Берег любові – Олесь Гончар

— Для добрих людей ще землі вистачить.

— Воно так. Та тільки між добрими людьми раз у раз стережись і хижаків двоногих — пропади вони пропадом. Торік звідкись аж сюди дістались на лов, дельфінів поду-шили в сітках, уночі витрусили їх на косі… — Ягнича пересмикнуло, як від болю, але Коршак не помітив цього. — І знають же, мабуть, що дельфін, коли заплутається під водою в сітці, то йому кінець, довго без повітря не виживе, він-бо ж — як напівлюдина. Кажуть, мов дитя, плаче, коли його тягнуть на берег обплутаного сітками. То хто ж ви такі, душогуби?

— Думалось, після війни бездушних не буде. Ситий же, а жорстокий — чому?

Погомонять чи хоч помовчать разом, і знов попрямує Ягнич розвальцем уздовж надбережжя до комплексу. На півдорозі, де серед білого, пригладженого хвилею піску лежить викинута з моря, чорна, ніби обгоріла, колода з якихось, може, кавказьких лісів, оріонець ще раз зупиниться, зробить привал. Колоду хтось виволік аж на піщану пагорбину, що по-тутешньому зветься джума. Вечорами забрідають сюди закохані слухати музику прибою. Ягнич сяде, посидить і теж послухає море, що шкварчить унизу біля ніг, як електрозварка. Якби зазирнути в цей час йому в очі, маленькі, як вістря, то ні найменшого поруху в них, ніщо там не промайне, ніщо не зблисне живе, вогникове, як в очах молодих. Ні радості, ні смутку не проблукне в погляді, ні мук, ні зусиль, — незримо живе в них лише тяжка застиглість думки, тягуча, безмірна, зовсім ніби безчуттєва якась втупленість у те синє, далеке. Але і в ті тягучі, ніби застиглі в безчассі хвилини, мабуть, щось-таки ж б'ється людині в помислах?

Якось сидів отак у надвечір'ї на цій корчомаці-колоді, і снувалася йому згадка про бій биків, — бачив колись таке видовище в молодості. Один раз бачив і більше не захотів, не для нього розвага. Вся його симпатія була на боці того чорного, вирощеного в темряві стійла красеня, що вилетів на арену, розлючений, засліплений сонцем, і страху не знав, від природи його не відав, повен сили шукав противника й не знаходив: усе для нього зливалося — трибуни і ті, що дражнили, — самий простір був ворожим для того чорного лицаря кориди. Ладен був битися з усіма, прийняти навіть нерівний бій, здавалось, ладен був хоч і саме сонце рогом шеменути…

Чайка кигитом із-за спини вивела Ягнича з задуми, сповістила, що хтось там іде. Озирнувся: берегом від комплексу наближається постать з термосом у руці, хтось молодо, легко ступає в червоному светрику, у штанях, що їх усі тепер носять, одразу й не розбереш: хлопець іде чи дівчина… Ось уже ближче, ближче, ближче понад обрнвчиком, де стежку ще не відламало штормами… Інка!

Не всміхнулася навіть.

Стриманий тоскний погляд.

У скісному світлі вечоріння попелясті тіні лягли під очима.

— Як ти мене знайшла?

— А мені на комплексі сказали: ото, мабуть, він, Ягнич ваш, сидить на джумі.

Аж горло йому стиснуло, коли він дивився на племінницю. Схудла, змарніла. Очі, що недавно були повні виблисків щастя й завзяття, зараз побільшали змучено, темною тугою налились, хоч про своє пережите дівчина й не стала говорити.

— Це ось компоту вам принесла, — поставила термос на пісок. — 3 урюком…

— Спасибі. Сідай, дочко, посидь.

Примостилася поруч, на краю колоди, віттячко полину знічев'я крутила в руці. Ягнич розумів цей стан, отой порозвійний, коли людина томиться від горя й журби. Буває, що й з відстані почуваєш, як іншому тяжко, це, певне, якимись струмами-хвилями передається. Душа його переймалась щемливим співчуттям до неї. Хотів би сказати дівчині щось втішливе, знайти слова розради, зняти з душі тягар, бо ж чи варто так убиватись за тим, хто рідному батькові віку вкоротив, а потім і собі, — то совість власна йому такий винесла присуд. Одначе нема слів, нема таких ліків, щоб на рану серця прикласти… Краєм ока помітив, що повіки їй набрякли сльозою. Торкнувсь їй рукою плеча, мовив стиха:

— Не плач, дочко.

— Я не плачу. Тільки ж чому це в мене так воно почалось?

— Кожна, Інно, людина може осиротіти, осамотнитись. Але занепасти духом вона й тоді не має права… Гартує людину й самота.

І знову мовчали, вдихаючи терпкий запах моря. Стежили за кигиткою, що все кружляла, викигикувала у вечірнім повітрі, то віддаляючись, то знов наближаючись до них.

Море вже тонуло в присмерках.

І ніби без усякого зв'язку він розповів їй про Стромболі. Є такий вулкан вічнодіючий Стромболі, моряки називають його: маяк Середземного моря. Хоч яка всюди темрява, а він ніч крізь ніч червоніє з-під хмар. Хай там що, а він собі жевріє, і небо жевріється над ним. Може, десь там оце наш «Оріон» якраз проходить з хлопцями-практикантами мимо того Стромболі…

— Спитай, то й не скажу, до чого це воно згадалось. Ну, мабуть, пора нам… І не піддавайся, дочко, журбі: ти ще молода… ти ще свою долю знайдеш.

Вони підвелись, рушили верхнім берегом — понад обривчиком в'ється стежина. Попереду комплекс уже заряснів вечірніми вогнями. Йшли обоє в задумі, і все далі відступала в присмерки чорна колода, на якій вони щойно сиділи, танула, розпливалася в тінях піщана пагорбина, поросла гірким молочаєм кураївська дюна-джума.

XXIV

Узимку в Кураївці лютував «Гонконг».

Не минула й цього віддаленого від міст узбережжя епідемія грипу. Кажуть, вітром його навіяло звідкись. Радіо доносило тривожні вісті, передавало, що це лихо повсюдне, в країнах Європи вірус повалом валить людей, у Римі, і в Лондоні, і в Парижі лікарні переповнені, на час епідемії закриваються школи, люди мруть тисячами.

Інна була у відчаї: нема ще проти «Гонконгу» достатньо ефективної сиворотки. Ворог невловимий, весь час міняє личину, в лабораторіях світу виявляють нові й нові різновиди вірусів. Збудники, яких ще вчора не було, сьогодні ширяться невідворотно, швидко, з підступною загадковістю. І хоч вірусологи багатьох країн ламають голови над таємницею цього зла, науководослідні інститути б'ються в пошуках, однак чогось радикального ніхто поки ще не запропонував. Доводиться обходитись сто разів відомими порадами, найпростішими засобами, які здебільшого, коли й дають полегшення, все-таки не вбивають вірус повністю, він розгулює в крові, доки організм сам його не переборе. Бігала Інна на виклики по хатах, бачила односельців, що вилягають цілими сім'ями, немовлят, що горять у високих температурах. За дітей особливо переживала, вони переносять вірус найтяжче. Колола, роздавала таблетки, хоча тут же й застерігала — старайтеся хімії уникати, пийте та пийте гаряче, якомога більше чаю з липою та медом! А вірус тим часом ніби глузує, хапає та валить все нових і нових…

Та ще ж біда з цими кураївськими пацієнтами: зовсім недбало ставляться до її приписів, надто ж оті крутоплечі, гартовані механізатори, вони не вважають хворобу серйозною, нежить, мовляв, завжди був на світі. Щойно горів у температурі, а як тільки трохи йому полегшало, вже цигарку в зуби й до майстерні. Оскільки ж хворобу не вилежав, то його валить завдруге та вимордовує ще дужче, — траплялися випадки досить тяжких ускладнень.

Якось у медпункт з'явився Чередниченко (він відгрипував одним з перших, під час наради десь прихопив), хотів знати дані про кількість захворювань у Кураївці на сьогодні та коли можна сподіватися спаду цієї стоклятої пошесті. Серед розмови Сава Данилович раптом підвівся, підійшов до Інни:

— Щось ти дуже розпашілась, медичко, не подобаються мені твої очі, — і торкнувся долонею чола. — О, ти й сама гориш! Інших повчаєш, а сама на ногах вирішила перенести? Не потрібне нам таке геройство…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: