Берег любові – Олесь Гончар

На току її око могло не раз спостерігати, що цей громовержець, хоч і вимагає діла, та виходить це в нього якось не принизливо для підлеглого, не образить навіть підлітка своєю зверхністю? на сваволю не піде. Почувається, що за своїми тоннами та центнерами Чередниченко вміє не випускати з поля зору головного: він і крізь токову кушпелу бачить тих, кого бачити повинен і на кому, власне, все тут тримається. Дуже важливо було Інні ці речі для себе прояснити. Розуміла тепер, чому, незважаючи на всі бурі, Чередниченко так довго тримається, несхитно стоїть при кермі, чому така шана йому від людей, звідки така сила духу, впевненість, ореол… І почувається, що Чередниченків демократизм не вдаваний, не фальшивий, в натурі цього народного вожака є, сказати б, органічне відчуття самоцінності людини, — органічне чи, може, на фронтах десь добуте, вистраждане, коли поруч падали, втрачалися найдорожчі? Помітила також, що й люди цю якість у ньому вгадують, почувають її, хай навіть інтуїтивно, щось там кинуте під гарячу руку прощають, бо важливіше для них, що в критичну хвилину Чередниченко від тебе не відвернеться, не одягне на себе панцир безчулості, хоч би в якому був настрої. Коли переступиш поріг його кабінету в конторі — одразу назустріч: ну, що там у тебе, Пелагеє? Викладай, з'ясуємо. Хоч деколи з таким звертаються, що мовби й не входить в його обов'язки, таке, від чого інший міг би цілком законно відмахнутись, переадресувати цей клопіт комусь… Адже вдаються до нього з усякою всячиною: кому довідку, кому транспорту, кому треба для хворого рідкісні ліки добути в області або влаштувати йому десь аж у столиці в професора консультацію, — до кого? Звичайно, до голови. Завівся в новій хаті конфлікт, «кінчилися чари, почалися чвари», припекло судитись або миритись — теж до Сави Даниловича, бо кожного разу до судді ж у район не побіжиш…

Учора, коли випала така хвилина, що Чередниченка можна було спитати, Інна спитала:

— Саво Даниловичу, одне до вас делікатне: як вам при безмежності вашої головинської влади, при своїй, ну, сказати б, всемогутності, все-таки вдається не втратити…

— Не втратити совісті — це ти хотіла сказати? — одразу засміявся він. — Що не забюрократився, серце жиром не обросло?

— Саме це.

— Грішний і я, дівчино, не ідеалізуй. Буває, видаси комусь удень «комплімент», а потім цілу ніч мучишся: що це з тобою? Затовстошкурився вже? Забуваєш, ким був, чиїм довір'ям користуєшся? Ні, друже, якщо далі піде так, то крісло керівне тобі вже протипоказане, подавайся, брат, неводи тягати в «рибтюльку»…

— Становище ваше, Саво Даниловичу, становище нашого кураївського Зевса таке, що могли б і зачерствіти, а якщо не зачерствіли, якщо й при таких дозах пошани та слави організм не втратив чутливості, то мені, як медикові, просто цікаво ж знати: чому?

Чередниченко нахмурився й відповів не одразу.

— Якщо не зачерствів, Інко, якщо душа не перетворилась у курдюк овечий, то це більша заслуга знаєш чия? Тих, що багатьох їх уже й на світі нема. Що вночі перед боєм Саву Чередниченка в партію приймали, руки — до єдиного — підняли за нього перед самим виходом у десант…

— Ну, це я розумію, а ще…

— Ох доскіплива, — осміхнувсь голова і додав з несподіваною ніжністю: — А ще — заслуга моєї Варвари Пилипівни. Хоч би й хотілось карасеві в байдужість замулитись, але ж не дасть — одразу здорову критику наведе своєю качалкою!..

І знов про ту міфічну качалку, що про неї вже і в області чули від нього з трибун.

Відшуміло токовище, не стоїть більше над ним курява день і ніч. Зганяють з полів техніку, стягують вагончики, що були коротким пристановищем жниварям.

Комбайни різних марок — і давні, ще емтеесівські ветерани, й сучасні хвалені комбайнерами «Колоси» та "Ниви" — вирихтувались пс'ред токовищем у ряд, вже вільні від роботи, стоять, спочивають. Тихі, аж пог.іеншалі, якісь ніби притомлені після своїх круглодобових ходінь у степах. Спочинок буде недовгий, постоять день-два, пройдуть необхідну профілактику та й знову в дорогу, за Волгу, в далекий Казахстан, на підмогу цілинним землям.

Сімейний екіпаж Ягничів теж: тут, біля свого «Колоса». Інні видно, як брат її, отой самий Петро-штурманець,. вилазить з-під комбайна замазучений, зашмарований (навмисне, мабуть, для комбайнерського шику не вмивається), підійшов до батька, щось говорить йому з серйозним, таким незалежним виглядом. Рівний у правах з батьком, бо порівну ділили все, що від них вимагала жнив'яна напруга. Від самого рання пораються удвох біля довіреного їм агрегату. Що батька нічим звідти не відірвеш, це зрозуміло, але й він, асистент, тримається біля «Колоса» невідлучно, побував під комбайном, знизу позаглядав, кругом обійшов, доповів і знов жде, ще, може, буде якась команда, — перед від'їздом без кінця виникає то одне, то друге… Хай підліток, але і в нього є зараз підстави почувати гордість, разом з батьком недосипав цілі жнива. Інна часом переживає навіть щось схоже на ревнощі, коли батько при гостях, впадаючи у свою звичну сентиментальність, починає співати синові дифірамби, з щасливим туманом в очах розповідаючи, як узяв він уперше свого штурманця до комбайна для випробу. Довірив йому штурвал, і так ревно хлопець старався, так його натрудило те стерно, що увечері тільки з комбайна, під купу соломи Петрусь наш і в сон… «Постривай, Петько, не спи, ось нам вечерю везуть!» — «Добре, — обіцяє, — не спатиму». Не встигли й на зорі глянути, як вечеря під'їхала, вставай, штурманчику, підкріпимось, а штурманчик уже не чує: скрутилося під соломою, і хоч з гармат пали — не добудишся…

— Потім і вві сні, чую, шарудить, — всміхався при цьому батько, — солому штурманець мій руками ловить, висмикує, вириває, — то в нього «камера забилась»…

Ну, тепер Петрик підріс уже, втягнувся в роботу, батько і в Казахстан цього літа бере його, — що ж, асистент, права рука…

Оскільки комбайнерам скоро в дорогу, Чередниченко розпорядився обідати сьогодні разом, — кличте всіх, хто й на току, хто й біля токовища. Хай і без музики, та хоч у такий спосіб годиться вшанувати людей перед дорогою… Інна, дочекавшись своїх, таки змусила брата-штурманця вмитися, перш ніж сідати до столу. Сама ще й зливала йому на руки.

— Не будь же ти порушником гігієни! У вухах он гречка росте! Гарнен-ько, гарненько вмивайся, — підохочувала вона брата.

— Ну та лий, — неохоче згоджувався він. — Змию трудовий піт, бо за неохайним зовнішнім виглядом можуть не помітити внутрішньої краси.

Процедура змінила хлопця. Витираючись перед люстерком, прилаштованим на стовпі, сам собі зробив міну кумедну, пригладив долонею набік змокрілого чубчика, що за жнива аж вибілився на сонці. Вдоволений собою, посвіжілий, обернувся до сестри:

— Ну, як тобі моя заслужена фізіономія? І усміхнувсь обережно. Знає свої вади майбутній чийсь кавалер, усміхається, губів не розтуляючи так, щоб зубів не видно було (передні в нього трохи лопаткуваті).

За столом Інна мала честь сидіти поруч із своїм родинним екіпажем.

— Святе сімейство, — поглядаючи на цю ідилію, зауважив Чередниченко. — Та жаль, мало їх у тебе, Федоре, всюди недобір… Я ось у роду був сьомий, а всього нас у батька-матері дванадцятеро в миску заглядало… Правда, малими й передавило більше половини, дороги до нас медицина не знала, від пошестей не було рятунку… Але ж сіялось густо. Хто з теперішніх може похвалитись дванадцятьма?

— Були б, Саво Даниловичу, подали приклад, — ущипливо зауважила одна з токових молодиць.

— Визнаю, чим тут заперечиш, — згодився голова. — Якби не війна, може б, і густіше вродило. Двоє їх виколосилось на моїй ниві, та й тих тільки вряди-годи бачу. — (Сини в нього жонаті обидва — один в сільськогосподарськім інституті залишений викладати, другий після військового училища проходить службу в НДР.) — Поженились, живуть дружно, а де ж онуки, питаю? Стану соромити й невісток. Що ви, ледарки, собі думаєте? Невже так і жити зібралися ялівками? Сміються: ще встигнемо, куди спішити, ще самі молоді, погуляти хочемо. Ось вам їхня філософія… Ти, Інко, як вийдеш заміж, — звернувся через стіл Чередниченко до дівчини, що враз зашарілась, – щоб не піддавалася таким настроям, дітей нам щоб народила багато! — Інна нахилилась, лице їй горіло, але Чередниченко на це не зважав. — У Казахстані, куди ось їдуть наші гвардійці, та й по всій Середній Азії, там дітей у кожній сім'ї, як маку! Позаздрити можна, а Україна щодо цього відстає… — Почувалось, що, крім усього іншого, ще й це завдає йому думок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: