Берег любові – Олесь Гончар

Вдома застав саму Інну По виблисках в очах було видно — зраділа йому племінниця: що та як, для якого діла його залучено на комплекс?

Відмиркувався напівжартами, туманними недомовками, по морській лінії, мовляв, на посаду старшого радника. Настрій його помітно покращав, зникла ота внутрішня постійна пригніченість, яку не приховаєш від людей і яка найбільше, мабуть, старить людину.

— Ви одразу ніби й з лиця відмолоділи, — сказала йому Інна, може, й правду сказала, не стане ж вона вигадувати.

Багато днів перед цим був Ягнич у тому стані, коли людина вже складається з самого болю. Усе, що думав, що згадував, за чим тужив, проходило на екрані болю, від якого, здавалось, ніколи вже не вивільнитись, носитимеш його до останнього віддиху. І саме чомусь ночами під грушею посилювався у ньому цей біль — різноликий, різноголосий. Там здушує, там крутить, там ниє тупо (на вітрильнику цього мовби й не було). Колись малим чув скарги старших, як мучить їх власне тіло ночами, і все не міг тоді чужого болю сприйняти, — не тому, що був бездушним, а тому, що був здоровим.

І коли сам у таку фазу вступив на кураївських широтах, то вже нікому й не скаржився, чомусь думалось, що навіть такі, як Інна, хай буде тричі добра та чула в неї душа, не сприймуть твоїх переживань. Адже в юних відчування життя особливе, їм здається, що мають попереду вічність і ніяк не менш, їхні гризоти та тужби ще тільки будуть колись, наздоженуть кожного десь на калиновому мості! Чи, може, й не наздоженуть, може, справді безболісно житимуть люди прийдешні?

Приємно почути, що відмолодів. Можливо, й так, бо й сам почуває, ніби ковшем зачерпнув він звідкись нових життєвих сил. Виніс сундучок на веранду й заходився знов біля нього ворожити. Те, що було на дні й що найбільше розпалювало цікавість сусідських хлопчаків, виявилось… папушею старих облігацій.

Витяг їх, переглянув і простягнув усю папушу дівчині:

— Матері від мене передаси.

Інна, знітившись, стала відмагатись.

— Візьми, візьми, — наполіг оріонець і додав з усмішкою: — Ще гратимуть.

Завалялась у нього в сундучку маленька блискуча бляшка — уламок колечка, одного з тих латунних, що ними кільцюють птахів.

— Зняли з ластівки, коли вона однієї ночі розбилась на палубі, — показав бляшанку Інні. — Дуже мені пам'ятна та ніч.

— Розкажіть і мені.

— Уяви собі, дочко, дощ, негода, видимості ніякої — в тумані йдемо… Зустрічних остерігаємось, раз у раз гудки посилаємо в туман. І раптом щось падає на палубу, кам'яний якийсь дощ. Птахи! Виснажені, мокрі. Потрапило судно якраз у їхній переліт. Вночі вони, як дуже виснажаться, буває, купами отак падають на палубу. Іноді й розбиваються в темряві об щогли, об троси.

— І це вам найдужче запам'яталось? — запитала Інна, повертаючи бляшку.

— Ні, не тільки це, але й це… Заходжу до своєї майстерні (відлучавсь ненадовго, тому й світло залишив), а в ній, віриш, повно ластівок! Налетіли на світло, на затишок. І такі з дощу покірні, нелякливі… Виявляється, коли їм скрута, птахи просто горнуться до людини, зовсім довіряються їй…

— Можливо, й птахи здатні відчувати людську доброту?

— А чому б і ні… Хоча й на суднах всякі типи трапляються. Знайдеться іноді такий, що ледь живих обранених птахів, як сміття, змітає вранці шваброю за борт. Немало ще на світі, Інко, жорстоких людей… Ну, в нас на «Оріоні» таких не було… Навпаки, ми вважали, що ластівки нам щастя приносять. Налетить їх, буває, повнісінько і до капітана в каюту, і до мене в майстерню… Стоїш між ними, геть мокрий з дощу, а вони обліплять тебе, сідають на плечі, на руки і так довірливо попискують.

Інні зовсім реально уявилось низьке корабельне приміщення, наповнене ластівками, що довірливо збилися в освітленім затишку людського житла, і серед них застигла самотня, в мокрій одежині людина, усміхнений оцей Ягнич, вузлов'яз… Ніби наяву чула дівчина тонку ластів'ячу пискотняву й суворі вишуми нічної стихії довкруг корабля…

— Ну, а далі, що з ними?

— Цілу ніч світло ради них не вимикав, щоб не боялись… Повлаштовував їх на полицях, на сувоях парусини, на різних снастях, — хай вам, думаю, буде зручніше… Отак і переночували. А вранці випустив.

— І все?

— Все.

Просто й буденно, одначе, як багато це сказало дівчині про людину…

У сундучку оріонця виявились ще якісь ножички, швайки, навіть циркуль, трохи більший за школярський. Усе це майстер також відклав, щоб забрати з собою на комплекс. І, звичайно, наперсток-гардаман та весь набір парусницьких голок. Перед тим одну з них витяг і, довгенько покрутивши в руках, подав дівчині:

— Прочитай, що там написано. На одній із трьох граней Інна розгледіла дрібнюсінько накарбований уподовж голки напис.

— «Made in England», — повільно прочитала вона. — Так це англійські?

— Не думай, що в них сталь краща… Коли довелось, то череп фашизмові таки від нашої сталі тріснув… А от по парусництву англійці здавна майстри. Про Роберта Стіла читала що-небудь?

— Ні, не доводилось.

— А ти поцікався. Чайні кліпери, ідо він їх з братом побудував, то, кажуть, було чудо з чудес. Не було рівних їм ні в легкості та швидкості ходу, ні в красі ліній та форм… Це ще в ті часи, коли існував звичай влаштовувати гонки чайних кліперів — від Шанхая до Англії — з партією першого чаю нового збору. Отам розпалювались пристрасті! Вся Англія в ті дні тільки одним жила: хто перший прийде? Повсюди ставили на вітрильники, як на скакових коней: ану ж бо котрий набере соколиного лету, пережене решту… Один капітан нібито застрелився в себе на містку, коли побачив, що його обігнано, що не першим прийшов…

Інна зацікавлено слухала оріонця, дивуючись з того, що в покладах його пам'яті зберігаються навіть оці, всіма забуті змагання чайних кліперів… Дівчина все ще крутила в руках ребристу голку з великим вушком, потім, не знаючи, що з нею робити, простягла, щоб віддати дядькові. Він сидів неподалік, сундучок був знову замкнений, відставлений у куток.

— Прошу, голку візьміть… Оріонець аж відхилився, зробивши руками швидкий, відсторонливий рух:

— Ні, Інко, ні… — І, одвернувшись, глухо додав кудись убік: — Залиш собі, дитино. Хай буде хоч така про родича пам'ять. Ця голка всього бачила. Збережи її… Зберігай, коли дядька вже й на світі не буде.

У голосі його щось прохопилось таке, що глибоко вразило й схвилювало дівчину. Що там голка, не в ній же річ!.. Разом з голкою, почувалось, він передавав Інні щось безмірно цінніше, може, частку свого життя, частку всіх пережитостей, всього свого відболілого й відшумілого назавжди. Складалося враження, що зараз він з чимось прощається, відтинає від себе якісь найдорожчі життєві ниті й водночас ніби вручає Інні скромний цей амулет на незабутність, а може, й на щастя. І хоч перебувають вони на різних поверхах життя, хоч який далекий той світ, що його оріонець носить у собі, Інна почуває з ним свою духовну спорідненість, він чимось суголосний з її власними роздумами, чимось потрібний для становлення її власного внутрішнього світу, для зміцнення отих, може, й справді поетичних ростків, що в ній прокидаються. Не тільки в парусницькій професії Андрона Гурійовича, в самій натурі його для Інни є щось глибоко поетичне. Вже не раз розпитувала бувалого моряка про життя під вітрилами, приваблювала в ньому оця самозабутня відданість «Оріонові» і їй хотілось більше, повніше пізнати це життя. Але досі майстер навіть перед близькими дуже неохоче відкривався душею, волів долати своє горе в самоті, певне, вважаючи, що так зможе швидше забути й відболіти те, що він втратив. І тільки сьогодні, коли на прощання сіли, за звичаєм, посидіти на веранді перед дорогою, хай і недалекою, оріонець, видно, відчув потребу поділитися з Інною своїми переживаннями. В нинішній своїй оновленості був він не такий замкнутий, як завжди, почула від нього зніяковіле, тихе зізнання: досі, мовляв, його тягне море, досі несила йому порвати з учорашнім днем, забути те, що повинен забути — бо ж тому нема вороття. Звичка? Мабуть, хоча навряд чи тільки вона. Кличе жагуча, не зникаюча туга за чимось, що йому й сам він імення не знає. Може, це туга за молодістю? За тими літами, коли юнаком, затамувавши дух, прислухався до тонкого, ні з чим незрівнянного співу в парусах, і коли кожен юнак почуває себе Магелланом? Працювати доводилось на висотах, де аж голова йде тобі обертом, годинами працюєш під шквалами, притиснувшись грудьми до рей. Зате ж потім летиш і летиш і знаєш, що над тобою парусся надійне, ти сам його перебрав і озброїв, ти сам свого лету господар…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: