Берег любові – Олесь Гончар

— Якби не вони, — кивнув Ягнич на друга-механіка та на посланців з морехідки, — мабуть, і сам би про дату забув… Та й що, зрештою, в ній? День як день, тільки й того, що на рік старшим стаєш…

Тим часом про Ягничів хай і не круглий ювілей дізналися всі, хто хотів дізнатись. Увечері на суднікафе зібралась кураївська рідня, прийшли дівчата-будівельниці з букетами квітів, завітало й керівництво комплексу і, звичайно ж, курсанти з «Оріона» та другмеханік — усі бажані й дорогі Ягничеві гості.

Оріонець дав собі волю в цей вечір, розгулявся широко, таким його тут ще не бачили.

— Ану лишень, хлопці, пліз шампанів сюди, пліз капітанського всього, що там у ваших трюмах є! — гукає він до кельнерів, до піратів тих доморощених. — Може, ікру де приховали, то теж на кін, бо ж гляньте, яке зібралося товариство!

З кельнерами Ягнич цього вечора не конфліктує, і вони йому ні в чому не перечать, бо сьогодні він тут господар, він музику замовля! Хочете шампанів — ось вам шампани. «Крові піратської» — будь ласка, пліз… І вже з'являються на столі келехи цього кураївського коктейлю, чорного та скаженого, що спосіб його приготування не вдалося вивідати навіть Чередниченкові, залишається чортів напій таємницею фірми. Пішли поздоровлення, зичення, тости, виконроб спробував був своє слово навіть по папірцю прочитати, але йому влаштували дружню обструкцію, збили сміхом та репліками, і він обмежився тим, що тільки й сказав, рубонувши рукою повітря:

— Будьмо!

Друг-механік вдарився навіть у поезію, заговорив про яблуні та які вони в саду різні бувають: котрась аж стогне під вагою плодів, а та стоїть ялівкою та журиться, що нічого не вродила:

— А перед нами оце якраз та яблуня, що вродила, — вказав він на іменинникову лисину. — Тож честь і хвала сортовій нашій яблуні!

Ягнич, розстебнувши ґудзики кітеля, впарений, крутов'язий сидить знову з отими блищиками в очах, повними життя. Інна, яку оріонець, коли розташовувались, посадив навпроти, аж не впізнає дядька: наче скинув із себе десяток літ. Відчувається, просто щасливий він зараз бачити довкола себе цей екіпаж прихильних та зичливих до нього людей, які ради нього зібралися тут, виказують йому шану. Щасливий він зараз бачити вас, хлопці з морехідки (що, як сини, сидять опліч нього), і кураївську рідню, і дівчат-штукатурниць, і міцних, з відкритими поглядами шахтарів, що піднялися на палубу із своїм власним шампанським, щоб теж належним чином вітати почесного моряка.

— Дружба, — розчулено оглядає Ягнич товариство, — для нас, флотських, це найперше діло. Могли б і забути мене, ще живого списати з життя, трапляється й таке, а зі мною, бач, сталось інакше. Думаю собі оце: за що тобі, бурлако, така честь від людей? Рядовий з рядових. Чорнороб корабля. Хай би, скажімо, на глибинах вугілля рубав чи на жнив'яному комбайні уславився, чи вітамін винайшов проти грипу, а то й рукомесло тобі життя підкидало все якесь аж ніби кумедне: вузли в'яжи, парусину пучками перемацуй, наладновуй та вітер нею лови. Ну, ще чучела робити навчивсь та ртуті ленд-лізної хапнув, але яке ж тут геройство? Просто робота й робота… Часом навіть мені, буває, здається…

— Даремно здається, — з веселим протестом перебив Оксен, порушуючи звичай. — Не став би я розхвалювати майстра, аж надто осипати компліментами, та оскільки ми скоро розстанемось, — хлопця забирають на іншу будову, — дозволю сьогодні без церемоній виповісти вам, Андроне Гурійовичу, те, що й усі наші хлопці думають про вас: ви Людина з великої літери! І не прибіднюйтесь тут перед нами, бо воно ж таки видно, хто є хто… — Він навіть підвівся, щоб засвідчити ювілярові свою шанобливість, щоб усьому товариству чутно було підхмелену щедрість його застольного слова. — Особисто про себе скажу, що наука ваша завжди пребуде зі мною: багато чого через вас відкрилось мені. Може, вам і не помітно, але помудрішав Оксен, відколи вас спізнав. Вважаю так: є робота, а є відбування роботи, є звичка лямку тягти і є горіння, як то кажуть, артистизм праці! Це коли людина — майстер!.. Коли вона й допотопну лайбу здатна одягти в шати своїх фантазій, зробити твором мистецтва! Це ви, вуйку, своєю любов'ю до діла, своїм неспокоєм підіймали й нас, молодих, розбуркували можливості кожного!.. Тут не заскнієш, не закуняєш, коли поруч тебе цей всюдисущий вуйко-наставник, цей доскіпайло вреднющий…

— Оце характеристика… Сенк'ю тобі, — вдавано прихмурився Ягнич, хоч видно було, що не полишив його байдужим цей медовий потік із Карпатських гір.

Вибравши момент, підключились і курсанти: досі, мовляв, скучає за Ягничем-майстром їхнє судно.

— До смішного доходить, — дивлячись на Інну своїми ясними, почав розповідати курсант Заболотний. — Найменший промах на «Оріоні» дехто з екіпажу схильний пояснювати саме відсутністю нашого ветерана. При Ягничеві, мовляв, такого б не сталося. Якщо в мертвий штиль потрапимо, обов'язково хтось шпильку підпустить: позв'язував дід вузлом найкращі вітри і забрав із собою у свою Кураївку… То парусина виявиться неякісна, то ще щось. Був дух корабля і не стало… Замполіт сміється: давайте без містики, хлопці, конкретних причин шукаймо. Може, просто ока Ягничевого на судні не вистача?.. Так чи інак, а почуваєм його відсутність. Хотілось би, що він коли-небудь хоч погримав на нас, щоб, коли заштормить, зареве, почував ти поруч себе ходячий живий талісман… Гадаю, ви ж, Гурійовичу, не образитесь за таке слово?

— Називай хоч і пітекантропом!

Для Ягнича чути визнання курсантське — просто як нагорода. Бо ж коли скнів під нашестям сивих думок, ладен був вважати себе нікому вже не потрібним брухтом, волею долі відкинутим за борт, на поживу акулам старості та самотності. Вважав, що списано й з пам'яті тебе, звіяно вітром з життєвої палуби так, що й сліду ніякого… А виявляється… А виявляється, спомин про тебе досі на «Оріоні» живе. Не знав, чим і віддячити за це. Хотів би весь перейти, перелитися в них, в молодих, всю душу, яка там уже є, під вітриллям «Оріона» лишити, щоб тільки шкаралуща, як від горіха, в могилу пішла!..

— Де ж, хлопці, ваші смажені бички? — весело нагадує Ягнич кельнерам. — Ваше блюдо коронне — де?

Почали з'являтися й бички. Поставлено було таріль перед Ягничем спершу, але він пересунув її до другамеханіка.

— Пліз, старий бичколове… Бачиш, який орел подає. А подавав той самий Кандибенко, якого Ягнич за сміття та з'їдини з тріском виганяв із судна.

— Теж мій кадр. Зверни увагу, як личить йому ця розбійницька сережка у вусі!..

Щодалі веселіше ставало на судні. З'явився прикордонник з акордеоном, дуже він був тут зараз до речі з своєю музикою, замість отих скажених джазовиків з гуркотнявою та брязкотом (сьогодні, на Ягничеве щастя, вони вихідні).

— Заграй, заграй що-небудь про морську даль! — гукає навстріч другові оріонець.

Розпломеніла, щедра на усміхи Нелька підхопилася з-поміж шахтарів і, високо тримаючи пінявий келех шампанського, теж до акордеоніста:

— На ось, почастуйся, Джафаре, та піддай вогню… Може, хоч полькою вдасться якогось шахтаря в прийми заманути! — І тільки музика почалась, підхопила до танцю, вихором закрутила директора здравниці, солідного, в окулярах, а коли він трохи отямився, Нелька стала щось весело щебетати до нього: може, про сина, який удалець він у неї вдався, — крім зоряного глобуса, ще й атлас поверхні Місяця десь роздобув… Недавно показував той атлас Ягничеві, орюнець навіть здивування висловив:

— Нащо тобі, хлопче, ота пустеля, оті вирвища безжиттєві?

— А для контрасту… Щоб більше нашу планету любити!

Так усе тут сьогодні складається доладно, така тут радість спілкування панує, ні лайки, ні бійки, — самі собою утворюються пари, нові й нові виходять, випливають до танцю. Святкує Ягничева душа, радіють очі дивитись, як Олег Заболотний запрошує Інну, як чемно веде її, високий та ставний, під хвилі старовинного вальсу. Ідуть у парі, ніби створені одне для одного, ясно та чисто дивляться одне одному в вічі, не говорять нічого, бо, мабуть, ніяких не треба їм зараз слів, промовляє за них сама молодість.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: