Берег любові – Олесь Гончар

— Якраз це той, що підстрибує, — оріонець запалив сигарету й похнюпивсь.

— Не ті вітри повіяли, чи чого ти зажурився, моряче? Невже в чині понизили? Набуянив? Чи, може, в Марселі з моряками за французьких дівчат побився? — І, не діставши відгуку на жарт, серйозно спитав: — У відпустку надовго?

— Надовго, — глухо вимовив Ягнич. — Доки й дух із грудей.

— Та ти що? — аж сахнувся від нього Чередниченко. — Що ти верзеш?

— Оце ж і верзу…

— Невже списали? Та як вони без тебе!.. Бо ж ти там, здавалось, прикипів навіки…

— А виявилось — не вічний… Приймай свою грамоту і — за борт, чоловіче… — Ягнич понуро втупився у край столу. — Кура, брат, кура…

І це останнє було видихнуте так важко, з такою глибиною болю й розпуки, що Інна жахнулась.

Ніхто сторонній не втямив би, що то воно за «кура». Ніби шифрограму, зрозумілу лише для двох втаємничених, виповів Ягнич товаришеві цю давню чабанську примовку. Був колись у них дід-чабан на прізвище Лебідь, кураївський мудрець, йому нібито належало авторство. Приходячи зі степу в осінню негоду, з ґирлиґою, в мокрому дубленому сіряку, мав звичку відповідати, коли хто цікавився його життям та самопочуттям: «Кура, брат, кура…» Тлумачити, що то за «кура», можна було по-всякому, на різні лади, скажімо, що злющими, пронизливими вітрами повіяло в степах, чи що ноги крутять, спати не дають, чи що чабанський вік того Лебедя невблаганно наближається до якоїсь крайньої, найкрайнішої межі… Деколи Інні й раніш доводилось чути про ту загадкову «куру», мовилось про неї коли з жартом, а коли з легким присмутком, але щоб так, як зараз… це вперше. І навіть пояснень до їхньої «кури» ніяких не треба було: ця їхня напівзагадка, давня чабанська формула мовби увібрала в себе все, що в ніяке інше слово не вбереш, і дивним чином єднала їх зараз обох, єднала, мов якийсь горьовитий пароль, тільки їм доступний тайнослів.

І Чередниченко, видно, справді одразу і в належній глибині осягнув цей сумовитий Ягничів шифр, зрозумів його пекуче, щемливе значення.

— Рано нам ще про куру думати, — сказав після мовчанки. — Життя велить, Андроне, ще нам триматися та триматись. Дорозі не кінець.

— З'їздилось колесо.

— Скрипуче колесо довше ходить…

І вони знов умовкали. Інна сиділа не ворухнувшись, наче боялась сполохати їхню задуму. Мати, видно, нутром зачувши, що тут під грушею щось негаразд, теж підійшла, підсіла до цих двох. Адже брат їй нічого не сказав про себе, не встиг чи навмисне втаїв, щоб одразу з порога не отьмарити зустріч. І сестра, і всі веселились, вважали — й цього разу відпустка, а він, виходить… списаний, забортний.

— Не журись, — зусильно збадьорюючись, мовив Чередниченко до товариша. — Це саме той момент, коли треба вдарити лихом об землю! Кураївка притулок дасть, напризволяще не кине…

— Чим же я вам можу знадобитись? — затоптавши сигарету, озвався Ягнич. — Вузли в'язати? Це вам ні до чого…

— І парусів нема, — пошкодував Чередниченко, — перевівся кураївський флот. То колись було: жагель поставить чи бабину спідницю на «дубку» напне і гайда з кавунами в губернію на базар… Пригадуєш, як діда Швачку буря загнала з кавунами і з бабою аж у Туреччину? Пішки через два місяці вернулися — ні байди, ні кавунів, тільки бабу за руку привів… А тепер і кавуни контейнерами підбирають просто з баштану… — І знову до Ягнича: — На комбайна тебе теж не посадиш. Міг би ще косою махати по обніжках, але це в нас тільки раз на рік практикується — на Свято першого снопа. До «фрегата» б, що робить нам дощ, так його повертати не треба, він сам себе поверта…

— Виходить, чучела набивати тільки й зостається. Чередниченко, прижурений, сидів. Ягничева проблема, видно, зараз проблема й для нього.

— Казав я колись тобі, Андроне: не зв'язуйся ти з тим «Оріоном»…

— «Оріона», Саво, не чіпай, — схмура кинув Ягнич, і по тону, яким це було сказано. Чередниченко відчув, що заводити в цей бік дискусію було б марно чи й ризиковане.

— Може, сторожем підеш на польовий стан? Ти тільки не ображайся. Ми тут люди свої, а сторож — то теж людина, не манекен.

— Братика мого, мабуть, більше до моря тягне, — аж тепер, не втерпівши, докинула хазяйка двору.

— Так-так, у нас же й море своє! — одразу підхопив ідею Чередниченко. — І наша кураївська «рибтюлька» ще не всі там сітки попропивала. Правда, в нас по ставках та каналах риби сьогодні, вважай, більше, ніж у Чорному… Там тільки медузи, мов капелюхи, плавають.

— А він, мабуть, і за медузами скучатиме, — піддала жіночої психологічної тонкості Іннина мати.

— Скучати не дамо. Та й ти не з таких, щоб скучати, знаю твою натуру. А взагалі добрий зав'язали вони тобі вузол напризахід життя! Хоча, здавалось би, й не пора; ще порох є, козарлюга ще ж, як подивитись…

— А медики списали.

— То вже діло кепське, — нахмурився й Чередниченко, — з медиками не дуже повоюєш. Справді, виходить ніби кура… — І помовчавши, знову: — То як? Щоб берданку через плече та й на пост? Злодіїв поки що не чути, та все ж для порядку треба. Робота саме раз: вдень спи собі в затінку, після всіх своїх оріонських вахт відсипайся, а вночі в космос поглядай, зорі лічи!..

Обидва звели голови вгору, дивились якийсь час між верховіття на зірки.

— Подумаю, — сказав Ягнич перегодя. — Може, й доведеться… Може, й справді лічитиму оці кураївські зорі, доки всіх не перелічу.

XI

Так І став він тут жити. Коли дійшлось до його місцевлаштування на нічліг, Інна запропонувала свою чистеньку, відведену їй матір'ю світличку, одначе прибулець відмовився рішуче. І взагалі від хати відмовився, хоч вільно ж там, комбайнери обидва в степу, та ще й тахта є на пружинах. Не треба й тахти, багато курить, мовляв, уночі встає. Попросив для себе розкладайку, сам прилаштував її під грушею, так буде краще. «Це ж літо, а коли зайде осінь?» — видно, кортіло спитати сестрі, та вчасно стрималась. — Нащо нагадувати зайвий раз про те, від чого людині болить?

Сестрі Ягнич теж завдав думок сумовитою новиною. Звикла була вже, що провідає, погостює, та й знов прощавайте. Здавалось, так завжди буде, а воно ось як повертається… Звісно, вона рада, рідна ж кров, та й сім'я в неї дружна, людину пригріють, але як сам він тут почуватиметься? Замість хати старої тепер нова, ставилась без нього, щоправда, подвір'я батьківське і груша теж, принаймні півгруші належить братові по праву. Та тільки чи це його втішить? З його самолюбивим характером вважатиме, мабуть, що всім він тут буде тягарем, завдасть клопоту, самою своєю присутністю порушить їхнє звичне й владноване життя.

Груша Ягничева — в кам'яній корі. Просто як камінне дерево. Постелившись під рідною грушею, гість одразу ліг, умостився на своїй розкладайці і, зморений з дороги, здавалось, швидко заснув. Проте, коли Інна, прибираючи зі столу, востаннє пробігала побіля нього, оріонець стиха її окликнув:

— І-нко!

— Що вам?.. — Вона зам'ялась, не знаючи, як його делікатніше буде назвати. «Дядя Андрон» — надто по-дитячому, по-давньому, «дядько Андроне» — це звучало б наче трохи грубувато, бо декотрі з дівчат у медучилищі, коли про когось із хлопців хотіли висловитись зневажливо, вживали саме цю форму: «А, вайло, є в ньому щось дядьківське»… І хоч Інна сама й не приймала цього, слово «дядько» для неї ніколи лайкою не було, та все ж зараз хотіла знайти якесь шановитіше слово. І тому звернулась до нього на ім'я й по батькові, як звертаються в школі до вчителів:

— Що ви хотіли, Андроне Гурійовичу?

— Про одну річ хочу тебе спитати.

— Питайте, — вона аж розгубилась: про що б то? Гість мовчав, ніби й сам в останню мить завагався, питати чи ні. Потім таки подав голос:

— Що воно таке… піте-кантроп? Вона трохи не розсміялась. Так це було несподівано, й таке смішне слово! Піте-кантроп!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: