Берег любові – Олесь Гончар

Рідко їй звідти писав. Рідко та все більше якимись натяками та недомовками.

Одначе скоро вже вибуде строк, і Кураївка стане місцем їхнього побачення. Яким він повернеться, що в душі принесе? Просвітлення спокути, зголоднілість чистого почуття чи грубі тамтешні навички, цинічні слова на устах?

Це її непокоїло зараз найбільше. Думками про нього найчастіше й поглинута, коли вийде з дівчатами на мури фортеці, ще теплі після спекотного дня. Мабуть, і в Кураївці не раз пошкодує за цими фортечними вечорами, за цим мурованим прадавнім камінням, що його до блиску відполірують за літо закохані парочки. Легкий вітерець повіває з моря, панує тут сміх і не дратує транзисторна музика, і ждеш, як подарунка природи, тієї миті, коли місяць проб'ється із тьми, вирине десь із глибин праночі, зійде й вистеле на морі свою заворожливу світляну доріжку.

Двадцять чи й більше віків фортеці, тисячоліття минули відтоді, як уперше прийшли до цих берегів озброєні кораблі під вітрилами римлян. Порохнявою стало те, що було Августом і його легіонами, здобиччю археологів та місцем для танців стали руїни фортеці — все змінив непоборний час, незмінною тільки й лишилась оця світла тремтлива доріжка над морем, доріжка закоханих та поетів. Коли сходить місяць і поволі виникає вона із перламутрів нічної води, із тьми й мерехтіння, найгаласливіші крикуни примовкають, і дівчата ще ближче туляться до своїх водолазів, погляди їхні в задумі вбирають місячні марева, бо це ж настає та мить особлива, коли, здається, сама природа звершує своє одвічне таїнство творення. Яке море стає велике такої ясної місячної ночі, як до безмежностей виповнюється воно простором!..

Виникло, утворилося в тиші світило нічне, відділилось від обрію, і знову зчиняється гомін, хтось висипав на мур пригорщу мідій, дзенькнули в авосьці пляшки з пивом, — водолази ще охочіше тепер похвалятимуться перед дівчатами своїми денними подвигами.

— Комусь подобається топити, а наше діло — підіймати…

— Скільки днів підіймаєте, а воно все на дні сидить…

— Бо то ж, дівчата, не фунт ізюму!

— Апендицит різати — річ не проста, а під воду йти — це, по-вашому, просто? Коли тобі поверх власної з вухами голови нагвинтять ще одну металеву без вух та вниз, у глибини — це прогулянка, авжеж? Сидить перед тобою на дні страховисько замулене, волохате, вгадай, з якого боку до нього підійти. Гідромонітором спершу треба пробити під судном тунелі, підвести понтони, а тоді вже берись нагнітати в понтони повітря! Тільки для цього спершу маєш сам крізь тунель попід судном пролізти… А пролізти під ним, знаючи, що нависа над тобою зо дві тисячі тонн заліза, — це просто?

І він уже ладен з розмаху шпурнути порожню пляшку кудись поза мур, у своє улюблене море, де вдень водолазить.

— Куди кидаєш, там діти купаються!

— Вибачаюсь! Дикі ми…

— Дикістю нема чого хизуватись.

Десь ізнизу аж сюди долинають сплески та галас неча — там під мурами рибальські хлопчаки заволоділи водами лиману: купаючись при місяці, пустують, виграють, як молоді дельфіни.

Підходять учасники експедиції — археологи, і виявляється, не такі вже вони й черствяки. Причепурені, поголені (котрий не носить бороди), чемно запрошують дівчат до танцю під чийсь аж захриплий транзистор, а потім, вдовольняючи дівочу цікавість, розкажуть і про своє, що вони там за день нашкребли.

— Сподівались знайти меч центуріона, а добули іржаву, з копійку завбільшки бляшку, — самі ж і підсміюються. — Чи, може, це меч зітлів, звівся до розмірівбляшки?

— Зате з дна моря — улов, — нагадує дебелий археолог-водолаз, — ціла купа черепків, потовчених амфор… У декотрих збереглася еллінська смола, каніфоль…

— Крім того, — додає цибатий студент-практикант, — маємо ще одну стелу білого мармуру з написом. Багатющий текст!

— Що ж там написано? — цікавиться котрась із дівчат.

— Хай ось Росавський розшифрує, він у нас поліглот, — кивають копачі на худорлявого бородатого юнака, що й сам, видно, трохи соромиться своєї мудрецької закучерявленої бороди.

— Коли ж це ви розшифруєте? — допитується в нього Світлана Вусик.

— Уже розшифровано, — відказує він скромно.

— То поділіться й з нами, якщо не секрет!

— Я народилась від афінської матері й від батька із Герміона, — речитативом проказує він, не зводячи очей з Інни Ягнич, — а ім'я моє Теодора. Я бачила багато країн і плавала по всьому Понту, бо мій батько і мій муж мореплавці. Воістину щасливими були мої дні серед любові та муз!.. І зовсім молодою, народивши дочку, що була схожа на мене, я посеред надії і життя покинула цей сонячний світ, переселившись у безкрайній край—хадес…»

— А далі? — чомусь хвилюючись, запитала Інна.

— Далі мармур надщерблений…

Інна знайома з цим хлопцем, — медички не раз зустрічалися з археологами в районнім Будинку культури. Для неї щось є в ньому навіть привабливе (тільки не борода!), очі такі ясні по-дитячому, а часом спалахують просто натхненням, коли хлопець почне про свої городища, про поему античних степів — золоту пектораль чи про інші найновіші знахідки в тутешніх краях. Те, що для інших черепок чи бляшка, для нього річ унікальна, заслухатись можна, коли стане дошукуватись у викопних предметах магічного, навіть священного змісту, в якійсь ужитковій речі розгледить, скажімо, античну оберегу, що мала оберігати скіфа-степовика від злих сил, від поганих очей, від поразки тощо. Росавський чомусь був певен, що археологічні зацікавлення Інни мають характер глибокий, постачав її книжками з античності, альбомами, де так гарно були відтворені художні вироби давніх майстрів, коли людина ще почувала свою близькість із птахом і звіром, з рослиною й зерном, лісовим чи водяним божеством… Дівчині справді був цікавий той світ розбурханих античних фантазій, поетичних кохань і диких вакханалій, світ, у якому цей юнак-археолог почувається так упевнено й вільно. Пам'ять у нього — з електронною машиною міг би змагатись: тримає у голові цілі поеми Овідія й трактати античних авторів, у день знайомства декламував Інні великий уривок із твору стародавнього лікаря Гіппократа «Про повітря, воду й місцевості», тепер ось так виразисте переказав послання цієї Теодори, відкарбував твердо, ніде не затнувшись, — справді сьогодні тільки розшифрував чи, може, десь вичитав раніш? І чому передусім їй, Інні, адресував він цей текст, це дивне послання з античності? Віки та віки розмежовують вас, а проте чимось тобі все ж торкнула душу ця сповідь давньої молодої жінки, видно, поетичної й тонкої натури: зустрінься Інна з нею в житті, певне, подружились би… І таки ж зустрілися — через тисячі літ! Коли він читав, то, дивна річ, текст набирав у його устах якогось мовби додаткового, значливого змісту. Та ще й цей невідривний погляд. Явно він виділив Інну з-поміж інших, насамперед їй адресував щемливе Теодорине звіряння… Тільки чому саме їй, Інні?

Коли через деякий час археолог уже стояв з нею поруч і, схилившись на мур, знову повів мову про давнє, античне, Інна й цього разу вловлювала в його словах отой глибший, додатковий зміст, який лише їй призначався. Про скіфів цікаво було їй чути, про їхню відвагу та лицарськість, відзначені ще Овідієм. А скіф'янки, судячи з прикрас, мали неабиякий смак. Модниці, просто елегантки степові!

— А все-таки чому та вежа Овідієвою зветься! — кивнула Інна на найвищу з веж. — Адже ж Овідій тут бути не міг?

— Чому не міг! — ожвавів хлопець. — Дослідники, звичайно, вважають, що не бував він тут, а я щодо цього зовсім іншої думки… Певен, що й на цій фортеці топтали пилюку та печатали сніг його легкі римські сандалії. Бо хіба так уже все й досліджено? Хіба марно й сподіватися на відкриття разючих фактів? Місцем заслання для нього була Істрія, теперішня Задунайщина, це так, але хто міг заборонити йому обстежити і всю оцю, для нього тогочасну, Північ, відвідати оці нинішні наші краї? Зрештою, міг і самовільно відлучатись, як Шевченко, коли, всупереч царським заборонам, пішов з експедицією обстежувати Аральське море. Найлегше сказати: не був. Трої теж не було, доки не знайшовся сміливець, котрий прийшов і відкопав її з-під нашарування віків. І тільки тому, що повірив Гомеровим поемам. Чому ж не може щось подібне статися й тут? Поміркуймо, звідкіля стільки відомостей у поета про степові племена, про аборигенів, що тоді вже населяли це надбережжя? Адже є засвідчений факт, що серед гетів були в нього справжні друзі, він пробував навіть твори складати тутешньою мовою!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: