Берег любові – Олесь Гончар

— Та щоб у дружбі з товаришами, надійний був: звідси починається наука про живучість корабля, його непотоплюваність…

— Мій не підведе, за товариша горою стане. А морехідка йому, знаєте, яка випала? Не протовпивсь у вашу: аж у Батумську сягнуло, стерво. На заочне встроїлось… А мені й краще, при матері буде.

— Що ж він робитиме тут? Галайдакуватиме?

— Та де! У батька, видно, вдався, без. роботи не всидить! Ще перед від'їздом влаштувався на комплексі, йду, каже, до шахтарів, там техніка нова. Ну, і звання ж яке — робітничий клас. Більша пенсія буде на старість, — і вона знову дзвінко засміялась.

— Моряк у морі старіє, Нелю. Якщо, звісно, в нього намір щодо морехідки серйозний.

— Та певне. Бо тільки ось зачислили, а він уже й наочне приладдя додому привіз… Думала, добуває з лантуха величезний кавун, десь матері з баштану прихопив на гостинець, — а воно, виявляється… зоряний глобус!

— Що, що? — здивувався Ягнич. — Новачкові там спершу швабру в руки дають, а не глобус.

— Я теж була здивувалась, навіть підозра майнула… Ні, каже, мамо, все законно: це я в морехідці в лаборанта випросив, однаково в нього цей глобус числиться вже як списаний інвентар… Випросив чи, може, за пляшку коньяку виміняв, — діло, як кажуть, житейське..

Незабаром з'явився й Сашко: на саме подвір'я в'їхав велосипедом, вкотився хвацько, на манір велогонщика, — просто з роботи до материного борщу (це в них на комплексі якраз обідня перерва). Вигнавсь, як добра лозина, хоча з лиця ще підліток, і чубчик вихриться на голові ще по-дитячому, — він його раз у раз пригладжує пальцями, ніяковіючи перед дядьком.

— Здоров, здоров, моряче, — оріонець поручкався з хлопцем, наче з дорослим, привітав зі вступом: бо таки радий, буде кому з Ягничів продовжити давню моряцьку віть.

— Покажи, Сашуню, дядькові свій зоряний глобус, — підказала мати.

— Не зоряний глобус, — стиха поправив син, — а глобус зоряного неба…

— О, ще ти мене вчитимеш, відступнику! — І весело штовхнула сина межи плечі. — Винось!

Хлопець виніс із хати й поставив глобус на стільці перед оріонцем. Ось воно, наочне курсантське приладдя. Барвою моря вражало найбільш: синє-синє довкруг і все у зірках, у сузір'ях.

Ягнич злегка торкнувся глобуса, провів по зірках шорсткою долонею і нічого не сказав.

XIX

Вийшло так, що не Ягничеві довелось шукати роботу, сама вона його знайшла.

Зацікавились оріонцем на тому шахтарському комплексі.

Сам начальник будівництва, чи хто там він є, примчався машиною на кураївську вулицю і, не помітивши за грушею Ягнича, пригальмував біля сусідської дітвори:

— Юні слідопити, де тут ваш Ягнич, що з «Оріона»? А оріонець, дочувши з-під груші, вже й вуха настрижив…

Дипломатичні переговори не затяглися. Прибулець з комплексу — сивий, як голуб, присутулений літами, але ще енергійний чоловік — після короткого знайомства запропонував без зайвих балачок:

— Сідайте, поїдем. Ви нам потрібні.

— Кому це «нам»?

— Шахтарському народові.

— А ви не помилились? — не спішив піддаватись Ягнич, хоча в душі аж захлинувся від радості, що йому виявляють таку увагу. — Я моряк… У шахті ніколи не був.

— Я теж не був, — коротко засміявся приїжджий. — На Асуані був, в Афганістані був, а на своїх шахтах… Ну,, та ми ж вас не в шахту, наше Діло — будуй.

— Оце знайшли будівельника… Перед вами всьогона-всього морський вовк, — зауважив Ягнич не без кокетства.

— Знаємо, усе знаємо, однак ви саме той, хто нам потрібен.

Така настирливість була Ягничеві до вподоби, хоча справді не уявляв собі, для чого він їм може придатись.

«Мабуть, якісь там виникли неув'язки, то хочуть, щоб морських вузлів навчив їх в'язати», — подумки пожартував Ягнич, рушаючи за приїжджим.

Машина зношена, з'їздилась на бакаюватих будівельницьких дорогах, проте ще бігає, не здається… Інженер Микола Іванович (так він назвавсь) сів за кермо, а Ягнича посадив на заднє місце, то, по-їхньому, почесніше. Сидіння пропилюжене, пружини ребрами вилазять, коли рушили, все затряслось, заскрипіло… Що ж: машина трудова, не для гулянок, не для шику…

— Ох і припарює сьогодні, — озвавсь інженер, коли виїхали за Кураївку.

— Вночі дощ буде, — твердо сказав Ягнич.

— Передавали?

— А в мене своя радіостанція, прямий зв'язок з небом: кажу буде — значить буде.

— Ноги крутять? Вгадали.

Інженер дорогою не став розводитись про те, що Ягнича найбільше цікавило, — ділився своїми клопотами: строки ось тиснуть, а недоробок ще безліч, і графік не пересунеш, на весну об'єкт будь-що повинен бути зданий, у другому кварталі здравниця прийматиме на відпочинок першу партію шахтарів.

— Ну, а мене все-таки для чого? — не втерпів Ягнич.

— Та так… Дещо задумали, — ухилився інженер від чіткої відповіді. — І без знаючої людини не обійтись. Порадили до вас присвататись.

І знов заговорив про своє БМУ — колектив дружний. другий рік прапор тримає, кадровий кістяк досить стабільний. До основного ядра будівельників тепер влилось чимало й кураївських, органічно влилось… Щоправда, є на будові, трохи й сумнівного елемента, тих, що судились та відбули, — доводиться брати й таких, де їх дінеш, та й рук робочих не вистачає. Згодом запитав Ягнича про «Оріон»: скільки йому ще жити і чи правда, що надалі вітрильників більше не будуватимуть? Оці, що е, доживуть, і все, відійшла їхня ера…

— Пусті балачки, — твердо й навіть сердито заперечив Ягнич, ніби йому достеменно були відомі всі наміри Морфлоту на ближчі сто літ. — Молодь де набуватиме гарту моряцького? Де ще їм знайти таку практику, як на робочих вітрильних суднах? Бачили ж, мабуть: за першим словом команди — вже вони навперегінки вгору, як ті акробати…

— Ніколи не бачив.

— О, то видовище, я вам скажу… Особливо той момент, — Ягнич аж збадьорився при згадці, — коли пролунає команда ставити паруси… На фали і шкоти — підгукнув він із заднього сидіння по-молодецьки. — Марселі, брамселі і бом-брамселі ставити?.. І вже повно в них вітру, так і забіліють, мов лебеді!

Хай знає цей сухопутник, з ким має справу!… І після цього вже вільно розлігсь у машині, наче сидів не на ребристих пружинах, а на блакитних Чередниченкових плюшах-оксамитах. Споважнів, відчув свою силу, гонор у ньому озвавсь: адже ж він з «Оріона», навіть і тут не знецінився, ось його, мов неабияку персону, розшукали, везуть…

Від Кураївки до комплексу можна було б і пішки пройтись, ну, та хай уже, коли вирішили із шиком, на цій тарабайці, що торохтить, мов стара гарба, та втягує, кушпелу всіма зябрами… В'їхавши на територію будівництва, машина зупинилась біля одного з вагончиків (мабуть, штабного). Інженер попросив зачекати хвилинку й зник у вагончику, а Ягнич з незалежним виглядом став походжати біля цього сучасного кочів'я. Вагончики такі ж, як і на польових станах, тільки їх тут багато, вишикувались довгою низкою від степу й до моря. На зміну чабанським кибиткам з'явились нові, на залізних колесах. Кочуй і кочуй — таке життя: за океаном тепер нібито цілі квартири на причепах по трасах тягяють, не сидиться людині на місці… Поміж вагончиками вітерцем продуває, і оріонець, як людина з вітрів, за звичкою підставив повітряним струменям обличчя, вимірюючи силу цього кураївського пасату: рівний дме, оцей би погнав паруси… Ось він, твій берег. Чи давно цілина була тут, де зараз утрамбовують щебінь, настеляють асфальтові доріжки. «Розмахнулися», — окидав Ягнич зацікавленим поглядом будівництво. Коробки двох величезних корпусів майже готові, третій лиш зводять, будматеріал подають краном, він величезний, як у порту, далеко червоніє над будовою високошиїм своїм журавлем… У давнину тут справді журавлі та дрохви ходили. Степ Ягничевого дитинства, — колись він аж сіллю білів у спеку, потрісканий. курай та верблюжка тільки й росли. Тепер, щоб оживити це засолене пустирище, везуть із степів самоскидами чорнозем, готують грунт під квіти та майбутні деревця. Деякі вже висаджені, тільки ж кволенькі ще, ледве дишуть, поливати їх треба та виходжувати. Може, доручать Ягничеві догляд? А що, робота була б йому до душі… Гуркочуть бульдозери, панелевози двигтять, як танки. Крім житлових корпусів, буде зимовий басейн із морською водою, окремо харчоблок, для нього будується оте присадкувате приміщення незвичної архітектури, з вікон якого виглядають маляри в скручених із газет ковпаках та заляпані вапном дівчаташтукатурниці. Вони щось весело догукують до бульдозериста, що працює неподалік, та хіба ж хлопцеві почути їх у цьому залізному ревищі?.. Всюди будівельна гуркотнява, розгардіяш, хаос, але ж росте комплекс, росте. Озелениться берег, забіліє корпусами шахтарської здравниці.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: