В одну ніч знялися, зникли в невідомому напрямі — ніде на токовищі не побачиш тепер тих симпатичних та скромних туркменів у панамках.
Перед відправкою забіг на хвильку до Інни той її перший пацієнт, ніяковіючи, передав пластинку:
— Тут наша пісня… Про одну «киз»… таку, як ти!
І побіг, зашарівшись до вух.
Інна теж згортає свій медпункт, збирає аптечку, впаковує свої ампули та шприци, — рятувальній службі її нема чого на току більше робити, перебазовується в село.
Чередниченка, як і всіх, хто тут ночей не досипав, добре вимотало за жнива. Тепер, коли приспокоїлось, Сава Данилович для інтересу став на токових вагах, прикинув, скільки ж він тягне: виявилось, що втратив чимало — дванадцять кілограмів живої ваги як не було! Запевняє, нібито легше стало одразу.
Жінки, що підмітають тік, весь час поглядами підстерігають Чередниченка, щось вони мають до нього. Нарешті одна, сторчма поставивши мітлище, випросталась:
— Товарищу голова, а коли обжинки? В запитанні прохоплюється щось досить-таки в'їдливе.
Задумався голова. Почухав потилицю, ту круту, атлетичну, на яку не раз уже після гарячих жнив надівались величезні вінки з колосся, колючі кураївські лаври. Спокуслива річ — слава: одержані з минулих зажинків та дожинків ще й зараз зберігаються в Чередниченковім кабінеті на чільному місці, зберігаються для себе — на пам'ять, для приїжджих — на подив і захоплення.
— Не буде обжинків, — нарешті каже він. — Не той рік, Катре. У наступному хай: може, буде веселіше…
Залементували жінки. Де той наступний, до того ще можна тричі вмерти! Що це за жнива без обжинків? Може ж, кому потанцювати хочеться!
— Не до танців зараз, — стоїть голова на своєму. — Запал пограбував наше свято. Доживем до нового та, як вродить, за все тоді відтанцюємо.
Після цього не варто й домагатись: Чередниченка не зрушиш, Чередниченко — скеля.
Інна, перебуваючи всі ці дні на току, мимовіль приглядалась до кураївського Зевса. Хотілось юній поетесі глибше збагнути його натуру, цільну, вольовиту. І чимало відкрила для себе нового, про що раніш було в неї лиш поверхове уявлення. Не такий простий він, цей Чередниченко, як іноді зовні видається! Декотрі вбачають у ньому лиш оце найвидніше — господарник, могутній двигун, талановитий організатор, як часом кажуть на зборах про таких. Коли треба, всіх зуміє підняти, змобілізує, заохотить, а кого — то й примусить своєю невідпорною владністю. І таки не посадить господарство на мілину, виб'ється з кураївцями з найскрутнішої скрути… Знають у районі, що за Чередниченка можна бути спокійним, в усьому на нього можна покластись, йому ні до чого зайва опіка — стихія там чи не стихія. Це все так, тут щодо Чередниченка двох думок бути не може, але Інні з її вдумливою спостережливістю (якби хто сказав творчою, вона б зніяковіла) поступово відкрилось ще й інше в ньому, що вона вважала набагато істотнішим. Окрім його настійливої вимогливості, сили диявольської енергії, яку цей літній уже чоловік виявляв, було в ньому те, без чого не був би він Сава Данилович: за владним голосом, за словом твердим, часом дошкульним і навіть грубуватим дівчина помічала в ньому внутрішню природну повагу до людей, яку вона в думці назвала: антибайдужість. Хай там Зірка, хай слава, а від загалу Чередниченко себе не відокремлює, і роки, коли простим ковалем працював у колгоспній кузні, рядовим комбайнером стояв за штурвалом комбайна, Чередниченко вважає золотою порою свого життя. «Він із гущини народної, він самородок», — так Інна це формулювала для себе.
На току її око могло не раз спостерігати, що цей громовержець, хоч і вимагає діла, та виходить це в нього якось не принизливо для підлеглого, не образить навіть підлітка своєю зверхністю? на сваволю не піде. Почувається, що за своїми тоннами та центнерами Чередниченко вміє не випускати з поля зору головного: він і крізь токову кушпелу бачить тих, кого бачити повинен і на кому, власне, все тут тримається. Дуже важливо було Інні ці речі для себе прояснити. Розуміла тепер, чому, незважаючи на всі бурі, Чередниченко так довго тримається, несхитно стоїть при кермі, чому така шана йому від людей, звідки така сила духу, впевненість, ореол… І почувається, що Чередниченків демократизм не вдаваний, не фальшивий, в натурі цього народного вожака є, сказати б, органічне відчуття самоцінності людини, — органічне чи, може, на фронтах десь добуте, вистраждане, коли поруч падали, втрачалися найдорожчі? Помітила також, що й люди цю якість у ньому вгадують, почувають її, хай навіть інтуїтивно, щось там кинуте під гарячу руку прощають, бо важливіше для них, що в критичну хвилину Чередниченко від тебе не відвернеться, не одягне на себе панцир безчулості, хоч би в якому був настрої. Коли переступиш поріг його кабінету в конторі — одразу назустріч: ну, що там у тебе, Пелагеє? Викладай, з'ясуємо. Хоч деколи з таким звертаються, що мовби й не входить в його обов'язки, таке, від чого інший міг би цілком законно відмахнутись, переадресувати цей клопіт комусь… Адже вдаються до нього з усякою всячиною: кому довідку, кому транспорту, кому треба для хворого рідкісні ліки добути в області або влаштувати йому десь аж у столиці в професора консультацію, — до кого? Звичайно, до голови. Завівся в новій хаті конфлікт, «кінчилися чари, почалися чвари», припекло судитись або миритись — теж до Сави Даниловича, бо кожного разу до судді ж у район не побіжиш…
Учора, коли випала така хвилина, що Чередниченка можна було спитати, Інна спитала:
— Саво Даниловичу, одне до вас делікатне: як вам при безмежності вашої головинської влади, при своїй, ну, сказати б, всемогутності, все-таки вдається не втратити…
— Не втратити совісті — це ти хотіла сказати? — одразу засміявся він. — Що не забюрократився, серце жиром не обросло?
— Саме це.
— Грішний і я, дівчино, не ідеалізуй. Буває, видаси комусь удень «комплімент», а потім цілу ніч мучишся: що це з тобою? Затовстошкурився вже? Забуваєш, ким був, чиїм довір'ям користуєшся? Ні, друже, якщо далі піде так, то крісло керівне тобі вже протипоказане, подавайся, брат, неводи тягати в «рибтюльку»…
— Становище ваше, Саво Даниловичу, становище нашого кураївського Зевса таке, що могли б і зачерствіти, а якщо не зачерствіли, якщо й при таких дозах пошани та слави організм не втратив чутливості, то мені, як медикові, просто цікаво ж знати: чому?
Чередниченко нахмурився й відповів не одразу.
— Якщо не зачерствів, Інко, якщо душа не перетворилась у курдюк овечий, то це більша заслуга знаєш чия? Тих, що багатьох їх уже й на світі нема. Що вночі перед боєм Саву Чередниченка в партію приймали, руки — до єдиного — підняли за нього перед самим виходом у десант…
— Ну, це я розумію, а ще…
— Ох доскіплива, — осміхнувсь голова і додав з несподіваною ніжністю: — А ще — заслуга моєї Варвари Пилипівни. Хоч би й хотілось карасеві в байдужість замулитись, але ж не дасть — одразу здорову критику наведе своєю качалкою!..
І знов про ту міфічну качалку, що про неї вже і в області чули від нього з трибун.
Відшуміло токовище, не стоїть більше над ним курява день і ніч. Зганяють з полів техніку, стягують вагончики, що були коротким пристановищем жниварям.
Комбайни різних марок — і давні, ще емтеесівські ветерани, й сучасні хвалені комбайнерами «Колоси» та "Ниви" — вирихтувались пс'ред токовищем у ряд, вже вільні від роботи, стоять, спочивають. Тихі, аж пог.іеншалі, якісь ніби притомлені після своїх круглодобових ходінь у степах. Спочинок буде недовгий, постоять день-два, пройдуть необхідну профілактику та й знову в дорогу, за Волгу, в далекий Казахстан, на підмогу цілинним землям.
Сімейний екіпаж Ягничів теж: тут, біля свого «Колоса». Інні видно, як брат її, отой самий Петро-штурманець,. вилазить з-під комбайна замазучений, зашмарований (навмисне, мабуть, для комбайнерського шику не вмивається), підійшов до батька, щось говорить йому з серйозним, таким незалежним виглядом. Рівний у правах з батьком, бо порівну ділили все, що від них вимагала жнив'яна напруга. Від самого рання пораються удвох біля довіреного їм агрегату. Що батька нічим звідти не відірвеш, це зрозуміло, але й він, асистент, тримається біля «Колоса» невідлучно, побував під комбайном, знизу позаглядав, кругом обійшов, доповів і знов жде, ще, може, буде якась команда, — перед від'їздом без кінця виникає то одне, то друге… Хай підліток, але і в нього є зараз підстави почувати гордість, разом з батьком недосипав цілі жнива. Інна часом переживає навіть щось схоже на ревнощі, коли батько при гостях, впадаючи у свою звичну сентиментальність, починає співати синові дифірамби, з щасливим туманом в очах розповідаючи, як узяв він уперше свого штурманця до комбайна для випробу. Довірив йому штурвал, і так ревно хлопець старався, так його натрудило те стерно, що увечері тільки з комбайна, під купу соломи Петрусь наш і в сон… «Постривай, Петько, не спи, ось нам вечерю везуть!» — «Добре, — обіцяє, — не спатиму». Не встигли й на зорі глянути, як вечеря під'їхала, вставай, штурманчику, підкріпимось, а штурманчик уже не чує: скрутилося під соломою, і хоч з гармат пали — не добудишся…