У давнім ваше, наше у майбутнім.
Для вас земля, а наша далечінь.
Сказав після цього центуріонові:
— Не проливай більше їхньої крові. Сховай меч, замирись. Вони вміють співати. Вони теж люди.
І навіть він, грубий, звиклий рубати голови воїн, зрозумів цього разу Овідія, послухався, — невідомо тільки, чи надовго.
В один із вечорів поет уже разом з ним попрямував до степового кострища, і знову — при синіх смерках, при ясних зорях — користались вони варварською гостиною, де серед трав варилася проста кочівницька їжа в мідних казанах на триногах, що форму свою збережуть і для далеких нащадків. Степ цей був звиклий боронити себе. Та хоч мистецьки кар-бована зброя весь час поблискувала при людях, чвар, однак, цього вечора не було, дружній сміх племені дзвенів біля вогню раз у раз, і матері-кочовички, зовсім не схожі на вовчиць, спокійно годували грудьми своїх опецькуватих степових Ромулів та Ремів.
Ще не було ні сарматок, ні половчанок, не було й гордовитих веселих слов'янок, ще їм належало тільки вродитись, прийти із майбутнього, а вогнище степове для них уже палахкотіло, і їхній прабатько — танець вогнистий — уже кружляв, брязкотів оздобами, і пісняпраматір уже творилася, ткалася із людської задуми, із тиші й зірок. Сухим, запашним повітрям степу дихав на повні груди Публій Овідій Назон. Мудрими очима, що стільки всього перебачили, споглядав, як юна дівчина в золотих дукатах перед ним танцювала, перевершуючи красою все, чим він колись впивався у римських хмільних ночах.
— Даная назову тебе, — сказав їй після танцю. — Даю тобі богині ім'я, бо ти богорівна.
— Негоже дочці першого карбівничого племені носити чиєсь ім'я. В мене є власне.
— Яке?
— Кигитка звати мене, за іменем птаха, якого ти ніколи не бачив і не чув.
Якби йому того вечора вернулася молодість! Якби ця юна танцівниця й співачка могла покохати його, знікчемнілого, зістареного, всіма забутого вигнанця!
А вона покохала. Нічого не боячись, проходячи спокійно поміж вояцьких мечів, з'являлась аж на мурах фортеці біля цієї самої вежі, що відтоді й донині буде зватись — Овідієва. Приносила йому цілюще степове зілля, здатне рятувати від найгірших римських хвороб та від тягару літ. Перша медичка тих часів, подвигнута чистим своїм почуттям, — заповзялась вона відмолодити поета для творчості й для любові.
— Вона покохала тебе, — казав центуріон, — тому що ти римлянин, що маєш фортеці й тримаєш меч важкий у руці.
— Не за це, — відповіла дівчина.
— За що ж?
— Співець ти, — зверталась вона до вигнанця. — Душа твоя повна світла. До чого торкнешся словом — всюди з'являється краса, мій степ від неї розквітає… Природно за це покохати.
— Але ж я залишив свою молодість у Вічному місті. Коханки мої в Римі зістарілись… А ти така юна. І ніякі боги не приведуть до рівності наші літа. Ось на мені сивина, зима мого життя, — вона розділяє нас.
— Не хочу, щоб розділяла. Бо ти Овідій, поеми твої не знають старості. Душа твоя завжди юна, і я тебе люблю!
Слова ці ставали співом в її устах.
…Для них земля, а наша далечінь.
Почував, як вона своїми піснями відроджує його. Чув, як кров починає нуртувати в жилах гаряче й молодо.
Юна зцілителько, чим віддячу тобі? Введу тебе ось такою, як є, в мою гетську поему, може, в останню поему мого життя. І будеш ти вічно юна в ній, вічно прекрасна, як небо це, як цей ваш весняний розквітаючий степ. Квітуватимеш у слові моєї, для тебе далекої мови і перебудеш нас обох, тілом тлінних і незахищених перед Хаосом. Будеш і будеш, і віки не зістарять тебе!
У степовому її чар-зіллі, в натхненних співах любові було, мабуть, щось справді цілюще: чудодійна, може, навіть чаклунська сила таїлась. Бо Назон змінювався на очах, залога бачила його в ці дні відмолоділим та дужим, його тепер не страхало ніщо. І одного разу він вигукнув на валу:
— Риме і ти, Октавіане Августе! Вщент розлетяться твої легіони, пісня її все переживе!
І тільки він знав, звідки в ньому вперше з'явилось оце безстрашшя поета.
III
Уже пізно було, всі порозходились, позмовкали транзистори, тільки цикади невтомно січуть.
Схилившись на мур, Інна в задумі слухає тишу цієї цикадної ночі, що так ніжно тримає на собі всіяний зорями небосхил. Простір моря потемнів, місячна доріжка пригасла, і сам місяць, звернувши на захід, дотліває червоною купою за містечком, за пагорбами, де вдень було б видно розлогі плантації виноградників. Прощавайте, пагорби, прощавайте, золотаві, тугі, сонячним соком налиті грона!.. Не раз Інні доводилось з дівчатами працювати там, коли цілим училищем, бувало, виходили допомагати радгоспу в осінніх роботах. То були гарні дні, в праці на виноградниках Інна знаходила справді щось поетичне, бо ж хіба не прекрасно бачити людину, смаглу й веселу, з сонячним гроном у руці? Цікаво, чи росла за Овідієвих часів тут виноградна лоза? І чи було яке-небудь поселення там унизу, біля підніжжя фортеці, де зараз рясніє вогнями містечко райцентру? Містечко типово південне, із світлого черепашнику, вдень воно аж очі сліпить і все засипане цвітом акацій, виногради в'ються над самими вікнами, бо тінню тут дорожать… За роки навчання Інна встигла зріднитися з біленьким цим своїм градом, з його (як їй здається) античною білістю та ракушниковою золотавістю, і зараз, коли наближається час розлуки, хотілось би дівчині віршами сказати йому якісь вдячні прощальні слова… І хоч з водопостачанням у містечку погано, бо водогін не мінявся, мабуть, з античних часів, — без кінця його ремонтують і вулиці всюди розриті, — але й при всьому цьому жевріє у дівчини смуток розлуки з містечком і з училищем, і з цією похмурою фортецею, і стає жаль їй навіть цих зовсім не романтичних веж, де всюдисущий турист полишає свої варварські сліди…
Зорі яскравішають, простір моря сповнився темрявою, і хоч, крім темряви, нема там нічого, дівчина мовби жде чогось, здається їй, що звідти, де звечора світилась місячна доріжка, щось може цієї ночі з'явитись. Зорі панують над світом, вітерець дмухнув у лице… Поменшало вогнів унизу, заснуло містечко; пора б і тобі, дівчино, бути в постелі, а тебе все ніби не відпускає звідси ця темна нічка-петрівочка… А така ж вона коротка — незчуєшся, як і злетить…
Коли вже зібралася йти, з далечі моря, з його непроглядних мороків несподівано з'явилось вітрильне судно, зустрінуте десь аж під обрієм вістрям прикордонницьких прожекторів. Хто не спав, міг бачити це: в снопах світла, під повним паруссям, майже непомітно рухався, повертаючись із плавби, «Оріон».
IV
Повертався він досить пошарпаний, і не дівчині з муру було помітити всі його тяжкі виробничі травми, набуті під час цього робочого рейсу; лише згодом бригади зцілителів-майстрів із судноремонтного, зусібіч оглянувши потерпілого, візьмуть на облік всі його рани, визначать ступінь ушкоджень, поставлять безпомильний діагноз: чим і як своєму улюбленцеві допомогти.
Зробивши що треба, повернувши «Оріонові» силу, вони потім випустять його в новий, може, ще складніший рейс.
Були в районі Мальти, коли їх спостиг раптовий, скажених балів шторм, зовсім тут несподіваний о такій порі літа. Курсанти не знали спочинку вже другу ніч, раз у раз вилітали з кубриків у шквалисту темряву, щоб стати на зміну чи на підмогу до краю виснаженим товаришам. Вітрильнику, здавалось, не буде рятунку, його кидало, як тріску, на нього навалою йшли з темряви водяні гори в тисячі тонн вагою, і що вони досі не розчавили це зовсім тендітне проти них суденце, і що «Оріон», неперекір усьому, ще тримається на бурунах, — це новачкам здавалося істинним чудом. Під час .штормів особливо відчуваєш, які під тобою глибини, яка товща тьми. Капітан усвідомлював усю міру небезпеки, тут навіть і новачок-практикант розумів, що ці ж самі вітрила, які так плавко та легко несли «Оріон» погожої днини, зараз можуть стати для нього згубними. Всі ці юнаки, що їх поєднав «Оріон», зараз дослухались в тривозі, як гудуть, аж стогнуть, над ними вгорі, в ураганній темряві, до краю напнуті вітром полотна, ніби в останній напрузі несучи своє суденце серед грізних розбушованих вод. Так, це настав час найвищого випробу на мужність і витримку, настала ота рідкісна апогейна ніч, коли на заздалегідь визначених місцях, біля кожної щогли і снасті невідлучно чергують молоді матроси з ножами, готові за першою командою різати паруси, обтинати тружденні свої крила, щоб хоч у такий спосіб послабити їхню дію.