Берег любові – Олесь Гончар

— Як розкрасувалась за двоє літ… Та вона ж у нас, Ганно, просто красуня. Таку тільки десь на вулицях Калькутти можна зустріть…

Глибокі очі дівчини в ніяковості дивились на нього, світилися росяно, каро.

Коли почоломкались, коли притулився до небоги своєю колючою щокою, застигши, затримавшись у напливі душевності більш, ніж звичайно, Інні стало чомусь так шкода його, відчула в ньому затаєне горе, а він, уже відсторонюючись, шепнув їй на вухо:

— Там і тобі гостинця привіз… Потім віддам.

І знову сів, хоч і не брався до їжі.

Інна ще раз чи двічі вловила на собі його стужений, присмерково-сірий погляд. Уважно дивився на красуню небогу, наче зазирав у власну та ще в чиюсь молодість, де, може, йому зустрічались чиїсь такі росяні, карі…

Батько Інни теж за столом, ради такого випадку вирвався з поля, залишив, певне, замість себе на комбайні свого «штурманця», котрий уже водить незгірш за батька — як дорослий комбайнує! Хлопець тільки й жде, щоб самому залишитись біля стерна, показати, на що він здатен… Мати просто цвіте серед гостей, неприсідає, кожного припрошує, — адже така подія! Тісно за столом, жарко, хай прихапцем, нашвидкуруч утворилось застолля, а зібралася майже вся рідня: пашіють поруч господаря обгорілими обличчями брати його двоюрідні та троюрідні, здебільшого теж механізатори, весело цебенять родички різних ступенів, навіть напівзнайомі дівчата та молодиці поприбігали з ферм, бо хай там і десятиюрідні, та все ж таки Ягничі. Татко, як і щораз після чарки, понад міру ласкавий до Інни, посадив її поруч себе, навіть обійняв за плече, тільки ненадовго, бо потім знов до сусіда — механізатора з ферми:

— Розумієш, на всі сто я тепер спокійний, ну, аж ось поти спокійний за свого штурманця! Талант відкрився в ньому, єй-же-єй, талант! Коли ще робили настройку, ні на крок хлопченя від мене, по п'ятах ходить, разом оцими руками поперебирали все — гвинтик за гвинтиком, вузол за вузлом…

При слові «вузол» Ягнич-моряк (Інна спостерегла) раптом скинувся, ніби з дрімоти, ожив на мить, потім знову поринув у думи.

— А коли не полінуєшся та відрегулюєш вузли, то, сам знаєш, воно ж у роботі окупиться, — вів далі батько своєї. — Заглянь коли, Тимохо, з ферми до нас, подивись, де ми з Петром пройшли: за нами гривиці не лишаються! По тому, як чепурно скошено, по низькому зрізу хлібів одразу впізнаєш чий почерк! Кожен тобі скаже: де поле без гривиць, де воно найчистіше — то пройшов екіпаж Ягничів! Екіпаж батька й сина!..

— А це ж головне, — відгукнувся фермівський механізатор. — Бо як ти до хліба, так і люди до тебе.

Мати, щоб підхвалити своїх перед гостем, стала розповідати, як вони після жнив, коли комбайн весь у пилюці, купають його… Купають, наче те немовля!

— Тільки ж зобидило нас у цьому році, дуже зобидило… — аж головою покрутив Ягнич-комбайнер і знову про той запал, недорід, про недобрані центнери…

— Та годі вам про центнери, — весело махнула рукою мати, проходячи біля чоловіків. — На цілині он, кажуть, добре вродило, без хліба не будемо.

— Та й Кураївка дасть, чого ви там прибідняєтесь, — підтримала її тітка Неля. Гостроносенька, бойковита, вона влаштувалася на найвиднішому місці, поруч з почесним гостем. — Хоч плюскле, припалене, а й з такого весільний коровай комусь спечемо! — І значливо глянула на Інну.

— Ви он гостеві дайте хоч слово сказати, — нагадала господиня дому, — хай розкаже щось про світи. Бо побуде та й знов піде під своє парусся, на солоні вітри. Ц;ке всю душу, мабуть, вони йому просолили. Твоє слово, Андроне!

Гість ніби не почув заклику, не був, видно, настроєний балакливо. Й чарка стоїть перед ним, здається, неторкана, налита доповна. «Чи не захворів він часом?» — з тривогою подумалось Інні. Якась пригніченість почувалася в ньому, внутрішня криза. Гомін застолля для нього зараз, видно, далекий, щось людину мучить. Курить та й курить, час від часу схмурює свого крутого, плугом літ поораного лоба…

Інна якось мимоволі переймалась до гостя співчуттям. Які там світи, коли людина ця й зараз цілий власний світ носить у собі, світ нерозгаданий, розтривожений, чимось недоступний для інших. І це той дядя Андрон, що колись, як дівчина була ще маленькою, приїздив у Кураївку збадьорений, забавляв Інну різними жартами, той, у кого вона не раз сиділа на плечі, бігала за ним повсюди хвостиком та сама зачіпала до жартів, дражнилась до нього смішною, десь від старих підхопленою пісенькою:

Ой ти, ткач-ниткоплуг,

А я королівна!..

Тоді в неї ще виходило «кололівна»…

Не щадять людину літа, такий короткий вік людський. Є в ньому буяння весен, є вінець літа, але налягають потім і осінні тумани, їхня холодна невідворотність.

Який-небудь десяток років розділяє Ягнича-старшого з його сестрою (вона була наймолодша в сім'ї, з усіх сестер єдина зосталась), та все ж мама й зараз ще тримається, сьогодні ось просто розцвіла, а він…

Руки Ягнича-старшого лежать на столі. За довгі рейси, за роки труда на них утворились бугри-вузолля, мабуть, такі наростали в тих давніх, галерних, що надовго були прикуті залізними ланцюгами до весел.

— Хоч би заспівали! — знов гукнула заводійкувата Нелька. — Невже отак мовчунами і сидітимем?

— З чого вам співати? — засміялась котрась із дівчатдоярок. — Шуби ж для вас і цього разу нема.

— Нащо мені шуба! Хоч сама без шуби, зате моя хата в «шубі»! Правда ж, Гурійовичу! — І Нелька рвучко обняла за шию моряка. — Мода вже на шуби відійшла, ви мені краще дубльонку привезете, еге ж, дядечку? А ні — то син скоро привезе. Він же в мене цього літа збирається поступати. Агітую, щоб ішов у торговельне, а він в одну душу: ні, в морехідку! Заворожили ви, Гурійовичу, його своїми чучелами.

— У ту морехідку ворота вузькі, — спохмура підкинула тітка Василина, аж чорна з лиця вдова одного з двоюрідних Ягничів. — А котрий і потрапить, то швидко звідти вилітає. Хай навіть буде він і вчительський син. Це був прямий натяк на Віктора Веремієнка, і натяк досить безтактний: Інна відчула, як густо зашарілась.

— Мій, якщо потрапить, то вже не вилетить, — гордовито сказала Неля за свого. — У шкільній виробничій бригаді перед веде, торік, ви ж знаєте, на районних змаганнях по оранці став чемпіоном… Так це ж по степу, а по морю він борозну ще рівнішу прокладе!.. — І знов лестиво зазирнула Гурійовичу в його коротко підстрижені вуса. — У вас же там, дорогесенький, всюди рука, поспособствуйте!..

Оріонець мовчав. Хотів би застерегти, що хай не сподівається там її хлопець на легкий хліб. У морехідці так само, як і на «Оріоні», зустрічає не мама з медом на устах — ринда сувора його там зустріне! Могутню владу має та ринда-дзвін, підвішена на подвір'ї морехідки, щоб регулярно відбивати склянки, щоб не лишати хлопцям часу для байдикувань! Ганятиме вона хлопця, як солоного зайця, всюди гудітиме йому своєю нещадною литою міддю, чатуватиме кожну курсантську хвилину. Не встигнеш зарядку зробити — уже мерщій, хлопче, до навчання, в класи, де ждуть тебе хащі таблиць, екрани, лоції, всяке хитромудре приладдя… По секундах розписане все курсантське життя від рання й до ночі, на ногах від підйому і аж доки відпустять вас «в екіпаж», що, попросту кажучи, є звичайним гуртожитком, хоча кімнати в ньому звуться кубрики…

— Чи, може, справді й не рипатись? — одверто ділилася Неля своїми сумнівами. — Може, хай спробує в оте друге, в риболовецьке?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: