— Ви й так поет, — сказала вона зі щирістю, бо промовляло до неї зараз саме людське натхнення.
— Який я, Інко, поет. Господарник я, хлібороб, та й усе. Дядько твій, оріонець— ото поет!.. Ти його послухай, коли він в ударі…
— Ви для мене обидва поети. Справжні. Некнижні, невигадані. Поети життя…
— Ну, дзенькую… — І, всміхнувшись їй вдячливо, Чередниченко рушив до своєї пом'ятої, облізлої, якоїсь аж кістлявої «Волги».
XIV
Сидить Ягнич-вузлов'яз, «зачищає кінці», в'яже вузлом пам'яті далеке й близьке, єднає минуле з теперішнім.
У тільнику рябому покурює на східцях веранди, а перед ним посеред двору — старезна колюча груша. Залізне дерево, ніяким вітрам непіддатпє. Колючки на ній, як вухналі, рідко знайдеться який-небудь малий грушотрус, щоб зохотився між ті вухналі забратись. Колись лазили, а тепер пропав інтерес. Родить дрібненьке, терпке, і навіть те, що само додолу нападає, збирати не хочуть: у колгоспних садках солодше. А колись для твого дитинства і це була неабияка ласощ. Бо щеплену грушу дулю міг попробувати тільки на спаса, коли подзьобаний віспою татарин із Криму, бувало, заїде в Кураївку для міньби, для великої комерції:
— Відро груш — на відро пашниці!
Суне, рипить гарба вулицею, в усі двори долунює голос, закликаючи кураївських до торгу: відро — на відро!.. Діти біжать, галасують, просять батьків виміняти дуль, однак не кожен тоді міг собі дозволити таку розкіш… Різних ця груша бачила, багатьох перебула. Єдине, що від дідизни зосталось, і тим ще дорожче оріонцеві. Під грушею днями з'явилась обнова: лавка дебела, ще не фарбована, з надійним запасом міцності, щоб можна було посидіти одинцем чи в товаристві з кимось. Там, під шатром груші, і в ночі Ягничеве кочовисько. Зорі крізь листя видно. Деколи грушка, буває, впаде, по лобі лусне. А під ранок, коли зрушиться зоревий вітерець, злегка зашумить над тобою грушеве парусся…
З початком дня оріонець шукає, чим би зайнятись. Учора взяв сапку, пішов попрополювати квіти біля обеліска… Сьогодні вдома. Коли сонце підіб'ється, набігає дітвора, з усього кутка взнали дорогу сюди! І ягничівські, і всякі. Навіть від прикордонників, буває, прибіжить чорнявеньке, як циганча, — прикордонницька вишка здавна край Кураївки стирчить, мов лелече гніздо, дивиться в море. Старшим там офіцер-азербайджанець, на кураївській оженився, і ото вже його потомок Алі-смаглючок взнав дорогу до Ягнича разом з тутешніми. Цілим юрмиськом виростають перед ґанком, почуваються вільно, всі вони з оріонцем обвиклись:
— Дядьку-капітане, а що там іще у вашому сундучку?
Винесе — в котрий уже раз — свою таємничу скарбівню, поставить біля себе на східцях й, напіввідхиливши віко, почне, мов коробейник, длубатися всередині, шукати для хлоп'ят нових див. Нема більше в сундучку райдужних нетутешніх черепашок та тугих лускуватих шишок з-під сосен-піній, адже для кураївської малечі й такі шишки дивина, — їх лише діти медітеріанських рибалок мають змогу збирати на потрісканім теплім камінні своїх узбереж…
Цього разу оріонець покаже малечі свою розмальовану грамоту з Нептуном, із вилами, що войовничо стирчать догори над звихреними бурунами. Хлоп'ячі голівки, біляві й чорняві, що аж сонцем пахнуть, понависавши над грамотою навлобки, зачаєно розглядають візерунчате курсантське творіння, цей безцінний для оріонця манускрипт. Та ось грамота знов згорнута й захована, натомість з'являється сірий шматок парусини й на ньому наколоте щось, схоже на шприц.
— Оце, діти, найбільший мій скарб.
І, металеве, гостре, зблиснуло в руці моряка.
— Що ж то воно?
— Голка!.. Голка, щоб паруси зшивати. В мене їх тут цілий набір, і всі під нумерами… Бо для морських парусів — вони ж цупкі — голка має бути особлива, вона, бачте, тригранна, як штик! — Показує, а в руки не дає. — І розміром як циганська, куди більша за ту, що нею мами ґудзики вам до штанів пришивають…
Тернові, та сині, та карі оченята, розблискотівшись, зацікавлено розглядають трудове знаряддя оріонця.
І вже нема, заховав.
— А що там іще в сундучку, на дні?
— Тобі й те кортить? — усміхається морський вовк.
— Кортить…
— Хай покортить. Не спіши, хлопче. Треба мати терпіння в житті. Все знатимеш, скоро постарієш… А старість — не радість, чув?
І на цьому скарбівня закривається, застібається на замочок. Навмисне, мабуть, усього одразу не показує, щоб іще й завтра прибігли… Бо тільки прибіжать — йому одразу веселішає світ.
— Дядьку-моряк, а ви бачили акулу? А літаючих рибок?
— Бачив, усього бачив…
Прихмарюється оріонець. Бо й сам він, діти, зараз, як та літаюча риба, що летить, блищить у повітрі та й лясь! — комусь під ноги на палубу. Там падають на палубу, а він ось на цей суходіл…
— А які вони, літаючі рибки? Скільки метрів вона може пролетіти?
— При попутному вітрі, буває, й метрів чотириста пролетить… Як наші горобці — низько, табунцем — тільки вжк! і пішли над водою… А вночі вони на світло злітаються. Рибалки тамтешні виходять на нічний промисел з вогнями в човнах, і тоді рибки самі на тебе летять — лови їх сачком або просто руками…
Хіба ж не цікаво? Але є ще цікавіше:
— Покажіть нам вузли в'язати.
Це він з охотою. В руках куцопалих, загрублих з'являється мотузок, плетений із капрону, — починається дійство. І які ці руки, ці пальці дублені й товсті стають одразу верткі, вправні та вміючі, ніякої вже й загрублості в них, усе так доладно, хитро, немов у фокусника, виходить!
— Ось так робиться, діти, вузол «подвійний, гачний»… Стежать, ніхто й не дихне.
— А так, будь ласка, «рибальський штик»… І знову маніпуляція, круть-верть, готово.
— А це ось буде «калмицький вузол»… Теж хитрющо-мудрющо.
— А це — «удавка»…
«А це» та «а це», і так він міг би — на п'ятдесят різних способів!..
— Бо що таке парусне судно, діти? Це вітер і майстерність.
Хай, може, й не все малюкам зрозуміло, але ж так цікаво чути з його уст про те, як можна «вітер зловити», «вітер загубити»…
А по тому знову буде урок вузлування.
— Ось вам, хлоп'ята, ще такий спосіб… І такий… У дитячих очах іскринки захоплення: так уміти багато! А коли випадає, що й Інка при цьому стоїть, в її темно-карих теж захват: майстер-вузлов'яз, людина рідкісного умільства, він і сам перед нею неначе той вузол, що його надійно, мудрющо зв'язало саме життя.
Своїм прямим обов'язком медички Інна вважала підлікувати оріонця, оберегти його сили, будь-що заповзялася оздоровити майстра. З делікатною настійливістю намагалася з'ясувати, які в нього «симптоми», що його турбує, — вузлов'яз відмахнувся: ніщо в нього не болить, ніщо не турбує.
— Але ж ви погано спите?
— Коли як.
Призначила йому для поліпшення сну екстракт ва леріани (extracti valenanae) у таблетках, жовті пігулки за сім копійок у пляшечці, заткнуті ватою. Днів за кілька поцікавилась наслідками. Ягнич сказав, що допомогло. І хоч на цю пляшечку вона незабаром натрапила в кутку за тахтою, пігулки так і були всі під ватою неторкані, одначе Андрон Гурійович після цього справді став краще спати.
— Якби ти йому ще золотий корінь десь добула, — порадила мати. — Може, через аптеку вдалось би? Колись олешківська знахарка все той корінь з рундука на базарі продавала…
— Увага людська — оце для нього золотий корінь, — відповіла авторитетно медичка. — Інших ліків від самотності нема.
Про роботу прибулець, здається, й думку облишив. Спершу серйозно зацікавився рибартіллю, ходив, розвідував, але повернувсь настовбурчений:
— Не для мене. Серед білого дня швендяють уже посоловілі, через порожні пляшки перечіпаються.
Не підходить йому така «рибтюлька». Може, щось інше трапиться.
— З хати не виганяємо, куди тобі спішити? — сказала сестра. — Комбайнери мої поїхали, то хоч ти оце будеш за господаря двору… Відпочинь, сил наберись. А з тією «рибтюлькою» не зв'язуйся, бо де риба — там і шахрайство: на них, кажуть, уже й прокурор поглядає…