— Якщо не помиляюсь, назву таку має викопна людина чи навіть напівлюдина… А власне, для чого вам це?
— Та просто так.
— А все ж таки? З нічого ж не буває.
— Ні-ні, просто. Якраз із нічого, взяло та й приверзлось. — І жестом руки він одразу ж відпустив її, йди, мовляв, собі…
Вона відійшла кілька кроків, а потім враз повернулась:
— Ви не сумуйте.
— З чого ти взяла?
— Та так… Відпустіть нерви, добре виспіться, це вас зміцнить.
— Для чого?
— Як — для чого? Для життя!
— А життю таке луб'я потрібне?
— Від вас я цього не ждала, — вона аж розсердилась, щиро, неприховане. — Той, хто став для нас символом мужності, витримки. Людина, яка носить у собі «Оріон»!.. І раптом… Таж нема знеціненої людини! Нема й не повинно бути, якщо вона справжня… Невже не ясно? А ви: чи потрібен… Навіть слухати дивно. Спіть!
Крутнулась і пішла.
Якщо буває слово цілющим, то для Ягнича оце було воно. «Людина, яка носить у собі «Оріон»… Отак з щемливою гостротою відчув, що не приблуда він тут, щось таки важить його особа бодай для декого із рідні. А досить, виявляється, бути потрібним хай навіть одній людській душі, щоб присутність твоя на землі вже була виправдана…
Таке зробив для себе маленьке відкриття і тихо порадувався йому. Навіть посміхнувся: дівча, а як відбрило, як провчило тебе лисого. От тобі й Інка!
Уранці подарував їй хустку. Таку, як і матері, японську, з квіттям, тільки справді веселішу — червоне квіття розкидане по золотаво-оранжевому тлу. Отак угадати! Сприйняла це як добрий знак, з якоюсь навіть символікою, — згадалась їй одразу вчорашня оранжева безрукавка на Вікторові, коли побачила його в першу мить.
— Буде від вас пам'ять, спасибі.
Накинула перед дзеркалом хустку на голову, потім опустила на плечі, покрутилась, повела плечем сюди й туди… Ягнич милувався нею: справді, мов юна циганка десь із Калькутти. Сестрина гордість, кураївська смагт лява краса, — де воно тут і береться в Кураївці? З якого коріння? Очі чисті, а коли засміється (зрідка), то й сміх у неї якийсь чистий. Не сьогорічна, а вроджена смага (абрикосова, з рум'янцем густим) рівно лежить на щоках, на шиї, рухи плавковиті, і в усьому дівоча, самою ще, може, не усвідомлена гідність, ні проти кого не спрямована гордовитість, королівна-кололівна, та й годі! А надто ж цей погляд, оріонець ще зучора його помітив: глибокий, непустий, таємно тобі співчуваючий.
— Спасибі, дядю Андроне, — ще раз подякувала Інка й передала хустку з квіттям матері на сховок: — На збереження вам… Коли завіє зима, запинатимусь…
А зараз на роботу майнула без хустки, з вільно розпущеним витким, смолянистого блиску волоссям, — переливами хвилястими воно так гарно їй розсипалось по плечах.
— Оце ж наша зцілителька, — сказала до Ягнича з усмішкою сестра, коли залишились доснідувати вдвох на веранді. — Ця всіх оздоровить, бо душею добра. Біжить, поспішає, щоб, бува, куди не втік від неї медпункт. Не встигла й оглянутись, як уже головиха впрягла її замість себе…
— Варвара, кажуть, нездужає часто? — поцікавився брат.
— А кине роботу, то й зовсім заскніє. Мабуть, і сама це почува: бо кидає, кидає, а з рук, проте, не випуска… Звісно, на безділлі людина всиха… У мене ось що більше клопотів, то я здоровіша.
Не приховалось від Ягнича, що сестра сьогодні, знов увійшовши в свій звичний будень, і сама якось збуденилась, мовби злиняла, хоча й хвалиться, що здоровішає в клопотах… Теж покарбувало життя. Густо кладуться зморшки біля очей, і хоч у погляді сестри ще повно тепла, проте очі вже не горять, як раніш… Чорні тільки брови зостались, у косах срібляться нитки сивини.
Була врода та, вважай, злиняла, як ото в пісні співається. Тільки ж не намарне пропала, в дочку перейшла…
— Щаслива ти, сестро, з такими дітьми.
— Це правда. Для матері іншого щастя нема.
— Знайти б тепер Інні пару достойну… Чи вже знайшла?
— Та наче… Хіба не помітив, як учора згоріла, коли Василина бовкнула про вчительського синка? То ж її любов. Рання, ще з школи. Як ото мовиться, перша… Ох, боюсь я цієї любові! Чимось він її засліпив, вклепалась без ума в халамидника. Та ти ж Віктора знаєш?
— Веремієнків?
— Один він у нас такий вітрогон. Йому після школи на трактора б сісти, а він замість того сів на лаву підсудних… Наплакалась мати, ще й досі від сорому людей уникає, з двору не виходить… Ох, Віктор, Віктор, в кого він і вдався! Відбувши своє, в Кураївку не спішить, десь у районі застряв, з дружками з чайних, кажуть, не вилазить. Хуліган, зайдисвіт, а наша за ним, я ж бачу, мре…
— У цьому ми їй не судді, — зауважив брат. — Знаєш по собі: серця не зневолиш…
— Хоч би він куди завербувався на край світа… Go як подумаю, що такого дурисвіта матиму зятем, тарілки за ним прибиратиму… Ну хіба ж вона йому рівня,? З похвалою училище закінчила, кругла відмінниця, здібна до всього… Окрім що медичка, вона ще ж і поетка в нас, сама пісню склала!..
— Пісню? Інка?
— Тож-бо! Радіо двічі вже передавало: слова Інни Ягнич, ну, а музика… та, мабуть, і музика її. Декотрі кажуть: кому вони здалися, ці нові пісні, коли й старих уже не співають… За теперішньою модою більше готове ж слухають з платівок, бояться живе горло натрудити… А по-моєму, коли дівчині закортіло свою пісню скласти, то — хай, кому це заважає? Буває таке на душі, що піснею тільки й скажеш… Мама наші скільки он тих пісень знали — і для будня, й для свята… Одначе, що ж це я тут з тобою розсиджуюсь, братечку. Десь там моя комашня мене жде, — згадала вона про дитсадок. — Напарниця, мабуть, уже знов губи роздула.
— Клопітка робота? — запитав Ягнич.
— Клопітка, та й дуже, та все ж легше, ніж комбайнеркою. Отам робота! Доки молодшою була, то воно й нічого, якось навіть самолюбно, коли кажуть: он вона, Ягничева, нарівні з чоловіком стала до штурвала. А потім, почуваю, еге! Уже це не для твоїх літ, молодице… Не скаржилась. Чередниченко сам помітив: за комбайнерство, каже, Ганно, хвала і слава тобі, оскільки ж виростила достойного сина — штурмана для степового корабля, виховательські здібності виявила, то переводжу тебе віднині на дитсадок… Виховуй цих пуп'янків. Отам біля них і веселюсь… Що ж, побіжу. Ти вже вибачай, братику, сам будеш тут грушу сторожувати…
— Опудалом для горобців — саме раз, — глухо відповів оріонець.
Та тільки сестра з двору, став лагодитись і він кудись: причепурився, оглянув себе перед дзеркалом, щіточку вусів торкнув ребром долоні.
Йде Кураївкою Ягнич. Малолюдна вона в цей час жнив'яної пори, лише де-не-де на вулицю вискочить чиєсь дитинча. Колись дітей тут, як горобців, кублилось у пилюці, зараз не дуже їх рясно, але котрого зустріне моряк — не мине без уваги.
— Чий ти?
— Яковин.
— Якого ж це Якова?
— Ну отого… Ягничівського.
І довго ще потім прикидає оріонець, з яких це Ягничів буде цей малий Мурза Замурзович? Виявиться, що ніякий він тобі й не родич. Однак пошкодуєш, що якоїсь цяцьки-гостинця для нього в кишені не приберіг, бо діти — це діти… Аж ніяк не всі дорослі викликають у Ягнича до себе приязне ставлення. Є такий крутійло, фальшивець, словоблуд, зустрінеться десь тобі пика така мерзенна, повзуча, що вік би її не бачив, не людина — гидота. А от діти завжди для Ягнича приваба, всюди вони йому любі — чи в своєму, чи в чужому порту… Забралось ото на вишню, крізь гілля позиркує звідти до тебе, білолобе, інше он вулицею покривуляло верхи на велосипеді — глянеш, і душа сама запитує: яким воно буде! Якою побачить свою Кураївку? Кого воно з неї згадає? Розрослась, розбудувалась, багато хат незнайомих, та все шифер — під стріхою лише зрідка десь трапиться… А що там уже говорити про ті мазанки саманові, чабанські, — з молодих, мабуть, мало хто й знає, як ллють хату з саману, не чули, як, скажімо, прядка гуде або як просо в ступі товчуть — так що аж хата ходором ходить… А були ж у Кураївці такі, що й хати путньої не мали — халупу руду зліпить або напівземлянку-напівкурінь зіпне, як у тій пісні: збудуй хату з лободи, та й розкошує… Ніхто тепер не повірить, що в куренях із камки, з морської трави люди жили, а Ягничеве дитинство саме в такому палаці тулилось… І це ж вам не в тропіках, де снігів ніколи не бачать… Лишили б хоча для музею яку-небудь підсліпувату мазанку, щоб було з чим порівнювати все оце теперішнє… Палац культури вигрохали на шістсот місць, універмаг сяє вітринами незгірш, як у місті, та й сама Кураївка, мабуть, стане колись містом, яким-небудь приморським Кураївградом.