Берег любові – Олесь Гончар

І ще на одній із фотографій, на груповій карточці перших кураївських комсомольців, знайшов Ягнич себе й витрішкуватого, зовсім худющого тоді Чередниченка (у якихось штиблетах лежав попереду всіх на траві). А поруч із ним Іванилов Женька, що під час війни командував танковим батальйоном, загинув десь під Кенігсбергом… Не без зусиль Ягнич відшукав на цій груповій і Панаса Омеляновича, в ту пору молодого кураївського вчителя, він притулився оторопіло збоку, вже й тоді був чимось ніби зляканий… Молодість — ось де вона тільки й зосталася! Це ж прощальна карточка їхнього осередку, коли хлопці на Жовтневі, перед тим як розійтись по світах, разом сфотографувались — уперше й востаннє… Багатьох, багатьох уже нема. Одиниці позоставались. І серед тих одиниць вас двоє, сумовито зараз застиглих перед цими стендами.

— А цю впізнаєш? — з таємничим виглядом Панас Омелянович підвів Ягнича ще до одного стенда.

З туманної фотографії з найвиднішого місця дивилась на них молода кругловида дівчина у льотчицькій формі… Саня Хутірна! Дивилась і всміхалась аж трохи лукаво: ну, яка я перед вами, діди? Всі вони тоді були в неї закохані до безпам'ятства. Однак нікому не вдалося знайти ключ до її веселого серця. Співати з ними співала, до моря на місячну доріжку гуртом дивитись ходила, а щоб вирізнити котрогось, щоб вікно вночі відчинити котромусь… Е, ні, вибачайте, хлопці! Однієї ночі Саня загадково зникла з села, думали, чи не втопилась — навіть розшуки на дівчину оголосила стривожена Кураївка. Об'явилась їхня Саня згодом десь аж на Північнім Кавказі, в льотному училищі. Спершу нібито. влаштувалась там офіціанткою, компоти подавала курсантам, а потім так закрутила голову одному командирові, що незабаром і одружилася з ним. Казали, що причарувала на смерть, і, може, не так навіть із любові, як ради того, щоб на льотчицю вивчив, це він їй твердо обіцяв. І досягла свого: навчилась, у складі жіночого екіпажу брала участь у далеких перельотах, котрі починались з-під кримського сонця й кінчались десь аж у тундрі, поставила з подругами якийсь дуже значний рекорд. Коли в променях слави купалась Хутірна — прилетіла літаком аж у саму Кураївку, сіла край села на чабанських угіддях, привела батькам у хату свого сивого мужа, теж бойового авіатора, що був на той час у ще вищому чині. Ах, Саня, Саня, неспокійна душа! З першого дня війни була вже в польотах, поривалась навстріч небезпекам, втратила мужа в боях, а її все щось ніби щадило, хоч не раз поверталась на аеродром у прорешеченій кабіні. Непогамовна, знов після того здіймалась на завдання, більше, здається, там і жила, в небі, в польотах денних і нічних. І вже коли рушили наступом, загинула Саня Хутірна десь у повітряних боях над Таманню. Орлиця в боях, а душі була ніжної, незадовго до загибелі опалила її коротка фронтова любов. Була в останнім польоті з льотчиком-юнаком, що його вона зустріла між боями й по-справжньому покохала. З ним пішла і в політ. Розбилися в один день, в одну мить, і, як запевняє легенда, розбились в обіймах. Офіційна версія, що рятунку, підбиті, уже не мали, а дехто з кураївських навіть досі поговорює, що то Санька могла й зумисне підстроїти — з жаги та знетямлення почуттів чи ще, може, з ревнощів, із боязні втратити свою вперше знайдену, вперше відкриту в житті любов…

Здається, тут вони найдовше стояли, двоє зістарених людей, біля своєї ровесниці, що так і зосталася вічно юною.

— Це ось її, Саню нашу, ніяка вже старість не здожене…

— Що ні, то ні, — згодився вчитель. — Правду колись казав поет: «Хорошо умереть молодым»… Хоча й літа несуть перевагу — просвітлюють дух, дарують мудрість людині…

— Сплав для життя потрібен, сплав двоєдиний — молодого й зрілого, — сказав Ягнич і почав допитувати Веремієнка про сина: де він? Як він? Чи вірні чутки, що розпоганився хлопець?

— Збився з пуття, — зітхнув старий.

— Та візьми ти його за барки, Панасе, отям, зупини, — порадив Ягнич суворо. — Як не себе, то хай честь дівчини побереже… У них же там з Інкою почуття. Хай не здумає покривдити, бо тоді матиме справу зі мною.

— Ох, Андроне, Андроне, торкнувсь ти такого… Найболючіша це моя рана… Сам би в могилу пішов, щоб тільки він став інакшим.

— Та, може ж, таки заговорить у ньому совість?

— Якщо вона в нього є…

Схнюплений стояв Панас Омелянович серед своїх експонатів. Колись був такий прудкий та непосидющий, а зараз де та й прудкість поділась, зісох, зморщився, жменя того чоловіка зосталась.

Надворі — море кураївського сонця.

Біля контори колгоспу знудьговано жде когось компанія молодих людей, приїжджих чи, може, й тутешніх: хлопці в футболках, серед них дівчина кимось ніби ображена, надута, з аероф'лотською сумочкою через плече. Вона на одній лавці, хлопці навпроти, всі в позах недбалих, аж сірі з нудьги. Прийняли, видно, Ягнича за сторожа конторського, бо тільки став наближатись, почулось між ними: «Ану спитаєм цього довгожителя…» Вимогливим тоном домагалися відповіді, де голова, коли він буде, а як не буде, то де шукати, хоч приблизно в яких полях? Пройшов мовчки мимо них Ягнич, давши зрозуміти, що зневажає такий тон спілкування. «Глухий, — донеслось йому вслід байдуже й беззлобне, — чи, може, й німий?»

Зустрічав ще когось у розпланованому посеред села скверику з декоративним ставком (теж Чередниченкове завоювання), натикані вздовж берега вербички сріблясті, як оливи, стікають віттям аж до води. Вода важка, в маслянистих плямах, засмічена лушпайками. По ставку плаває лебідь, приручений, ситий, схожий на гусака. Дітлашня з берега гукає йому: «Мишко! Мишко!» — і він реагує, пливе на голос, — хлопчаки булками годують його з рук. Ще й тут Ягничеві млоїла душу образа, певне, без умислу завдана тими, що біля контори назвали його довгожителем, а потім глухим та німим. Образили більше навіть не словом, а своєю хамською манерою розмовляти, поводитись.

Звертаючись до людини старшої віком, не потрудились навіть підвестися — мабуть, і не догадуються, що так годиться і що це нітрохи не принизило б їх. Хто їх виховує? Видно, що ця Кураївка нічим їм не цікава, здатна навіяти лише нудьгу. Загнати їх сюди в таку спеку могла лише особиста чи службова потреба, а не порух душі. Кураївка для таких одновимірна, бачать у ній тільки те, що бачать, що доступне їхньому оку, а не серцю. А для Ягнича вона повнісінька, населена й перенаселена вся, на кожному кроці зустрічають його живі образи тих, що були, образи дитинства та молодості, для інших вони невидимі, їх нема, а перед Ягничем постають натовпами, не торкнуті часом, не піддатні літам, ходять по садках, сміються й печаляться, незникло живуть по кураївських дворах, любляться, сваряться, з глибини пам'яті подають голоси, і він їх виразно чує, і сам теж відгукується до них із цих своїх нинішніх осамотнілих літ. Повна, повна для нього Кураївка людом видимим і невидимим — від давніх у сіряках пастухів до теперішнього крутов'язого комбайнера та його так розквітлої доньки.

Блукаючи Кураївкою, Ягнич і сам незчувсь, як опинився біля дитсадка. Дзвеніло ясними дзвіночкамиголосочками звідти. Такі дзвіночки почути людині не менш приємно, як і важку оту мідну ринду на судні Повагався, потім таки набрався сміливості: дай зайду Сестра ще здалеку загледіла, підгукнула збадьорливо, заходь, заходь, не бійся, наші не б'ються!.. Дітей якраз заводили до приміщення відпочивати, це в них година сну.

— А оце, дітки, той мореплавець з «Оріона», що по всьому світу ходив під парусами!.. Схожий на морського вовка?

Зацікавлено проходили парадом мимо нього парочки тугощоких, чепурненьких дівчаток та хлопчиків, тріпотіли навчено рученятами, вітаючи сторонню людину. Ще й перед тим, мабуть, про нього було їм жартома сказано, що ось іде морський вовк, бо поглядали на незнайомця здивовано, з відкритою цікавістю, але без остраху. Зовсім не страшний цей вовк… Незабаром збезлюдніло подвір'я, зостались самі цяцьки-іграшки під навісом, розкидані різнобарвними купами, став оглядати їх: і та цяцька плаче, і ту поскубли… Кінь стоїть на коліщатках, басує червоногрудий, тільки одного коліщати-ноги нема. Дерев'яна хатка на курячих ніжках перекосилась, скоро й зовсім може розсипатись. А шкода: чепурненька, справді наче в казці…. Треба буде прихопити інструмент, прийти та навести у них лад. Лагодити цяцьки — це і йому буде як забавка в його нинішньому становищі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: