Бригантина - Олесь Гончар (сторінка 30)

— Яка ж тут для мене росте?

І став поволі в'язи скручувати найвищій, обліпленій цвітом рожині.

— Не чіпай! — аж кинувсь Кульбака.

А той, навіть не глянувши на Порфира, із знущальницькою посмішкою далі мучив стебло, крутив, обшмульгував.

Кульбака зірвався з місця, в безтямі підскочив до нього:

— Не чіпай, гадино! Ти її садив?

Бугор, ще більше під'юджений наскоком Кульбаки і на зло йому, дав собі волю: стрибнувши на самий квітник, він вихилясом, з похмурою радістю пустився танцювати по ньому, чорнобривці так і тріщали під його розбитими черевиками:

— Лап-тап-туба!..

Засліплений люттю, Порфир кинувся на нього, щоб відіпхнути або за руку вкусити. Гена, здолавши вічну свою нерішучість, теж прискочив на підмогу, і саме Гені першому й дісталося від Бугра, від його залізного кулака: ударив так, що кров цвіркнула хлопцеві з носа. Кульбака, успритнившись, зненацька почепився на Бугра ззаду, встиг перегнути, повалити його, і тоді вже вони разом з Геною насіли, накірчили свого недавнього кумира, стали люто товкти його пикою в землю — хоч роси не напивсь, так землі наїжся! Бугор геть заїдений землею був, коли, випручавшись, з лайкою відскочив до будки.

— Жаль, що фінки нема при мені! — процідив, втираючись долонею. — Ну, та ми ще зустрінемось — нема миру під оливами...

Це, власне, була їхня розлука. Бо коли автобус підійшов, Бугор рвучко скочив на приступку, і двері за ним зачинились автоматично, — помчав безплатний пасажир між корзинами кудись, мабуть, на Бахчисарай, де чебуреки, як лапті.

Гена, впоравши носа, усміхнувсь до Порфира:

— Ох, і дали ж ми йому... То все він верхи на нас, а це й ми на ньому покатались...

— Тварюка! Він ще погрожує... Та ти мені в чистім полі краще не попадайся!

Наче гора з плечей скинута в хлопців. Збадьорені були обидва, почувались героями, бо, нарешті, поквиталися з давнім своїм тираном. Дістав своє: і за глуми, і за брутальнощі, і що на черешнях фальшував, зваливши вину на Порфира... І, може, десь підсвідоме навіть за те, що підбурив їх на цю втечу... Обтрушувались та шукали ґудзики, що під час баталії кудись порозскакувались, комічні моменти бою ще звеселяли їхній дух, на якийсь час забулося й про небезпеку, а вона ж не зникла! Як образ її, раптом виджухнув десь із-за кучугур мотоцикл, і вже замелькав понад рициновим полем грізний інспекторський кашкет. Вітром здмухнуло хлопців з траси, сліпма летіли кудись, миттю змалівши обидва до розмірів горобців! Стали навіть ще менші, стали як оті трав'яні оркестранти, що тільки ступиш, а вони так і бризнуть з-під ніг, щоб безслідно зникнути, збезвіститись у траві...

 

XXVIII

Є на лимані людина, безстрашний такий, що його безліч разів убивали, топили, а він знов повертається до життя.

Осінь, ніч (бо всі його пригоди відбуваються переважно вночі), темрява — не прозирнеш, а він з товаришем чи й сам у човні без страху йде на браконьєрів Знав, куди йти, й ночі не боїться, просто в неї світить ліхтариком.

— Не світи, бо як засвітимо...

А він, нехтуючи погрозою, таки дає промінь, і тоді у відповідь — зблиск, удар! То постріл по ньому — з дробовика. Добре, що у ватянці, — позастрявав у ній дріб. Не розгублюється й після пострілу, кидається до їхнього човна, а вони веслом б'ють його по руках (побиті руки потім назавжди зостануться вузлуваті).

А то ще кидають йому вогонь у човен, щоб спалити.

Ще іншим разом — налітає він серед ночі на таких, що встигли вже побувати в місцях, де козам роги правлять. Відбуде своє такий тип, повернеться, влаштується десь на роботу про людське око, а насправді нічним життям живе, у гирлі щоніч промишляє, хай там хоч яка заборона.

Мотор на човен ставить таких сил, щоб інспектор його не догнав, хіба що спересердя вистрілить йому вслід або ракету пошле... А іноді серед білого дня, коли наздоганяєш зловмисника, він сітки разом з рибою, та ще й з каменем, раніш приготованим, на очах у тебе викидає за борт, ще й глузує: “Візьми тепер мене!..” Бо знає, що слідчий без прямих доказів справи не заведе... І яка ж спокуса для них у цьому браконьєрському занятті! На ризик іде, про кару забуде, щойно з тюрми прийде — та й знов за своє. Намагається влаштуватись десь ближче до води, замість реквізованого раніше човна, в нього вже дюралька з'явилась, самодерів наробив — однорогих, дворогих, трирогих! — і як ніч, так і на рибця. А то ще острогу-сандолю бере, нею, як вилами, б'є. Рибохвати ненаситні, немає меж їхнім апетитам. Під час нересту риби насолюють цілі бочки, повні горища нав'ялюють, щоб потім з-під поли — на базар.

Ось на компанію таких рибохватів і налетів дядько Іван однієї осінньої ночі. Певне, наперед готувалися злодюги до зустрічі з ним, бо й не тікали, і в рукаві передній мав уже заздалегідь приготовану трубку, налиту свинцем. Ах, це ж він, гроза лиману, безстрашник Кульбака Іван, це той комуніст, що йому більше всіх треба, — ану ж підходь, підходь!..

Він один, а їх троє...

По голові старалися влучити в темряві тим залізом, свинцем налитим, щоб череп йому проломити. Збити у воду старались, а він, хоч уже й закривавлений, усе тримався в човні, кричав передньому, найлютішому:

— Однаково я тебе бачу! Я тебе впізнав!

— А не побачиш більше!

З жорстокістю садистів намагалися бити по обличчю так, щоб очі повибивати, зоровий нерв пересікти, навік щоб осліпнув цей їм ненависний Іван-інспектор!

Нарешті збили, скинули у воду. Нема його, не буде, амінь йому, пішов на дно раків годувати! А той, що його топлено, вбивано, що його ніби навік осліплено й пущено на скін у крижану воду, — він — хоч і на милицях, хоч і з пальцями, пооббиваними браконьєрським веслом! — таки з'являється потім на суді, щоб посвідчити, щоб кинути їм у вічі своє інспекторське:

— Тебе я впізнав і тебе! Думали, на дно пішов, а я знову є! Бо люди мене з води вирятували... Не дали загинути, щоб і далі я вам, гадам-браконьєрам, спуску не давав!

Вродливець смаглявий, як і сестра Оксана, чорнобровий, з усмішкою сліпучою, що все навкруг осяває, а чорні очі весело іскряться — такий цей лиманець-інспектор, старший материн брат, що для Порфира зблизька й здалека живе як потаємний його взірець. Бо не просто мужній та хоробрий (охоронцями голубих полів тільки людей мужніх і набирають), а ще й справедливий, а ще й товариський, у якому гурті не з'явиться, з першої хвилини викликає до себе симпатію. Коли прибуде до своєї сестри на дідизну в гості, тоді в хаті стає тісно від його друзів, тож сідають надворі під абрикосом, і там годі келешками дзень! під веселе дядькове Йванове слівце-заклик:

— Вогонь!

І потім з усмішкою пояснить: по браконьєрах вогонь...

А зараз він сидить з хлопцями в порту і весело дивиться, як воші всухом'ятку булки наминають. По очах впізнав, що голодні обидва, і при зустрічі найперше дав їм по булці, яких у нього повна авоська, і навіть вибачився жартома, що до ресторану не поведе, нема коли та й зачіпки не бачить відповідної.

З неабиякими труднощами добулися хлопці до порту. Після бійки з Бугром та ганебної втечі від випадкового автоінспектора кілька годин проблукали вони, як дикунчата малі, в кучугурах безчубих, що їх призначала мати Порфирові під майбутні його виногради. Потім у Гілеях були, де з кучугурних пісків вигнались у небо акації щоглові (є порода й таких), прикривши своїм розкотистим гіллям вулики радгоспних пасік, що потаборилися всюди з куренями, з бджолярами похмурими, які не квапились, не поспішали хлопців пригощати медом, бо він, мовляв, ще молодий, ще він — як вода... А один зовсім грубо відрубав:

— Своїх трутнів вистачає...

Усе хотілось Порфирові матір побачити хоч оддалік, і, як йому здалося, одного разу й загледів-таки її постать легку, гордовиту голову, косинкою вив'язану, коли вона в гурті інших сідала до автобуса, — його щодня висилав станція забирати робітниць з виноградників. За всіма ознаками, то таки була вона, але й до неї, найріднішої в світі людини, син не посмів з'явитися в своєму становищі, не дав знати про себе, так і зостався лежати на узбіччі, мліючи в шелюгах від важкої надвечірньої спеки. Бо нащо ж ти їй здався тепер, заблуканець, утікач нещасний, що тільки й можеш бути для матері соромом та ганьбою!

З останнім річковим трамваєм щасливо добулися зайцями до порту, хоча в самім порту ледве не потрапили дружинникам до рук. У скверику портовому в кущах тамариску ніч провели, аж почаділи від духу тамарисків та терпкого запаху каучуку, що його крани цілу ніч вивантажували на причалі. Охоплені смутком, бачили вранці, як покидає порт їхня мрія мрій, бригантина їхня недосяжна — учбовий вітрильник, що пішов у кількамісячну плавбу з морськими курсантами. Саме на той даленіючий вітрильник дивилися, ажурно-легкий та високий, коли за спиною в них з'явився хтось і лагідно поклав Порфирові вузлувату руку на плече. Злякано обернувшись, комишанець побачив над собою смагле, повнощоке обличчя дядька Івана, його очі, переповнені чорним іскристим сміхом. Топлений та не втоплений, вбиваний та не вбитий... Стоїть з авоською в руці, посміхається:

— Чи далеко зібралися, мореходи?

— Ми... ми... на лиман у гирло... — промимрив Порфир якось пискляво, аж сам не впізнав свого голосу.

В усмішці інспектора з'явилося щось хитрувате. Якщо, мовляв, лиман їх вабить, то це добре, бо тут груди Дніпра. Груди широкі, могутні...

Сидять тепер з ним на лавці серед розімлілих тамарисків та завзято булки гризуть. Дядько Іван розповідає, що сім'я його зараз на лимані, там, де інспекторський пост. Дружина кухарює, а маленька Наталочка допомагає матері, а деколи — й батькові, бо зір у неї гострий, — окинувши поглядом акваторію, одразу помітить, де чесні рибалки, а де порушник... Щодо хлопців дядько Іван не надокучливий, може, й здогадується про все, однак не доскіпується, звідки та як тут опинилися, це його мовби зовсім не обходить. А якби запитав, то почуває Порфир, що не зміг би йому збрехати, не зміг би його частувати вигадками, як це з іншими поробляв; відкрився б йому з першого слова, виклав би чистісіньку правду про все: як завівся на черешнях із тим Крокодилом і як пустився з хлопцями в це піратське життя, від якого перед тим, здавалося, вже назавжди відмовивсь. Усе б дядькові Йванові виповів без брехні, бо є такі люди, що їм сказати неправду просто не зможеш, язик не повертається. Однак не питає. Натомість чують хлопці, як доводиться йому час від часу ганяти безбілетників на приміських лініях, — на правах громадського контролера...

— Стоїть нечесане дитя віку перед тобою, підпарубчак уже, патли аж на шию відпустив, а квиточка забув узяти. Та чого ж ти забув? Гроші витягли чи поспішав дуже? Та кажи ж, хоч що-небудь, голубе! А він стоїть, бовдур бовдуром й на слово не спроможеться. Збрехати і то не вміє!

— Ну й що ж ви з ним? — запитує Гена.

— З яким як: індивідуальний підхід. По очах визначаєш, чи в ньому хоч трохи проблискує совість, чи ні. Все ж таки хочеться віриш в людину.

— А отим, що очереги з весни палили, коли вже й птахи гніздились, — нагадує Порфир, — тим, мабуть, все безгарно зійшло?

Далися йому ці очерети... їх, щоправда, випалюють щороку, це дозволяється комишитовим заводам, але ж тільки ранньої весни, до певного числа. А цього року, запізнившись, загаявшись, плавню палили справді з порушенням строків, коли перната дичина вже почала була гніздуватись. Птахів там розполохали тьму. Спробуй тепер винуватого дошукатись! Кінчилось нічим, дядько Іван знає про це, і хмарка пробігав по його крутому чолу...

— Притягаєм до відповідальності, та всіх не притягнеш, — каже він з притамованим гнівом. — Браконьєрське плем'я, воно ж, як філоксера, живуче і хоч у різних личинах постає, а суть одна — хижацька... Той рибу б'є, цей птахів разом з очеретами випалює, а скажи йому, він ще й державними інтересами прикривається... Сліпа душа, він про завтрашній день не думає, йому навіть невтямки, навіщо цю природу так уже треба берегти, навіщо ради неї цілі штати інспекторів держава тримає...

— І річки та повітря забруднюють по всій планеті, — сказав Гена... — А планета ж наша одна, другої такої нема...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.docx)Oles_gonchar_brigantina.docx351 Кб1693
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.fb2)Oles_gonchar_brigantina.fb2734 Кб1048

Пошук на сайті: