ще справді свіже, зернисте, недавно вкочене. Терпляче блукала Інна завулками, доки таки в одному з них натрапила на те, що шукала: залізний дорожницький бегемотище стояв посеред вулички, тільки зверху на сидінні нікого не було. Вуличка затишна, у дворах зелено, в затінку, перед самим будиночком прокуратури, розташувались під акацією дорожники, яскравіють, як багаття, у своїх оранжевих безрукавках, підобідують, здається, з пивом навіть… Інна першої ж миті вгледіла серед них Віктора, погляди їхні — ніби тільки й ждали цієї миті — зустрілися. Він, видно, ніяк не міг повірити власним очам. Витягнув свою журавлину шию й застиг, зовсім отетерілий… Потім вручко схопився на ноги, ще рвучкіше здер навіщось із себе свою оранжеву робу й, шпурнувши геть, сягнисто покрокував дівчині назустріч.
— Ти?
— Я.
Їй схотілось заплакати, такий зараз він був якийсь… не він. З'явилося в ньому щось ніби не Вікторове, холоднувате, жорстке. Ніколи таким його не бачила. Худющий, стрижений і ніби аж прилякнутий. Ще більше витягся вгору — ходяча верства. А надто ця голомоза, чи не навмисне для підсилення мученицького вигляду, драбиною стрижена голова, що тепер ніби видовжилась угору, з гострими, наче не його вухами. Онімілий стояв. Наче не вірив, що це вона, що прийшла до нього. Зрештою, таки оговтався, гукнув товаришам: «Я відлучусь», — і тільки тепер, засвітившись радістю, вхопив Інну за лікоть, здавив до болю.
— Ходім!
І все повернулось миттєво: море, піски, сліпучий прибій у людський зріст, де двоє закоханих шаліють від щастя, де хлопець на руках виносить із сяйва свою юну кураївську богиню… Зникла прірва, яка щойно їх розділяла, знов морські буруни виникають із марева їм назустріч, сяючи над гарячим чорним асфальтом.
Не знали, де б їм знайти місце, де б знебутись, залишитись самим, удвох, без усіх!
Знайшлась їм лавка у скверику біля пристані, під старезною, розімлілою від спеки вербою. Сіли й не знали, що сказати одне одному, з чого почати.
— Невже це ти?
— Та ніби ж то я.
Очі його були зволожені, усмішка зникла. Закусивши пошерхлу губу, він дивився на Інну з притамованим болем, вивчально, майже суворо, ніби хотів прозирнути їй у саму душу, дізнатися, як їй тут велося без нього і що в тій душі робиться зараз…
— Таки ж бувають у житті хвилини щастя… Ти згодна?
— Один казав: зірниці щастя…
— Як ти знайшла мене?
— По компасу.
— Хтось встиг тебе озброїти компасом?
— У кожної дівчини компас отут, — і приклала руку до грудей.
— А я вже думав: чи не знайшла якийсь кращий варіант? Чи не побоялась за свою репутацію?
— Мало ж ти мене знаєш.
— Мабуть.
Понурився, поволі водив по піску носком свого розбитого черевика. Водив ніби знічев'я, та все ж якась нерозбірлива в'язь виникла на піску.
— Що ти малюєш?
— Хочу записати цей день.
— Для чого?
— Щоб не забути ніколи.
Аж згодом поцікавився її справами, Кураївкою.
— Не перейменували там ще її? — посміхнувся раптом.
— А навіщо?
— Та нібито ж виникала в когось така ідея. Кура, курай, кураївка… Декому, кажуть, це ріже слух. Та й справді, може, не по-сучасному? Може б, веселішу якусь їй назву приліпити?
— Яку б же ти запропонував?
— Щасливе, скажімо. Або Урожайне. Або Світозарне… Тепер часто такі дають.
— Якби вже неодмінно треба було, я б назвала: Хлібодарівка. Правда, одна вже є…
— А ту одну, я чув, якраз збираються зносити…
— Не може бути.
— Чому ні? Зіллють, укрупнять, якщо тільки справді вона виявиться неперспективною… А здається, вона в категорії саме таких.
Вони знову помовчали, разом стежачи за річковим трамваєм, що якраз відходив від пристані, лишаючи за собою на воді круто вивернутий сліпучий слід.
— Учора Панаса Омеляновича бачила, — сказала Інна, щоб нагадати Вікторові про батька. — Так постарів.
— Зір втрачає аксакал. Уже все йому, каже, пливе, як туман…
— Скоріше б ти повертався до них.
— Хай спершу ось патли відрощу, — провів він рукою по стернястій своїй голові. — Бо не впізнають кураївці. Правда ж, можуть не впізнати?
— Кому треба — той упізнає.
— Ти певна?
— Певна.
Пробувала потім розпитати його про пережите там.
Але Віктор неохоче піддававсь на її розпити; коли торкалася цієї теми — весь час відчувався його внутрішній спротив.
Мало, мовляв, цікавого. Відбував, та й усе. Алігаторне життя.
— Збоку можна подумати, що суддям і робити нічого, а воно…
— Поки що є кого стригти, — всміхнувся з гіркотою. — Один наш казав: куди це годиться, що стільки ходить по планеті нестрижених… Треба ними зайнятись.
Ці тюремні дотепи їй не були до серця, іншого ждала від нього. Хотілось їй почути, як він там вистраждував свою драму, як глибоко розкаювався, як денк і ніч його мучила совість серед того алігаторного життя, спонукаючи швидше очиститись, найчорнішрю роботою спокутувати провину, оновленим вернутись додому… Можливо, щось подібне й було, бо звідки ж з'явилась у нього оця незвична притихлість, задума й ледь помітна прижуреність в очах? Біля рота покреслились складки гіркоти, руки загрубіли, в затверділих мозолях.
— Важко було?
— Легко там не буває, Інно. Заклад, як відомо, суворий, виправно-трудовий. Орденів там не дають, та все ж Віктор твій завдяки працьовитості не раз заживав ласки адміністрації. — Його самоіронія знову приправлена дозою гіркоти. — В ізоляторі не сидів, працював без симуляції, робив усе, щоб тільки знов опинитись серед нестриженого людства.
— І опинився, вітаю… А де був — туди, гадаю, дорогу забудеш.
— Не приведи, доле, ще раз там опинитися. Хоча, здається, Віктор твій там залишив після себе непогану пам'ять. Самих тільки цінних раппропозицій скільки подав, рухаючи прогрес, — знову казав він напівжартома, з гіркою осмішкою.
— Які ж то були пропозиції?
— Для тебе в них нічого цікавого.
— Мене цікавить усе, що з тобою зв'язане. Розкажи.
— Якщо так — слухай. З підказки Веремієнка Віктора був установлений в деревообробнім цеху вентилятор. Була прийнята до уваги скарга про невидачу сусідові койкосітки… Було викинуто з цеху зайвину устаткування. Були ще важливі думки про новий спосіб сушити онучі… Все це він говорив з жорстоким усміхом, з якимось нервовим надривом, наче щоб дошкулити Інні. — Ну, а коли вже роздирати рани…
— Годі, не розказуй, — з болем сказала Інна і взяла його за руку, велику, розплескану, в затверділих горішках мозолів, взяла й міцно затисла у своїх маленьких долонях.
Вони довго мовчали. Було щось зворушливе, напівдитяче в цьому мовчанні, в німому сплетінні рук. Так було їм найкраще. І не мало значення, що біля його розбитих шкарбанів так контрастують її лаковані босоніжки, що поруч з грубим брезентом холош ще більше вирізняються дівочі стрункі ноженята, загорілі до пшеничної золотавості, туго налиті життєвою снагою.
— Пісні, чув, складаєш? — згодом запитав Віктор, втупившись поглядом у пісок і, як Інні здалося, ховаючи насмішкувату міну.
— А що — ти проти?
— Чому. Заняття не з найгірших… «Берег любові» днями тут місцева радіомережа передавала…
— Ну, і як?
— Нічого. Душещипательно. — І, обернувшись до неї, Віктор несподівано підморгнув Інні якось по-незнайомому, аж ніби трохи вульгарно (так їй принаймні здалося).
Інна відпустила його руку. Ніколи раніше він їй не підморгував, це в ньому було нове, для неї навіть образливе.
— Чого ти мені підморгуєш? — сказала вона, спохмурнівши.
— Пробач. Це в твого друга з'явилась вада така — нервовий тик називається…
— Більше щоб цього не було.
— Слухаюсь, товаришу начальник.
І знову рука в руці, і теплінь близькості проймає обох, і гарно їм дивитись навіть на горобців, що так смішно й нелякливо купаються перед ними в пилюці.